1
листопада 1918 року завдяки рішучим діям сотника Українських січових
стрільців Дмитра Вітовського українські військові зуміли випередити
поляків на два дні та успішно здійснити збройне захоплення влади у
Львові, найбільш відоме як Листопадовий чин, взявши під контроль основні
стратегічні об’єкти міста: ратушу, пошту, австрійські військові
казарми, залізничні вокзали. Над ратушею вперше в історії майорів
синьо-жовтий прапор. Внаслідок цих подій українська влада проголошується
в основних містах краю: Станіславі, Тернополі, Самборі, Стрию, що
поклало початок утвердження Західноукраїнської Народної Республіки.
Передісторія.
Напередодні
Першої світової війни значна частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття —
перебували у складі Австро-Угорщини. 28 липня 1914 р. Австрія оголосила війну
Сербії та загальну мобілізацію. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну
Росії — початок Першої cвітової війни.
У
серпні-вересні 1914 р. на Галичині Головна Українська Рада створила Центральну
Бойову Раду, яка звернулась до уряду країни з проханням дозволити сформувати
легіон УСС. Невдовзі згоду було отримано, правда, командування австро-угорської
армії, як і уряд, без ентузіазму поставились до цієї ініціативи галичан. На
прохання Управи відкликати з війська для формування легіону 100 українських
старшин цісарське командування виділило лише 16.
У
серпні-вересні 1914 р. на Галичині із добровольців створено легіон УСС. До
легіону входили юнаки воєнізованих українських організацій: «Сокіл», «Січ»,
«Пласт». У м. Стрий прибуло 28 тис. добровольців, але австро-угорський уряд
дозволив формування легіону — 2,5 тис. Військову присягу солдати давали два
рази. Перший раз на вірність Австро-Угорщині, а другий Україні.
Винниківчани
не лишились байдужими до долі України. Поіменний список винниківчан, які
служили в 1 полку УСС (дані на 1 червня 1916 р.):
Підлисецький
Володимир, 1898 р. н. – підхорунжий;
Гаврилюк
Омелян, 1893 р. н.;
Федишин
Григорій, 1899 р. н.;
Голіян
Василь, 1892 р. н.;
Олексів
Василь, 1897 р. н.;
Голіян
Омельян, 1898 р. н.;
Філь
Юрій, 1889 р. н.;
Бойчук
Іван, 1895 р. н.;
Гарапа
Дмитро, 1894 р. н.
Це
безумовно не весь список винниківчан, які служили в УСС.
Події
I світової війни розвивалися дуже швидко і непередбачувано. Розвалюється ще
недавно могутня Австро-Угорська імперія. Перед галичанами постало питання:
зберегти незалежність, чи віддатися в руки нового окупанта. Вибір був один –
воля, або смерть.
Листопадовий
чин.
Наприкінці
вересня 1918 р. у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат
(УГВК), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р.
головою Комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових
Стрільців Дмитра Вітовського.
18
жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського
парламенту, українських членів галицького та
буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духівництва
і студентства було утворено Українську Національну Раду — політичний
представницький орган українців в Австро-Угорській імперії.
19
жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській
етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити
демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким
став Євген Петрушевич.
31
жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської
ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала
перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до
складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу
їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник
Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому
засіданні УГВК 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним
шляхом.
У
ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. у Львові відбувся Листопадовий
переворот, який здійснили очолювані Дмитром Вітовським 1410 вояків при 60
старшинах, зміцнені ще 3, 11, 2 куренями УСС з Буковини. Галичани проголосили
Українську Державу (з 13 листопада 1918 р. назва – Західноукраїнська Народна
Республіка).
Подібні
виступи були підготовлені у Станіславі, Коломиї. Золочеві та інших містах
Східної Галичини. Особливо активну роль в їх підготовці брала студентська та
учнівська молодь, українські січові стрільці і члени нелегальних військових
організацій. Не залишились осторонь і Винники: першими виступили 24 чоловіки
під керівництвом підхорунжого Володимира Підлісецького.
