— український військовий діяч, політик,
дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник
Легіону Українських Січових Стрільців
. З
АВТОБІОГРАФІЇ: «Батько
покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими
військовими колами що до реконструкції її. Він чоловік модерних переконань.
Покинувши маринарку, осів на стало в м.Живець у Західній Галичині, де одержав в
спадку добра по архикнязю Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і
я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про
Українців. Поляки називали їх Русини і висказувалися про них, як про
розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що
Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це
мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на
стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній
Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок
українського розбишацького племені. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати
там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати
в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Було
це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в
купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці
на двірці (Двірець - вокзал.) в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів
Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене
помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив
по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських
розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика
нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився
і до Живця вернув иншим, як виїхав...»
Немає коментарів:
Дописати коментар