Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).
Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.
Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain ou l'on apperçoit d'un seul coup d'oeil les religions et les moeurs des différents peuples, les climats sous lesquels ils habitet et les principales varietés de forme et de couleur de chacun d'eux / par Mademoiselle Le Masson le Golft du cercle des Philadelphies & c.» (Ескіз загальної картини людського роду, де ми можемо з одного погляду побачити релігії та звичаї різних народів, клімат, у якому вони живуть, а також основні різновиди форм та кольору кожного з них). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.
Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яа Матея Корабінского 1791 р. та 1804 р. У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини).
На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.
В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. Першими етнографічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849). На карті Й. В. Кучайта “Огляд народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів – написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть “рутенці” (“Ruthenen”)..
На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».
Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія) — частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної поверхні.
Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність), схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей. Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.
Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією, або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є кримські татари, караїми та кримчаки.
Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.
У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].
1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.
Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
Ян Матей Корабінский (словац. Ján Matej Korabinský; 1740, Прешов — 1811, Братислава) — словацький вчений, засновник словацької статистичної географії, картограф, історик, енциклопедист, педагог, журналіст. Корабінскій був професором кількох вищих навчальних закладів, викладав богослов'я, філософію й математику.
1786 в Братиславі видав енциклопедичний за формою — географічно-історичний Лексикон Угорщини (Geographisch-historisches und Produkten-Lexikon von Ungarn). У ньому містяться основні топографічні, демографічні, етнічні, політичні, адміністративні, економічні та культурно-історичні дані всіх районів країни, а також географічні карти, які склали повний атлас Австро-Угорської імперії. У Лексиконі наведені найменування, місцеперебування та власність місцевих муніципалітетів, історичні дані, описано більшість представників мінерального, рослинного і тваринного світу всіх районів імперії, сільське господарство і промисловість, мануфактури і ремесла, лікарські та термальні джерела, корисні копалини, наукові та мистецькі пам'ятки. У реєстрі наведені німецькі, угорські, латинські, хорватські, румунські та словацькі назви міст і сіл. Друге видання Лексикону Угорщини було опубліковано в 1801 р. у Відні.
1791 р. у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою.
1804 р. «Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення
Королівства Угорщини» на 60 аркушах в кишеньковому форматі «Atlas Regni
Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn
auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein
fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» є
першим атласом Королівства Угорщини кишенькового розміру.
Атлас містить видруковані з мідних гравіювальних пластин карти 58 комітатів (жуп) тодішньої Угорщини. На всіх картах також представлені герби комітатів. Масштаб вказано в милях. На кожній карті показані вільні королівські міста, єпархії, села, ринкові площі, замки, руїни, маєтки, поштові відділення, церкви (католицькі, протестантські, реформаторські й грецькі православні), а також позначені народності за допомогою різних символів. Це один з перших випадків, коли подібні спеціальні позначення для різних народностей, включаючи русинів (українців), німців, угорців, словаків і волохів, використовувалися в географічній праці, опублікованій в Австрійській імперії. Атлас складений німецькою та угорською мовами, але в деяких випадках географічні назви наводяться українською мовою, наприклад: Nelipino, Szaszovka, Holubine, Hankovicza; словацькою та ін. .На останній сторінці атласу міститься покажчик географічних назв, а також дається розшифровка географічних символів, що були використані на картах.
В атласі українські населені пункти розміщені по всій території Угорського королівства (позначені Х-подібними хрестиками). Назва українців в легенді атласу – RUSZEN.
Угорська Русь (теперішня Угорщина) – прабатьківщина Українців.