За
спогадами колишнього січового стрільця, учасника винниківського повстання Степана
Копача: «Напередодні повстання патріотично настроєна молодь близько 50
чоловік зібрались таємно і обговорили події того часу. За день до виступу Дмитро Пивовар
привіз зі Львова своїми кіньми зброю, яку сховали у Народному домі під сценою».
У
ніч з 31 жовтня на 1 листопада зібралися повстанці у будинку «Просвіти».
Серед них були: Григорій Пивовар, Василь Олексів, Василь Обаранець, Іван Весна,
Теофіл Дмитерко, Степан Копач, Дмитро Пивовар, Микола Губка, Теодор Домазар,
Григорій Швець, Пилип Мисько, Теодор Гуль, Володимир Домазар, Василь Губка,
Володимир Губка, Петро Обаранець, і правдоподібно Володимир Голіян
та ін.
О
3-й годині ночі повстанці вийшли у центр міста і без будь-якого опору
роззброїли жандармерію (будинок по теперішній вул. Галицькій, 50). Комендантом
«постерунку» був німець Келер. Далі повстанці роззброїли наказного війта
Винник Качковського. А пізніше винниківчани роззброїли австрійський запасний
батальйон 41 Коломийського піхотного полку, де офіцерами були українці
(казарми знаходились в приміщенні тютюнової фабрики). Вояки-українці
цього батальйону залишилися з повстанцями, а в поляків забрали зброю і
відпустили.
Літопис
«Червоної Калини» (Львів, 1930. Липень–серпень. Ч. VII–VIII. С. 30.) у звіті з
Винник подає:
«Дня 1 листопада 1918 р. рівночасно
з проголошенням Української держави; відбулися збори українців у Винниках. Тоді
вибрано повітовим комісаром проф. Пилипа Миська. Він зарядив перейняття урядів
та військових інституцій на річ Української Держави і перевів організацію
війська в цілому судовому повіті Винники. Секретарем комісаріату був іменований
Володимир Домазар, а урядовцем Василь Дверій. При комісаріяті створено
повітовий харчовий уряд з Євгеном Гавришем на чолі. По відступі українського
війська зі Львова Пилип Мисько подався на схід і працював спочатку в Кам’янці
Подільському, а пізніше у Києві, де помер у березні 1959 р.».
Перебравши
в свої руки основні державні установи, українці розпочали формування системи
виконавчої влади на національній основі. Не створюючи принципово нових
управлінських структур, вони відновили функціонування чинних при австрійській владі місцевих виконавчих органів.
Керівниками повітової адміністрації стали новопризначені українські комісари.
Посада повітового комісара замінювала начальника місцевої адміністрації –
повітового старосту, який при колишній австрійській владі підпорядковувався
галицькому наміснику. Окрім
організації місцевої виконавчої влади ЗУНР, на рівні політичних повітів на її
території були створені комісаріати та інші державні установи судових округів
(повітів).
У
селах та містечках українську владу встановили переважно в перші дні листопада
1918 р. С. Витвицький, котрого було призначено повітовим комісаром ЗУНР у
Львові, одночасно виконував обов’язки секретаря УНРади та уряду. В адмініструванні
повітом йому допомагав Ілько Лисий. Організаторами Львівського повіту були:
Теодор Ґелемей, управитель школи в Сороках (судовий повіт Львів) та Пилип
Мисько (судовий повіт Винники). Південними селами львівського повіту керував
учень гімназії Опока.
Комісаріат
судового округу Винники перебував до 22 листопада 1918 p. y Винниках, згодом до
15 березня 1919 р. – у селі Миклашів, до 15 квітня 1919 р. знову у Винниках, до
6 травня – в Яричеві Новім, до другої половини травня – в селі Журавники.
