УКРАЇНЦІ НА ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ РІЗНИХ ДЕРЖАВ ТА РЕГІОНІВ ЄВРОПИ. 1791-1918 рр.

УКРАЇНЦІ НА ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ ЄВРОПИ. 1837-1918 рр. https://baitsar.blogspot.com/2025/05/1837-1918.html

Українці (Рутени) на етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Карти 1845-1918 рр.  https://baitsar.blogspot.com/2021/09/1867-1775-1918.html

Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території України є так звана Таблиця Певтінґера (Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст. На карті зображені Чорне й Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди).

В рукописі «Географія Птолемея» 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напис «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

Назва «Європейська Сарматія» (Sarmatia Єvropє) вперше поміщена на рукописній карті 1467 р. Ніколауса Германуса, який ще раз переробив зміст «Географії» Клавдія Птолемея (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467). Рукопис знаходиться в «Biblioteka Narodowa» у Варшаві. У рукописі Ніколауса Германуса міститься карта «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) на якій показано частину східноукраїнських земель (Sarmatie in Evropa pars).

Уперше українська етнічна територія у друкованому вигляді була зображена у другому (1477 р.) Болонському (перше з картами) виданні «Географії» К. Птолемея.

До кінця  XV ст. карти  розмножувались рукописним способом. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто гравіювались на  дереві (1472  р., Ауґсбурґ; 1475  р., Любек).  Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді. Центрами картодрукування були  відомі друкарські  міста  (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбурґ, Амстердам,  Антверпен).  У  1466  р.  Н. Германус відновив  карти  К.  Птолемея. 1477 р. за кресленнями Н. Германуса карти були гравійовані й видані в Болоньї («Географія Птолемея», Болонья, тираж 500 примірників). 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Європейська». На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Азійська». На карті написи – Sarmatiae Pars in Europa, Sarmatia in Asia, Scythie Pars.

У другому Болонському виданні (26 карт) «Географії» Клавдія Птолемея поміщені карти «Європейська Сарматія» та «Сарматія Азійська».

У наступному, Римському виданні (1478 р.) поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань “Географії” аж до 1730 р. включно.

Сьогодні дослідження питань української та закордонної етнокартографії щодо формування етнічного складу населення України загалом і окремих її регіонів займає вагоме місце в науці. Оскільки етнографічні карти є своєрідним джерелом знань, що потрібні нам для кращого розуміння своєї історії та культури.

Питанню зображення території України на західноєвропейських, російських та українських картографічних виданнях присвячені публікації Я. Дашкевича, М. Вавричин, Р. Сосси, Т. Паславського, І. Ровенчака, Н. Падюки, У. Кришталович, К. Галушко   та ін., проте воно ще чекає поглибленого вивчення. Оскільки українські землі в різні періоди часу входили до складу різних держав (Польщі, Угорщини, Великого Князівства Литовського, Російської імперії, Австро-Угорської монархії, Румунії), необхідним є дослідження різноманітних картографічних джерел на територію України.

Етнографічна карта — картографічне зображення, яке показує територіальне розміщення різних етнічних груп, їх культурні особливості та розселення. Це карта, що відображає певні етнічні спільноти та їхню географічну присутність.

Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).

Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.

Першою етнографічною картою можна вважати карту 1775 р. французького географа і демографа Луї Бріона де ла Тура (Louis Brion de la Tour; 1743-1803) «Carte curieuse des nouvelles limites de la Pologne, de l'empire Ottoman et des états voisins» (Цікава карта нових кордонів Польщі, Османської імперії та сусідніх держав). Ареал проживання українців – від Сяну до Волги. Воронежчина та Бєлгородщина заселені українцями.

Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain...» (Ескіз загальної картини людського роду…). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.

Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яна Матея Корабінського 1791 р. та 1804 р.  У 1791 р. він у Відні  опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі  «Atlas Regni Hungariae...» (Переносний атлас Угорського королівства).

На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.

В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись  як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст.

Першими етнографічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів.

У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрюліх (1849).  На карті Й. В. Кучайта “Огляд народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів – написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть “рутени” (Ruthenen).

Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія) — частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної поверхні.

Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність), схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей. Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.

Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією, або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є кримські татари, караїми та кримчаки.

Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.

У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі. 

Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

С. Рудницький належить  до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.

За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.

Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.

За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців. 

За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.

Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана. 

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).

Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яна Матея Корабінського 1791 р. та 1804 р.

Ян Матей Корабінський (словац. Ján Matej Korabinský; 1740, Прешов — 1811, Братислава), словацький вчений, засновник словацької статистичної географії, картограф, історик, енциклопедист, педагог, журналіст. Корабінський був професором кількох вищих навчальних закладів, викладав богослов'я, філософію й математику.

У 1791 р. видав Географічну карту Угорщини.

Атлас містить видруковані з мідних гравіювальних пластин карти 58 комітатів (жуп) тодішньої Угорщини. На всіх картах також представлені герби комітатів. Масштаб вказано в милях. На кожній карті показані вільні королівські міста, єпархії, села, ринкові площі, замки, руїни, маєтки, поштові відділення, церкви (католицькі, протестантські, реформаторські й грецькі православні), а також позначені народності за допомогою різних символів. Це один з перших випадків, коли подібні спеціальні позначення для різних народностей, включаючи русинів (українців), німців, угорців, словаків і волохів, використовувалися в географічній праці, опублікованій в Австрійській імперії. Атлас складений німецькою та угорською мовами, але в деяких випадках географічні назви наводяться українською мовою, наприклад: Nelipino, Szaszovka, Holubine, Hankovicza; словацькою та ін. На останній сторінці атласу міститься покажчик географічних назв, а також дається розшифровка географічних символів, що були використані на картах.

В атласі українські населені пункти розміщені по всій території Угорського королівства (позначені Х-подібними хрестиками). Назва українців в легенді атласу – RUSZEN.

1804 р. «Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини» на 60 аркушах в кишеньковому форматі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» є першим атласом Королівства Угорщини кишенькового розміру. Його творцем був Ян Матей Корабінський.

Угорська Русь (теперішня Угорщина) – прабатьківщина Українців.

Історична довідка. 1846 р. в чотирьох комітатах Закарпаття за переписом проживало 468 838 осіб, з яких 235 266 – українців-русинів, 119 816 – угорців, 64 917 - румунів, 24 589 – євреїв, 13 857 – словаків, 10 351 – німців. За  даними 1913 р., на території Угорщини, не враховуючи Хорватію та Словенію, налічувалось 63 комітати/жупи, з них на території Закарпаття знаходилось 4 комітати/жупи, а саме: комітат/жупа Берег, комітат/жупа Мараморош, комітат/жупа Угоча і комітат/жупа Уж (Унг). Всі зазначені комітати/жупи в XVIII-XIX століттях підпорядковувались Угорському королівському намісництву, що знаходилося спочатку в м. Пожоні (Братиславі), а пізніше – в м. Буді.

Ужанська жупа.

Комітат/жупа Уж (Ung vármegye) (ХІІ ст. – 1919 р.), межував з комітатами Берег, Саболч, Земплін, на півночі з Галичиною. Площа комітату/жупи Уж (Унг) – 3229 кв. м, Внаслідок переведення початкових шкіл з української мови на угорську протягом 19 століття — з 1810 по 1910 роки більш ніж удвоє знизилась частка русинів-українців у населенні комітату Унг. 1810 року їх було тут 88,5 %, 1840 — вже 53,6 %, а у 1857 — лише 51,0 %. 1910 року українців залишалося вже тільки 38.1 %. Населення 162 000 (за даними перепису 1910 року), в тому числі 61 700 українців (русинів), 53 824 угорців, 36 300 словаків, 17 000 євреїв. Це було наслідком мадяризації та словакізації русинів-українців.

Березька жупа.

Комітат/жупа Берег (Bereg vármegye) був створений в 1261 р., до 1918 р. входив до складу Угорського королівства. Як показують переписи до кінця XVIII століття Берег був заселений ще переважно русинами-українцями. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську, в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю.

Угочанська жупа.

Комітат/жупа Угоча (Ugocsa vármegye) (1210-1920 рр.), найменший в Угорському королівстві, що складався в середині ХІХ століття з 4 округів. Комітат/жупа Угоча межував з комітатами Берег, Сотмар, Мараморош, площа 1191 кв. м. адміністративний центр м. Великий Севлюш (Nagy Szőllős). Переважна частина Уґочі була заселена русинами — українцями, жили також угорці, євреї, нечисельна громада німців та на півдні невелика група румунів. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю. Населення – 91 800 осіб (за даними перепису 1910 р.), з них 42 700 угорців, 34 400 русинів, 11 800 євреїв, 9 700 румунів.

Марамароська жупа.

Комітат/жупа Мараморош (Mármaros vármegye) знаходився в північно-східній частині Угорського королівства (1303-1918 рр.). Населення на початку ХХ ст. понад 300 тис. осіб, в тому числі русинів – 44,6 %, румунів – 21 %, німців – 15 %, угорців – 11 %, решта євреї, словаки та інші. Північна Мармарощина тепер належить Україні і більшість населення становлять українці. Попри довгі роки румунізації на території Південної Мармарощини досі зберігається українська мова і в місті Сигіт діє український ліцей. Майже все населення краю можна назвати нащадками українців, але знають, а тим паче визнають своє українське коріння мало.

Міськов І. О. “RUTHENI”, “DUX RUIZORUM”, “MARCHIA RUTHENORUM” У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ ТА УГОРЩИНІ. 2009:

«Потисся після загарбання Стефаном І зберегло якусь частину колишньої самостійності, утворюючи удільне князівство. Першим удільним князем Потисся був син Стефана І – Емерик. Видно, підкорені русини Потисся не здавалися. З історичних подій випливає, що Емерик стояв на стороні поневолених русинів і захищав їх східний обряд. Очевидно, саме тому в середині 1031 року його усунули німецькі латинські ченці, що панували вже при дворі старого і хворого Стефана І, підтримувані Гізелою II. Стефанові І було сказано, що його син Емерик помер, розірваний на ловах диким вепром. Конкретних фактів про Емерика дуже мало. Одні дослідники пишуть, що він був заручений з візантійською принцесою, що й було причиною його усунення. Інші вважають невідомим походження його нареченої. Ряд дослідників дотримуються думки, що Емерик був одружений, але жив у дівственному подружжі, що він був зразком “целебса – неодруженого латинського духовника”. Скоріше за все, Емерик був вбитий як прихильник східного обряду русинів.

Пізніше королі призначали своїх синів намісниками Потисся з титулом “Князь Русинів”. Так, король Андрій І (1047 - 1060 рр.) призначив свого брата Белу; король Соломон І (1063 - 1074 рр.) у 1064 році – Гейзу І; король Коломан (1095 – 1116 рр.) у 1095 році – Альмоша. Всі вони мали титул “Дукс Рутгенорум”.

Потисське руське удільне князівство в перших роках мадярського королівства було частиною держави з певними самостійними правами. Син Бели IV (1235 – 1270 рр.) був ще “руським князем” на землях на схід від Дунаю в Карпатах і Семигороді. Але король Бела IV втручався в справи сина, внаслідок чого спалахнула війна між батьком і сином, яка закінчилася битвою у 1265 році не на користь короля.

Цю боротьбу використали мадярські феодали, зискуючи великі маєтки за допомогу тій чи іншій стороні.

Руська єпархія Потисся обіймала всю область Потисся. Ще в ХІІ ст. її називали єпархією руською – “епіскопус Віарх, куюс седес діцітур Оросіенсіс”. Після того, як її зайняли латиняни, й вона була перенесена до Великого Варадина, тоді очевидно, створилися інші руські єпархії. Можливо, й раніше існуючі єпархії перебрали управу вірними Потисся.

Отже, в часи Стефана І Потисся називали руською країною “Мархіа Рутгенорум” – Потисська Русь (Пап, 2001, с.263-265).

В. Шандор, посилаючись на раніші праці С. Папа, цитує останнього: “Культурний і релігійний вплив Київської Руси на Угорщину не є досі належно досліджений. Слов’янські апостоли Кирило й Методій в дорозі до Великоморавської держави зупинились в роках 863 – 864 на території “Історичного Закарпаття”, охрестили й дали йому перше священство й єпископа.

Первісне християнство, заведене у Великоморавській державі Кирилом і Методієм, до якої належала й Паннонія, мало рішаючий вплив на те, що мадярські правителі приняли християнство з Візантії, а не з Риму. Проти Візантійського обряду вели німецькі церковні кола жорстоку боротьбу. Активно їм в цім допомагала друга дружина короля Стефана Ґізела II, німкеня, (перша була теж Ґізела). Син Стефана Емерик, князь Русинів, помер підозріло нагло дня 2 IX 1031, шість днів перед його коронуванням королем Угорщини. Дальший кривавий розвиток подій в Угорщині в боротьбі проти східновізантійського обряду вказує на те, що смерть Емерика спричинив не дикий вепр, але змова його мачухи разом з німецькими латинниками, які уважали християн візантійського обряду - поганами” (Шандор, 1992, с.41).

У колективній праці “Нариси історії Закарпаття” сказано: “Оволодівши всією територією Карпатської Русі, угорські правителі прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали Руською маркою (Marchia Ruthenorum), а окремих князів, які очолювали адміністрацію, називали князями руськими, повноваження угорських єпископів не поширювалися на католицьку церкву, то пізніше в Карпатській Русі була запроваджена загальноугорська адміністративна система, яка перетворила край в одну з провінцій Угорщини. У ХІІІ ст. замість Карпатської Русі дедалі частіше вживається вираз “Угорська Русь”, яку згодом почали називати Північною Угорщиною чи Верхньою Угорщиною” (Нариси, 1993, с.54; Обличчя, 2001, с.33).

Протилежної думки притримується Й. Кобаль: “Одним із аргументів на користь існування на Закарпатті якогось територіального утворення українського (руського) населення уже при перших угорських королях (XI ст.) є повідомлення однієї з німецьких хронік (“Гільдесхаймських анналів”) під 1031 роком про смерть сина угорського короля Іштвана І Святого Імре, який мав титул dux Ruizorum. Наведений пасаж більшість вітчизняних і деякі зарубіжні дослідники інтерпретують таким чином, що Імре був князем окремої території, заселеної руськими (Ducatus Russorom за І. Контратовичем)... Нарешті, окремі історики, притримуючись думки, що Імре дійсно був зверхником над руськими, що проживали компактно, бачать цю територію, однак, не на північному сході Угорського королівства, а на західному пограниччі (Oroszvar, сучасне Rusovсе).

У зв’язку з проблемою локалізації руських, зверхником над якими нібито був Імре, син Святого Іштвана, привертає увагу повідомлення про “Marchia Ruthenorum”, тобто “Руську марку”, яке збереглося в “Життєписі архиєпископа зальцбурзького Конрада” (“Vita Conradi archiepiscopi Salisburgensis”, XII ст.): “Nuntius ad regem (Ungarie) dirigitur, qui tunc in Marchia Ruthenorum morabatur”».

Святослав Семенюк. УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ. 2011 р.

УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ В УГОРЩИНІ (Угорська Русь, Паннонія):

«Угорщина – свята земля для кожного європейця, а тим більше для слов’янина та українця. Це тільки здається, що різні індоєвропейські етноси з’явилися на цей світ у різних точках планети на величезному просторі від Атлантичного до Тихого океану. На жаль, лише фахівці з етногенезу знають, що усі вони народилися на невеликому клаптику землі в центрі Європи, який тепер називають Угорщиною, і згодом розійшлися у різні боки, набуваючи тих рис і ознак, які притаманні їм нині. Не варто шукати їх Прабатьківщину десь на Дніпрі, Уралі чи Індії, етногенез базується на діалектиці протилежностей, і тому точка індоєвропейського етногенезу може бути лише одна, а не декілька.

Для українців-русинів-словенів це місце на карті Європи має бути подвійно святим, адже в Угорщині ці етноси не тільки зародилися в спільній загальнослов’янській масі (VII ст. до н. е.), а й утворилися (І—II ст. н. е.) і прожили аж до IV ст., тобто для частини русинів це є не тільки Прабатьківщина, а й Батьківщина, тому що, як вважав Нестор, звідси «пішла земля Руська».

У III ст. вони почали поступово покидати Угорщину, в V ст. переважна їх більшість сконцентрувалася на території Польщі, в VI ст. вони з’явилися на Дністрі і лише у VII ст. (! !) — у Придніпров’ї.

Хоча на час появи мадяр в кінці IX ст. з усіх руських племен в Угорщині залишилися лише білі хорвати та незначна частина дулібів, але це був такий чисельний союз племен, що вони займали не тільки свою стару етнічну територію на півночі цієї країни, а й колонізували район озера Болотон (Балатон) і землі вздовж течії річок Корос, Морос, Темош.

Саме тоді, в IX ст., утворилася Київська Русь, і Угорська Русь відійшла в тінь, хоча її мешканцям довелося пережити не менш бурхливі часи і витримати такі випробовування, яких не знала навіть Наддніпрянщина. Лише Нестор на поч. IX ст. поцікавився, «звідки пішла земля Руська?», а потім про Прабатьківщину забули, хоча русини і руські села існували тут аж до XX ст.

Тут кожен камінь пов’язаний з нашою прадавньою історією. Разом із тим, Угорщина - це не тільки наше минуле, а й, як це не парадоксально, — наше майбутнє, адже саме тут створювався генотип нації, закладалися основи її мови, культури, характеру, ментальності, зароджувалися фундаментальні процеси, які мають своє продовження у майбутньому. Саме тут, уважно вивчаючи минуле, ми можемо передбачити наше майбутнє.

Кожне місто, кожне село, кожна окрема місцевість в Угорщині надзвичайно важливі для нас, адже тут відбувалися події, пов’язані з українською історією, формувалися процеси і явища, які мають продовження у нашому сьогодніш­ньому житті, хоча загал українців про це і не здогадується, оскільки Угорська Русь досі є для українців «tегга іncognito».

Ян Чаплович (словац. Ján Čaplowič; угор. Csaplovics János; нім. Johann von Csaplovics) (22. вересня 1780 р., Словаччина  – 29 травня 1847 р., Відень) - словацький етнограф, правник, публіцист.

1829 р. «Етнографічна карта Королівства Угорщини разом з Хорватією, Славонією, угорським військовим кордоном і Примор'ям». Карта видана у м. Лейпциг. Карта без масштабу. Назва мапи подана німецькою мовою.

Українці, що проживають в межах Угорського королівства позначені як Рутени (Ruthenen) - світло-зеленим кольором. Крім українців, на Закарпатті, способом ареалів та якісного фону (лініями та кольором) виділено райони проживання угорців та німців.

Починаючи з етнографічної карти Яна  Чапловича назву «Рутени» (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії  як етнонім українців.

Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає лінією на південь від Ужгорода (між Мукачевим та с. Добронь), через села Існієте (тепер с. Жнетне) та с. Берег, далі на південний схід. На південному сході від Мукачевого вирізнено ареал, де проживають німці, - Унтер-Шенбор (тепер Нове Село). На карті зображено тодішній адміністративний поділ на Ужанську, Березьку, Угочанську та Мармарошську жупи (всього 17, 9 тис. км кв.). Тут більшість становила українці [Ровенчак І., Симутіна А. Перші етнічні карти українських земель. – ПУ, 1992 р., № 1, с. 22 – 26].