1846 р. в чотирьох комітатах Закарпаття за переписом проживало 468 838 осіб, з яких 235 266 – українців-русинів, 119 816 – угорців, 64 917 - румунів, 24 589 – євреїв, 13 857 – словаків, 10 351 – німців. За даними 1913 р., на території Угорщини, не враховуючи Хорватію та Словенію, налічувалось 63 комітати/жупи, з них на території Закарпаття знаходилось 4 комітати/жупи, а саме: комітат/жупа Берег, комітат/жупа Мараморош, комітат/жупа Угоча і комітат/жупа Уж (Унг). Всі зазначені комітати/жупи в XVIII-XIX століттях підпорядковувались Угорському королівському намісництву, що знаходилося спочатку в м. Пожоні (Братиславі), а пізніше – в м. Буді.
Міськов І. О. “RUTHENI”, “DUX RUIZORUM”, “MARCHIA RUTHENORUM” У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ ТА УГОРЩИНІ. 2009:
«Потисся після загарбання Стефаном І зберегло якусь частину колишньої самостійності, утворюючи удільне князівство. Першим удільним князем Потисся був син Стефана І – Емерик. Видно, підкорені русини Потисся не здавалися. З історичних подій випливає, що Емерик стояв на стороні поневолених русинів і захищав їх східний обряд. Очевидно, саме тому в середині 1031 року його усунули німецькі латинські ченці, що панували вже при дворі старого і хворого Стефана І, підтримувані Гізелою II. Стефанові І було сказано, що його син Емерик помер, розірваний на ловах диким вепром. Конкретних фактів про Емерика дуже мало. Одні дослідники пишуть, що він був заручений з візантійською принцесою, що й було причиною його усунення. Інші вважають невідомим походження його нареченої. Ряд дослідників дотримуються думки, що Емерик був одружений, але жив у дівственному подружжі, що він був зразком “целебса – неодруженого латинського духовника”. Скоріше за все, Емерик був вбитий як прихильник східного обряду русинів.
Пізніше королі призначали своїх синів намісниками Потисся з титулом “Князь Русинів”. Так, король Андрій І (1047 - 1060 рр.) призначив свого брата Белу; король Соломон І (1063 - 1074 рр.) у 1064 році – Гейзу І; король Коломан (1095 – 1116 рр.) у 1095 році – Альмоша. Всі вони мали титул “Дукс Рутгенорум”.
Потисське руське удільне князівство в перших роках мадярського королівства було частиною держави з певними самостійними правами. Син Бели IV (1235 – 1270 рр.) був ще “руським князем” на землях на схід від Дунаю в Карпатах і Семигороді. Але король Бела IV втручався в справи сина, внаслідок чого спалахнула війна між батьком і сином, яка закінчилася битвою у 1265 році не на користь короля.
Цю боротьбу використали мадярські феодали, зискуючи великі маєтки за допомогу тій чи іншій стороні.
Руська єпархія Потисся обіймала всю область Потисся. Ще в ХІІ ст. її називали єпархією руською – “епіскопус Віарх, куюс седес діцітур Оросіенсіс”. Після того, як її зайняли латиняни, й вона була перенесена до Великого Варадина, тоді очевидно, створилися інші руські єпархії. Можливо, й раніше існуючі єпархії перебрали управу вірними Потисся.
Отже, в часи Стефана І Потисся називали руською країною “Мархіа Рутгенорум” – Потисська Русь (Пап, 2001, с.263-265).
В. Шандор, посилаючись на раніші праці С. Папа, цитує останнього: “Культурний і релігійний вплив Київської Руси на Угорщину не є досі належно досліджений. Слов’янські апостоли Кирило й Методій в дорозі до Великоморавської держави зупинились в роках 863 – 864 на території “Історичного Закарпаття”, охрестили й дали йому перше священство й єпископа.
Первісне християнство, заведене у Великоморавській державі Кирилом і Методієм, до якої належала й Паннонія, мало рішаючий вплив на те, що мадярські правителі приняли християнство з Візантії, а не з Риму. Проти Візантійського обряду вели німецькі церковні кола жорстоку боротьбу. Активно їм в цім допомагала друга дружина короля Стефана Ґізела II, німкеня, (перша була теж Ґізела). Син Стефана Емерик, князь Русинів, помер підозріло нагло дня 2 IX 1031, шість днів перед його коронуванням королем Угорщини. Дальший кривавий розвиток подій в Угорщині в боротьбі проти східновізантійського обряду вказує на те, що смерть Емерика спричинив не дикий вепр, але змова його мачухи разом з німецькими латинниками, які уважали християн візантійського обряду - поганами” (Шандор, 1992, с.41).
У колективній праці “Нариси історії Закарпаття” сказано: “Оволодівши всією територією Карпатської Русі, угорські правителі прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали Руською маркою (Marchia Ruthenorum), а окремих князів, які очолювали адміністрацію, називали князями руськими, повноваження угорських єпископів не поширювалися на католицьку церкву, то пізніше в Карпатській Русі була запроваджена загальноугорська адміністративна система, яка перетворила край в одну з провінцій Угорщини. У ХІІІ ст. замість Карпатської Русі дедалі частіше вживається вираз “Угорська Русь”, яку згодом почали називати Північною Угорщиною чи Верхньою Угорщиною” (Нариси, 1993, с.54; Обличчя, 2001, с.33).
Протилежної думки притримується Й. Кобаль: “Одним із аргументів на користь існування на Закарпатті якогось територіального утворення українського (руського) населення уже при перших угорських королях (XI ст.) є повідомлення однієї з німецьких хронік (“Гільдесхаймських анналів”) під 1031 роком про смерть сина угорського короля Іштвана І Святого Імре, який мав титул dux Ruizorum. Наведений пасаж більшість вітчизняних і деякі зарубіжні дослідники інтерпретують таким чином, що Імре був князем окремої території, заселеної руськими (Ducatus Russorom за І. Контратовичем)... Нарешті, окремі історики, притримуючись думки, що Імре дійсно був зверхником над руськими, що проживали компактно, бачать цю територію, однак, не на північному сході Угорського королівства, а на західному пограниччі (Oroszvar, сучасне Rusovсе).
У зв’язку з проблемою локалізації руських, зверхником над якими нібито був Імре, син Святого Іштвана, привертає увагу повідомлення про “Marchia Ruthenorum”, тобто “Руську марку”, яке збереглося в “Життєписі архиєпископа зальцбурзького Конрада” (“Vita Conradi archiepiscopi Salisburgensis”, XII ст.): “Nuntius ad regem (Ungarie) dirigitur, qui tunc in Marchia Ruthenorum morabatur”».
Святослав Семенюк. УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ. 2011 р.
УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ В УГОРЩИНІ (Угорська Русь, Паннонія):
«Угорщина – свята земля для кожного європейця, а тим більше для слов’янина та українця. Це тільки здається, що різні індоєвропейські етноси з’явилися на цей світ у різних точках планети на величезному просторі від Атлантичного до Тихого океану. На жаль, лише фахівці з етногенезу знають, що усі вони народилися на невеликому клаптику землі в центрі Європи, який тепер називають Угорщиною, і згодом розійшлися у різні боки, набуваючи тих рис і ознак, які притаманні їм нині. Не варто шукати їх Прабатьківщину десь на Дніпрі, Уралі чи Індії, етногенез базується на діалектиці протилежностей, і тому точка індоєвропейського етногенезу може бути лише одна, а не декілька.
Для українців-русинів-словенів це місце на карті Європи має бути подвійно святим, адже в Угорщині ці етноси не тільки зародилися в спільній загальнослов’янській масі (VII ст. до н. е.), а й утворилися (І—II ст. н. е.) і прожили аж до IV ст., тобто для частини русинів це є не тільки Прабатьківщина, а й Батьківщина, тому що, як вважав Нестор, звідси «пішла земля Руська».
У III ст. вони почали поступово покидати Угорщину, в V ст. переважна їх більшість сконцентрувалася на території Польщі, в VI ст. вони з’явилися на Дністрі і лише у VII ст. (! !) — у Придніпров’ї.
Хоча на час появи мадяр в кінці IX ст. з усіх руських племен в Угорщині залишилися лише білі хорвати та незначна частина дулібів, але це був такий чисельний союз племен, що вони займали не тільки свою стару етнічну територію на півночі цієї країни, а й колонізували район озера Болотон (Балатон) і землі вздовж течії річок Корос, Морос, Темош.
Саме тоді, в IX ст., утворилася Київська Русь, і Угорська Русь відійшла в тінь, хоча її мешканцям довелося пережити не менш бурхливі часи і витримати такі випробовування, яких не знала навіть Наддніпрянщина. Лише Нестор на поч. IX ст. поцікавився, «звідки пішла земля Руська?», а потім про Прабатьківщину забули, хоча русини і руські села існували тут аж до XX ст.
Тут кожен камінь пов’язаний з нашою прадавньою історією. Разом із тим, Угорщина - це не тільки наше минуле, а й, як це не парадоксально, — наше майбутнє, адже саме тут створювався генотип нації, закладалися основи її мови, культури, характеру, ментальності, зароджувалися фундаментальні процеси, які мають своє продовження у майбутньому. Саме тут, уважно вивчаючи минуле, ми можемо передбачити наше майбутнє.
Кожне місто, кожне село, кожна окрема місцевість в Угорщині надзвичайно важливі для нас, адже тут відбувалися події, пов’язані з українською історією, формувалися процеси і явища, які мають продовження у нашому сьогоднішньому житті, хоча загал українців про це і не здогадується, оскільки Угорська Русь досі є для українців «tегга іncognito».
Ужанська жупа.
Комітат/жупа Уж (Ung vármegye) (ХІІ ст. – 1919 р.), межував з комітатами Берег, Саболч, Земплін, на півночі з Галичиною. Площа комітату/жупи Уж (Унг) – 3229 кв. м, Внаслідок переведення початкових шкіл з української мови на угорську протягом 19 століття — з 1810 по 1910 роки більш ніж удвоє знизилась частка русинів-українців у населенні комітату Унг. 1810 року їх було тут 88,5 %, 1840 — вже 53,6 %, а у 1857 — лише 51,0 %. 1910 року українців залишалося вже тільки 38.1 %. Населення 162 000 (за даними перепису 1910 року), в тому числі 61 700 українців (русинів), 53 824 угорців, 36 300 словаків, 17 000 євреїв. Це було наслідком мадяризації та словакізації русинів-українців.
Березька жупа.
Комітат/жупа Берег (Bereg vármegye) був створений в 1261 р., до 1918 р. входив до складу Угорського королівства. Як показують переписи до кінця XVIII століття Берег був заселений ще переважно русинами-українцями. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську, в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю.
Угочанська жупа.
Комітат/жупа Угоча (Ugocsa vármegye) (1210-1920 рр.), найменший в Угорському королівстві, що складався в середині ХІХ століття з 4 округів. Комітат/жупа Угоча межував з комітатами Берег, Сотмар, Мараморош, площа 1191 кв. м. адміністративний центр м. Великий Севлюш (Nagy Szőllős). Переважна частина Уґочі була заселена русинами — українцями, жили також угорці, євреї, нечисельна громада німців та на півдні невелика група румунів. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю. Населення – 91 800 осіб (за даними перепису 1910 р.), з них 42 700 угорців, 34 400 русинів, 11 800 євреїв, 9 700 румунів.
Марамароська жупа.
Комітат/жупа Мараморош (Mármaros vármegye) знаходився в північно-східній частині Угорського королівства (1303-1918 рр.). Населення на початку ХХ ст. понад 300 тис. осіб, в тому числі русинів – 44,6 %, румунів – 21 %, німців – 15 %, угорців – 11 %, решта євреї, словаки та інші. Північна Мармарощина тепер належить Україні і більшість населення становлять українці. Попри довгі роки румунізації на території Південної Мармарощини досі зберігається українська мова і в місті Сигіт діє український ліцей. Майже все населення краю можна назвати нащадками українців, але знають, а тим паче визнають своє українське коріння мало.
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія / А. Л. Байцар. – Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар