Після утворення давньої держави Київської Русі, завдячуючи арабським і європейським мандрівникам та купцям, відомості про територію України значно поширилися у світі. Їхні звіти містили географічну інформацію про окремі українські землі, господарське й політичне життя на них.Цінні і досить достовірні матеріали з географії України містилися в руських (українських) літописах та творах.
XII ст. «Повість врем'яних літ» — найдавніший відомий руський літопис. Оригінал до нашого часу не зберігся, є лише пізні списки, тобто варіанти переписані з інших джерел.
За зразками «Повісті врем'яних літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.).
«Слово о полку Ігоревім» (дав.-рус. Слово о плъку Игоревѣ), також «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Олега» — пам'ятка літератури стародавньої Русі, героїчна поема кінця XII ст., одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. Оригінал твору випадково відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля 1791 р.
Цей твір і було названо «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега». Пізніше було зроблено копію для Катерини II. Був виданий у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії О. Ф. Малиновського і М. Бантиша-Каменського . Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 р.
Лаврентіївський літопис — пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 р. групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижньогородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Вміщено "Повчання" Володимира Мономаха (відсутнє в ін. літописах і загалом в будь-яких ін. джерелах). Вперше повністю опублікований 1846 року («Полное собрание русских летописей», том 1).
Іпатіївський літопис (спис) — руське літописне зведення 1420-х років. Містить «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. У XVII ст. зберігався в Іпатіївському монастирі (Кострома, Московське царство), від якого отримав назву. Знайдений 1809 р. Миколою Карамзіним у Бібліотеці російської Академії наук (Санкт-Петербург, Російська імперія). Існував у декількох списках. Зберігається в цій бібліотеці.
Радзивіллівський літопис. Основний список Радзивіллівського літопису являє собою лицьовий (ілюстрований) рукопис кінця XV ст., що нині зберігається в Москві. Цей рукопис належав у XVII ст. польсько-литовським маґнатам Радзивіллам (звідси і назва), потім потрапив до Східної Пруссії (Кеніґсберґ), де з нього була знята копія. У 1758 р. був захоплений як трофей у Семирічній війні, відвезений до Петербурґа і опублікований в 1767 р. Радзивіллівський літопис містить Повість временних літ і літописні статті до 1206 р.
ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ
Юрій Дрогобич, при народженні Юрій Михайлович Донат-Котермак, до ХХ століття відомий як Джорджо да Леополі (1450, Дрогобич 4 лютого 1494, Краків) — руський (український) науковець епохи Відродження. Перший український академічно освічений вчений. Перший український автор друкованої книжки-інкунабули. До ХХ століття його справжнє ім'я та національність були практично невідомі широкому загалу.
Юрій Дрогобич - освітній діяч, поет, філософ, астроном, географ та астролог. Доктор медицини та філософії. Ректор Болонського університету медицини й вільних мистецтв, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Ягеллонського університету у Кракові.
Наприкінці 1468 р. або на початку 1469 р. вступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Вивчав медицину та вільні мистецтва в Болонському університеті, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482).
У Болоньї в 1478–1479 рр. і 1480–1482 рр. читав лекції з астрономії. Про високу оцінку його кваліфікації свідчить те, що Юрієві визначено подвійну платню — двісті лір замість звичайних ста
З 1481 до 1482 був ректором Болонського університету — найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» — Юрія зі Львова. Університет заснований в 1088 році як юридичний навчальний заклад. Медичний, філософський та теологічний факультети створені в 14 столітті.
Ректор — адміністративний керманич університету — обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі чи навчався в університеті.
З 1487 р. працював професором медицини Ягеллонського університету, мав чин королівського лікаря. Помер у м. Кракові, де й похований.
7 лютого 1483 р. у Римі видав книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року» , яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім астрологічних прогнозів, були відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії. Вчений подає визначені ним координати міст: Вільнюса (Вільно), Дрогобича, Львова, ряду міст Італії й Німеччини, чим виявляє ґрунтовну обізнаність у географії всієї Європи. «Прогностик» певною мірою знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. У розділі «про становище Польщі» він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє «Руське Королівство» — колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Така характеристика тодішньої політичної карти Східної Європи свідчить, що за кордоном Юрій Дрогобич прагнув представляти саме Русь, під якою розумів насамперед Галичину.
Відомі учні. Серед його студентів був майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового геліоцентричного погляду на будову Сонячної системи.
Павло Русин (1470, Кросно, сучасна Польща — листопад 1517, Старий Сонч або 1517, Сянік чи Новий Сонч) — український поет і мислитель доби Відродження.
Народився, правдоподібно, в одному з лемківських сіл поблизу Коросна. Ґрунтуючись на тому, що він писав латинською мовою, польські дослідники трактують його як польського літературного та культурного діяча.
Навчався спочатку в парафіяльній школі Кросна, потім у Краківській академії (університеті) з 1491 р.). Продовжив студії у Грайфсвальдському університеті (Німеччина), де познайомився з професором права, гуманістом, поетом Петром з Равенни. Тут отримав звання бакалавра 29 січня 1500[5] (чи магіcтра) і залишився викладачем. За даними Марії Цитовської, після отримання ступеня бакалавра поновив студії в Кракові, вивчав твори античних авторів, зокрема, Вергілія, Овідія, Горація, Стація, Лукана, Теренція, Цицерона. Одним з його вчителів був добрий знавець латини Павел із Заклічева. Краківський університет закінчив 1506 зі ступенем магістра вільних мистецтв.
Викладати почав під час літнього півріччя 1507 року як доцент «extraneus», з 1508 — як «колега молодший».
Російський славіст І. Голенищев-Кутузов (1973 р.) підтвердив, що «у своїх книгах магістр Павло незмінно називав себе русином». Польська дослідниця А. Єліч писала, що «вважав себе за русина і підписувався „Паулюс Рутенус“».
БЕРНАРД ВАПОВСЬКИЙ – ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ГЕОГРАФ ТА КАРТОГРАФ
Бернард Ваповський (Bernard Wapowski; 1450-1535) – доктор права, шляхтич Королівства Польського, хроніст, географ, картограф, історик, гуманіст, оратор, астроном, представник роду Ваповських гербу Нечуя. Вважається батьком польської картографії.
На українське походження Бернарда Ваповського вказують Володимир Литвинов (доктор філос. наук, пров. наук. співр. Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України) та український дослідник Святослав Семенюк.
Цит. за: Володимир Литвинов (Нарис про видатних польських учених українського походження — Бернарда Ваповського і Юрія Дрогобича 2015):
«Оріховському (Станіслав Оріховський гербу Окша (пол. Stanisław Orzechowski); 11 листопада 1513, Оріхівці — 1566, Журавиця) — український релігійний діяч та мислитель доби Відродження. Перемишльський римо-католицький канонік. Письменник, оратор, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Представник шляхетського роду Оріховських – А. Б.) належать слова: “Я українець, цим пишаюся і про це відверто заявляю" (Ruthenus me esse etglorior et libenter profiteor. Orichoviana, I, 30). Більше того, він перелічує цілі українські родини, представники яких обіймали високі державні посади в Польщі. Їх він називає “цвітом України” (robore Roxolaniae). Серед них бачимо і Ваповських. Ось ці прізвища, цитую поіменно: “Сенявські, Стариховські, Герборти, Тарло, Мелецькі, Держняковські, Требенські, Фрідрони, Ваповські, Броньовські, Вільціконські, Дрогойовські”, а також, додає мислитель, “і мої Оріховські”. Деякі з них були чільними діячами на Сененському соборі (Валентин Герборт, Микола Сенявський, Станіслав Герборт, Станіслав Тарло, Збігнєв Сененський, а Станіслав Ваповський був секретарем польського короля Сигізмунда Августа (Orichoviana, I, 643).
Вже в XVI столітті чимало з цих родин перейшли у католицьку віру, залишалися патріотами свого народу і краю. Як до, так і в часи Оріховського, і після, вихідці з України, які виїздили до закордонних навчальних закладів, записувалися там часто поляками або “народу українського польської держави” (gente Roxolani, nationevero Poloni). Ось як пояснює причини цього сам мислитель у листі до італійського гуманіста П. Рамузіо:“...щороку посилаємо до вас, у Падую, багато юнаків. Серед них є і мої земляки та родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти з ними познайомився, аби зав дяки їм міг спізнати талант нашого народу: вони нині у Падуї вважаються поляками, оскільки Україна є провінцією, що входить до складу Польщі” (Orichoviana, I,281)».
Бернард Ваповський народився у селі Радохінці біля Перемишля. Наприкінці 15 століття майже одночасно з польським астрономом Миколаєм Коперником вчився в Ягеллонському університеті у Кракові (у цей час там викладав Юрій Дрогобич).
Пізніше продовжував навчання в Болоньї (1503—1505), де здобув науковий ступінь доктора канонічного права. Згодом виїхав до Риму й перебував там, з перервою, 10 років. Мешкав при дворі папи Юліана ІІ. У 1511 р. отримав, від папи Льва X, посаду двірцевого прелата й апостольського протонотаріуса в Римі, де працював над виданням “Географії” Клавдія Птолемея.
На початку 1515 р. повернувся до Польщі, працював королівським секретарем і установським історіографом Сигізмунда I. Певний час посідав посаду професора Краківської академії.
Бернард Ваповський є автором хроніки «Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535». При описі подій до 1516 р. автор покладався на історичні праці Я. Длугоша, М. Мєховського, Ю. Деція; для 1517–1535 років створив власний опис подій, де велика увага приділена ординським набігам на Поділля, Галичину, Волинь у 14–16 ст., участі у боротьбі проти них Є. Дашкевича.
Автор перших модерних мап Сх. Європи, в тому числі України.
Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях біля Перемишля, де працював над цими картами, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперника, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.
На честь Б. Ваповського названо кратер “Ваповський” на Місяці, а також одну з вулиць у Любліні. Вулиця Б. Ваповського є також у мікрорайоні Варшави. За світоглядом і переконаннями був гуманістом.
На початку XVI ст. працював разом із картографом Марко Беневентано над картою Центральної Європи, яка була видана в 1507 р. як «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Lithuanie». Надрукована ця мапа була в Римському виданні «Географії» Птолемея. Правобережна Україна позначена як Поділля (Podolia) та Русь (Russia), Лівобережна Україна – Тартарія (Tartaria). Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Moskovia) міститься на схід від Дніпра, північніше Тартарії.
УКРАЇНСЬКІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ
Братства
Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.
З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.
Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит Іов - з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П. Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар-видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.
Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано Київське братство.
Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І. Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін.
Навчання здійснювалося за програмою «семи вільних наук». У середньовічній школі було 7 навчальних предметів. Їх називали «сім вільних мистецтв». Це: 1) Граматика; 2) Риторика; 3) Діалектика; 4) Арифметика; 5) Геометрія; 6) Астрономія; 7) Музика.
Школа давала знання слов'янської, грецької, латинської, польської мов та церковних наук. Вивчали також діалектику, риторику, математику, астрономію, музику. Різнобічним був курс змішаної математики. Він охоплював цивільну й військову архітектуру, механіку, гідравліку, геометрію, гідростатику, оптику, географію, хронологію та інші галузі знань. Арифметику, як правило, вивчали разом з геометрією та астрономією. Відомості з арифметики містили азбуки й букварі. Історичні та географічні знання учням давали різні релігійні повчання з курсу богослов'я. Хоч братські школи давали підвищену освіту, але це були середні навчальні заклади. Об’єктивні історичні умови сприяли виникненню в Україні і вищих навчальних закладів.
Школи (академії) та друкарні 1576-1817 рр.
Острозька слов'яно-греко-латинська школа (академія) — найстаріша українська науково-освітня установа. Заснована у 1576 р. князем Костянтином-Василем Острозьким у своєму родовому місті Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька.
Костянтин Василь Острозький (також Василь Костянтин Острозький, 1526 —1608) — руський князь, магнат, військовий, політичний і культурний діяч, меценат. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії. Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Івановича Острозького.
В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську.
Першим ректором школи був письменник Герасим Смотрицький (?-1594), викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, Василь Суразький, Іван Лятос, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О. Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі (нині Володимир-Волинський). Вихованцями школи були: відомий учений і письменник Мелетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький та ін. видатні церковні і культурні діячі.
Із заснуванням у 1624 р. в Острозі єзуїтської колегії Острозька школа занепала і в 1636 р. припинила своє існування. Ліквідувала Академію онучка старого князя, дочка Наді та Олександра Острозького — Ганна-Алоїза (в заміжжі Ходкевич). Вона обмежує матеріально діяльність Академії, намагається звести її до рівня прицерковної школи, створює і матеріально забезпечує єзуїтський колегіум в Острозі (1624 р.) Будівля Академії не збереглась, нині на її місці (також друкарні Івана Федоровича) є парк.
Острозька друкарня — найдавніший після Львова осередок друкарства на українських теренах. Заснована Іваном Федоровичем з ініціативи й на кошти князя Костянтина Василя Острозького у 1577—1579 роках. Доля Острозької друкарні остаточно не з'ясована. За одними свідченнями, вона була передана княгинею Анною єзуїтам. Існує також переказ, що Лаврська друкарня почалася з друкарні Острозької.
Києво-Могилянська академія — стародавній навчальний заклад у Києві, який під такою назвою існував від 1632 до 1817 року. Засновником Академії є Петро Могила. У вересні 1632 року об'єдналися Київська братська і Лаврська школи. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 р.
Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії – два роки, богослов’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення "семи вільних мистецтв", слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку і староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише слов’янською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню.
Єзіїтські навчальні заклади
Львівський єзуїтський університет (1661-1773 рр.). Високий рівень освіти в колегіумі засвідчує текст контракту між канівським старостою М. Потоцьким та ректором Ю. Ґльовером від 22 жовтня 1751 р. про навчання молодого Потоцького – брацлавського каштелянича, у Львові. Згідно з документом, старший Потоцький зобов’язувався сплачувати сто червоних злотих у рік за те, щоб юнака на вчили “латинської та одної з нових іноземних мов, географії, історії та інших умінь”.
Справжнім визнанням системи освіти єзуїтів
стало запозичення її елементів для організації навчального процесу в Київському
колегіумі (1632), заснованому Петром Могилою, а далі – для Чернігівського
(1700), Харківського (1722–1726) та Переяславського (1738) колегіумів. Тож
говоримо про низку навчальних осередків, які розвивалися під впливом освітніх
практик, принесених єзуїтами. Ці заклади були «кузнею кадрів» для
бюрократичного апарату політичного утворення, старт якому дали події
Хмельниччини.
Інокентій Ґізель – «батько» українського москвофільствата малоросійства
Інокентій Ґізель (бл. 1600-1683) – український православний діяч, учений-богослов, філософ, історик. 1645–1650 — професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології та ін.
«Синопсис» (Синопсис или краткое собрание от различных летописцев о начале славенороссийского народа). 12 грудня 1674 р. у Києво-Печерській друкарні вийшов «Синопсис» - перший короткий нарис історії України. Написаний церковнослов’янською мовою. За 150 років він витримав бл. 30 видань, використовувався як посібник (до сер. ХІХ ст.) з історії не тільки в Україні, Білорусі та Росії, але й Сербії, Болгарії, Молдові.
Більшість істориків сходяться на думці, що його автором був Інокентій Гізель, хоча є версії і про Івана Армашенка, Феодосія Софоновича, П. Кохановського та архімандрита Йосифа Тризну.
Ця праця є продовженням київського літописання і присвячена історії Києва, виникненню Руської церкви, а також національним питанням. В Києві та його околицях книгу зустріли з великим інтересом. Її було перевидано у 1678-му та 1680 році. Книга була перекладена на грецьку, латинську і румунську мови. Не дивно, що «Синопсис» відображав дуже києвоцентричний погляд на Русь та її історію. Головною його думкою стало те, що Москва — це другий Київ. Саме Київ відіграв ключову роль у становленні концепції «Москва — Третій Рим», що до видання «Синопсиса» це місто лишалося в тіні Москви як другого Царгорода. Тепер київські монахи наполягали на важливості їхнього міста, підкреслюючи його центральну роль не тільки для давньої Русі, а й нової Русі (Росії).
На сторінках «Синопсиса» Київ представлений місцем зародження російська династії, держави та церкви. Не меншу увагу автор приділив Києву як місцю зародження «руської» нації. Розділ, присвячений заснуванню Києва, називався «Про преславне верховне і для усього народу російського головне місто Київ та про початок його». Що розумілося під цим «народом російським»? В «Синопсисі» цей народ називається «славено-роським» та описується як один зі слов’янських народів. До славено-роської нації входили усі, хто мешкав на територіях середньовічної Київської держави. В цьому полягала принципова відмінність від уставленого канону українського літописання, який перейняла і польська історіографія, чітко розділяючи народи Московії та Русі.
«Синопсис» став першим підручником російської історії, що використовувався в Російській імперії у XVIII столітті, і до початку XIX століття. Оскільки численні перевидання «Синопсиса» навчали московське суспільство власної історії, вони ж спонукали московітів замислитися про себе як про націю. Втім, ця нація могла бути будь-якою, але тільки не чисто «великоруською», адже описану в «Синопсисі» історію Московії неможливо було уявити без Києва та земель, відомих під назвою Мала та Біла Русь. Автори «Синопсиса» підштовхували читачів розглядати розширювані володіння царя не як династичну власність і не як спосіб захисту православної віри, а, в першу чергу, як єдину державу і націю. Ця ідея була революційною.
«Синопсис» задумувався як своєрідна історична енциклопедія, а не хроніка чи літопис. Автор систематизував і коротко викладав різні події та історичні концепції, версії, не висловлюючи свого до них ставлення. Автор описав події від найдавніших часів до середини ХVІІ ст.: у книзі розповідається про походження слов`ян, хрещення киян у р. Почайна у 988 р., боротбу з турками, татарами тощо. Окремо була викладена історія Києво-Печерської лаври, а у додатку вміщений перелік руських князів та польських воєвод в Україні, українських гетьманів і київських митрополитів.
«Синопсис» фактично заклав схему російської історії, якою росіяни (і не лише вони!) користуються понині. Деякі ідеологеми цього твору, наприклад, ідеологема слов`яно-руської єдності зараз активно використовується російською пропагандою. «Синопсис» був написаний у лояльному до московських правителів дусі й представляв їх як наступників князів давньої Русі, а Москву – подовжувачем Києва. Таке не могло не сподобатися царю та його оточенню. У «Синопсисі» маємо тенденційне звеличення Москви, говориться про її давнє, біблійне походження. Мовляв, вона веде свій початок від Мосоха – внука Ноя, який начебто був прабатьком «славеноросійським». «І так від Мосоха, – читаємо в «Синопсисі», – прабатька славеноросійського, за спадком його, не лише москва, народ великий, але і вся русь, чи росія, вищезгадана походить». При цьому Ґізель якщо й не ототожнює етноніми слов`яни, Русь (Росія) та Москва, то принаймні дає зрозуміти, що московіти є частина «славеноросійського» народу, до того ж частиною чи не найкращою. Саме до Москви, куди була перенесена колишня столиця Русі, читаємо в «Синопсисі», «богоспасаємий град Москва прославилася і прародительне в ньому ім`я Мосоха в народі російському оновилося».
Тема козацтва в «Синопсисі» ігнорується. Наприклад, у творі не говориться про війну під проводом Богдана Хмельницького, хоча завдяки цій події відбулося прилучення Лівобережної України й Києва до Московії.
Видання «Синопсиса» надало широке розповсюдження новій ідеї існування єдиної російської нації з центром в Києві, до якої належать як московітські піддані царя, так і ті, що донедавна перебували під владою Речі Посполитої.
Московська фальсифікація історичної правди
У 18 ст. відбувалися експедиції за дорученням російських імператорів у різні куточки України-Руси для виїмки усіх історичних свідчень, літописів, манускриптів, підручників, церковних книг, археологічних та культурних артефактів.
Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі.
Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.
Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.
Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.
Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…» він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».
В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.
Немає коментарів:
Дописати коментар