Осідком комісаріату судового округу Львів після втрати українцями міста були з
14 грудня 1918 р. послідовно село Запитів, містечко Яричів Новий, село
Журавники. З другої половини квітня 1919 р. даний судовий округ був тимчасово
об’єднаний з округом Винники.
Без
кровопролиття відбувалася передача влади до рук українців і в навколишніх
селах.
Львівське
командування 2 листопада доручило молодому історикові Миколі Чубатому
роззброїти жандармерію у с. Миклашів. З допомогою місцевого пароха о.
Володимира Семківа, М. Чубатому вдалося переконати коменданта відділку, поляка,
скласти зброю перед українцями. Ось як згадує про роззброєння жандармерії в с.
Миклашів професор Микола Чубатий, який в часи Листопадового чину
виконував розвідчу та кур’єрську службу (в Миклашові в цей час жандармерія
складалася з 15 осіб). Подаємо розмову М. Чубатого з комендантом с. Миклашів:
«Пане
коменданте! Я приходжу тут до вас від українського уряду, який від учора
перейняв владу у Львові і в цілім краю. Від нього поручаю вам та вашим підчиненим
жандармам, щоб ви зараз склали зброю до рук Н. Н., який обійме ще нині
командування постерунку з ваших рук і з призначеними селянами буде від сьогодні
виконувати службу безпеки в селі та околиці. Я скінчив, хочу почути слово від
вас».
«Пане
комісарю, я домагання українського уряду виконую та зложу зброю враз із моїми
жандармами. Опиратися не буду, бо це не має цілі. Я зачував про щось таке. Нині
вранці я післав до Львова мого жандарма, щоб подивився, що там діється, і мені
доніс. Він уже повернувся і сказав, що на ратуші міста Львова на місці
цісарської фани вже повіває українська фана. Все скінчене».
22
листопада 1918 р. о. В. Семків організував у с. Миклашів комісаріат
Винниківського судового повіту (округу), який діяв тут до 15 березня 1919
р.
У
селах Городиславичі, Гаї, Чижиків, Підберізці та інших було вибрано громадських
комісарів і Прибічні Комітети.
Вранці
6 листопада 1918 р. п’ятеро УССів прибули до Звенигорода й заохочували молодих
хлопців зголошуватись до українського війська у Львові. Зі села вирушило на
оборону Львова 15 сімнадцятирічних юнаків та сорокарічний селянин Іван Лущ.
До
Української Національної Ради делеговані: від міста Львова – підприємець-кахляр
Михайло Галібей, від повіту Львів – Щирець – залізничник Никола Сушко.
2 листопада Винники послали до Львова перші
три сотні, які брали участь в боях на станції Сихів – Персенківка. Протягом
багатьох днів Винники були тим збірним пунктом куди приходили добровольці з
навколишніх сіл, щоб вступити в ряди УГА (Української Галицькою Армії). Збірний
пункт для мобілізування добровольців до армії був організований по вул. Івасюка
(сучасна назва).
За
спогадами, колишнього січового стрільця, Степана Копача з Винник до війська
пішло приблизно 500 чоловік. Так, наприклад, по теперішніх вулицях: Руській,
Львівській, С. Крушельницької – не було жодної української хати, де хоча б один
мужчина чи юнак не був в армії. До УГА пішли з таких родин, як Кучаків,
Рибаків, Домазарів, Лепаків та багатьох інших. В кожній хаті, де тільки був
здатний до ношення зброї чоловік, всі були в армії. У Винниках не було
випадків, щоб хтось навмисно відмовлявся від служби в армії.
Командантом
Повітової команди доповнень у Винниках був сотник Петро Бакович.
Петро Бакович (1893—1978 рр.) — сотник Армії УНР i УГА, крайовий комендант
УВО. Служив в УГА, командант полку 3-ї Бережанської бригади. Згодом командувач
1–ї Cтрілецької бригади ім. Сірка 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії
УНР. З 1921 р. член УВО, бойовий референт Навчальної Команди організації
протягом 1921—1922 рр. 1923 р. обіймав посаду крайового коменданта УВО. Активний діяч
української кооперації, довголітній інспектор Ревізійного союзу українських
кооперативів у Львові та член багатьох Товариств. Після Другої cвітової війни
на еміграції у США.
Ось
як описує події Листопадового чину у Львові
1918 р. Микола Литвин («ЛИСТОПАДОВИЙ
ЗДВИГ: УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ У ЛЬВОВІ 1–21
ЛИСТОПАДА 1918 РОКУ»):
«Значна
перевага в силах дала можливість підполковнику Токаржевському, котрий очолив
польські війська у Львові, о шостій ранку 21 листопада перейти до активних дій.
Чотири групи під командуванням офіцерів Сікорського, Борути, Тшешньовського,
Пом’ян-Цеповського, при підтримці артилерії і двох бронепоїздів ударили
головними силами на півночі та півдні з метою оточити місто, знищити частини
Галицької армії і полонити Український уряд. Сильне угрупування В. Сікорського
атакувало Підзамче та Високий замок з метою вийти до Личакова й замкнути
оточення. Утім, це угруповання протягом дня так і не подолало опір українських
підрозділів. Вони відкинули аж до Голоська групу капітана Віктора, що
проривалася до Збоїськ. Дві сотні УСС, скріплені загоном А. Долуда, сміливим
контрударом у районі Замарстинівської викликали паніку серед польських частин,
які наступали на Підзамче. Особливо відзначилися сотні січовиків, адже вони
несли на своїх плечах головний тягар оборонних боїв. Завдяки цьому вдалося
утримати важливі стратегічні вузли: Цитадель, Оссолінеум, будинок Сейму,
Підзамче, Високий замок.
У
той час, коли на півночі полякам не вдалося реалізувати своїх намірів, південне
угрупування через Персенківку і Стрийський парк підійшло до Погулянки і Пасік.
Подолавши заслони розгублених українських підрозділів, поляки відкинули їх на
Винники і зайняли район Личакова, де захопили 6 гармат та досягли церкви Св.
Петра і Павла. Дві сотні новобранців з Винник були затримані поляками біля
Чортової скелі. І знову врятували становище січовики, які не пропустили ворога
далі залізниці на Личакові й не дали йому можливості відрізати шлях на схід.
Полякам вдалося вийти у район Личаківського цвинтаря, точилися запеклі бої на
Підзамчі та в центрі міста. Ситуація погіршувалась і полковник Гнат Стефанів
(командувач воєнними діями) розгубився. О 14.30 він навіть запропонував полякам
тимчасове перемир’я. Під вечір полковник несподівано повідомив Костя Левицького
(керівника уряду ЗУНР) про намір здати Львів. Більшість старшин висловилися
проти цього. Але командувач наполягав на своєму, обіцяючи якнайшвидше
повернення столиці. Він не знав, що саме в той момент генерал Болеслав Роя
прийшов до згоди із Токаржевським припинити наступ, чекаючи на допомогу. Та
наказ про відступ українські частини уже отримали. Чимало старшин і стрільців,
особливо з тих підрозділів, які міцно утримували свої позиції, сприйняли цей
наказ як зраду. Як зазначалося, поляки теж готувалися до відступу.
Тож
евакуація українського війська зі Львова пройшла без перешкод до ранку 22
листопада. Разом з військовиками увечері 21 листопада, через Красне–Золочів, до
Тернополя виїхали Державний Секретаріат та інші установи ЗУНР, за винятком
групи громадських діячів, які мали захищати права українського населення
галицької столиці».
За Кузьмою О. («Листопадові дні 1918 р.»): «Щоб ратувати ситуацію на Личакові, команда українських
військ висилає такий телєґрафічний приказ:
«Військова команда у Винниках.
Вислати три сотні на Личаків і прогнати звідтам ворога.
21. XI. год. 10.45. Полк.
Стефанів.».
Минули
дві години, які не принесли ніякої зміни. Вправді з Винник вирушили в сторону
Львова дві сотні добровольців, що прибули були попереднього дня з Жовкви, але
далеко не зайшли. Біля Чортівської скали ждала на них засідка. Польська
кавалерія, що оперувала в околиці Маріївки, під заслоною залізничого насипу
наготовила на похідні чвірки жовківських добровольців два скоростріли.
Вивязалася з обох сторін довша стрілянина, після якої противник сховався в ліс,
все таки здержавши на кілька годин похід винницької допомоги. Командант її
львівського терену зовсім не знав і щойно під вечір зайняв бровар Ґрунда та
обсадив залізничий шлях... А команді ґрупи Личаків, що самовільно «перенеслася»
з частиною 19 п. стрільців до Винник, вислано такий приказ:
«Всіми силами, якими тільки
розпоряджаєте, вдарити в напрямі личаківської рогачки й очистити личаківську
дорогу.
21/ХІ. год. 12 м. 50. вз. Букшований
сот. УСС».
Рішено
скомбінувати наступ на личаківську рогачку з двох сторін: від Винник і з
міста... Тому вкопалася на другому боці залізничого шляху і тут пролежала до 8
год. вечером, чекаючи на український наступ від Винник. На жаль Винники цього
дня цілковито не дописали. У хвилі, коли рішалась доля українського Львова, ні
командант розбитої ґрупи Личаків, чет. Караван, що схоронився до Винник, ні
інший місцевий старшина не зорґанізував та не перевів допомоги для головної
команди, щоб ратувати втрачену позицію, хоча людського матеріялу у Винниках
дещо було (Туди ж подалася частина залоги касарень 19 п. стрільців). А преці основа
до успішного протинаступу з Винник була покладена, під личаківським двірцем
засіли українські відділи і тільки треба було смілого, енергійного удару від
Винник, щоби зліквідувати противника в цих сторонах... Саме тоді прийшла з
Личакова вість, що від Винник чути український наступ. Ведений був, що правда,
малими силами і дуже осторожно, щоби на карки українців не впала польська
кавалєрія, але все таки збентежив противника. Успіх був такий, що противник,
боячись відрізання від своєї бази на півдні, не тільки занехав свій натиск з
Личакова на Знесіння, але й подався в сторону Пасік, так, що личаківська
рогачка лишилася зовсім вільна. Факт, про який в Начальній Команді довгий час
не знали, а як довідались, то не хотіли вірити».
За
Євгеном Куртяком («Спалені обози»):
«Головна група — десь півтори тисячі вояків, стягнулася до Лисинич. Тут
опинився і штаб на чолі з полковником Стефанівим. Після короткого перепочинку
стрільці перебазувалися до Винник. Але йшли байдужим маршем, ніби війна
закінчилася. І за цю байдужість вельми поплатилися: коли перші відділи виходили
на дорогу, польський броньовик раптом примчав зі Львова, посипав кулеметними
чергами і викликав таку паніку, що ніяка сила не годна була вдержати вояків:
рвонули увсібіч, а далі порозбігалися по селах… Решта потяглася гостинцем до
Курович — згодом тут почне формуватися група «Схід» як складова частина
Галицької Армії, що мала відбити Львів. Лише січові стрільці зберегли майже в
цілості свої ряди, хіба що перебрались з Винник до Миклашева, діставши наказ
полковника Стефаніва укріпитися на лінії Підбірці — Лисиничі — Винники —
Чижки, — почався другий період українсько-польської війни…».
22
листопада польське військо зайняло увесь Львів. Багатьох українських діячів, що
не встигли евакуюватись, було інтерновано. У північних дільницях міста польські
вояки та міське шумувиння організували єврейські погроми, під час яких було
вбито 73 мирних мешканців, ще 433 особи важко поранено.
Джерела
*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.
*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.
*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016. 312 с.
*Байцар Андрій. Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. 180 с.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 420 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар