ХТО МИ Є, УКРАЇНЦІ?

  В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 2000 років:

• Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);

• Дуліби (VI—VII ст.);

• Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;

• Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);

• Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);

• Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;

• Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.

Скіфи, Сармати, Гуни - теж наші далекі предки!

Раннім етнонімом українців була назва «русь». Одним з історичних етнонімів українців було слово «русини». Ця назва українців проіснувала до кінця XVIII ст., а на західноукраїнських землях до поч. XX ст. Дотепер частково збережена в Карпатській Україні (Закарпаття, Пряшівщина (Словаччина), Мармарощина (Румунія) і т. д. Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі, на відміну від Московії-Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский». Попри всі потуги московитів, штучні назви українців «малороси» та «малоруси» в Україні не прижилася й ніколи не вживалася серед простого народу.

Твердження московитів нібито у Європі не використовували у XVI ст. та XVII ст. назву українці, а використовували лише русини - є недостовірним.

           Йосиф Верещинський (бл. 1530 або 1539, Збараж — 1598), філософ, письменник, історик, проповідник, доктор теології, київський римо-католицький єпископ (1592-1598 рр.). Походив зі старовинного українського шляхетського роду. Батьки: холмський підсудок Андрій Верещинський, його дружина Анна з Яровських. Батько першим у родині перейшов з православ'я на римо-католицький обряд. Вперше в історії в 1590 р. ввів назву «Український народ» й змусив усю Європу говорити про Україну.  Твір «Droga Pewna» 1590 р., в якому він розробив проєкт реорганізації Війська Запорозького на засадах найманого територіального війська. Вживаючи вислів «Український народ», автор наповнює його етнополітичним змістом. При цьому етноніми як «русини», «русь» синонімічні та тотожні терміну «українці».

Назва «українці» вперше відстежується наприкінці XVI ст. в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

В цей час назва «українці» ще не мала значення етноніма і просто позначала тих, хто мешкає в Україні (жителів України).

У книзі 1908 р. (Джерела до історії України-Руси [Т.8: І. Крипякевич. Матеріали до історії української козаччини] (1908). С. 92.), І. Крип'якевич і М. Грушевський, викладають документи, листи й т. інш., а також лист польського гетьмана Станіслава Жолкевського до короля Сигізмунда III Вази, від 10 червня 1596 р., в якому С. Жолкевський називає українцями (ukraincy) своїх солдатів (жовнірів-шляхту, солдат польських коронних, походженням з України), які брали участь у придушенні козацького повстання Григорія Лободи та Северина Наливайка.

На початку XVII ст. гетьман Станіслав Жолкевський називає Українцями в значенні етнічному вже виключно український народ. Він в листї до короля з 12-го червня 1614 р. пише: gdyby się wojsko od Ukrainy odwiedło, niepośliby Ukraińcy daleko... Nr. 36. стр. 226.) В иншім листї з 23. цвітня 1615 р. каже, що «z Ukrainy zawiódł do siebie kilkaset Ukraińców» (стр. 406.) Притім годить ся зазначити, що коли має на думці лише мешканців українних земель, то виразно зазначає «Україну київську (507), або угорську (517)».[«Руський» і «український». В. Черевкo, 1914 р.].

 15 лютого 1622 р. Гетьман Петро Сагайдачний, незадовго до своєї смерті, пише листа до польського короля Сигізмунда III Вази. Цей лист цікавий тим, що Сагайдачний в ньому кілька разів застосовує термін «Україна» («Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», і вперше в офіційних листах які дійшли до нас застосовує словосполучення «народ український») (Максимович М. А. Собрание сочинений. К. 1876. Т. – 1. С. 373-374).

1651 р. Гравюра фламандського картографа, гравера, художника Вільгельма Гондіуса: «Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux» (Богдан Хмельницький. Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь).

1675 р.  Ламберт ван ден Бос (Lambertus van den Bos (Sylvius); 1620-1698; голландський історик та письменник). «Театр війни: Розпочатий у Сполучених Нідерландах: Через обійми королів Франції та Англії...» Амстердам, 1675 р. / Schau-platz des Krieges: aufgerichtet in den Vereinigten Niederlanden : durch die Waffen der Könige von Franckreich und Engeland. - С. 122 : «1669 р. серпень. Загальний ворог християн досі йде у наступ на Форт / який мені близький до серця; тому я з доброї довіри з України [Ukraine] це посилаю [...] він рушив прямо через Україну і нищить тут безліч народу [...] він прийняв такого хорошого захисника / через таких Українці [Ukrainer] зміцнення тримають...».

1772 р. Цитата «Краль КарлЪ не смотря на разоренїе Батурина, думалЪ непремѣнно, что Украинскїй народЪ а потомъ и Татары пристанутЪ кЪ нему» з ниги Захаріє Орфеліна «Житие и славные дела государя императора Петра Великого, Ч. I, 1772 - С. 361».

15 лютого 1622 р. Гетьман Петро Сагайдачний, незадовго до своєї смерті, пише листа до польського короля Сигізмунда III Вази. Цей лист цікавий тим, що Сагайдачний в ньому кілька разів застосовує топонім «Україна». «Україну, власну, предковічну отчизну нашу». І також «городи українські», і вперше в офіційних листах які дійшли до нас застосовує словосполучення «народ український» [Максимович М. А. Собрание починений. К. 1876].

Прикметник «Українний» має більш давнє походження. Зокрема, 1606 р. в універсалі гетьмана (старшого) Війська Запорозького Григорія Ізаповича від 20 грудня до Сигізмунда ІІІ королівський уряд Речі Посполитої називався «урядом Українним» («...Єсьмо доносимо тую пересторогу до відомості Вашої Милості [ Короля], яко уряду Українного...» (Архив Юго-Западной России, издаваемый временной коммисиею для разбора древних актов. — Т. 1: Акты о козаках. — Ч. ІІІ. — К., 1863. — С. 152). Варшавський сейм 1616 р. ухвалив дві постанови «Про стражів Українних» та «Про розбої і злодійства Українні», де зазначалося, що козаки «самі встановлюють собі право [на Україні], самі обирають урядників і ватажків і нібито створюють у великій Речі Посполитій другу республіку» (Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarów. — T. III. — Petersburg, 1859. — S. 137–138). *

Король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир у своїх універсалах неодноразово уживав поняття «Україна» та «Українний». Наприклад, його універсал від 31. ІІІ. 1667 р. адресувався «генералу і коменданту фортець наших Українних» Стахурському, якому наказувалося, «усіляко захист України обмислити» (Ак-ты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею. – T. VI. – Санкт-Пе-тербург, 1869. – C. 210) [Т. Чухліб, 2016. FB].

        Першим західноєвропейським джерелом, де зустрічається назва українська мова (langue ukraine), І. Борщак вважає книгу 1672 року, видану в Парижі обсягом 416 стор. під назвою “Le voyageur d’Europe оù sont le voyage d’Allemagne et de Pologne et le voyage d’Augleterre de Danemark et de Suède” (“Мандрівник Європи і його подорож Німеччиною й Польшею та подорож Англією, Данією і Швецією”). Її автор – королівський скарбник Жувен де Рошфор, який багато мандрував по світу, але в Україні не був, можливо, не був і в Польщі. На с. 258 вищеназваної книги є згадка про козаків: “Слово “cozac” означає в українській мові (en langue ukraine) випадкового вояка, що живе від грабунків”. Ілько Борщак наголошує на значенні цього запису: “Річ ясна, такий слововивід не має жодної вартости, але сам текст цей дуже важливий, бо це перший західноєвропейський текст, де зустрічається вираз “українська мова”, що двісті років потім російський уряд заборонив його вживати, як “штучний”!” [Валентина Статєєва. НАЗВИ НА ПОЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ, УКРАЇНЦІВ, УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ ХІІІ–ХVІІІ ст. Науковий вісник Ужгородського університету, 2013]. 

Галина Водяк. Про значення мови у питаннях етногенезу.

Етногенез - це безперервна історична тяглість людей, мови та культури на певній території. Стосовно України усе це ми можемо простежити з часів енеоліту та бронзової доби з наступними нашаруваннями. 

Але в науці існує консенсус, який радше нагадує змову, аби вважати наш етногенез від часів трипільської цивілізації казково-романтичним дилетантством. Але це  питання неоднозначне...

Ми чомусь маємо не виділятись з ряду інших країн Європи з історією їхнього етногенезу, адже там усе почалось з раннього середньовіччя. Що почалось?.. 

В ранньому середньовіччі почався етнополітико генез деяких країн, пізніше християнізація  Європи, а не етногенез. Якщо в Англію прийшли англи, сакси, юти десь на початку нашої ери (5 ст.),  то це лише етногенез англійців загалом, а не кельтів. Пракельтські племена там з часів бронзової та залізної доби, проте, якщо остаточно втратять свою мову, то ні про який ірландський або шотландський етногенез й мови не можна буде вести. Те ж саме з білорусами. В історичній перспективі з втратою мови вони можуть зникнути, як етнос, розчинитися в імперії, а з часом втрати будь-яку суб'єктність, навіть ту формальну і мінімальну, яку мають сьогодні. 

Ми ж на нашу землю в основній своїй масі не прийшли ані на межі нашої ери, ані пізніше. А безперервний розвиток та формування української мови гіпотетично можна підтвердити з часів трипільців. Такі наукові розвідки є. В бронзову добу з наших теренів вийшли носії індоєвропейських мов, а предки українців тут залишились. І вдруге заселили  Східну Європу та Балкани вже в першому десятилітті нашої ери. 

Формування мови є стрижневим елементом. Без своєї мови етнос - не етнос, а лише політична одиниця, різнонаціональна нація без основного етносу. Такі нації з часом чудово розчиняються в імперіях.

 Тепер виникає велике запитання, наприклад, етногенез румунів вести з часів їх безпосереднього проживання на рідній землі, чи з часів зміни своєї мови з дако-фракійської  на імперську римську, точніше романську мову? Але це їхня справа, як трактувати свій етногенез. У нас такої зміни не було.

 Українська мова своїм коріння сягає часів енеоліту та бронзової доби з певними трансформаціями в часи  античності  та деякими середньовічними запозиченнями, зокрема й тюркськими. Те ж саме стосується генетичних витоків основної частини населення наших теренів. 

Ще один чинник етногенезу - це історія, а саме усвідомлення тяглості від певних історичних народів і етнополітичних формацій у межах етносу, який декларує своє право на окремішність. Тобто, ви не зберегли мову свого народу з давніх часів, але зберегли історичну пам'ять та якісь особливості культури. Така собі геокультурно-геополітична ідентичність.

Цікавими в питаннях етногенезу є французи. Але й там роблять акцент на мову. Французи - латиномовні  нащадки кельтомовних галлів та германців, які сьогодні через сучасну національну строкатість перетворились в інклюзивну націю з акцентом на обов'язкове володіння французькою мовою і асиміляцію меншин до французьких культурних цінностей. Сьогодні друга за кількістю носіїв у них арабська мова. Але якщо ти громадянин Франції, значить ти француз, який насамперед володіє французькою мовою. Це ототожнення у них закріплене на рівні законодавства. 

Українці НЕ настільки національно строката нація, наскільки імперсько змоскальщена. Та й сучасна російська мова - це штучне койне і це не мова Русі, це ані церковнослов'янська, ані тодішня розмовна...  

Права національних меншин треба враховувати і поважати, але русифікованих українців маємо повертати до їх національних джерел лагідно з боку взаємоввічливості та нелагідно з боку цілеспрямованої державної політики.  А поліетнічним потрібно  визначатись зі своєю національною ідентифікацією. 

 Кожен громадянин України є українцем, якщо й не етнічним, то політичним, і він зобов'язаний володіти українською мовою.

 

Чухліб Т. Назви "Україна" та "Українний" в офіційному тезаурусі держав Східної Європи та Малої Азії: діахронно-семантичний аналіз (1490-ті рр. — середина XVII ст.) / Т. Чухліб // Україна в Центрально-Східній Європі. - 2018. - Вип. 18.

 

1876 р. І. Рєпін. «Українка біля тину»