Олаф Магнус (лат. Olaus Magnus, також Olaus Magni, швед. Olof Månsson; 1490—1557) — шведський прелат, історик і картограф. Автор знаменитої «Історії північних народів» (Рим, 1555), що була перекладена кількома європейськими мовами ще у XVI ст. і довгий час залишалася для країн Європи основним джерелом знань про Швецію. Також склав детальну настінну карту Скандинавії — «Carta marina». Карта була надрукована в 1539 р. у Венеції в кількості всього декількох екземплярів з присвятою Патріарху Венеціанської республіки Hieronymo Quirino, за підтримки якого Олаф зміг закінчити роботу. Джерелами для карти йому послужили власні подорожні нотатки, карти скандинавських моряків і карти з Geographia (Географія) Птолемея.
На карті зображені кілька територій з назвою «Russia», зокрема - землі Новгородської республіки як Біла Русь (Russia alba), нижче «Russia regalis nigra» - Русь, іменована Чорною. Позначена Московія «Moskovia pars». У нижньому правому куті зображений великий князь московський (Magnus Princeps Moscovitar) — Іван Грозний.
Новгородська республіка — олігархічне державне утворення на північному сході Європи з 1136 по 1478 рік із центром у Великому Новгороді, панівну верхівку якого складало велике боярство. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійського моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні. 1478 р. московити обложи Новгород, після чого відбулося остаточне включення Новгородської землі до Московського князівства. Велику частину новгородської політичної знаті (боярства) було вирізано цілими сім'ями, а більш половини купецьких сімей було вивезено до Московії. На їх місце були завезені купецькі сім'ї із підлеглих Московському князівству східних земель. Таким чином новгородську еліту було знекровлено. Новгородська феодальна республіка перестала існувати.
З ВІКІПЕДІЇ: «Carta marina» — одна з найбільш ранніх і найдостовірніших
історичних карт Північної Європи, створена шведським церковним діячем,
дипломатом і письменником Олафом Магнусом. Після того, як він і його брат були
змушені покинути Швецію (1530 р.), Олаф до кінця життя займався вивченням її
історії та географії. Результатом цієї роботи стали Carta marina і коментарі до
неї — книга Historia de Gentibus Septentrionalibus (Історія північних народів).
Один примірник карти був знайдений Оскаром Бреннером в 1886 р. у бібліотеці Мюнхена (Hof- und Staatsbibliothek, зараз Bayerische Staatsbibliothek) в Німеччині, де і знаходиться досі. Пізніше, в 1961 р., ще одна копія була виявлена у Швейцарії й вже в наступному році була придбана університетом Уппсали у приватної особи за 150 000 шведських крон. В наш час цей екземпляр знаходиться в бібліотеці університету Carolina Rediviva (en), де він виставлений для загального огляду.
Ці дві копії є унікальним документом епохи Відродження і є неоціненним джерелом для історичної картографії та історії культури європейської Півночі. Крім детального зображення географічних об'єктів, на карті присутні понад 100 мініатюр, що зображують реальних і фантастичних тварин, місцеві звичаї та костюми, історичні події.
1730 р. Філіпп Йоганн Страленберг (Philipp Johann Strahlenberg; 1676—1747), шведський офіцер та картограф видав мапу «Nova descriptio geographica Tattariae Magnae tam orientalis quam occidentalis : in particularibus et generalibus territoriis una cum delineatione totius imperii Russici imprimis Siberiae accurate ostensa» (Новий географічний опис Великої Тартарії як на Схід, так і на Захід: в окремих випадках і в загальних територіях одного з проєктів усієї Російської імперії, і особливо точного розгляду Сибіру). Лівобережна Україна позначена як UKRANIA (частина Russia Minor); Слобожанщина – Cosaci Bialagorodski (Козаки Бєлгородські), територія на сході межує із землями Донських Козаків. На схід від Каспійського моря – Tattaria Magna (Велика Таттарія), на північ від неї – SIBERIA (Сибір).
1880 р. Шведський історичний атлас (Historisk Atlas). В атласі поміщено три карти поділів Речі Посполитої: “POLEN, 1772”, “POLEN, 1793”, “POLEN, 1795”. На картах назва UKRAINE поширена на Правобережжя та Лівобережжя.
1907 р. Карта «Folk- och språk-karta öfver Europa» (Народи та мови Європи). Карта була складена в масштабі 1 : 30 000 000. Українці позначені як Малоруси (Lill Ryssar) і Рутени (Rutener). Рутени позначені в Галичині, Закарпатті й на Буковині. Лівобережна Південна Україна – росіяни, ареали розселення греків; Крим – росіяни та кримські татари.
1916 р. Шведська книга «RYSSLAND SÅDANT DET ÄR MED EN ETNOGRAFISK KARTA ÖVER RYSKA RIKET» з етнографічною картою поневолених народів була надрукована в Стокгольмі. Редактор шведського видання – Герман Гуммерус. Український етнос позначено на карті як УКРАЇНЦІ. Вся Кубань, Воронежчина та Курщина заселені українцями.
За Marina Trattner (FB. 2021): «В ній описують історію поневолення етносів: фінів, балтійців, естонців, латвійців, литовців, білорусів, поляків, євреїв, українців, німців, румунів у Бессарабії, грузинів, черкесів, турків і татарів.
У вступі надрукований текст телеграми зі Стокгольма «Прохання до цивілізованого світу» від поневолених народів до американського президента Вудро Вільсона. Люди благають захистити їх від знищення.
Частина звернення українців: «Ми українці були позбавлені нашої автономії, яку нам урочисто гарантували. Незалежність нашої церкви знищено, нашу мову - якою розмовляють 30 мільйонів людей - заборонено вживати офіційно і у школах. Культурні зібрання припинилися на початку війни, газети і журнали заборонили. В Галичині і Буковині Росія посеред білого дня здійснює намір знищити наше населення. Все, що пов‘язано з Україною, знищується, зневажається і насильно пригнічується. Росія розповідає усім, що вона звільняє Галичину».
Розділ про українців (стр.158-169). Короткий зміст:
Про українців мало відомо, тому що в інтересах Росії надзвичайно важливо замовчувати факт їхнього поневолення, адже вони були першими з поневолених народів. Українці налічують понад 30 мільйонів і живуть на величезній території від Карпат до Кавказу, від Прип‘яті до Чорного моря - Mare Ruthenicum. Росіяни, звичайно, стверджують, що українці - лише малоросійська гілка російського народу з тією ж самою мовою, релігією і історією. Але єдине, на що вони хоч якимось чином могли б посилатися - це династичний зв‘язок наприкінці 1400-х років, який пов‘язував українські землі з московитською державою. З таким успіхом можна було б стверджувати, що німці і французи - одна нація. Тому, що ними теж колись керувала одна династія. В усіх інших сенсах країни жили власним життям. Українські території анексувалися Литвою, Польщею, а потім Росією (східна Україна у 1654 році, а західна в 1795 році). З тих часів продовжується довга історія мільйонів мучеників, які пролили свої сльози і кров. Злочинами, кривосвідченнями, замовними вбивствами, стратами і засланнями наближалася Росія до своєї мети - перетворити Україну на свою провінцію, а українців - на росіян. Спочатку країну позбавили політичної автономії, потім - церкви, і зрештою - культури. Україна постійно боролася за свої права, але це не викликало великої уваги у світу.
Президент нової республіки Богдан Хмельницький підписав договір з московитами про те, що українська автономія і закони поважатимуться. Але вже за кілька років російські бояри переїхали на територію України, почали зневажати українські закони і поводити себе так, ніби вони завоювали країну. Вони звільнили гетьманів зі своїх посад. А за часів правління Катерини ІІ, повністю позбавили країну автономії і підпорядкували її Росії. Замість гетьмана, якого мали обирати вільно, Україна отримала російського губернатора, українську армію приєднали до російської, а вільних власників земель перетворили на кріпаків у 1781 році.
Але цього, звичайно, було недостатньо. Росія мала приєднати до себе і українську церкву, яка підпорядковувалася напряму патріарху в Константинополі. Вона завжди дратувала царя. Як ознака незалежності. Українські священники були вороже налаштовані, коли вони зустріли бояр, які за наказом царя мали перейняти владу в свої руки. Митрополит Київський відмовився дати присягу вірності новому володарю. В 1686 році українці були змушені підпорядкуватися патріарху у Москві і пізніше синоду у Петербурзі. Приєднати до себе в релігійному плані цю частину населення було не так вже й складно. Набагато складнішим було у пізніший період приєднати до себе західні українські землі, які були частиною Польщі. Вони не належали до тієї ж самої гілки релігії, а були греко-католиками (уніатами). Знищити цю церкву - стало головною політичною метою росіян. Вона залишалася українською національною церквою.
З підтримкою польського короля Августа, російський цар вільно почував себе. У 1705 році він власноручно вбив кількох українських священників у Полоцьку. А населенню повідомлялося про те, що він - захисник грецької віри.
Розділ Польщі відкрив двері для змін, які почалися, так само, як і в 1654 році - з порушення обіцянок. У статті 8 мирного договору у Гродно, який підписали 13 липня 1793 року, цесарінна пообіцяла свято дотримуватися усіх свобод для уніатської церкви. Через два роки, вона закрила усі уніатські дієцезії в анексованих провінціях, крім однієї. І замінила їх на чотири основні російські православній дієцезії: подольську, волинську, литовську і білоруську. В 1828 році оголосили заборону друкувати церковні книги українською мовою. В 1832 році синод у Полоцьку проголосив завершення діяльності уніатської церкви. Священників насильно змусили передати все церковне майно православній церкві. Протягом 100 років здійснювалися переслідування священників, заарештовували цілі поселення, забирали церкви. Остаточне перетворення відбулося у часи правління Олександра ІІ. Церкву знищили, але не знищили політичну свідомість і мову українців. Українці не припиняли думати, писати, спілкуватися і творити українською мовою, відокремлюючи таким чином себе від росіян.
Ще Петро І дав завдання Івану Мазепі «будь-якою ціною поєднати українців з росіянами». Петро І наказав священникам проводити службу у церквах російською мовою. Він наказав перетворити українську академію в Києві на російську. Катерина ІІ перетворила невпевнені спроби Петра І на державну політику. Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія мали бути русифіковані. В 1876 році видали наказ:
«Її Величність наказує 18-30 травня 1876 року:
1. Ввозити брошури і книги, надруковані за кордоном (у Галичині) в усі малоросійські губернії заборонено;
2. Друкувати і публікувати переклади оригінальних видань на малоросійську мову в межах країни заборонено, за виключенням: а) історичних документів; б) художньої літератури за умови, що оригінальна орфографія зберігається. Ніякої толерантності до відмінностей від російської орфографії не повинно бути.
3. Театральні вистави малоросійською мовою заборонені.
З того часу і до 1905 року українська мова жила майже виключно підпільним життям. Українські книги і журнали друкувалися і розповсюджувалися таємно. Читачі цієї літератури ризикували своїм положенням і свободою, якби їх помітили. Українська мова, якою розмовляли 35 мільйонів людей, була заборонена у школах, державних установах і офіційних організаціях. В університетах і гімназіях було заборонено використовувати рідну мову.
Завдяки цьому збільшилася кількість анальфабетів серед українського населення до 80%. Це були природні наслідки русифікації, про які влада не турбувалася. Революція принесла певне полегшення для українців. Розпочався національний друк газет, по всій країні почали засновуватися національні організації. Кількість друкованих українських книг зросла з 191 000 екземплярів у 1909 році до 600 000 екземлярів у 1911 році. Україномовна версія Нового Заповіту вийшла накладом у 129 000. У Держдумі було 40 українських представників. Незабаром почалися зміни, які продемонстрували, що Росія не демократична країна. Правила голосування змінили у 1907 році. Кількість польських представників в Думі зменшилася з 37 до 14, кавказців з 29 до 10 і українців з 40 до 0.
14 березня 1911 року набрав чинності закон про самоврядування для 6 українських і білоруських губерній (включно з Києвом, Волинню і Поділлям). Цей закон надавав 4% українського населення домінування у земствах. Що призвело до того, що 70-80% населення потерпали від наймасштабнішого порушення своїх прав і були у центрі уваги невеликої групи русифікаторів. В законі для шкіл від 6 лютого 1911 року не було послаблень для українців. Ще менше прав і свобод було в пропозиції закону щодо правової системи від 28 червня 1912 року, який прийняла дума. І в законі про віросповідання від 25 травня 1909 року. І в законі про зміну віросповідання (від 8 червня). Школа і правова система в Україні залишалися російськими. Адміністративне управління здійснювалося таким чином, що культурні організації, які навіть не були пов‘язані з політикою, ліквідувалися, реєстрація нових видань заборонялася, діяльність існуючих - всіляко ускладнювалася. Листоноші мали уважно записувати прізвище кожної людини, якій надсилалися видання українською, і надавати повноцінні звіти. Кожен священник, вчитель, чиновник або працівник якоїсь установи ризикував бути звільненим за те, що був підписником українських видань. Читати біблію в українському перекладі в школах було заборонено. Все українське заборонялося і переслідувалося. Українців цинічно сприймали або як росіян, або як іноземців, в залежності від того, що пасувало більше для того, щоб утискати їх. Навіть коли учням інших національностей дозволили вивчати рідну мову протягом перших двох років в школі, це не дозволялося українцям, тому що «їхньою рідною мовою була російська». Найвищого пункту ця політика досягнула напочатку війни, коли заборонили усі українські видання і організації.
Найбільшим злочином проти України було її економічне виснаження. Тому, що Росія поводилася з Україною як зі своєю колонією. В жодній іншій частині країні не була така диспропорція щодо державних потреб і того, що надсилалося для них з провінцій. З 1864 до 1892 року з дев‘яти українських губерній було надіслано 2 899,6 млн. рублів до державної каси. В той самий час, коли витрати держави на Україну складали 1 749 млн. рублів. Прибутки складали таким чином 1 150,6 мільйонів рублів. В останні роки ситуація ще більше погіршилася.
Сприятливі природні умови України нещадно використовувалися для того, щоб підтримувати життя в Росії, якій менше пощастило. Доля України була б гіршою, якби Галичині не вдалося уникнути залежності від Росії. Зтого часу, як Галичина, після розділу Польщі, опинилася у складі Австрії, з 1848 року, прокинулося нове національне життя. Завдяки цьому не вдалося провести тотальну русифікацію. В Австрії українці мали свої церкви, школи, гімназії, видавництва і літературу. Саме тому, Галичина і Буковина - території, які могли запалити рух національного відродження в русифікованій Україні, стали головною ціллю для знищення. На щастя, знищити їх не вдалося. Невдача росіян в операціях проти Галичини продемонструвала всьому світові жахи того, що Росія варварськи чинила стосовно українців.
Коли у 1914 році росіяни увійшли в Галичину, там проживали 4 000 000 українців, які користувалися 2 450 українськими школами, 13 гімназіями і 15 місцями в університеті. У них було кілька тисяч спілок, бібліотек, наукових організацій, які з часом могли об‘єднатися в академію. Там були два музеї і видавництва, преса, місцеві економічні спілки з багатьма філіалами і тисячами членів, уніатська церква з власним архієпископом у Львові. Тільки-но російський губернатор прибув в Галичину, він заборонив усе це одним своїм підписом.
Українські газети і журнали заборонили. Спілки ліквідували. Музеї розграбували. Українську мову заборонили вживати на офіційному рівні. Почалося переслідування уніатської церкви і насильницьке розповсюдження православних церков.
Архієпископ Львова, граф Андрій Шептицький, який залишився на своєму посту, був заарештований росіянами з порушеннями усіх норм міжнародних законів і відправлений до Росії. Український єпископ Перемишля Чечович був змушений витримувати приниження від росіян і згодом помер. Більше 400 священників і тисячі селян, які чинили опір, були заарештовані і відправлені до Сибіру.
Це була остання глава страждань українського народу, яку російська влада писала кров‘ю найкращих синів країни з 1654 року.
Українці більше не вірять Росії і благають світ про допомогу у боротьбі проти жахливої тиранії, щоб забезпечити повноцінний політичний, економічний і культурний розвиток великого і вільного народу».
1920 р. Карта України. Шведська енциклопедія “Nordisk familjebok”. Надсяння (тепер Польща), Пряшівщина (тепер Словаччина), Кубань (тепер Росія), Берестейщина (тепер Білорусь) – українські історичні землі.
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання . Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с.
1539 р. Олаф Магнус
Немає коментарів:
Дописати коментар