1831 р. Ернст Гайнріх Міхаеліс (Ernst Heinrich Michaelis; 1794-1873) — прусський офіцер та інженер-географ.

Карта «DAS ALTE UND NEUEN POLEN» (Стара і Нова Польща). Видавництво: Мюнхен. Карта - з вставними таблицями за мовами та релігіями, а також подана історична інформація, зокрема й про Україну. Україна в тесті позначена як UKRANE (UKRAЇNA). Подана характеристика Волині, Поділля, Брацлавщини та ін. українських земель.

1842 р. Павел Йозеф Шафарик (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861), видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. Засновник наукової славістики. Свої твори писав переважно чеською та німецькою мовами.

Карта «Slovanský zeměvid» була частиною виданої П. Шафариком у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»), яка заклала основи слов'янської етнографії й мала великий успіх.  Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія  витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 році, а третє — у 1843 році. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Розмір мапи 44 х 51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду - у правому, етнічну карту півночі Росії (9 х 14 см) - у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. Перше видання мапи мало наклад 600 примірників.  Розфарбовані ці примірники були від руки.

На цій карті чи не уперше виділені серед слов'янських народів «малоруси» (українці), які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вірогідно збігається з українським етномовним простором на першу половину XIX ст. На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.

П. Шафарик визначає українсько-польську етнографічну межу від Ракова до Улянова, далі на південь через Лежайськ і біля Городиська під Березів; звідтіля, обійшовши Жизнів, Високу і Братківку, він нагинає її до Будини, через Дуклю, Жмигород, на південь під Горлиці й Грибів до с. Розтоки на Попраді, поминаючи села Шляхтову, Чорноводу, Біловоду і Явірки, до Пивничної й Лелюхова на півден­ному сході [УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.].

Праця П. Шафарика була перекладена російською, польською та німецькою мовами. Переклад російською мовою «Славянское народописанiе» надрукований  в 1843 р. у Москві. Російський переклад здійснив відомий український славіст О. Бортнянський.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними. Учений вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією та Австрією).

З різними доповненнями етнографічна карта П. Шафарика перевидавалася у західноєвропейських довідкових та навчальних виданнях – спочатку німецькомовних, а згодом французьких та інших. Зокрема, точно за П. Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи у німецькому навчальному атласі Генріха  Берґгауса (1847). Аналогічно виглядають ареали проживання народів і на французькій “Етнографічній карті Росії” (1852).

Поряд з українцями, великорусами й білорусами П. Шафарик, за мовним критерієм, виокремлює і “новгородців”. Пізніше вони зникнуть з етнографічних карт. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”. Отже, мова йде не про три, а чотири східнослов’янські народи.

Український народ – найстарший. Білоруський, псково-новгородський, московський (російський) етноси фактично постали як відгалуження від українського, і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Пізніше псково-новгородці були асимільовані московитами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІV Грозного. 1478 р. московити обложили Новгород, після чого відбулося остаточне включення Новгородської землі до Московського князівства. Велику частину новгородців було вирізано, більшу половину купецьких сімей вивезено до Московії. На місце корінних жителів - новгородців були завезені московити.

Павел Шафарик був одним із ініціаторів скликання Слов’янського конгресу в Празі у 1848 р. У цьому представницькому заході взяли також участь галицькі та закарпатські українці (русини) з Австрійської імперії. Під час Конгресу вони заявили про належність русинів з Австрії до “15-мільйонного малоруського народу”, що проживає у Російській імперії. Ними ж було підняте питання про необхідність виокремлення власної адміністративної одиниці в Австрії шляхом поділу коронного краю Галичина на польську та українську (русинську) частини.

Фрагмент тексту російського видавництва книги 1843 р. (за Александр Клещевский. Павел Шафарик о русском народе и наречиях (диалектах) русского языка): «§ 8. Нарѣчiе Малоруское.  Объемъ. … Это пространство Малорускаго нарѣчiя зключаетъ въ себѣ, въ Росiи: губб. Волынскую, Кiевскую, Черниговскую, Полтавскую, Харьковскую, часть Воронежской (около четверти), Екатеринославскую, Херсонскую, Таврическую, землю Черноморских Козаковъ, Подольскую и часть Бесарабiи; въ царствѣ Польскомъ: часть губб. Подляской и Люблинской; въ королевствѣ Галицко-Володимiрскомъ округи: Перемышлевскiй, Львовскiй, Жовковскiй, Золочевскiй, Тернопольскiй, Березинскiй, Самборскiй, Сяноцкiй, Стрыйскiй, Станиславскiй, Коломiйскiй, Чортковскiй, и части Решовскаго, Ясельскаго, Ново-Сяндецкаго и Черновецкаго или Буковины; въ королевствѣ Угорскомъ: большую часть округовъ Берегскаго, Угварскаго, Угоцкаго и Мармарошскаго, а меньшую Земпенскаго и Шарышскаго, не упоминая уже о поселенiяхъ, разсѣянныхъ по другимъ округамъ. Внѣ этого пространства Малоруское нарѣчiе слышно еще въ слободахъ Русиновъ въ Угрiи, находящихся въ округахъ передъ и за Тысой (двѣ слободы даже въ Бачкой: Куцура и Керестуръ, и одна, Шидъ, въ округѣ Сремскомъ за Дунаемъ), въ Молдавiи, Валахiи, Бесарабiи и Таврiи. …» (с. 20, 22-23). Областныхъ, особенныхъ, названiй въ Росiи – не столько (Украина, Украинцы, Запорожцы и др., Постольницы въ Подлѣсьѣ на лѣвомъ Бугѣ, всѣмъ извѣстны и отчасти уже устарѣли) сколько въ Галицiи и Угрiи. Такъ Лемки – въ прежней Сяноцкой землѣ и уездѣ Бѣцкомъ, отрасль коихъ, въ сѣверной Угрiи, на верхней Ондавѣ, Крайняки; Бойки -  въ Зидачевской и Галицкой земле, родина коихъ называется Подгорьемъ (Пидгирье); Гуцулы – въ краѣ Куты и Покутье, вѣтвъ коихъ – Чеваки подъ горами на Тересвѣ; Ополье (Опилье), иначе земля Львовская, гдѣ Гривняки, Долы около Перемышля и Ярославля и т.д. … число настоящихъ Малорусовъ простирается  до 13,144,000 душь; изъ нихъ 10,370,000 принадлежатъ Росiи, а 2,774,000 Ракусiи (Австрiи), т.е. 2,149,000 въ Галицiи; и 625,000 въ Угрiи. Изъ этого числа 10,154,000 христiяне Восточнаго или Греческаго исповѣданiя, а 2,990,000 того же самого, только соединеннаго съ Римскою Церковью, отчего они и называются Унитами или, по-Славянски, Унiятами, именно въ Ракусiи 2,774,000, и 216,000 въ царствѣ Польскомъ.» (с. 23-24)».

Карл Крістіан Франц Радефельд (Radefeld Carl Christian Franz; 1788–1874), німецький картограф. 

1844 р. Карта «Europaeisches Russland entworfen und gezeichnet vom Hauptm. Radefeld» (Європейська Росія складена і накреслена Радефельдом). Перевидавалась мапа кілька разів, зокрема, 1851 р., 1860 р., 1888 р. і т.д.  1860 р. опублікована в атласі «Grosser Hand-Atlas uber alle Theile der Erde in 170 Karten. Herausgegeben von J. Meyer. Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts». Атлас виданий під редакцією Йозефа Меєра (Meyer Joseph) в Гільдбурггаузенському видавництві Бібліографічного інституту (Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts). Йозефа Меєр (1796-1856) – німецький публіцист та видавець, засновник «Бібліографічного інституту». На карті показані українські історико-географічні землі: Ukraine (Україна), Podolien (Поділля), Volhynien (Волинь), Bessarabien (Бессарабія), Galizien (Галичина), Krimm (Крим).

Генріх Берґгаус (Heinrich Berghaus; 1797-1884), німецький картограф.

1848 р. Карта “Das Russische Reich nach seinen ethnographischen Verhältnissen“ (Етнографічна карта Російської імперії), поміщена у першому двотомному виданні (1837-1848) «Фізичного атласу» (Berghaus'. Physik. Atlas, 1848). Видавництво “Justus Perthes Geographische Anstalt Gotha (Ґота). На карті, в легенді, перелічені народи та народності. Як і на “Етнографічній карті Європи”,  Генріх Берґгаус  український етнос позначає як Klein Russen (малоруси) і відносить його разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Але етнічні межі між цими народами автор не проводить. Серед слов’ян Берґгаус виділяє ще поляків.

П. І. Кеппен (1793-1864), російський вчений (німецького походження), академік, один із засновників Російського географічного товариства

1848 р. видав перший «Этнографический атлас Европейской России» (Етнографічний атлас Європейської Росії). Вчений організував систематичний збір статистичних даних про кількість та національний склад населення Росії. У «Етнографічний атлас Європейської Росії» увійшло 77 кольорових карт всіх російських губерній, «Спеціальна карта Західної частини Російської імперії» та два варіанти «Етнографічної карти Європейської Росії» російською та німецькою мовами. Статистична таблиця «Числительные показания об инородцах, обитающих в Европейской России» та зміст атласу написані від руки.

1851 р. у Санкт-Петербурзі «Етнографічна карта Європейської Росії» (Этнографическая карта Европейской России) була видана окремо. Це перша в Росії карта етнічного складу (за ознакою «племінної приналежності») населення Європейської частини імперії. Карта була складена в масштабі 75 верст в дюймі (1 : 3 150 000). Над складанням мапи автор працював протягом багатьох років.  В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.), а також матеріали адміністративнополіцейських обчислень і церковного обліку 1840-их рр. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення українців, росіян,  і білорусів. При її складанні використовувалися і дані, зібрані в ході службових поїздок Петра Кеппена.

За цю мапу Географічне товариство присудило П. І. Кеппену премію ім. Жуковського (1852) та Костянтинівську медаль (1853). «Етнографічна карта Європейської Росії» П. І. Кеппена стала найважливішою подією в історії російської етнокартографії. Вона стала першою етнічною картою опублікованою масовим тиражем. При складанні карти він використовував метод якісного фону. На карті показано ареали розселення 38 етносів та етнічних груп, кожен з яких виділено відповідним кольором, проте райони зосередження українців, росіян, і білорусів залишено незафарбованими.Сам П. І. Кеппен розумів недосконалість методу якісного фону. Прагнучи поліпшити цей метод, Петро Кеппен наявність інонаціонального населення намагався показати на фоні основного (найпоширенішого) народу номерами і кружками різного кольору. У легенді карти серед слов’янських народів позначено лише росіян, поляків, сербів і болгар. 1853 і 1855 pp. виходять у світ 2-ге і 3-тє видання карти П. І. Кеппена з пояснювальними записками.

Величезний попит в середині країни на карту спричинив до повільного її розповсюдження закордоном. З цієї причини, наприклад, Французьке географічне товариство (Société de Géographie) отримало цю карту лише в 1852 р., а Британське Королівське географічне товариство (British Royal Society Geographical) — тільки в 1857 р.

2008 р. вийшло друком репринтне видання карти, відтвореної на 16 аркушах зі збереженням оригінального масштабу [Этнографическая карта Европейской России, составленная Пет­ром Кеппеном. — Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.; Об этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.].

1860 р. картографічний заклад російського географа та картографа Микити Зуєва (1823—1890) видав «Подробный атлас Российской империи» (Докладний  атлас Російської імперії»), що складався з 22 карт. Атлас підготовлено  за дорученням міністра Народної освіти.  Значна кількість карт стосувалися території України. На «Карті губерній Київської, Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської» способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців, євреїв, греків, татар. На «Карті губерній Харківської, Орловської, Тамбовської, Курської, Воронезької та Землі Війська Донського» теж способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців та татар. «Карта губерній Херсонської, Таврійської, Катеринославської та Бессарабської Області» містить дані про татар, волохів, болгар,  німців, греків, євреїв, вірмен, циган, сербів та поляків.

1861 p. (Львів). Перші українські етнічні карти були видані у Львові. Найстарішою вважається «Карта етнографична Малоруси» (24 х 38 см), що додана до статті Михайла Коссака «Русини» у книзі «Львовянинь: приручний и господарський, месяцеслов на рок 1862»

Карта дещо схематична,. На чорно-білій карті відображено межі території розселення русинів і виділено 12 етнографічних груп українців (патлачів, гуцулів, бойків, тухольців, чухонців, куртаків, лемків, сотаків та ін.), тобто робить її важливою у народознавчих студіях.

Основним джерелом для укладання мапи були праці П. Шафарика “Слов’янська етнографія” (Прага, 1842) та етнічна карта “Слов’янські землі” (Прага, 1842), а також Я. Головацького “Розправа о язиці южно-руськім и его нарічіях” (Львів, 1849). Про це свідчить опис українських етнічних меж у нарисі “Русини”, який перегукується з тим, що його подає Я. Головацький як переклад з праці П. Шафарика. Очевидно, автор використав також дослідження Карпат В. Поля, оскільки позначив на карті розселення куртаків та чухонців (фактично лемків), яких “відкрив” польський вчений. Карта чорно-біла, форматом 23,5х35 см. На ній зображено українські етнічні межі, губернські кордони, більші міста, гідромережу, Карпатські гори. Методом написів позначено розселення етнографічних груп українського народу: поліщуків, пінчуків (на Волині), українців (у Київській губернії), степовиків (у Херсонській губернії), чорноморців (на Кубані), сотаків, лемків, куртаків, чухонців, тухольців, бойків, гуцулів (у Карпатах), патлачів (на Буковині), за межами української етнічної території — азовців (понад Таганрозькою затокою), бутколів (у дельті Дунаю) і ногайців (понад Азовським морем). Фактично вперше подано етнографічне районування України. Написи на карті русифіковані. Позначення незначної кількості місцевостей утруднює опис етнічних меж, проте в нарисі їх опис більш докладний. Крім того, трапляються помилки у розташуванні міст, наприклад: Радин, Брест, Новгород-Сіверський [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].  

Українські етнічні межі на карті зображені так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:

Західна українська етнічна межа з поляками починається біля Дрогичина на р. Буг, іде на південь до Білої, Вепру, Сяну, повертає на захід до Попрада (проходить по сучасних східних теренах Любельського, східних і південних Підкарпатського, південних Малопольського воєводств Польщі). До української етнічної території входить південна частина Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Північна Лемківщина.

Південно-західна українська етнічна межа з словаками, угорцями і румунами іде від Попрада на південний схід до Пряшева, Ужгорода, Мукачева, Хуста, Сиґота, переходить у Буковину, з півночі оминає Чернівці, охоплює Хотинщину і понад Дністер доходить до Чорного моря.

Північна українська етнічна межа з білорусами і росіянами від Дрогичина на р. Буг проведена по північних кордонах Волинської, Київської, Чернігівської і Харківської губерній та охоплює південну частину Воронезької. Тому поза українськими етнічними межами опинились Берестейщина, Пінщина.

Східна українська етнічна межа проходить східними кордонами Харківської і Катеринославської губерній та охоплює Кубань.

У 1860-х роках у Львові в різних виданнях було опубліковано низку текстових етнічних карт: «Карта розселення гуцулів» (1863 p.), «Етнографічна карта Східної Галичини» (1868 p.), «Карта малоруського народу» (1869 р.) та ін.

1863 р. у Львові греко-католицький священик, літератор, етнограф Гуцульщини Софрон Витвицький (1819-1879) опублікував “Історичний нарис про гуцулів” (Rys historyczny о Huculach), перевиданий 1873 р.  У цій книзі була вміщена «Карта розселення гуцулів». Розміри мапи 20,2 х 20,6 см.  Передувало цій події публікація автором  у 1852 р. в «Зорі Галицькій» (ч.54—56) фольклорно-етнографічного нарису «Статистически-историческое обозръніе Гуцуловъ въ Коломыйскомъ окрузь со характеристикою ихъ».

Мапа чорно-біла, скопійована з карти Генерального Квартермейстерства з 1824 р. Ф. Заєнчковським. На ній позначено територію розселення гуцулів і населені пункти, в яких вони проживають (на Буковині, в округах Коломийському і Станіславському, в Угорщині на схід від річок Чорна Тиса і Вишова). У тексті усі ці місцевості перераховуються. Значення цієї мапи полягає в тому, що на ній позначено українські назви місцевостей, частина з яких (Мармарощина) зараз перебуває у складі Румунії. Карта ще раз підтверджує українськість цих територій [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].

Відомий військовий картограф Родеріх Федорович Еркерт (1821-1900), прусський підданий на російській службі і типовий для тієї епохи ерудит в етнографії, лінгвістики, статистики та інших суміжних дисциплін, видав у 1863 р. дві версії етнографічного атласу: французькою мовою (Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863) і російською (Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863),  у французькому заголовку – «губернії, населені повністю або частково поляками».

Атлас складено за офіційним даними Міністерства внутрішніх справ за 1858  рік. Р. Еркерт в своєму атласі навів чисельний і національний склад населення Російської імперії, Австрії та Пруссії на 1858 рік. На базі Атласу була видана праця  Р. Ф. Еркерта «Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії» (Взгляд на историю и этнографию западных губерний России, 1864) яка є  частково примітна. Автор дотримувався сумнівної точки зору на співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р. Еркерт вважав, що все слов'янське католицьке населення там було за національністю поляками. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне більшою мірою до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів та українців була виявлена слабкіше. Все ж таки твердження Р. Еркета були помилковими, оскільки на території Росії мова, зроштою, виявилася набагато більш точною і чіткішою етнічною ознакою для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.

На погляди Р. Еркета сильний вплив мала стаття М. Лебьодкіна «Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперії» (1861). Тут на підставі церковнопарафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. І. Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської, Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить погубернські і поповітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, не можна не визнати, що М.Лебьодкін виявився не в змозі критично осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі і хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857–1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу, і зберіг назви всіх перерахованих племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше [Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013]. 

У 1860-1870-і рр. найбільш плідним ученим, який займався вивченням етнічного складу населення Росії був картограф, етнограф,  російський генерал Олександр Ріттіх (1831-1914). Він продовжив справу, успішно розпочату, але не завершену Петром Кеппеном. В цей період (1864) Олександр Ріттіх опубліковав «Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям» (Атлас народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями).

Перше видання «Атласу народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями» – 1862 р. Але даний атлас не був доступний широкій аудиторії й в основному використовувався офіцерами й чиновника. Однак, коли дозвіл на публікацію було отримано, атлас був перевиданий у 1864 р. другим, доповненим, виданням.

Українські землі разом з білоруськими включили до складу так званого «Западно-Русского края». До цього ж утворення увійшли і північно-східні польські землі. Масштаб: 15, 20, 40 верст в англійському дюймі. В атласі подана одна загальна «Карта народонаселення Західно-руського краю за віросповіданням» (виконана двома мовами – російською та французькою) і 9 карт народонаселення окремих губерній за віросповіданням (Могилівська, Вітебська, Мінська, Віленська, Гродненська, Ковенська та три українські: Київська, Подільська та Волинська губернії). На кожній з 9 губернських карт способом якісного фону показану релігійну приналежність населення (православні, католики, лютерани і т. д.). На картах  містяться таблиці конфесійного та національного складу населення. Як видно з карт, більшість населення західних околиць імперії були православними. Це переважно білоруси та українці. Православні переважають в Гродненській, Київській, Мінській, Могилівській, Подільській та Вітебській губерніях. У Віленській та Ковенській губерніях більшість населення були католиками.

Тут вперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території розміщення малоросів (українців), великоросів і білорусів.

При складанні атласу автор залучив різноманітні джерела. Зокрема були використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці та неопубліковані матеріали Петра Кеппена, а також так звані «огляди» (складені офіцерами Російського генерального штабу).

Хоча О. Ф. Ріттіх неодноразово посилається на матеріали П. І. Кеппена, але явну перевагу все ж віддає даним Генерального штабу і М. Лебьодкіна. Дані М. Лебьодкіна О. Ф .Ріттіх застосував в обробленому вигляді. У нього вже не згадуються поляни, древляни, волиняни і т. п. Проте надмірно довірливе ставлення до такого етнічного маркера, як віросповідання жителів, і недооцінка тих даних П. І. Кеппена, що ґрунтуються на ознаці «народної мови», привели його до неправильних висновків [Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013]. 

Цей атлас витримав кілька видань, він і сьогодні не втратив свого значення і представляє великий інтерес.

1875 р. Олександр Ріттіх опублікував працю «Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России», в якій подано докладні поповітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р.

Український етнос тут вказаний особливою графою. В цьому відношенні праця О.Ф.Ріттіха становить особливий інтерес. У ній вперше в російській історіографіі містяться досить докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні міститься чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. В Костянтиноградському повіті Полтавської губернії, навпаки, не вказані російські селяни-однодворці, хоча їх тут було чимало[Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013]. 

Тоді ж, у 1875 р., за наказом та дорученням Імператорського Російського географічного товариства, О. Ріттіхом була складена «Этнографическая карта Европейской России» (Етнографічна карта Європейської Росії). Від карти Петра Кеппена вона відрізняється більшим масштабом і охопленням ширшої території (тут показані західні губернії Росії, Фінляндія і Закавказзя). Крім того, тут вперше виділені території переважного розміщення українців, росіян, і білорусів. Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Видруковано в С. Петербурзі в картографічному закладі Олексія Ільїна.

Джерелом інформації для карти послужили матеріали ревізії 1858 р.; матеріали зібрані Петром Кеппеном, зокрема, невикористані ним церковно-приходські списки священиків та матеріали місцевих адміністративних обчислень, передані вченим Російському географічному товариству; результати «описів» офіцерів Генерального штабу 1860-х рр., зокрема описи західних губерній Російської монархії;  списки населених пунктів, складені в ті ж роки Центральним статистичним комітетом Міністерства внутрішніх справ. З цього видно, що О. Ріттіх опинився у набагато кращому положенні при складанні етнографічної карти, оскільки зміг залучити найрізноманітніші джерела різного ступеня точності й вірогідності.

Всього на карті показано 46 народів, що населяли теперішні території Європейської Росії, України, Білорусі, Молдови та частин Прибалтійських та Закавказьких країн. Серед слов'ян автор окремо виділяє такі етноси, як малоруси (українці), білоруси, великоруси (росіяни), болгари, поляки та ін.

Відразу ж після виходу карти вона була відправлена на Міжнародний географічний конгрес у Францію, де була відзначена найвищою нагородою. Але автору не вдалося уникнути багатьох неточностей. Всупереч даним ревізії українське населення материкової частини Таврійської губернії зараховане до великоросів. Ця так звана  “помилка Ріттіха” пізніше потрапила в закордонні картографічні видання, що стало підставою для сумнівів в українському характері Північної Таврії на картах новоутворених держав 1918-1921 рр. На помилку було свого часу вказано класиком радянської та російської етнодемографії В. Кабузаном.

1878 р. німецькомовна «Еthnographische karte von Russland» (Етнографічна карта Росії) О. Ріттіха. Росіяни позначені як Gross-Russen, українці (малоруси) – Klein-Russen, білоруси – Weiss-Russen.

1885 р. Олександр Ріттіх опублікував у Варшаві працю «Славянский мир: Историко-географическое и этнографическое исследование».  До книги ввійшла «Карта західних та південних слов’ян» (КАРТА ЗАПАДНЫХЪ И ЮЖНЫХЪ СЛАВЯНЪ). Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Автор виділяє серед слов’ян 11 етносів, серед них малоруси (українці), білоруси, великоруси, поляки, лужичани (тепер мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею та Чехією;  в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург),  кошуби (тепер проживають на північному заході Польщі), чехо-морави та ін. На мапі добре показано (штрихування) північну, західну та південно-західну межу поширення українського етносу.

Монографія 1885 р. дійсного члена Російського географічного товариства і Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії включає 42 карти-схеми та три кольорові вкладки: 1) «Етнографічну карту Слов'янського світу»; 2) детальну карту Західних і 3) Південних слов'ян. В об'ємному тексті узагальнювався досвід слов'янознавства за кількох десятиліть. Олександр Ріттіх був слов’янознавцем правих, консервативно-монархічних переконань. На таких принципах побудована його і монографія. Як пише сам Ріттіх, особливо цінними для нього були: «Слов'янські старожитності» чеського вченого Павела Шафарика (він їх цитує по німецькому виданню «Slavische Alterthruemer», 1844 р., хоча російський переклад О. Бодянського був опублікований Московським університетом ще в 1847 р.); «Зібрання творів» О. Ф. Гільфердінга (особливо про балтійських слов'ян); атлас старовинних карт Меркатора («Weltbuch», Amsterdam, 1607), «Карпатську Русь» Головацького та ін.

Що стосується західних слов'ян, Олександр Ріттіх у своїй праці серед них згадує племена укрів (рос. - укров, укранов), що проживали біля річки Укри. З історичних джерел відомо, що західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) украни, укряни або укри (нім. Ukranen, Ukrer, Vukraner; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie)  заселяло у VI—XII ст. землі навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині. Також на польсько-німецькому кордоні розташоване місто Уккермунде.

Річка «Укра» позначена на карті (стор. 134). На стор. 49 цитата: «Укране сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и но Финнову протоку, но Одрѣ, къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города былм: Пустоволкъ, тенерь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ».

Укра або Укер (пол. Wkra, нім. Ucker) — річка довжиною 103 км на північному сході Німеччини, недалеко від польського кордону, протікає в землі Бранденбург (де називається як «Укер», нім. Ucker) і Мекленбург-Передня Померанія (де вже називається «Ікер», нім. Uecker). Назва річки походить від історичного слов'янського племені укри, що мешкало тут у VI-XII століттях, яку вони іменували відповідно своєї назви племені Укри (цит. за Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова», 2013).

Нижче на тій же сторінці Олександр Ріттіх називає укрів «українцями» (до їх складу входило плем'я «Речане» - проживали  по річці Одрі). Цитата: «…Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ». На карті на стор. 45 ми бачимо племена Украйнов і поруч - плем'я Речан, що входило до їх складу. На стор. 86, автор відзначає існування населеної слов'янами області «Крайна» - на території Австрії, Словенії та Північної Італії. Цитата: «Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Ее иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она no Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т. е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси».

Сучасна Крайна або Країна (словен. Krajina, vojvodstvo Kranjsko; нім. Krain, лат. Carnia, Carniolia) — область в Словенії, що займає велику частину країни, з центром в столиці цієї країни — Любляні. У минулому — герцогство і коронна земля (Kronland) Австро-Угорщини. Вперше згадується в 973 р. як частина герцогства Каринтія.

Етнографічні карти О. Ріттіха:

*1865 р. [Риттих А.Ф.]. Carte ethnographique de la Russie occidentale et des pays limitrophes en Pologne et en Galicie (Етнографічна карта західної Росії та прикордонних областей у Польщі та Галичині). Літографія кольорова. Підпис літографа «J.Bermeleeff» (Бермєлєєв). Формат 74 х 53,5 см.

*Риттих А.Ф. Карта западных и южных славян / составил А.Ф. Риттих. – 60 верст в англ. дюйме. – [С.-Петербург] : Картографическое Заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 100 × 72 cм.

*Риттих А.Ф. Карта западных и южных славян / составил А.Ф. Риттих. – 1 : 2 520 000, 60 верст в англ. дюйме. – [С.-Петербург] : Картографическое Заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 100 × 72 cм // Риттих А.Ф. Славянский мир : историко-географическое и этнографическое исследование / составил А.Ф. Риттих ; издание В.М. Истомина. – Варшава : Издание В.М. Истомина, 1885.  Х, VI, 336, XXVIII с., карты.

*Риттих А. Ф. Этнографическая карта Европейской России / сост. по поручению ИРГО А.Ф. Риттих. – 1 : 2 520 000, 60 верст в англ. дюйме. – СПб. : Картогр. заведение А.А. Ильина, 1875. – 1 к. : багатоколір. ; 164 × 133 см.

*Риттих А. Ф. Этнографическая карта славянских народностей / с 1-го издания 1867-го года М.Ф. Мирковича ; дополненная А.Ф. Риттихом ; издание С. Петербургского Благотворительного Комитета 1874 г. – 1 : 4 200 000. – С. Петербург : Картографическое заведение А. Ильина, 1874. – 1 к. : багатоколір. ; 87,5 × 71 cм, в обкл. 23 × 19 см.

*Риттих А. Ф. Этнографическая карта славянских народностей М.Ф. Мирковича / дополнена А.Ф. Риттихом ; гравировал на камне С. Емченинов. – 3-е изд. – 1 : 4 200 000. – С.-Петербург : Изд-е С.-Петербургского Отдела Славянского Благотворительного Комитета, 1877. – 1 к. на 2 арк. – 1 к. на 2 арк. : багатоколір. ; 51 × 71 cм.

*Rittich A.F., Petermann A. Дві етнографічні карти Росії.  "Ethnographische Karte von Russland (Nordliches Blatt), Nach A.F. Rittich von A. Petermann (with)" і " Ethnographische Karte von Russland (Sudliches Blatt), Nach A.F. Rittich von A. Petermann". 1878. Масштаб 1 : 3 700 000. Видавець: Justus Perthes. Gotha. Поміщена в його книзі "Die Ethnographie Russlands nach A. F. Rittich : mit zwei Karten".

*Риттих А.Ф. Этнографическая карта славянского мира / составил А.Ф. Риттих. – 1 : 16 500 000. – В С. Петербурге : Картографическое заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 41,5 × 61 см.

*Риттих А.Ф. Этнографическая карта славянского мира / составил А.Ф. Риттих. – 1 : 16 500 000. – В С. Петербурге : Картографическое заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 41,5 × 61 см // Риттих А.Ф. Славянский мир : историко-географическое и этнографическое исследование / составил А.Ф. Риттих ; издание В.М. Истомина. – Варшава : Издание В.М. Истомина, 1885. Х, VI, 336, XXVIII с., карты.

1866 р. в Санкт-Петербурзі була опублікована «Карта России и племена ее населяющие» (Карта Росії і племена, що її населяють), складена Нестором Теребеневим (видавництво М. Л. Свєшнікова). Літографія. Мапа цікава не тільки географічно, але і графічно. Це твір типографського мистецтва складається з двох карт: «Карта Європейської Росії» та «Карта Азіатської Росії і Американських володінь». По периметру карти знаходиться 21 клеймо із зображенням 55 основних та малих народів та народностей, що населяли Росію. Народи зображено в традиційних костюмах. Найбільш численні – великороси, малороси (українці) і білоруси зображені ліворуч і праворуч від державного герба. Оформлення карти виконано у стилі історизму із зверненням до імперського стилю наполеонівської епохи.

Певну позитивну роль у розвитку етнографії зіграв Слов'янський з'їзд 1867 р., приурочений до Всеросійської етнографічної виставки, який став великою подією в культурному житті слов'янських країн і народів.

1867 р., можливо спеціально підготовлена до з'їзду, вийшла з друку  «Этнографическая карта славянских народностей» (Етнографічна карта слов'янських народностей) Михайла Мирковича (1836-1891; генерал-лейтенант, картограф), що охоплює територію Європейської Росії, Кавказу та європейських держав. Масштаб мапи  1:4 200 000. У пояснювальній записці М. Миркович детально описав, якими джерелами користувався при складанні своєї карти. Основним джерелом була карта П. Шафарика. Автор використав і дані карт Петра Кеппена. Карта М. Мирковича витримала кілька видань (1874 р., 1877 р. та ін.). Видання 1874 р. було доповнене О. Ріттіхом.  До видання 1877 р. було додано статистичні таблиці, які показують розподіл слов'ян по державах і народах, а також за віросповіданням, азбукам і літературним мовам (складені відомим філологом-славістом професором А. С. Будиловичем).

М. Ф. Миркович, як й інші російські етнографи та картографи цього часу, не виділяв окремо українського та білоруського етносів. В легенді карти позначені лише росіяни. Крім росіян, серед слов’янських народів виділено поляків, чехів, словаків, болгар, словенців, хорватів, сербів та лужан.

Казимир Делямар (Théodore-Casimir Delamarre; 1797-1870) — французький політик, сенатор, секретар Паризького географічного товариства, редактор впливового часопису “La Patrie” і близький приятель французького імператора Наполеона III.

На початку 1869 р. вніс до французького сенату петицію в українській справі, яку того ж року видав під назвою “П’ятнадцятимільйонний европейський народ, забутий в історії”. Петиція була надрукована двома брошурами – французькою та німецькою мовами. Відтоді не перевидавалась.

У 1991 р. переклад на українську мову здійснив Тарас Лучук (цей переклад надрукований в листопаді 1991 р. у львівській «Ратуші»). Як засвідчує доктор історичних наук Петро Брицький, ім’я К. Делямара в Російській імперії та СРСР замовчувалося, і його марно було шукати в радянських енциклопедіях. Автор і твори стали відомими лише після здобуття Україною незалежності.Казимир

 

Делямар першим з іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, яка вивчалася в навчальних закладах Франції, і першим підняв на державному рівні питання про захист українського народу (народ Русинів (le peuple Ruthene), який з останньої чверті XVIII ст. перебував в тіні Московської держави і в XIX ст. був уже забутий у країнах Европи.

Казимир Делямар писав: «В Європі існує народ, забутий істориками - народ Русинів (le peuple Ruthene) 12,5 млн. під російським царем і 2,5 млн. під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони Св. Стефана. Цей народ існує, має свою історію... Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці, до яких одних раніше відносилися назви “руси” (Russes) і “русини” (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова “руси” (Russes) і “московіти” видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика» (цит. за: Петро БРИЦЬКИЙ).

1868 р. «Carte linguistique, ethnographique, et politique actuelle de l'Europe orientale, Russie, Autriche, Turquie» (Лінгвістична, етнографічна та політична мапа сучасної Східної Європи. Росія, Австрія, Туреччина). Видавництво Париж. Масштаб 1:6 000 000. Формат 47 x 30 cм. На карті українці позначені як  Ruthenes (від Закарпаття до Стародубщини). Україна названа Petits Russe (Мала Русь). Росіяни (московити) позначені як Moscovites (ареал проживання зафарбовано іншим кольором - світлоголубим). Підкреслюється «тюрко-фінське» походження московитів та руйнування ними слов'янських міст Смоленськ, Новгород та Псков.

Радянський історик-марксист академік Михайло Покровський (1930) без націоналістичного підтексту писав (ще не маючи даних генетичних досліджень), що сучасні росіяни мають не менше ніж 80 % фінської крові.

Серед українських вчених (емігрантів) був напрямок думки, в рамках якого значно поглиблювалася історія українського народу та його державності. Найбільшою популярністю користувалася ідея про пряму спадкоємність українців від трипільської культури (середина 5-го тисячоліття до н.е. — 2650-ті роки до н. е.) та від місцевого палеолітичного населення (археолог Ярослав Пастернак, 1961; 1971). Деякі автори вважали, що древню основу українського народу складали роксолани (В. Січинський, 1957) або кельти (Сергій Шелухін, 1929). Деякі українські вчені стверджували, що українці не мають жодної спорідненості з московитами чи білорусами (Пастернак, 1971).

1869 р. Карта «Die Ausdehnung der Slaven in der Türkei und den angrenzenden Gebieten» (Експансія слов'янського населення в Туреччині та на суміжних територіях) німецького географа та картографа Августа Петерманна (August Heinrich Petermann; 1822-1878). Масштаб мапи 1:3 700 000.

Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії позначені як Рутени (Ruthenen), а українці Російської імперії  - Руси (Russen). В межах української етнічної території, що її охоплює карта, автор виділяє наступні історико-географічні області: Київ, Україна (UKRAINE), Полтава, Поділля, Галичина, Бессарабія та Херсон. На карті виразно показано орографічні та гідрологічні об’єкти, державні та деякі адміністративні кордони, населені пункти і т. д.

1869 р., у Львові, український історик, культурний діяч, священик УГКЦ Василь Степанович Ільницький (1823-1895) під псевдонімом Денис з Покуття опублікував працю “Вісти про землю і дії Русинів”. До цієї історичної праці було долучено “Карту малоруського народа”. Карта чорно-біла, форматом 35,5 х 48 см. На ній позначено гідромережу, більші населені пункти, Карпатські гори. Українські етнічні межі механічно скопійовані з карти П. Шафарика “Слов’янські землі” (Прага, 1842) на недосконалу картографічну основу.

На нашу думку, це стало причиною того, що Чернівці опинились поза українською етнічною територією (на відміну від Шафарикової карти), а міста Пряшів (на карті — Еперієс), Ужгород, Мукачево, Балта, Влодава, Миропілля, Бєлгород та ін. позначені неправильно. Крім того, не включено до української етнічної території Кубань, яка на карті П. Шафарика позначена як українська. Територію розселення русинів-українців у нарисі В. Ільницький окреслив дуже загально: “Від Вислоки ріки, аж по ріку Дон, від Прип’яті до середнього Дніпра, аж по-за Карпати і по Чорне Море розпростронюються границі Русинів” [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].  

1871 р. Вагомий вклад у розвиток і становлення української етнічної картографії зробили П. Чубинський та К. Михальчук. «Карта южно-русских наречий и говоров» етнографа П. Чубинського і мовознавця К. Михальчука (1871 р.). Мапа була підготовлена за матеріалами етнографічних та мовознавчих досліджень Російського географічного товариства та укладена приватним землеміром К. Маржецьким. Як зазначено на мапі, вони виконана за вказівкою П. Чубинського та К. Михальчука. Це перша українська діалектологічна карта, автором якої був К. Михальчук.

Щодо ролі П. Чубинського у створенні карти, то вона, можливо, звелась до того, що всі свої нотатки щодо визначення мовних кордонів українців він передав К. Михальчуку для більш ґрунтовного опрацювання Протягом року (літо 1869 — літо 1870) П. Чубинський здійснив три поїздки (дві літні і одну зимову), які охопили 50 повітів краю. Записувати етнографічні матеріали у цих мандрівках йому допомагав І. А. Чередниченко, до третьої був запрошений В. Х. Кравцов. У 59-ти місцевостях було зроблено записи українських говорів [ Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].   

Науковцями було закартографовано етнічні українські землі, а це територія сучасних України, Росії, Білорусі, Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини та Молдови (Волинська, Подільська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська, Гродненська, Мінська, Люблінська, Сідлецька, Курська, Воронезька та Павловська губернії; Галичина, Лемківщина, Буковина, Північно-Західна частина Бессарабії, Акерманщина, Крим, Кубанщина, Ставропілля, Північний Кавказ та ін.).

Вперше методом автопсії було визначено приналежність до української етнічної території повітів чи їх частин, де українці межували з іншими народами, але ці повіти не належали до т. зв. української групи.

У Гродненській губернії — це Брест-Литовський і Кобринський повіти, значна частина Пружанського і невеликі частини Слонімського і Більського. У Мінській губернії — це Пінський повіт і більша частина Мозирського. У Північно-Західній частині Бессарабії — це Хотинський (біля половини населення — українці), Ясський (менш як 10 %) і Сороцький (1/6 населення) повіти. У Царстві Польському: у Люблінській губернії — Холмський, Грубешівський, Томашівський, Білгорайський, Замостський, Красноставський, Любартівський та Янівський повіти; у Сідлецькій губернії — Влодавський, Радинський, Більський, Соколовський і Костянтинівський повіти [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].   

Формат карти 68 х 75 см. Масштаб – 1 : 2 520 000. Надрукована в «Друкарні і Хромо-Літографії А. Траншеля» в Санкт-Петербурзі. Мапа була опублікована у роботі К. Михальчука  «Наречия, под наречия и говоры южной России в связи с наречиями Галичины» (в книзі «Труды этногр.-стат. экспедиции в Западнорус. Край», т. 7, в. 1. СПб., 1872. - C. 453-512).

Карта кольорова, позначено невелику кількість населених пунктів, державні та адміністративні кордони, рельєф, гідрографію. Підписи подано староруською мовою.

Ареал  «південноруських наріч та говірок» (домінування української мови на середину ХІХ ст.) позначається  червоною лінією. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, зображено розселення 13 інших народів. Додатковим навантаженням на карті є позначення їх арабськими цифрами.  

На карті способом якісного фону відображено три основні українські говірки: українська, поліська, червоноруська (русинська), що у свою чергу поділяються на 17 діалектів. Тут даний спосіб має декілька зображувальних засобів: кольоровий фон та штриховку різного рисунку. Саме це дозволяє відобразити різноманітність «разнорычія». Наприклад, «Пинско-Волынское», «Средне-Украинское-Полышкое», «Волынско-Украинское» (українські наріччя); «Королевское», «Заблудовское», «Мозырское» (польські наріччя) тощо. А також на карті додатково позначені великими буквами латинського алфавіту «поднарычія», маленькими буквами латинського алфавіту – «разнорычія», римськими цифрами – «нарычія». Способом кількісного фону, штриховкою, підписами маленькими буквами латинського алфавіту з апострофом зображено відсоток «южн.-руссовъ, въ смъеси съ Велик.-Россами» до 60% і до 80% [Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 2013.].  

Українські етнічні межі зображено так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008] :

Українсько-польська етнічна межа починається у Гродненській губернії південніше Білостока, іде на південь через річку Нарву до Більська, досягає Західного Бугу, по ній — на північний захід до Дрогичина, іде, звиваючись, на південь через Люблінську губернію до Сідльця, Радина, по річці Вепр до Красностава, на захід до Янова, знову на південь до галицького кордону і далі до Ярослава, повертає на південний захід до Дубецька, проходить на південь від Ясла і Старого Санчу і сягає кордону з Угорським королівством, охопивши таким чином Північну Лемківщину.

Українсько-словацька етнічна межа тягнеться, звиваючись, на південний схід, охоплює Південну Лемківщину, де українці розселені понад Попрадом, Гернадом, Топлею, Ондавою і доходить до Ужу.

Українсько-угорська етнічна межа іде від Ужу на південний схід до Тиси і Вишевої. Варто зазначити, що українські етнічні межі в Угорській Русі і Буковині зображені на карті без означення місцевостей, через які вони проходять.

Українсько-румунська етнічна межа звивистою лінією проходить на південний схід до кордону з Буковиною, піднімається на північ до Чернівців, досягає Дністра, на правому березі якого охоплює Хотин і Малинці, йде по Дністру та його правим берегом на південний схід до Сороків, входить на південь українським півостровом у Бессарабію до Більців, знову йде по Дністру, повертає на схід до Балти, понад Ягорлик прямує на південь до Дністра, його лівим берегом попри Тирасполь до Овідіополя; далі охоплює Акерманщину, вклинюючись українським півостровом у Південну Бессарабію, і доходить до дельти Дунаю.

Українсько-білоруська етнічна межа починається на південь від Білостока і прямує на південний схід до Межевичів, по річці Шара до Огинського каналу і далі до Прип’яті, по якій тягнеться на схід до Мозиря і на південний схід до Дніпра, по Дніпру піднімається на північ, відтак скручує на схід до Десни. Стародубщина не внесена до української території, хоч означена як така, де розповсюджений, за автором, власнесіверський різновид поліського наріччя.

Українсько-російська етнічна межа йде від Десни по кордону Чернігівської губернії, охоплює Південну частину Курської губернії, половину Воронезької губернії, охоплює на лівому березі Дону околиці Павловська, від Дону на південь від Богучар іде у південно-західному напрямі кордонами Воронезької і Харківської губерній з Землею Війська Донського, доходить до Сіверського Дінця біля Слов’яносербська, тримаючись правого берега доходить до його гирла і Дону та тягнеться на південь до річки Кубань і нею на захід, охоплюючи таким чином Північну частину Кубанщини (на карті — Земля Військ Чорноморських). Ставропілля і Північний Кавказ означені як територія, де разом з росіянами українці складають 80 %. Територія обабіч нижньої течії Дону зазначена як така, де українці з росіянами становлять 60 %. Крим позначено татарським, крім північної частини Керченського півострова і Арабатської стрілки.

У цьому ж VII тому праці П. П. Чубинського додано ще дві карти, укладені приватним землеміром К. Маржецьким: «Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края» та «Карта католиковъ, а въ томъ числъ и поляковъ Юго-Западнаго края».

На мапах зазначено, що вони виконані за вказівкою П. Чубинського. Роки укладання мап точно невідомі (1870 р. або 1871 р.). Ці карти є дуже схожими між собою, адже мають ідентичну  географічну  та математичну  основаи, а також подібний тематичний зміст. Розмір обох мап 45×57 см, масштаб – 1: 1 260 000. На мапах закартографовано територію українських губерній - Волинську, Київську та Подільську. На картах зображено державні кордони та межі адміністративно – територіальних одиниць (губерній, повітів). Добре показано гідрографічну сітку та  населені пункти.

Цінність цих карт полягає в тому, що на них детально відображено розселення євреїв та католиків на різних територіальних рівнях (від повітів до міст та сіл) на теренах нашої держави. Ці карти є першими такими картографічними творами, тому залишаються дуже важливим джерелом знань про етнографічну територію України [Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 2013].  

1871 р. «Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ» (Докладний атлас Російської імперії з планами головних міст, Видавництво: «Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871». Атлас містить 70 географічних карт російських губерній, країв і областей з планами губернських центрів.

Виданий атлас картографічним закладом російського генерала, картографа Олексія Ільїна (1834-1889). Крім того, в атласі вміщено кілька тематичних карт Росії (орогідрографічна, етнографічна, адміністративна тощо). Карти Атласу були довгий час найточнішими й найдетальнішими картами губерній Російської імперії. Атлас був єдиним великим виданням такого роду. На «Етнографічній карті Європи» способом якісного фону позначені: малороси (українці), великороси, білоруси і т. д.

В цьому ж атласі поміщена і «Этнографическая карта европейской Россiи» (Етнографічна карта європейської Росії). В легенді мапи, способом якісного фону, показано 36 народів. Українці, білоруси та росіяни позначено одним кольором (зеленим), межі між даними етносами не показано.

1872 р. Генріх Кіперт. «Völker und Sprachen-Karte von Deutschland und den Nachbarländern» (Народи і мови в Німеччині та сусідні землі), Берлін. Формат карти: 42 х 54 см, масштаб: 1:3 000 000.

Українці на карті - Russen (Русини) та Russniaken (Русняки).

1875 р. Карта українського лінгвіста, етнографа, фольклориста Якова Головацького (1814-1888) «Этнографическая карта русскаго народонаселения Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины» (Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині) надрукована, як додаток до праці – «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», у видавництві Ф. Кьоке. Тритомна етнографічна праця Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863–1878 рр. в «Чтениях» Товариства історії і древностей російських при Московському університеті.

За основу для мапи Я. Головацький взяв найбільш ґрунтовну на той час “Етнографічну карту Австрійської монархії” К. Черніґа 1855 р. видання, до якої вніс виправлення, замінивши польські, німецькі й угорські назви місцевостей на народні українські (руські),  але зрусифіковані назви. Масштаб мапи 1 : 1 600 000, формат 39,5 х 50 см.  На карті позначено гідромережу, політичні й адміністративні кордони, залізниці, головні дороги, гори, міста і села, червоною фарбою підкреслено ті місцевості, де були записані Я. Головацьким народні пісні, або які згадуються у піснях.

Адміністративні одиниці (округи і комітати) пронумеровані. Окремо на карті подано політико-адміністративний поділ Галичини й Угорщини з відповідним номером, що відповідає нумерації на карті. Способами якісного фону і ареалів зображено розселення шести народів, українців (у легенді — “русское населеніе”) — зеленим кольором. Крім карти К. Черніґа вчений використав праці Я. Чапловича, П. Шафарика, А. Фікера, Р. Фрьоліха, В. Кельсієва, І. Ступницького, В. Поля, Г. Шараневича, Д. Зубрицького. Для позначення топографічних назв Я. Головацький опирався на найкращі на той час мапи Й. Лісґаніґа, К. Куммерсберґа, Л. Шедіуса.

Яків Головацький планував долучити мапу до збірника народних пісень Галичини, Північно-Східної Угорщини і Буковини, працю над яким він почав ще у 30-х роках ХІХ ст. Редактором і керівником видання був славіст і історик О. Бодянський. Основні етапи укладання карти, як і про роботу над збірником загалом, викладено у листах Я. Головацького до О. Бодянського. Про початок роботи над мапою йде мова у листі Я. Головацького від 31 серпня 1873 р., де повідомляється, що виготовлення “Етнографічної карти...” він замовив у Відні, оскільки там зручніше знайти коректора-галичанина, який зможе краще припильнувати хід роботи над мапою. Більш докладно про виготовлення карти йдеться у листі від 4 січня 1874 р. Я. Головацький інформує, що його брат Іван Федорович замовив гравірування “Етнографічної карти…” у Відні у майстерні А. Кнорра. В обов’язки брата входило не тільки пильнувати загалом за ходом роботи над картою, але також написати на скелеті мапи назви російською мовою замість надрукованих латинськими буквами і віддати на гравірування.

У листі від 18 грудня 1875 р. Я. Головацький повідомляє О. Бодянського, що “Етнографічна карта…” готова, і ящик з географічними мапами вже прямує залізницею, а після отримання буде відправлений О. Бодянському. Ця інформація вкрай важлива, оскільки допомогла встановити рік видання мапи — 1875 (карта не датована). До цього часу українські вчені й дослідники датували карту переважно 1878 р. — часом публікації першого тому “Народних пісень Галицької і Угорської Русі”, до котрого вона була додана. Проте згадана карта долучалась до двох праць вченого: вперше — до другої частини статті “Карпатська Русь” (СПб., 1877), поміщеної у “Слов’янському збірнику”, який видавало С.-Петербурзьке слов’янське благодійне товариство, вдруге — до першого тому збірника “Народних пісень Галицької і Угорської Русі” (Москва, 1878), що опублікувало Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті. Своє завдання Я. Головацький вбачав у нанесенні на карту місцевої топонімії. Варто зазначити, що проблемі позначення на картах місцевих слов’янських назв вчений приділяв велику увагу. 1884 р. він опублікував “Географічний словник західнослов’янських і південнослов’янських земель і прилеглих держав” з картою, в якому подав місцеві слов’янські назви географічних об’єктів та їх відповідники іншими мовами, а також пропонував порівняти найкращі російські географічні карти з його словником [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]. 

У статті “Карпатська Русь” Я. Головацький зазначав, що при розмежуванні народностей виникають непереборні труднощі. Причиною цього є ненадійність офіційної австрійської статистики щодо руського населення. Тому більш точними даними оперує статистика духовних відомств. Я. Головацький зазначав, що кожен священик має, крім метричних книг, ще й списки усіх жителів парафії. Ці списки постійно доповнюються і виправляються. За ними священики подають до консисторій щорічні звіти. В угорських єпархіях зазначається також мова народу в певній місцевості, тобто мова, якою священик говорить проповіді, навчає дітей і звертається до своїх прихожан.

На думку Я. Головацького, ці списки і звіти — найкращий критерій для вивчення руської народності. Щодо Галичини, то вчений зазначав, що майже всі уніати за походженням — руські. Проте, на думку вченого, основою для визначення етнічних меж народу має бути мова, як найбільш правильна ознака народності. У поясненнях до “Етнографічної карти…” Я. Головацький зазначав, що межі народностей проведені на мапі на основі мови чи наріччя, яким говорить народ [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]. 

Українські етнічні межі зображено так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:

Українсько-польська етнічна межа починається у підросійській частині України на північний схід від Фрамполя і йде на південний захід до Білгорая і Крешова, тягнеться у південно-східному напрямі галицьким кордоном до Тарногорода і адміністративного кордону Перемишльського повіту, по цьому кордону йде до Дубецька і Сяноцького повіту, проходить через місцевості Березів, Риманів, переходить у Ясельський повіт і проходить на південь від Дуклі, Скальника, Горлиць, Грибова, Нового Санчу і по Сандецькому повіті йде на південь до Північної і на захід вздовж кордону з Угорщиною. У Перемишльському повіті етнічна межа входить на схід в українську етнічну територію польським півостровом до Ярослава і Радимна і з півночі біля Дубецька. Український острів зображено в Ясельському повіті, який охоплює населені пункти Опарівка і Красна.

Українсько-словацька етнічна межа починається на галицько-угорському кордоні на південь від Кростенки і тягнеться у південно-східному напрямі через Списький комітат до Старої Любовні, через Шариський комітат — до Плавця і Кам’яниці, між якими входить у південно-західному напрямі у словацьку етнічну територію великим українським півостровом, від Кам’яниці прямує у південно-східному напрямі до Сабінова, відтак на північ до Ґаболтова, оминаючи який, іде на схід до Стебника, за Зборовом повертає на південь до Біловежі, Ґіральтівців і Ганушавців, далі йде на схід через Земплинський комітат до Турян і Стропкова, відтак, звиваючись, на південний схід до Грушова, Стакчина, оминаючи Снину, на південний захід, входить до Ужанського комітату, через який тягнеться у південно-східному напрямі до Ужгорода.

Від Ужгорода починається українсько-угорська етнічна межа, яка йде далі по цьому ж комітаті до Холмця, у тому ж напрямі прямує через Берег-Угоцький комітат до Гаті, оминаючи з півночі Мукачеве і Залужжя, доходить до Барбового, Вилока, Гальмина й Угочі.

Українсько-румунська етнічна межа починається у Берег-Угоцькому комітаті на схід від Угочі, іде у південно-східному напрямі по кордону Мармароського і Сатмарського комітатів, на південь від Тячева повертає на схід і тягнеться через Мармароський комітат до Довгополя і Великого Бичкова, далі прямує на південний схід до Петрови, Руськови, Вишова, відтак на схід до Борші і кордону з Буковиною, по цьому кордону — до Кирлібаби і через Буковину на північний схід до Арджела, потім на північ до річок Сучава і Серет, далі на північний схід попри Давидівці і Сторожинець до Чернівців, Садгори і Малого Кучурова, по кордону з Російською імперією йде на південний схід до Новоселиці, відтак на північний схід до Хотина і Дністра. Біля міста Серет зображено, як і в К. Черніґа, український острів.

1877 р., у Німеччині, була опублікована ще одна етнографічна карта Августа Петерманна, яка охоплює українські етнічні землі  «ETHNOGRAPHISCHE KARTE DES RUSSISCHEN REICHES (…) Hauptsächlich nach Rittich und Venjukoff VON A. PETERMANN» (Етнографічна карта Російської імперії). Масштаб мапи 1:20 000 000, формат – 33 x 42 cм. Видавництво C.Hellfahrth in Gotha. У легенді карти серед слов'ян автор виділяє: русів (Russen), поляків та болгар. На відміну від «Атласу народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями» О. Ріттіха (1862, 1864 рр.) де виділені території переважного розміщення малоросів (українців), великоросів і білорусів, на даній карті всі вони об’єднані під спільною назвою Руси (Russen).

1878 р. «Ethnographische Karte der europäischen Türkei und ihrer Dependenzen zur Zeit des Beginns des Krieges von 1877 von Karl Sax, K. und K. Österreich-ungarischer Konsul in Adrianopel» (Етнографічна карта Європейської Туреччини...) Карла Закса (Carl Sax) австрійського дипломата в Туреччині.  Видавництво «Gerold in Komm», Відень. Масштаб мапи 1: 3 800 000.

Протягом 17 років збирав матеріали з етнографії Балканського півострова. Опублікував етнічну карту на Балканський регіон. Австрійське географічне товариство високо оцінило наукову вірогідність  його карти. В легенді карти показано взаємозв'язок етнічності й конфесійності. В районі Кілії (гирло Дуню) позначені Russen.

1878 р. російський дипломат, фольклорист Григорій Олександрович де Воллан (1847-1916)  склав «Этнографическую карту Венгрии» (Етнографічна карта Угорщини). Карта була опублікована в його праці «Угро-русские народные песни : С прил. очерка быта угор. рус. и этногр. карты Венгрии. - СПб., 1885». На карті позначено 9 етносів (українців позначено як «Русскіе»). Карта цікава тим що показано анклави проживання українців в Середньому Потиссі. Починаючи з 1825 року, угорська влада цілеспрямовано нав'язувала угорську мову, підтасовуючи дані переписів та записуючи угорцями русинів-українців, що володіли угорською мовою чи належали до католицької церкви. Офіційна статистика постійно штучно занижувала показники щодо кількості україномовного населення. Процес мадяризації русинів-українців зумовив появу тут мадярів греко-католиків. У 1930 році в складі Угорщини налічувалося 201 тис. мадярів, які сповідували греко-католицизм.

У 1873-1874 рр. Г. О. де Воллан – секретар російського консульства в Пешті, де намагався на власний страх і ризик вести пропаганду на користь Росії серед угорських слов'ян. З середини 1870-х років член петербурзького відділення Слов'янського комітету. Восени 1876 р. побував добровольцем в сербській армії генерала М. Г. Черняєва. 

1879 р. Жан-Жак Елізе Реклю (Jacques Élisée Reclus; 1830–1905), визначний французький географ та анархіст, автор монументального твору регіональної географії світу «Нова універсальна географія. Земля і люди» (La Nouvelle Géographie universelle, la terre et les hommes) 20 тт. (1876–1894). У 5 т. Реклю представив Україну як самостійну географічну одиницю, користуючись серед ін. творами українців, зокрема М. Драгоманова, з яким Реклю був у приязних стосунках. Карта – «Peuples de l’Europe Orientale», Париж. Українці позначені на карті як Pettits Russien (Малоруси). Ареал проживання українців – від Берестейщини, Підляшшя, Пінщини до Подоння та Кубані. Все Надсяння (від р. Дунаєць) і дальше на схід заселене українцями.

1881 р. Етнографічна карта Кавказу. Виконана для капітальної праці Жана-Жака Елізе Реклю «Нова універсальна географія. Земля і люди». Вся Кубань заселена українцями – Pettits Russiens (Малорусами).

Коялович Михайло Йосипович (1828—1891) — російський історик, викладач, публіцист. Був прибічником слов'янофільської та панславістської інтерпретацій історичного минулого. Виходив з ідеї суб'єктивності пізнання історичного. Розглядав розвиток історіографії в руслі єдиного процесу поступу історичної самосвідомості суспільства. Вважав, що росіяни, українці та білоруси походять від спільного кореня, належного до слов'янського етносу, об'єднані православ'ям і складають єдине ціле — російський народ. Виступав за урядову підтримку православ'я. Полемізував з Миколою Костомаровим та іншими істориками й публіцистами з питань національної та конфесійної політики уряду в західних губерніях Російської імперії та Царстві Польському, проблем української та польської історії.

Він був прихильником і одним з ідеологів західнорусизму, відстоював думку, що білоруси є самобутньою частиною російського народу нарівні з великоросами і малоросами, розвивав національно-монархічні ідеї, ідеї єдності російського народу. Литовців Коялович вважав гілкою («племенем») західноросійського народу, поруч із білорусами і малоросами, називаючи їх ««сторожовим полком російським», що захищали Русь від пруських і лівонських лицарів». На думку Кояловича, вся історія Північно-Західного краю — це російська історія, тут живе російський народ, місцева білоруська говірка — це «міст» між малоросійською та великоросійською мовою.

1884 р.

*Коялович М. Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великоруссов, молоруссов и белоруссов, а также с показанием местожительства литовского народа в России, Пруссии и Австрии. – Без м-бу. – В С. Петербурге : Картографическое Заведение А. Ильина, [1884]. – 1 к. : триколір. ; 40 × 38 cм.          

*Коялович М. Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великоруссов, молоруссов и белоруссов, а также с показанием местожительства литовского народа в России, Пруссии и Австрии. – В С. Петербурге : Картографическое Заведение А. Ильина, [1884]. – 1 к. : триколір. ; 40 × 38 cм // Коялович М.О. Чтения по истории Западной России / М.О. Кояловича. – 3-е изд. – С.-Петербург : [Типография А.С. Суворина], 1884. – ХІІ, 340 с., карта.

*Коялович М. Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великоруссов, молоруссов и белоруссов, а также с показанием местожительства литовского народа в России, Пруссии и Австрии. – В С. Петербурге : Картографическое Заведение А. Ильина, [1884]. – 1 к. : триколір. ; 40 × 38 cм // Коялович М.О. Чтения по истории Западной России / М. Кояловича. – Новое изд., перераб. и доп. с изд. 1864 г. – С.-Петербург : [Типография А.С. Суворина], 1884. – ХІІІ, [2], 340 с., карта.

Ареал цих трьох етносів позначено одним кольором (коричневим). На кольоровий фон нанесено штрихування різного рисунку. Для української етнічної території вона коса, для білоруської – пряма. Російський етнос подано на карті без штрихування. Власне штрихування дозволяє показати відмінність між етносами. Галицькі українці на карті позначені як «ГАЛИЦКІЕ РУССКІЕ». Кубань на карті показана як українська етнічна територія, а Лівобережжя Херсонщини як – російська. Берестейщина, Пінщина, Стародубщина теж відносяться до українських етнічних земель.

Картографічний заклад Олексія Ільїна у 1884 р. видав мапу «Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великороссов, малороссов и белоруссов». Ареал цих трьох етносів позначено одним кольором (коричневим). На кольоровий фон нанесено штрихування різного рисунку. Для української етнічної території вона коса, для білоруської – пряма. Російський етнос подано на карті без штрихування. Власне штрихування дозволяє показати відмінність між етносами. Галицькі українці на карті позначені як «ГАЛИЦКІЕ РУССКІЕ». Кубань на карті показана як українська етнічна територія, а Лівобережжя Херсонщини як – російська. Берестейщина, Пінщина, Стародубщина теж відносяться до українських етнічних земель.

Картографічний заклад Олексія Ільїна у 1884 р. видав мапу «Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великороссов, малороссов и белоруссов». Ареал цих трьох етносів позначено одним кольором (коричневим). На кольоровий фон нанесено штрихування різного рисунку. Для української етнічної території вона коса, для білоруської – пряма. Російський етнос подано на карті без штрихування. Власне штрихування дозволяє показати відмінність між етносами. Галицькі українці на карті позначені як «ГАЛИЦКІЕ РУССКІЕ». Кубань на карті показана як українська етнічна територія, а Лівобережжя Херсонщини як – російська. Берестейщина, Пінщина, Стародубщина теж відносяться до українських етнічних земель.

1885 р. Карта «Етнографічна карта Земель Корони Святого Стефана, тобто Королівства Угорщини та Королівства Хорватії й Славонії за переписом населення 1880». Способом якісного фону позначено на мапі 9 етносів, що проживали на території Угорського королівства. Серед цих народів є й українці (русини) Закарпаття (на мапі – Ruthenen). Мармарощина заселена цілком Українцями. Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає по лінії Ужгород – Мукачево – Хуст.

Загальна кількість русинів (за переписом 1880 р.) – 345 187 осіб.

Для порівняння: у 1857 р. українців на Закарпатті проживало 440 тис. осіб згідно з офіційним переписом. Проте внаслідок асиміляторських зусиль правлячої угорської верхівки частка угорців  поступово зростала. У 1900 р. українців  налічувалося – 410 тис. (за переписом). Щоправда, за неофіційними даними, протягом усього зазначеного періоду тут проживало до 600 тис. українців (І. Срезневський, С. Томашівський, Г. Бідерман, М. Драгоманов).

1886 р. Основоположник угорської картографії Мано Когутович (Kogutowicz Manó; 1851–1908) за даними перепису населення 1880 р. видав у Будапешті  карту “A magyar szent korona országainak ethnográphiai térképe az 1880-ik évi népszámlálás adatai alapján” (Етнографічну карту Угорщини). Масштаб – 1:1 152 000. Способом якісного фону на карті позначено 10 етносів, що проживали на території Угорського королівства.

Серед цих народів є й українці (русини) Закарпаття (Ruthen). Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає по лінії Ужгород – Мукачево – Хуст. Карта цікава ще тим, що на ній поміщена етнічна таблиця по комітатах (жупах). Загальна кількість русинів – 345 187 осіб.

1887 р. товариство “Просвіта” видало у Львові “Карту Галичини, Буковини і Угорської Руси”. Її автором був  галицький український географ Роман Гнатович Заклинський (1852–1931). Карта долучалась до його книги “Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська”, що була видана у Львові Товариством “Просвіта” 1887 р. О. Косткевичу належала аутографія укладеної мапи.

Це був фактично перший підручник з географії українських земель в Австро-Угорщині українською мовою, тираж якого становив 2 030 примірників. Карта, очевидно, була видана також окремим тиражем, оскільки знайдені нами в бібліотеках примірники надруковані на папері кращої якості, ніж ті, що долучались до книги, її наклад становив 2010 примірників у 1887 р. і вичерпався до 1909 р.

На “Карті Галичини, Буковини і Угорської Руси” українські етнічні межі, острови і колонії Р. Заклинський зобразив синьою лінією. Масштаб на карті не зазначено, формат 44 х 63 см. Крім того, показано великі міста, містечка, села, залізниці, муровані дороги, державні і крайові кордони.

Українські етнічні межі на карті зображені так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:

Українсько-польська етнічна межа починається на захід від Ярочина, іде, звиваючись, на південь через Улянів, по правому березі Сяну, за Рудніком переходить на лівий берег і іде на південь до  Лежайська, Переворська, Канчуги, Березова, Риманова. Між Римановомі Коросном входить у північному напрямі вузьким півостровом у польську територію, минаючи Коросно, іде, звиваючись, на захід до Жмигорода, Осєка, Віча, Горлиць, Ропи, Грибова, і у південно-західному напрямі до Кростенки.

Українсько-словацька етнічна межа іде від Кростенки і кордону з Галичиною спочатку на південь і далі на схід до Любовлі, відтак у південно-східному напрямку входить в українську територію, повертає назад на захід і прямує на південь до Левочої, недоходячи до якої, повертає на схід і доходить до Сабінова, відтак іде на північний захід вузьким клином до Ґаболтова, оминає його і йде на південний схід,  минаючи Бардіїв, Ґіральтівці,  до  Ганушавців, далі  на захід  і  південь,  минаючи  Пряшів, охоплюючи Дринів, повертає на схід і далі на південь прямує до Уйгеля.

Біля Уйгеля починається українсько-угорська етнічна межа, яка повертає на схід до Земного, і звиваючись, до Ужгорода, минає його і йде на південь до Латориці і на схід до Мукачева, відтак на південний схід до Берегів, Виноградова, між якими входить довгим півостровом у румунську територію.

Українсько-румунська етнічна межа іде від Виноградова на південний захід  до  Вилока  й  у  південно-східному  напрямі  до  Сиґота, Вишова, Борші, Кирлібаби, далі на  північний схід, охоплюючи Руську Молдавицю, на північний захід до Стражі, на північний схід до Сторожинця і на південь до Радівців і Сучави.

На карті-врізці показано руські колонії в Банаті. Крім того, зображено ареали русинів в Угорщині.

1887 р. О. Косткевич. “Карта Галичини, Буковини і Угорської Руси (Львів, 1887), що призначалась для географічних студій у школах. Створена на основі карти Я. Головацького.

1892 р. для середніх і народних шкіл на вищому рівні «Руським товариством педагогічним у Львові» видано карту «Русь-Україна і Біла Русь» укладену студентами Львівського університету Мироном Кимаковичем і Любомиром Рожанським.

М. Кимакович. Русь-Україна і Біла Русь : карта етнографічна / рис. і автогр. Мирон Кимакович ; уклад. Любомир Рожанський ; після А.Ф. Ріттіха (А. Петерманна з 1878 р.), Льє Монніє і інш. – 1 : 3 700 000. – У Львові : Накладом «Руского Товариства Педаґоґічного». Із завед. літографічного А. Пришляка, 1892. – 1 к. : багатоколір. ; 59 × 75 см 

Всього на карті виділено 13 етносів, розміщення русинів-українців відображено жовтим фоном. Карта видана українською мовою у літографічній друкарні А. Пришляка. Як зазначено на мапі, укладена вона на основі карт і етностатистичних даних праць О. Ріттіха (1875), А. Петерманна (1877), Ф. Ле Моньє (1888). Формат карти 58 х 74 см. Мапа літографована трьома кольорами: жовтим позначено територію розселення українців; зеленим — кордони держав і губерній; блакитним — гідромережу [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].

У правому верхньому куті розміщена оглядова карта Європи з позначенням української суцільної етнічної території і “Перегляд”, де подано статистичні дані про населення території України, процентне співвідношення українців та представників інших народів на теренах проживання українського народу, короткі відомості про кордони, клімат, ґрунт, “кольонії” (острови компактного проживання українців на етнічних територіях інших народів) України.

Крім українців, на карті ареалами і написами виділено 12 етносів, назви місцевостей позначено написами українською мовою, показано етнічні, державні та адміністративні кордони, основні шляхи, залізниці, канали, відзначені історичні місцевості: Січ, Дніпрові пороги, Шевченкова могила, місця визначних подій (Жовті Води тощо). Населені пункти класифіковано за кількістю населення на 6 рівнів, виділено столичні і повітові міста, а також ті, які мають університети.

Українська суцільна етнічна територія на карті зображена так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:

Українсько-польська етнічна межа починається на річці Нарва біля Суража, тягнеться на південь до Західного Бугу, іде на захід до Сідльця, повертається на схід до Білої, іде на захід до Межиріччя, на південний захід до Радина і Коцька, правим берегом річки Вепріде у південно-східному  напрямі  до  Залуччя,  охоплює  Холмщину,  за Любліном  повертає на південний захід до Янова, на південний схід до Білгорая, зі сходу  від  Білгорая  утворює  польський  півострів  до Томашова,  іде  до Тарногорода  і  галицького  кордону, прямує на південь до Ярослава, понад Сян до  Перемишля, на  захід до  Динова, на південь до  Сяніка, знову на захід до Ясла, Горлиць, Грибова, Нового Санчу, на південь до Північної.

Українсько-словацька етнічна межа іде у південно-східному напрямі до Пряшева, Кошиць, Ужгорода.

Українсько-угорська етнічна межа іде далі на південний схід до Мукачева і Хуста.

Українсько-румунська етнічна межа іде на південний схід до Сиґота і Кирлібаб, на схід до Руської Молдавиці, іде  на  північ до річки Сучави, по ній на схід до Серета, на південний східдо Сучави, утво-рюючи український вузький півострів, повертає на північ до Чернівців, на північний схід до Хотина. У Бессарабії українські острови розкинуті практично по всій території та займають її половину. Зображено укра-їнські острови у Добруджі.

Українсько-білоруська етнічна межа іде від Нарви на південний схід до Пружан, Ясьолди, по річці до Огінського каналу,  вздовж каналу на північ до Шари, на південний схід до Хотиничів,  по  річці  Цна  до Прип’яті, по Прип’яті на схід до Мозиря і далі по річці на південний схід до Дніпра, утворюючи між Барбаровом і Дерновичами на правому березі Прип’яті обабіч річки Словечної білоруський півострів; далі йде по  Дніпру на північ до гирла Сожі, на схід по кордону Чернігівської губернії до Чуровичів,  на  північ  до Новозибкова, Нового  Міста,  на північний схід до Клинців, Мглина, Миколаївської.

Українсько-російська етнічна межа, охопивши Стародубщину, іде по кордону Чернігівської губернії до Десни, прямує на південний захід до  Судості,  оминає  Погар,  тягнеться  по  губернському кордону  до Крупця, відтак на південний захід до Путивля, минаючи який, прямує Сеймом на схід до Коренева, далі, звиваючись, йде на південний схід до Мартинівки, Миропілля, Рокитного, Красного, Борисівки, Томарівки, минає з півдня Білгород і повертає на північний схід до Корочі, відтак, тримаючись східного напрямку, йде до Острогожська й Новохоперська, утворюючи між річками Оскол і Тихою російський півострів, що сягає Валуйок  (займає  південну  частину  Курської і  половину  Воронезької губерній). Далі  українсько-російська етнічна  границя йде  на  південь, тримаючись кордону Воронезької губернії, до витоківрічки Чир, охоплює ліві притоки річки Калитви, від гирла Березової з півдня утворює український  півострів  понад річки Бистра і  Гнила, входить в українську територію російським півостровом, що простягається обабіч Сіверського Дінця до річки Айдар і Слов’яносербська, минаючи Луганськ, повертає на південь і тягнеться до гирла Дону, охоплює Північну Кубань. Таврійська губернія означена як напівукраїнська. У Криму українці зображені тільки біля Кирзані. На північ і схід від означеної етнічної межі зображено  українські острови у Курській, Воронезькій, Саратовській, Астраханській губерніях, у Донській області, найбільші з яких розташовані понад Медведицею і біля Саратова.

Як відзначали сучасники, карта була старанно і досить якісно, була доступна за ціною (коштувала 20 кр. або 20 коп.), і її видання було дуже на часі. За словами І. Ровенчака, етнічна карта М. Кимаковича і Л. Рожанського є “найвищим рівнем картографічної інтерпретації  розселення українського народу “довеличківського” періоду”. Укладена за картами О. Ріттіха і Ф. Ле Моньє вона достатньо добре зображала українську етнічну територію, була досить добрим картографічним матеріалом для потреб навчальної і просвітницької  роботи і залишається  важливим  документом розселення українців у 90-х роках ХІХ ст. [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].

1893 р. для середніх і народних шкіл на вищому рівні «Руським товариством педагогічним у Львові» видано карту «Русь-Україна і Біла Русь» масштабу 1:3 700 000, укладену студентами Львівського університету Мироном Кимаковичем і Любомиром Рожанським.

Всього на карті виділено 13 етносів, розміщення русинів-українців відображено жовтим фоном. Карта видана українською мовою у літографічній друкарні А. Пришляка. Як зазначено на мапі, укладена вона на основі карт і етностатистичних даних праць О. Ріттіха (1875), А. Петерманна (1877), Ф. Ле Моньє (1888). Формат карти 58 х 74 см. Мапа літографована трьома кольорами: жовтим позначено територію розселення українців; зеленим — кордони держав і губерній; блакитним — гідромережу [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].

У правому верхньому куті розміщена оглядова карта Європи з позначенням української суцільної етнічної території і “Перегляд”, де подано статистичні дані про населення території України, процентне співвідношення українців та представників інших народів на теренах проживання українського народу, короткі відомості про кордони, клімат, ґрунт, “кольонії” (острови компактного проживання українців на етнічних територіях інших народів) України. 

Крім українців, на карті ареалами і написами виділено 12 етносів, назви місцевостей позначено написами українською мовою, показано етнічні, державні та адміністративні кордони, основні шляхи, залізниці, канали, відзначені історичні місцевості: Січ, Дніпрові пороги, Шевченкова могила, місця визначних подій (Жовті Води тощо). Населені пункти класифіковано за кількістю населення на 6 рівнів, виділено столичні і повітові міста, а також ті, які мають університети.

Українська суцільна етнічна територія на карті зображена так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:

Українсько-польська етнічна межа починається на річці Нарва біля Суража, тягнеться на південь до Західного Бугу, іде на захід до Сідльця, повертається на схід до Білої, іде на захід до Межиріччя, на південний захід до Радина і Коцька, правим берегом річки Вепріде у південно-східному  напрямі  до  Залуччя,  охоплює  Холмщину,  за Любліном  повертає на південний захід до Янова, на південний схід до Білгорая, зі сходу  від  Білгорая  утворює  польський  півострів  до Томашова,  іде  до Тарногорода  і  галицького  кордону, прямує на південь до Ярослава, понад Сян до  Перемишля, на  захід до  Динова, на південь до  Сяніка, знову на захід до Ясла, Горлиць, Грибова, Нового Санчу, на південь до Північної.

Українсько-словацька етнічна межа іде у південно-східному напрямі до Пряшева, Кошиць, Ужгорода.

Українсько-угорська етнічна  межа  іде далі  на південний схід до Мукачева і Хуста.

Українсько-румунська етнічна  межа  іде на  південний  схід до Сиґота і Кирлібаб, на схід до  Руської Молдавиці, іде  на  північ до річки Сучави, по ній на схід до Серета, на південний східдо Сучави, утво-рюючи український вузький півострів, повертає на північ до Чернівців, на північний схід до Хотина. У Бессарабії українські острови розкинуті практично по всій території та займають її половину. Зображено укра-їнські острови у Добруджі.

Українсько-білоруська етнічна межа іде від Нарви на південний схід до Пружан, Ясьолди, по річці до Огінського каналу,  вздовж каналу на північ  до  Шари,  на  південний  схід  до Хотиничів,  по  річці  Цна  до Прип’яті, по Прип’яті на схід до Мозиря і далі по річці на південний схід до Дніпра, утворюючи між Барбаровом і Дерновичами на правому березі Прип’яті обабіч річки Словечної білоруський півострів; далі йде по Дніпру на північ до гирла Сожі, на схід  по  кордону Чернігівської губернії  до  Чуровичів,  на  північ  до Новозибкова, Нового  Міста,  на північний схід до Клинців, Мглина, Миколаївської.

Українсько-російська етнічна межа, охопивши Стародубщину, іде по кордону Чернігівської губернії до Десни, прямує на південний захід до  Судості,  оминає  Погар,  тягнеться  по  губернському кордону  до Крупця, відтак на південний захід до Путивля, минаючи який, прямує Сеймом на схід до Коренева, далі, звиваючись, йде на південний схід до Мартинівки, Миропілля, Рокитного, Красного, Борисівки, Томарівки, минає з півдня Білгород і повертає на північний схід до Корочі, відтак, тримаючись східного напрямку, йде до Острогожська й Новохоперська, утворюючи між річками Оскол і Тихою російський півострів, що сягає Валуйок  (займає  південну  частину  Курської і  половину  Воронезької губерній). Далі  українсько-російська етнічна  границя йде  на  південь, тримаючись кордону Воронезької губернії, до витоківрічки Чир, охоплює ліві притоки річки Калитви, від гирла Березової з півдня утворює український  півострів  понад  річки  Бистра  і  Гнила,  входить  в  українську територію російським півостровом, що простягається  обабіч Сіверського Дінця до річки Айдар і Слов’яносербська, минаючи Луганськ, повертає на південь і тягнеться до гирла Дону, охоплює Північну Кубань. Тав-рійська губернія означена як напівукраїнська. У Криму українці зображені тільки біля Кирзані. На північ і схід від означеної етнічної межі зображено  українські острови  у Курській, Воронезькій, Саратовській, Астраханській губерніях,  у  Донській області, найбільші з яких розташовані понад Медведицею і біля Саратова.

Як  відзначали  сучасники,  карта  була  складена  старанно  і  досить якісно, була доступна за ціною (коштувала 20 кр. або 20 коп.), і її видання було дуже на часі. За словами І. Ровенчака, етнічна карта М. Кимаковича і Л. Рожанського є “найвищим рівнем картографічної інтерпретації розселення українського народу “довеличківського” періоду”. Укладена за картами О. Ріттіха і Ф. Ле Моньє вона достатньо добре зображала українську етнічну територію, була досить добрим картографічним матеріалом для потреб навчальної і просвітницької роботи і залишається  важливим  документом розселення українців у 90-х роках ХІХ ст. [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].

1896 р. Григорій Величко (1863-1932), доктор філософії, професор історії і географії Львівської чоловічої вчительської гімназії видав «Народописну карту українсько-руського народу». Масштаб мапи 1:1 680 000. Карта укладена на замовлення товариства «Просвіта» у 1893 р. Видана мапа у друкарні А. Андрейчина. Формат карти 80x120 см. Зміст карти розроблено з використанням найновіших на той час статистичних і картографічних матеріалів. На ній способом якісного фону виділено розселення 19 народів. Українці названі – «українці русини». Це одна із перших українських етнографічних карт де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ. На мапі показані сусіди українців – росіяни, білоруси, поляки, румуни, мадяри, словаки, татари, черкеси. Григорій Величко виділив на мапі і діаспорні народи (болгари, німці, вірмени, греки, євреї). Крім того, на карту нанесено народи, населені на південний схід від українців (калмики, нагойці, кабардинці, чеченці, киргзи (казахи).

У межах Російської імперії показані границі між губерніями. Мапу доповнюють чотири карти-врізки: 1. «Гіпсометрична карта малоруських земель»; 2. «Осади малоруські в губерніях Самарській і Оренбургській»; 3. «Осади  малоруські в Угорщині полудневій»; 4. «Край Приамурський».

Своїм картами-врізками: «Осади малоруські в губернії Самарській і Оренбурзькій» та «Край Приамурський» Г. Величко, чи невперше, виділив два великі регіони українського колонізаційного освоєння в північно-східній Євразії (Росії), відомі пізніше під назвою «Жовтий клин» і «Зелений клин» відповідно [Шаблій О. Григорій Величко – перший український доктор географії].  

1897 р. Г. Величко видав «Малу народописну карту українсько-руського народу» масштабу 1:8 000 000. Це зменшений варіант його «Народописної  карти  українсько-руського народу». Мапа була поміщена в календарі «Просвіти» і вийшла накладом 10000 примірників. Літограф карти той же – А. Андрейчин. Від попередньої карти вона відрізняється кращою якістю (особливо кольорове вирішення). Ця  мапа, з огляду на її великий наклад, відіграла ще більшу роль для усвідомлення українцями своєї національної ідентичності та формування української політичної нації.

В цьому ж році у Парижі  вийшов як додаток до статті Ф. Вовка, франкомовний варіант даної карти.

1896 р. Г. Величко також розробив для своєї праці «Вплив вітрів на асиметрию долин річних Всхідноевропейскої низини» невелику карту «Всхідноевропейська низина» (Східноєвропейська рівнина).

1902 р. Володимир Шухевич. Карта Гуцульщини. Карта опублікована в книзі «W. Szuchiewicz. Huculszczyzna. T. I. Lwów 1902». На карті показано межі етнографічної області Гуцульщина. Володимир Осипович Шухевич (псевдонім і криптоніми — Шумило, В. Ш.; 15 березня 1849, Тишківці, Городенківський район, Івано-Франківська область — 10 квітня 1915, Львів) — український громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член НТШ. Дід головного командира УПА генерала Романа Шухевича.

Карський Юхим (Єфимій) Федорович (1860—1931), білоруський та російський мовознавець, філолог-славіст, палеограф, етнограф, академік Петербурзької (1916) та Російської (1917) Академії наук (згодом АН СРСР), дійсний член Академії наук СРСР (1925) та Чеської Академії наук (1929).

1903 р. Карта «Этнографическая карта бѣлоруcского племени» (Етнографічна карта білорусів). На карті Пінщина та Берестейщина - українська етнічна територія на півдні та заході теперішньої Білорусі.

Пінщина, або Пинщина — українська етнічна територія на півдні Білорусі, що межує на заході з іншим українським етнічним регіоном — Берестейщиною. Часто Пінщину об'єднують з Берестейщиною в єдиний етнокультурний регіон, хоча між цими двома землями існують деякі відмінності як в історичному, так і в культурному плані. Автохтонне населення Пінщини має назву пінчуків. Історичний і культурний центр краю — місто Пінськ. Пінщина є частиною Полісся.

1904 р. «Етнографічна карта Європейської Росії» (Этнографическая карта Европейской России). Карта містилася у «Великій енциклопедії» (Большая энциклопедия: Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания). Масштаб 1 : 15 000 000. У легенді серед слов’янських народів позначено  українців (Малоруссы) великорусів (росіян), білорусів, поляків і болгар. Стародубщина, частина Воронежчини, Таганрогщина, Кубань (тепер в складі Росії) – заселені українцями. ВОРОНЕЖЧИНА – історичний географічний край Подоння у північно-східній частині Слобожанщини в межах Російської Федерації, де, переважно в південних районах, компактно проживають українці, котрі кількома міграційними хвилями XVII та XVIII століть заселяли, обороняли від ординців і освоювали ці терени Дикого Поля. 1857 р. у Воронежчи мешкало 1,3 млн осіб, половина з яких були українцями. За переписом 1897 р. – їх уже 36,2 %, або 854 093 особи. В окремих повітах українці становили більшість (в Острогозькому – 90 %, Богучарському – 80 %, Бірюченському – 70 %).

Аітов Давид (Дауд) Олександрович (1854-1933), російський революціонер, картограф, дворянин.

1905 р. На сторінках українського німецькомовного місячника-ревю «Ukrainische Rundschau» (зокрема на його обкладинці) регулярно друкувалася етнографічна карта російського вченого Д. Аїтова «Carte de l’extension du people Ukrainien» (Карта розселення українського народу).

«Ukrainische Rundschau» — український місячник німецькою мовою для інформації іноземців про політичні та культурні справи України, виходив у Відні 1903–1915 (до 1905 під назвою «Ruthenische Revue»). Видавцем часопису був Вікентій Яворський, головним редактором Володимир Кушнір, редактором — Осип Турянський. Журнал був призначений для чужинецьких редакційних, дипломатичних і письменницьких кіл, а також численних передплатників, головним чином із Німеччини. Обсяг як правило становив 35-47 сторінок, в першій половині 1908 доходив до 56-64 сторінок. Ціна за номер була 70 гелерів.

З березня 1908 на обкладинці стала постійно друкуватися етнографічна карта України.

Карта була надрукована в Парижі як ілюстрація до праці Романа Сембратовича «Le Tsarisme et l’Ukraine» (Царизм і Україна) (Париж, 1907), а вперше видана німецькою мовою у Німеччині, в Франкфурті, 1905 р. Згодом ця мапа була перевидана у перекладі французькою мовою українським публіцистом, журналістом і громадсько-політичним діячем, популяризатором української справи у Франції на початку 20-го століття, Я. Федорчуком.

Роман Сембратович (1875—1906), український публіцист, редактор, видавець, письменник, громадсько-політичний діяч. Псевдоніми та криптоніми: Р. Висовський, Участник, Р. В., Severus, R.S. та ін. Інформатор намісного суспільства про українські справи, діяч студентського товариства «Січ» у Відні.

Карта була створена в масштабі 1:10 000 000, на ній різними фарбами показано розселення українців у повітах у відсотковому співвідношенні до загального народонаселення Як слушно зауважує з цього приводу Н. Падюка, «через проблемність визначення етнічних меж українців карту Д. Аїтова, на нашу думку, можна вважати радше статистичною, а не етнічною. Однак, незважаючи на її недоліки, карту (зменшену і дещо модифіковану) почали поміщати на обкладинці кожного номера “Ukrainische Rundschau”» [Сергій Блавацький. КАРТОГРАФІЧНА ПРОПАГАНДА В УКРАЇНСЬКІЙ ІНШОМОВНІЙ ПРЕСІ В ЄВРОПІ (1900―1920-ті рр.)].

Карти:

*Aїtoff D. Carte de l’extension du peuple ukraїnien / par D. Aїtoff ; imp. Erhard Fres. – 1 : 10 000 000 – Paris : Gravé par Erhard Fres, [1908]. – 1 к. : текст : багатоколір. ; 25 × 38,5 cм // Sembratovytch R. Le Tsarisme et l’Ukraine / par Romain Sembratovytch ; avec préface de Bjoernstjerne Bjoernson. – Paris : Édouard Cornély et Cie, Editeurs, 1907. – [4], II, 56 s., karta.

*Aїtoff D. Carte de l’extension du peuple ukraїnien / par D. Aїtoff ; imp. Erhard Fres. – 1 : 10 000 000 – Paris : Gravé par Erhard Fres, [1908]. – 1 к. : текст : багатоколір. ; 30,5 × 40 cм.

*Aїtoff D. Carte de l’extension du peuple ukraїnien / par D. Aїtoff ; imp. Erhard Fres. – 1 : 10 000 000 – Paris : Gravé par Erhard Fres, [1908]. – 30,5 × 40 cм.

1906 р. Олександр Олександрович Русов (Русов А. Несколько слов о территории и населении Украины [Текст] // Укр. вест. – С.Пб., 1906. – № 4. – С. 222-230 + к.).

О. Русов (1847—1915) — український земський статистик, етнограф, фольклорист і громадський діяч.

О. Русов у своїй розвідці "Несколько слов о территории и населении Украины", що була видрукувана у журналі "Украинский вестник" у 1906 р., подає карту розселення українського народу під назвою "Распределение украинского населения в Южной России".

Це мапа поширення української мови, а, відповідно, і народу. Для укладання цієї карти автор взяв до уваги матеріали перепису населення у Російській імперії за 1897 рік.

О. Русов зазначав, що дані перепису не зовсім правдиво відображують реальну картину територіального розміщення українців. На карті автор виділив 23 губернії та області, розділивши їх на 6 груп у відсотковому відношенні (менше 5, 5-25, 25-50, 50-75, 75-90 та понад 90 %), і позначив їх червоною штриховкою. За одиницю обчислення кількості українців було взято уїзди (повіти), а потім шляхом підрахунку середнього арифметичного було визначено статистичні дані для губерній та областей. Чіткої лінії етнічної межі на мапі не проведено, її можна визначити лише приблизно за межами адміністративних одиниць [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

Порівнявши етнічні карти С. Рудницького (1914 р.) та О. Русова, можна стверджувати про їх подібність. Етнічну межу на карті С. Рудницького проведено на півночі та заході українських земель майже так само, як на мапі О. Русова. Деякі відмінності помітні на південному сході та півдні. О. Русов включає до українських земель Кубанську область, Ставропольську і Таврійську губернії (кількість українців тут менше 50 %), С. Рудницький – Кубанщину, а Ставропольщину й Крим – частково.

Значні відміни є на північному сході, сході та південному заході: на карті О. Русова позначені Воронезька, Курська губернії та ін., Донщина і Бессарабія, натомість на мапі С. Рудницького як українсь-кі етнічні землі їх не виділено. Карта О. Русова має більше спільних рис з україномовним варіантом карти С. Рудницького (1917-1921 рр.), оскільки тут автор розширює межі української етнічної території: позначає анклави на північному сході, землі донських козаків – на сході, зображує весь Крим, Бессарабію, збільшує площу земель на Підкавказзі тощо [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

Тимофій Дмитрович Флоринський (1854—1919), російський славіст та візантолог, доктор наук, дійсний статський радник. Мав яскраво виражені москвофільсько-українофобські погляди.

У 1897-1898 роках оприлюднив в москвофільських українофобських київських часописах "Киевлянин" (загальнотематична газета) та «Университетские Известия» (часопис Київського університету ім. Шевченка (тоді св. Володимира)) серію памфлетів супроти української мови та української літератури, де заперечив апріорі можливість існування окремої української мови та літератури та заявив що українська мова є наріччям російської. Був також причетним до заборони та ліквідації україномовної преси у Підросійській Україні у 1800-их та 1900-их роках.

На його етнографічних картах малоруси (українці), білоруси та великоруси належать до одного етносу – «рускіє».

1906-1911 рр.  Етнографічні карти Т. Д. Флоринського:

*Флоринский Т. Д. Карта разселения славян во второй половине ІХ столетия / по А. Кочубинскому и другим источникам составил профессор Т.Д. Флоринский ; техник В. Войцеховский. – 1 : 12 600 000. – Киев : Карто-Граф. Зав. А. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, [1907]. – 1 к. : багатоколір. ; 37 × 44 см.

*Флоринский Т. Д. Карта разселения славян во второй половине ІХ столетия / по А. Кочубинскому и другим источникам составил профессор Т.Д. Флоринский ; техник В. Войцеховский. – 1 : 12 600 000. – Киев : Карто-Граф. Зав. А. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, [1907]. – 1 к. : багатоколір. ; 37 × 44 см // Флоринский Т.Д. Славянское племя : статистико-этнографический обзор современного славянства (с приложением двух этнографических карт). – Киев : Типография Императорского Университета Св. Владимира Акцион. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, 1907. – Х, 190, [2] с., карта. 

*Флоринский Т. Д. Этнографическая карта славянства / сост. по новейшим данным Т.Д. Флоринским ; исполнена, по проекции Д.И. Менделеева, техником В.Л. Войцеховским. – 1 : 8 000 000. – Киев : Карто-Графическое Заведение А. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, 1906. – 1 к. на 2 арк. : багатоколір. ; 59 × 103 см.

*Флоринский Т. Д. Этнографическая карта западного славянства и Западной Руси / по новейшим данным сост. Т.Д. Флоринским ; исполнена В.Л. Войцеховским ; издание С.-Петербургского Славянского Благотвори-тельного Общества. – Киев : Лит. С.В. Кульженко, 1911. – 1 к. на 2 арк. : багатоколір. ; 65 × 96,5 cм. Статистичні дані на 1911 р. Росіяни - 66, 5 млн осіб. Українці - 33, 1 млн осіб (в Російській імперії - 28, 4 млн; в Австро-угорській імперії - 4,5 млн). Білоруси - 7, 4 млн осіб.

1908 р. Карта «Народонаселение и языки Европы» (Народонаселення й мови Європи). Видавництво – «Издание товарищеста А. Ф. Маркса в С-Петербурге». В атласі опубліковані 64 кольорові географічні карти й порівняльні географо-статистичні таблиці (діаграми) з їх коротким поясненням. Особливий інтерес представляють діаграми, що дають широке уявлення про історичний простір початку XX ст.: порівняльна величина всіх держав на земній кулі по займаній ними поверхні в квадратних кілометрах; порівняльна величина держав на земній кулі по числу населення; порівняльна величина найбільших міст на земній кулі по числу жителів; порівняльна чисельність народів Європи, природний приріст населення Європи, відносні числа народжень, смертей і природного приросту; військові сили держав, з включенням флоту, в мирний і воєнний час, скільки коштує озброєний світ щорічно і т.д.

Українці позначені як «Малоруссы» або «Русины». Межа між українцями, великорусами (росіянами) й білорусами проведена точковим пунктиром.

1910 р. Карта «Племена Новороссіи» (Племена Новоросії). Мапа з багатотомного «Полного географического описания нашего отечества». На карті показано дуже  строкатий в етнонаціональному плані склад населення Півдня України. Українців на карті позначено як «Малоруссы». Теперішня Молдова та Бессарабія заселена молдаванами, українцями та болгарами; Крим – переважно кримськими татарами та частково росіянами та болгарами. Хоча зрозуміло, що тут – картографічні неточності. В кінці XIX ст. - поч. XX ст. українців в Криму було більше ніж росіян.

Серед етносів, які емігрували на Південь України вагоме місце займають німецькі переселенці. Перші німецькі  колоністи  прибули  на  запрошення  Катерини  ІІ,  друга  хвиля  переселення  припала  на  1804 р.  За  період з середини ХVІІІ – до середини ХІХ ст. на території Південноукраїнського регіону було засновано 549 колоній [Бойко Я., Данилова Н. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.). 1992]. Досить  чисельною  була  і  група  болгарських  переселенців.  Болгарські  колонії на території  Півдня України  виникають  ще з кінця ХVІІІст., проте  найбільш  активним  заселення  Південноукраїнських  земель відбулось  у  1861-1862 рр., здебільшого  болгарами, які також були переважно  сільським населенням. Чисельність болгар на  Півдні  України  швидко  зростала. За період з 1861 по 1914 рр. їх діаспора збільшується з 16 до 46 тис. осіб, тобто втричі [Пачев С. И. Болгарские колонии Северного Приазовья (1861-1917 гг.): комплексное исследование. 1996].

Ще одним з найчисельніших етносів на території Півдня були євреї. На середину ХІХ ст. вони становили приблизно 2% від загальної кількості населення. Основна частина єврейського населення концентрувалась в містах та містечках регіону, де займала приблизно 30%. Така динаміка росту кількості єврейського етносу набула піку в 60-80-х рр. ХІХ ст. Проте, до початку ХХ ст. частка представників єврейського етносу в містах починає зменшуватись внаслідок економічних та соціальних чинників, зокрема погромів 1881, 1905 рр. [Морозова А. В. Єврейське населення Лівобережної України (друга половина XIX - початок XX ст.). 2005].

Володимир Геринович (1883—1949), український вчений географ, науковець, краєзнавець Поділля, громадський діяч, педагог, доктор географічних наук, доктор історичних наук, професор (з 1922), член Кам'янець-Подільського наукового товариства при ВУАН (з 1925), дійсний член НТШ, дійсний член Українського комітету краєзнавства.

1910 р. Географічна карта земель, де живуть українці / зладив Володимир Ґеринович. – 1 : 5 000 000. – Киев : Лит. С.В. Кульженко, [1910]. – 1 к. : багатоколір. ; 30 × 46,5 см. На карті зображено етнічні межі українського народу. Ця карта була додатком до “Короткої ґеоґрафії України” С. Рудницького (К.; Львів, 1910).

Степан Томашівський (1875—1930), історик, публіцист, громадський і політичний  діяч, учень М. Грушевського, доцент (1912 р.), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Важливе значення для української етногеографії мають дослідження С. Томашівського з етнічного складу населення Закарпаття,

1910 р. «Етнографічна карта Угорської Руси» Масштаб 1:300 000. На карті вперше науково представлено розміщення різних етносів на території Закарпаття. Видана  Російською Академією Наук в книзі «Статьи по славяноведению».

Любор Нідерле (Lubor Niederle; 1865–1944), видатний чеський археолог, етнолог, етнограф та історик-славіст, дослідник слов'янської старовини, член Чеської Академії Наук і Наукового Товариства у Львові, професор Карлового університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

1912 р. Карта «Národopisná mapa Slovanstva» (Етнографічна мапа Слов’янства). Видавництво Прага. Масштаб 1:3 700 000, формат 45 x 56 см. Карта створена на основі статистичних даних переписів Австро-Угорської імперії, Болгарського Царства, Німеччини та Російської імперії. На мапі показані лише етнічні ареали слов'янських народів. Українськими є Кубань, Підкавказзя, Слобожанщина, Донщина, Берестейщина, Пінщина, Підляшшя і Лемківщина.

«Етноґрафічна карта славянщини» – версія українською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле. Рік видання між 1912 р. і 1930 р. 

1915 р.  «Этнографическая карта славянскаго мира» – версія російською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле. Українці позначені як «Малоруссы». В правому куті карти міститься карта-врізка «Етнографічна карта Сибіру».

1915 р. Мапа «Přehledná národopisná mapa Ukrajiny» створена за мапою «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле 1912 р.

10 вересня 1919 р. Карпатська Русь увійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. Остаточно статус території був підтверджений Тріанонським договором 1920 року. Там було створено окрему автономію т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну» (назва з 26 жовтня 1938 р.). Конституція Чехословаччини, прийнята 29 лютого 1920 р. ввела в ужиток назву «Підкарпатська Русь» і, починаючи з цього часу, таку назву використовували у всіх офіційних відносинах.  Між Підкарпатською Руссю і Словаччиною 1919 р. провели «тимчасову» межу — кілька км на захід від р. Уж, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км² української суцільної етнічної території та близько 100–120 тисяч українського населення.  Невелику частину Закарпаття (на південь від р. Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина) приєднали до Румунії. Проте до Підкарпатської Русі прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території.

У 1939–1944 pp. державний кордон між Словацькою Республікою й Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на захід від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним складом населення а також прагненням мати спільний кордон з Польщею; до Угорщини приєднано 1 700 км² території з 70 000 населення, у тому числі 38 000 українців.

Інтелігенція низинних районів Закарпаття до назви русин почала зголошуватися тільки у XX столітті під впливом галицьких видань. Масовому поширенню етноніма русин закарпатці зобов'язані чехословацькому режимові міжвоєнних років. З утворенням Чехословацької республіки та входженням Закарпаття до її складу празький уряд, керуючись політичними мотивами, фактично нав'язав закарпатцям етнонім русин та незграбний прикметник русинський як офіційні назви (галичани на той час уже масово називали себе українцями), аби демонструвати світові, що закарпатці – це не той народ, який живе на північних схилах Карпат, над Дністром, Дніпром і далі. Для придбаних земель Прага вже 1919 року придумала й нову назву (Рodkarpatskа Rus), скомпонувала для них герб, до якого, крім українських традиційних синьо-жовтих кольорів, внесла і російський триколор, затвердила гімн на текст вірша невстановленого автора «Подкарпатскіє русины, оставте глубокій сон», музику до якого написав місцевий русофіл проугорської та пропольської політичної орієнтації Степан Фенцик [Чучка, 2013].

Степан Рудницький (1877–1937) – творець географічної науки в Україні, визначний український географ і картограф, засновник і директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, вчений, який заклав фундамент географічної науки в Україні, розробив українську географічну термінологію.

Його вважають основоположником сучасної української географії. Учений першим комплексно описав територію України.  С. Рудницький належить  до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні мапи.

Напередодні Першої світової війни у Європі з'явилася можливість для створення нових незалежних країн, у т. ч. і самостійної України. Тому виникла необхідність на науковому рівні обґрунтувати основні аспекти формування Української держави (окремішня мова, багата культура, єдиний народ, суцільна національна територія тощо). Саме етнічна територія українців була основною підвалиною для розбудови держави. С. Рудницький, як і більшість українських наукових та громадських діячів, уявляв Україну в її етнічних межах: «Ідеалом українців є вільна Україна в її етнографічних межах»  [Rudnyckyj S. Ukraina und die Ukrainer [Teхt]. – Berlin: Verlag C. Kroll, 1915. – 48 s. – (Karte)]. Пізніше у своїй праці "Огляд національної території України" (1923 р.) він стверджував: "національна територія – це головна основа нації", «Ми, українці, поставили своїм кличем самостійну українську державність в етнографічних границях» [Рудницький С. Огляд національної території України [Текст] // Чому ми хочемо самостійної України? / Упорядк., передм. О. І. Шаблія. – Л.: Світ, 1994. – 416 с.].

Тому докладне визначення етнічних меж українського народу стало надзвичайно актуальним критерієм формування незалежності України, особливо під час Першої світової війни, коли українське питання мало дуже важливе значення в європейській політиці.

У 1907 р. в НТШ виникла ідея створення етнографічної (етнічної) карти українських земель. З цією метою було організовано спеціальну комісію для збирання та опрацювання статистичного матеріалу. У ній активно працювали С. Рудницький та В. Ґеринович.

На основі переписів населення Австро-Угорщини 1867—1910 рр. та перепису населення Російської імперії 1897 р., статистичих даних 1914 р., інформації з етнографічних мап європейських вчених та інших джерел визначив тогочасні межі суцільної (мінімальної) та мішаної (максимальної) української етнічної території.

Задум написання географії України у С. Рудницького виник за декілька років до її видання, щоб заповнити прогалину, яка виникла в українознавстві. Ініціатором написання і видання такої праці був його вчитель і порадник М. Грушевський.

Восени 1910 р. з'явилася друком лише перша частина книги – "Коротка географія України. Фізична географія". За словами автора, "… текст вийшов страшно пошматований похибками і пропустами і виконанє карти віддано нефаховим рукам. Друга частина рукописи затратилась…" [Рудницький, С. Коротка географія України. Ч. 2. Антропогеографія України [Текст]. – Л., 1914. – 224 с.]. Антропогеографічна частина рукопису так і не віднайшлася. Після дворічного очікування С. Рудницький переписав її вдруге, видавши накладом Українського педагогічного товариства у Львові (1914 р.). Адже саме через принципово важливе значення розділу антропогеографії автор і погодився на написання такої книги [Листування Степана Рудницького [Текст] / Упорядк., вст. стаття, прим. П. Штойка. – Л.: НТШ, 2006. – 435 с. – (Українознавча бібліотека НТШ. Чис. 19)].

До тієї книжки С. Рудницький планував включити дві речі: 1) ілюстрації; 2) карти. На окремих сторінках мали розміщуватись 10 великих ілюстрацій. Це були б характерні краєвиди з різних частин України: з Чорногори, з Полісся, подільських ярів, Кримської Рив'єри, західного Кавказу тощо. Додатково – ще 100 малих ілюстрацій на півсторінки [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

Карт мало бути шість: "… одна повинна бут велика – розміру 1:3 700 000 ( ≈55×20 см) або бодай 1:5 000 000 ( ≈40×20 см). На ній були б зазначені: терен, ріки, дороги, місцевости, загальні границі Української території і теперішні політичні границі. Крім того, потрібних буде 5 карт в розмірі 1:10 000 000 (20 ×10 см): 1) гипсометрична; 2) геольогічна; 3) кліматична; 4) ростинно-географічна; 5) етнографічна. Всі згадані карти мусіли бути уміщені на осібних картонах при кінци книжки" [Листування Степана Рудницького [Текст] / Упорядк., вст. стаття, прим. П. Штойка. – Л.: НТШ, 2006. – 435 с. – (Українознавча бібліотека НТШ. Чис. 19)].

С. Рудницький планував особисто нарисувати лише карти в тексті, а більші карти (їх 6) віддати у роботу фаховому закордонному картографові. Проте у першій і другій частинах "Короткої географії України…" (1910, 1914 рр.) С. Рудницького зазначених у листі до М. Грушевського шести карт не було поміщено. Вони з'явилися у праці "Ukraina. Land und Volk" (Відень, 1916), щоправда, етнографічна карта відображала не лише територію українських земель, а всю Східну Європу. Єдиною картою-додатком "Короткої географії України" була "Географічна карта земель, де живуть Українці" (М 1:5 000 000) Володимира Ґериновича, поміщена у першій частині книги (1910 р.) [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

Володимир Ґеринович так охарактеризував видання цієї мапи: "Карту рисував я. Викінчена була перед сьвятами Великодними та одобрена проф. Грушевським та Рудницьким. З літоґрафії вийшла неможливою. Через неуміле складанє плит зайшли досить прикрі похибки. Всюди майже пересунено або сїть гідроґрафічну або нерівности терену. Неправильности уділити ся мусїли рівнож і границям державним, ґубернїяльним та уїздовим. Сих похибок не можна анї усунути анї скорреґувати, тож пішли як були…" [Ґеринович В. Ожидана книжка [Текст] // Діло. – Л., 1910. – 16 груд. – С. 1-2].

Етнографічні (етнічні) карти, розроблені С. Рудницьким, з'явилися дещо пізніше. Перша з цих карт була видана у 1914 р. у Відні під назвою «Ethnographische Ubersichtkarte der Ukraina» (Етно-графічна оглядова карта України) як додаток до книги «Ukraine und die Ukrainer» (Україна і українці).

Повторне видання німецькою мовою цієї книги разом з картою було здійснене у Берліні (1915 р.).

В італійському перекладі книги було додано ту ж карту німецькою мовою, лише заголовок та умовні позначення – італійською (Рим, 1914 р.). Розміри мапи – 15 ×32 см.

В англомовному виданні книги (Нью-Джерсі, 1915 р.) цю карту не була поміщено, натомість було додано три інші мапи, одна з яких мала назву "Українська територія у Європі" і була по суті етнографічною.

Українською карта окремо була видрукувана у Відні, а у Львові вона з'явилася у праці "Україна – наш рідний край" (1917, 1921 рр.) і мала назву "Оглядова карта українських земель". Цю карту було уміщено також у праці С. Рудницького "Початкова географія для народних шкіл" (1919 р.).

С. Рудницький подає перелік своїх праць, до яких додано етнічні карти: "1. Ukraine und die Ukrainer. Wien, 1914, 2 вид. Berlin, 1915; 2. Verbreitung der Ukrainer. 1915; 3. Ukraina, Land und Volk. Wien, 1916; 4. Україна наш рідний край. Відень, 1917, а також – Картон при Стінній фізичній карті України. Львів, 1918 (карта-врізка під назвою "Народописна карта України").

Отже, українською мовою «Етнографічна оглядова карта України» вперше вийшла у праці «Україна – наш рід ний край» (Львів, 1917 р.; 2-ге вид. – Львів, 1921 р.) і мала назву «Оглядова карта українських земель». Цю карту було уміщено також у праці С. Рудницького «Початкова географія для народних шкіл» (1919 р.).

Під час розроблення етнічної карти України С. Рудницький спирався на досвід своїх попередників, учених-географів, котрі у картографічних працях зображували етнічні межі території України. Були це як українські, так і чужоземні науковці. Вони відображували українські землі в основному у складі територій інших націй, а пізніше, зокрема Г. Величко, В. Ґеринович, створювали карти виключно із зображенням поширення українського етносу [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

С. Рудницький у своїй роботі над створенням етнографічних карт спирався на праці П. Шафарика, що першим здійснив наукове дослідження й картографічне відображення етнографічних меж українського народу, П. Кеппена, А. Ріттіха, П. Чубинського та інших дослідників. На думку С. Рудницького, праці Ріттіха і Чубинського "були довгий час і з деякого огляду лишилися донедавна основою нашого знання про етнографічну територію України. Усі дальші головно картографічні праці опираються на них більше чи менше" [Рудницький, С. Огляд національної території України [Текст] // Чому ми хочемо самостійної України? / Упорядк., передм. О. І. Шаблія. – Л.: Світ, 1994. – 416 с.].

Це, зокрема, перша етнічна карта України Г. Величка, що вийшла у 1896 р. українською мовою (автор додатково використав й інші матеріали), а також карта Т. Флоринського (1907 р.).

С. Рудницький брав до уваги також "Етнографічну карту слов'янського світу" (Прага, 1909 р.) Л. Нідерле, поміщену у його праці "Обозрение современного славянства" (С.Пб., 1909 р.). Автор проводить межу українського народу також за мовним принципом (так званим "малоруським говором"). За цим же критерієм створювали свої карти й інші вчені, зокрема Т. Флоринський, про карту якого згадує у своїй книзі Л. Нідерле. Ці дослідники дотримувалися позиції існування "русского" народу, що поділяється на три гілки, однією з яких є "малоруси".

Етнографічна межа на карті С. Рудницького в основному збіга-ється з межею на мапі чеського картографа, за винятком південно-східних теренів української території, Бессарабії та Криму. С. Рудницький відсуває межу аж до Каспійського моря, включаючи Кубанщину, Підкавказзя, а на карті 1917-1921 рр. зображує етнічні українські ареали на північному сході, у Московщині.

Важливе значення для більш-менш правдивого визначення обрисів української національної території мав перший загальний перепис населення Росії у 1897 р. Дані цього перепису у своїх працях використало багато українських та чужоземних дослідників: О. Русов, В. Кошовий, Л. Нідерле тощо. Матеріали перепису 1897 р. для російської України, поєднані з даними 1900 р. для австро-угорської України, дозволили вперше виробити приблизне уявлення про розмір української території та кількість українського народу. Критичне оброблення цих даних та інших матеріалів, як вважав С. Рудницький, дало підставу до конструювання меж України як етнографічної самостійної одиниці серед інших країн Європи. Спробу тієї конструкції бачимо в першому, обширнішому нарисі географії України, яким є "Коротка географія України…" з етнографічною мапою Ґериновича [Рудницький С. Огляд національної території України [Текст] // Чому ми хочемо самостійної України? / Упорядк., передм. О. І. Шаблія. – Л.: Світ, 1994. – 416 с.].

При порівнянні двох видань етнічної карти українських земель С. Рудницького за 1914 р. та 1917-1921 рр. зауважуємо, що хоч вони і дуже подібні, проте є різниця у проведенні на них етнічної межі українських земель. Так, на мапі 1917-1921 рр. автор включив до складу української етнічної території північно-східні анклави у Московщині, розширив обшири на Кубанщині та Підкавказзі, приєднав майже повністю Крим та Бессарабію [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

Видання 1917-1921 рр. Формат карти 15 × 32, 5 см, масштаб 1:7 500 000. Її видано накладом товариства "Шляхи" (Львів) на картографічному підприємстві Ґ. Фрейтаґа і Берндта у Відні. Внизу напис – «Зладив Степан Рудницький». Карта має картографічну сітку: меридіани та паралелі проведено через 5°. Територія, зображена на мапі, простягається від ≈45° пн. ш. на півдні до ≈50° пн. ш. на півночі та від 15°-20° сх. д. на заході до 45°-50° сх. д. на сході. Карта охоплює всю етнічну територію України від Західної Лемківщини на заході до Каспійського моря на сході, від Підляшшя і Стародубщини на півночі до Чорного, Азовського морів і Кавказу на півдні.

Простори, заселені українцями, С. Рудницький позначив суцільним ареалом, зафарбованим у рожевий колір, і підписав назви етнічних земель – Галичина, Поділє, Волинь, Слобожанщина, Донеччина та інші землі, що знаходяться в межах сучасних кордонів України, а також – Кубанщина, Підкавказє тощо, які не входять до складу нашої держави. На територіях, де межі проживання українців не можна чітко визначити, було проведено смужки цього ж кольору. Це південна частина Білорусі, землі донських козаків та, частково, каспійські степи, Підкавказзя, Чорноморська низовина і Крим. Зображено також етнічні українські ареали у Московщині (Росія) та Бессарабії (Молдова). На карті позначено кордони і підписано назви країн, до складу яких входили українські території – Польща, Австро-Угорщина, Московщина та держав-сусідів – Німеччина, Словаччина, Болгарія та ін. Позначено межі губерній та країв, підписано міста, підкреслено адміністративні центри – Відень, Львів, Київ, Холм, Став рополь і т. д. Підписано моря – Чорне, Озівське та Каспійське, позначено найбільші річки, зображено дрібними коричневими штрихами і підписано форми рельєфу – Татри, Яйла, Кавказ, Верховина тощо [Л. Ю. Цюцюра. ОГЛЯДОВА КАРТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО: ОСОБЛИВОСТІ РОЗРОБЛЕННЯ ТА ВИДАННЯ (1914-1921 рр.). 2010].

У ХХІ ст. етнографічну оглядову карту українських земель С. Рудницького було перевидано : у книзі "Політична географія України" (упор. П. Штойко) та в хрестоматії "Новітня українська суспільна географія" за ред. О. Шаблія. У цих виданнях карту подано у дещо зменшеному форматі 12,2×26,2 см та 10,5×22,4 см відповідно. У 2022 р. карта була опублікована в монографії Андрія Байцара «УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Львів: ЗУКЦ, 328 с.».

Етнографічна оглядова карта України С. Рудницького впродовж 1914-1921 рр. витримала кілька видань: німецькою мовою – у 1914 й 1915 рр., українською – у 1917, 1919 та 1921 рр. У 1918 р. було видано дві мапи із зображенням української етнічної території аналогічно до попередніх етнічних карт С. Рудницького. "Оглядова карта українських земель" мала велике значення для формування правдивого уявлення про фактичні межі проживання українців. Поява цієї етнічної мапи С. Рудницького відіграла важливу роль у піднесенні українського національно-визвольного руху та в розвитку української національної картографічної науки.

ЕТНОГРАФІЧНІ КАРТИ Степана Рудницького:

*1914 р. Ethnographische Übersichtskarte [der] Ukraina. – M- b  1: 7 500   000. – Wien:  Kartogr. Anstalt G. Freytag &  Berndt,  Ges.  m.  b.  H.,  1915. – (нім.,  назва в перекладі на укр. мову: “Етнографічна  оглядова  карта України”). [Додаток до книги: “ Ukraina und die Ukrainer”. Видавалася і перевидавалася разом з книгою у 1914 і 1915 рр. багатьма мовами.  Українською  мовою під назвою “Оглядова  карта українських земель” з’явилася у 1917 і 1921 рр. в книзі “Україна — наш рідний край”].

*1915 р. «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі).

*1916 р. Карта-інфографіка «Ukraine Land und Volk» [Видавництво: Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges m. b. H.,1916.].

*1916 р. Ethnographische  Übersichtskarte  von  Osteuropa. – M-b  1:10  000  000. – (нім., назва в перекладі на укр. мову: “Етнографічна  оглядова карта  Східної  Європи”).  [Додаток до книги: “Ukraina. Land und Volk”, 1916]. [Видавництво: Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges m. b. H.,1916.].

*1917 р. Оглядова карта українських земель / [С. Рудницький]. – 1 : 7 500 000. – Відень : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1917]. – 1 к. : двоколір. ; 20 × 35 см // Рудницький С. Україна – наш рідний край / написав Степан Рудницький. – Львів : Накладом Загальної Української Культурної Ради, 1917. – 141, [4] с., ілюстр., карта. – (Шкільна серія ; ч. 21).

*1918 р.  Стінна фізична карта України / зладив Степан Рудницький. – 1 : 1 000 000. – У Львові : Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1918 ; У Відні : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта. – 1 к. : багатоколір. ; 150 × 215 см.

*1918 р. Карта України Степана Рудницького (межі України відповідають умовам Берестейського договору).

*1918 р. Народописна карта України. – 1 : 5 000 000. – 1 к. : багатоколір. ; 28,5 × 43,5 см // Рудницький С. Стінна фізична карта України / зладив Степан Рудницький. – 1 : 1 000 000. – У Львові : Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1918 ; У Відні : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта.

*1918 р. Карта [нових] утворених держав на колишніх російських землях (Die Staatenbildung in dem bisherigen russischen Gebiete). 1918 р. Літографія. Карта опублікована віденським видавництвом “G. Freitag & Bernd” у серії “Етнографічні карти Європи”. Карта видавалась також українською мовою та входила до великих та шкільних атласів.

*1918 р. S. Rudnyćkyj. Карта України (Carte de l’Ukraine), укладена Степаном Рудницьким і видана Інститутом географії “Institut Géograph. de Kummerly & Frey” у Берні. Карта багатоколірна, формат 37,5 × 49,5 см.

*1919 р. Карта (Carte de l’Ukraine) Степана Рудницького була додатком до книги Мирона Кордуби (Kordouba M. Le territoire et la population de l'Ukraine: contribution géographique et statistique  – Berne: Imprimerie R. Suter & Cie, 1919. – 111 s., karta), яка вийшла друком в Берні без зазначення автора.

*1919 р. Оглядова карта українських земель / [С. Рудницький] ; Т-во «Вернигора». – 1 : 7 500 000. – У Київі : Вернигора ; У Відни : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1919]. – 1 к. : двоколір. ; 19,5 × 35 cм.

*1919 р. Оглядова карта українських земель / [С. Рудницький]. – 1 : 7 500 000. – У Київі : Т-во «Вернигора» ; У Відни : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1919]. – 1 к. : двоколір. ; 21 × 35,5 cм // Рудницький С. Початкова географія для народних шкіл. – Київ ; Львів ; Відень : Вернигора, 1919. – 192 с., мал., карта.

*1920 р. Україна у своїх етнографічних  межах [з Г. Гасенком]. – Київ; Відень:  Druck: Christoph Reisser's Söhne.

*1920 р. Українці в світі. – М- б 1:75 000 000. –2 - е вид. – Відень: Вид- во “По світу”.

*1920 р. Україна у своїх етноґрафічних межах / [С. Рудницький] // Гасенко Г. Україна = Die Ukraina / в числах зладив Г. Гасенко ; ІІ. видання при співучасті С. Рудницького. – 2-е вид. – Відень : Христофа Райсера Сини ; Kyїv : Po switu, 1920. – 1 к. : багатоколір. ; 15 × 19 cм.

*1921 р. Оглядова карта українських земель / зладив Степан Рудницький ; накладом Видавництва «Шляхи» у Львові. – 1 : 7 500 000. – Львів : Шляхи ; Відень : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1921]. – 1 к. : двоколір. ; 20 × 35,5 cм.

*1921 р. Оглядова карта українських земель / зладив Степан Рудницький ; накладом Видавництва «Шляхи» у Львові. – 1 : 7 500 000. – У Львові : Шляхи ; У Відні : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1921]. – 1 к. : двоколір. ; 20 × 35,5 см // Рудницький С. Україна – наш рідний край / написав Степан Рудницький. – 2-е вид. – Львів : Накладом фонду «Учітеся, брати мої»; Ч. 4, 1921. – 128 с., карта

*1922 р. Карта слов’янщини // Дорошенко Д. Слов’янський світ. – Берлін,– Т. 3. (Основана на Нідерле, з поправками, особливо на Кубані).

*1922 р. Карта України. Оглядова карта українських земель / після карти Степана Рудницького [дотичнож сумежних територій: білоруської, польської і чехословацької після карти Любора Нідерлє] ; видання «Впереду». – 1 : 7 500 000. – Львів : Вперед, [1922]. – 1 к. : одноколір. ; 23 × 36,5 см.

*1929 р. С. Рудницький, Т. Скрипник. Оглядова політично-економічна карта Західньої України. – М 1: 2 000 000. Видавництво «Західна Україна». Київ. Тираж 8 100 прм.

Перша інфографіка про Україну з’явилась в науковій праці академіка Стефана Рудницького «Ukraina und die Ukrainer» (Україна і українці). Спочатку брошура була видана 1914 р. німецькою мовою у Відні, того ж року — перевидана італійською у Римі, 1915-го — у Берліні, румунською — у Бухаресті, угорською — у Будапешті, а також англійською в США — в Джерзі-сіті, під назвою «The Ukraine & the Ukrainians». 1918 року в Нью-Йорку монографія перевидається під назвою «Ukraine, the land and its people»: an introduction to its geography» разом із мапами „General Physical Chart of Ukraine“, „General Ethnographic Map of Eastern Europe“, „Geological Map of Ukraine“, „General Climatic Map of Ukraine“, „Map of the Flora of Ukraine і Structural-Morphological Map of Ukraine“. Ці мапи видало підприємство «Rand Mc Nally & Co.», N. Y.

В англомовному варіанті цієї брошури «The Ukraine & the Ukrainians» (1915) було вміщено три мапи: німецькомовна мапа „Українська територія у Європі“ та дві — англійською: „Карта Центральної Європи“ та „Карта ґрунтів європейської Росії“.

Карта «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі). Масштаб 1:20 000 000, формат 12,9 х 17,7 см. Виконана у чорно-білих тонах. Карта охоплює територію Європи, а також частину Азії та північну частину Африки: від Португалії на заході до Аральського моря й Персії (теперішній Іран) на сході, від Скандинавського півострова та Росії на півночі до Середземномор’я й країн Північної Африки на півдні. Мапа відображає українську національну територію.

Зображено й територію проживання українців: основна частина українських земель, де українці чисельно переважають (у т. ч. на Кубані) — чорним кольором суцільно; території на змішаних землях (в т. ч. басейни Нижньої Волги і Дону, Передкавказзя) — штриховими чорними лініями більшої товщини, за винятком ареалу довкола Оренбурга, де проживає значно менше українців, — тоншими лініями (що більший відсоток українців у структурі населення, то товстіші лінії). Можна сказати, що це — мапа етногеокультурного поширення українського народу в Європі [Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького].

Вона неодноразово передруковувалася у багатьох іноземних книжкових і періодичних виданнях. Зокрема, її було вміщено у франкомовному журналі La Revue Ukrainienne (№ 1, 1915) та англомовній газеті The Ukraine (№ 1, 1915), що виходили у Лозанні, німецькомовному українському журналі Ukranische Rundschau (№ 2, 1915) тощо. Цю мапу під назвою «Україна у своїх етнографічних межах» було зображено й на двомовному плакаті «Україна = Die Ukraine», виданому 1920-го у Відні С. Рудницьким і Г. Гасенком. [Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького].

1916 р. у Відні друкується карта-інфографіка «Ukraine Land und Volk» з етнографічною картою України Степана Рудницького від 1914 р. Етнічні межі були позначені поза межами Австро-Угорської Імперії, бо австрійська військова цензура не пропустила б «сепаратистську» карту, а про концепцію конфедералізації та утворення Королівства Україна під реґентством Австрії, яку розробляв вбитий в Сараєво ерцгерцог Фердинанд, в 1916 р. вже не згадували, відклавши ідею реформи в шухляду до завершення війни. «Оглядова карта України» вперше була надрукована у 1914 р., перевидана у 1916 р.

1918 р. у Берліні карту-інфографіку перевидано. Додатком до карти-інфографіки виходить книга Степана Рудницького «Ukraine Land und Volk», яку перевидають 1919 р. англійською в Нью-Йорку під назвою «“Ukraine, the land and its people”: an introduction to its geography».

Ця ж мапа стала основою для карти-інфографіки Григорія Гасенка (1919 р.). Вочевидь, до друку мапи-інфографіки «Ukraine Land und Volk» він мав теж безпосередній стосунок, хоча його ім’я не вказано у вихідних даних цієї інфографіки. Автором інфографіки вказаний Степан Рудницький.  1920 р. вийшла друком карта-інформографіка вже авторства Степана Рудницького та Григорія Гасенка "Українці в світі". Масштаб 1:75  000  000.  Видавництво  “По світу”, Відень.

1918 р. Карта України Степана Рудницького (межі України відповідають умовам Берестейського договору). Карта в оригіналі має  розмір 100 х 70 см, і є навчальною. “Карту України”, затвердили у Науковому товаристві ім. Шевченка (Львів) в 1917 р., коли політичні кордони України тільки починали виникати, і очевидно, що територіальне охоплення карти виходило з етнічного простору українців, – а от кордони України на неї потрапили вже пізніше. Буква “У” могла б теоретично знаходитися і на території Галичини, але навряд чи це б дозволила австрійська цензура воєнного часу. Наприклад, на “Етнографічної карті Австро-Угорщини” сер. 1918, призначеної для офіцерів, на території Австро-Угорщини “рутени” вже перейменовані в “українців”, але назва “Україна” відноситься, природно, лише до території УНР. Карта опублікована відомим віденським картографічним видавництвом “Фрайтаг унд Берндт”, яке з 1890-их років видавало навчальну картографічну літературу українською мовою для шкіл Галичини.

Ймовірно, карта відображає реалії літа-початку осені 1918 р, тобто періоду Гетьманату П. Скоропадського. Цікавий нюанс карти полягає в тому, що жирною червоною лінією позначені межі тодішнього української держави, а як “Україна” підписані всі українські етнічні території до Передкавказзя.

На карті межі України відповідають умовам Берестейського мирного договору, укладеного Українською Народною Республікою з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією 27 січня (9 лютого) 1918 р. У договорі визначалися кордони України, частина з яких була вказана остаточно, а частина (наприклад, українсько-російський кордон) підлягала подальшому уточненню в ході міждержавних переговорів. На цій карті червоним діагональним виділенням показані території зі спірним статусом (Холмщина, українські етнічні частини Бессарабії, українсько-російський кордон на схід від Курська і Бєлгорода). Переговори з РСФРР відбувалися 23 травня – 11 листопада 1918 р., і закінчилися нічим. Вже незабаром карта застаріє, бо 1 листопада 1918 р. почне формуватися Західноукраїнська Народна Республіка на тих територіях, які на цій карті – ще Австро-Угорщина.

1914 р. (складена). «Дiалектологическая карта русскаго языка в Европѣ». Видана в 1915 р. в Петрограді Російським імператорським географічним товариством. Карту складали шляхом анкетування місцевого сільського населення. Роботою керувала Московська діалектологічна комісія на чолі з академіком О. О. Шахматовим та професорами  М. М.  Дурново, Д. М.  Ушаковим, М. М. Соколовим.

Автори карти – Микола Миколайович Дурново, Дмитро Миколайович Ушаков, Микола Миколайович .Соколов. Виконана членом  Російського  імператорського географічного товариства –  І. П. Піддубним. Кольоровий формат – 101 х 83 см. Літографія Козловської (спосіб Янова).  Вся територія Донеччини та Луганщини – українські етнічні землі. Берестейщина, Пінщина (тепер в Білорусі) та Пряшівщина (тепер у Словаччині) – теж належить до українського етнографічного масиву. На мапі показано, що перед Першою світовою війною переважно українцями («малоросами» за імперською термінологією) були заселені не лише Крим, але й в сучасних межах – майже цілком Кубань (Краснодарський край), Бєлгородська область, значні частини Ростовської та Воронезької областей – територія теперішньої Росії. Все Підляшшя, Холмщина,  Закерзоння (тепер Польща) – заселені українцями. На цій же карті наочно показані й інші етнографічні кордони. Сірим кольором позначено ареал поширення білоруської мови («діалекту» по-імперськи) в двох варіантах говорів – південно-західному та північно-східному. Так, ареал білоруської мови на сході охоплював нинішню Смоленську область, великі частини Брянської і Калузької областей, південь Псковської і південний-захід Тверської областей Росії. Цікаво й те, що Полісся і практично вся нинішня Брестська область Білорусі в цей ареал не потрапляють і до білоруської мови не належать. Мову вище названої території російські  академіки  віднесли до північномалоросійського  діалекту російської мови, тобто до української мови.

1903 р. створюється Московська діалектологічна комісія (МДК), керівником якої став Ф. Є. Корш, а справжнім натхненником – О. О. Шахматов. Комісія опублікувала дві програми («Програма для збирання відомостей, необхідних для складання діалектологічної карти російської мови») в 1909 і 1911 роках. Комісією була прийнята і розвинена класифікація російських говірок О. О. Шахматова. Програма містила розгорнуті питання по всіх мовних явищах, головним чином фонетичних і морфологічних. На цю програму були отримані сотні відповідей, в основному від представників сільської інтелігенції – вчителів, лікарів, духівництва. 1915 р. була опублікована робота «Опытъ дiалектологической карты русскаго языка въ Европѣ съ приложенiемъ очерка русской дiалектологiи» (Опыт диалектологической карты русского языка в Европе), в якій були накреслені межі говорів східнослов'янських мов, окреслено території української, російської, білоруської мов, дано розмежування цих мов на наріччя і групи говірок, виділені перехідні говірки між наріччями та мовами. В якості додатку до карти було подано «Очерк русской диалектологии», підготовлений членами МДК М. М. Дурново, М. М.  Соколовим, Д. М. Ушаковим.

Фрагмент з праці «Опыт диалектологической карты русского языка в Европе» «§ 73. I. Южномалорусская группа (называемая так же «украинскимъ» нарѣчiемъ или поднарѣчiемъ).» «Примечанiя» сообщают: «212. Терминъ «украинскiй» по отношению къ языку употребляется въ разныхъ значенiяхъ. У старыхъ ученыхъ — Михальчука, Житецкаго (прим. 197) и др. - этим терминомъ обозначаются лишь в. говоры ю.-м.-р. нарѣчiя, называемые нами «восточно-украинскими»; «подольскiй говоръ» и «галицкiй говоръ» ими отдѣляются отъ «украинскаго».. Въ томъ же смыслѣ употребленъ этот терминъ и у Соболевскаго… . Но тотъ же терминъ употребляется многими учеными, главнымъ образомъ, малорусскими, для обозначенiя всей м.-р. рѣчи, а так же — какъ названiе м.-р. литературнаго языка (въ основу котораго легъ одинъ изъ украинскихъ говоровъ). ...»  .

Олексій Шахматов — один з авторів роботи «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916), брав участь у написанні декларації Петербурзької АН «Про отмену ограничений малорусского печатного слова» (1905-1906), автор докладних рецензій на граматики української мови А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, словник української мови Б. Грінченка. Олексій Шахматов з інтересом і співчуттям ставився до розвитку української літератури і української мови, але скептично висловлювався стосовно прагнення діячів «українського руху» до відділення малоросійської народності від єдиного російського народу.

О. Шахматов у своїй праці «О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию» писав: «Где же та русская народность, о которой мы говорили выше и которую хотели признать естественною носительницей и представительницей государственных интересов? Признаем ли мы такою русскою народностью только великорусскую? Не будет ли это признание тяжким преступлением против государства, созданного и выношенного всем русским племенем в его совокупности? Решение объявить «инородцами» малорусов и белорусов не умалит ли самое значение русской народности в нашем государстве, вводя его в сравнительно тесные пределы Московского государства XVI—XVII вв.?» [Шахматов Алексей. О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию].

1915 р. Грушевський Михайло. Карта України (Як жив український народ. Коротка історія України / Видання 2-е: Написав Михайло Грушевський, професор української історії в університеті у Львові. — Царгород: З друкарні «Союза визволення України», 1915. — 108 с.).

На карті Пряшівщина, Надсяння, Підляшшя, Берестейщина, Пінщина, Стародубщина, Білгородщина, Подоння, Таганрогщина, Кубань – українські етнічні землі.

Д. М. Вергун (1871—1951), дослідник історії літератури Карпатської Русі та слов'янознавства москвофільського напрямку, публіцист, журналіст, поет. 

1915 р. Етнографічна карта українських земель в Австро-Угорщині «Зарубежная Русь». Опублікована в «Очерк профессора Харьковского Университета А. Л. Погодина. Санкт-Петербург, типография П. П. Сойкина, 1915. — 32 с.». Книга – 28 малюнки в тексті, 2 картини у фарбах і карта Зарубіжної Русі.

Крайня західна межа розселення українців – впадіння р. Попрад в р. Дунаєць, впадіння р. Горнад в р. Слана (притока Тиси). Українська етнічна територія, в теперішній Словаччині,  включає міста  Левоча, Пряшів, Кошиці, Требішов та ін. Сянок, Перемишль, Ярослав, Любачів (тепер Польща) – українські етнічні землі.

1916 р. «Carte des Nationalités de Russie» (Карта національностей Росії).

1916 р. на сторінках міжнародного інформаційно-аналітичного бюлетеня «Bulletin des Nationalités de Russie», у його дебютному номері (за 23 вересня 1916 р.), вміщено етнографічну «Карту національностей Росії». «Carte des Nationalités de Russie» (в різних модифікаціях і коментарях до неї) надалі регулярно друкувалася на сторінках цього бюлетеня, зокрема в № 4―22.

Бюлетень (друкований орган, видання Бюро національностей Росії (Берн, Швейцарія) виходив у світ трьома мовами, у трьох редакціях, різними мовами, орієнтуючись на різну читацьку аудиторію в Західній Європі: французькою ― «Bulletin des Nationalités de Russie», англійською ― п. н. «Bulletin of Nationalities of Russia» і німецькою ― «Korrespondenz der Nationalitäten Russlands». Загалом упродовж 1916―1917 рр. вийшло друком 22 номери.

Симптоматичним і промовистим був підзаголовок цієї мапи: «Пригноблені народи, які вимагають своєї свободи». Таким чином, уперше в картографічній пропаганді було зафіксовано семантичну кореляцію між візуалізацією етнографічних теренів відповідних національних ідентичностей (зокрема українців) та їхніми прагненнями до політичної незалежності. У нижній частині цієї мапи вміщено статистичну таблицю із демографічною інформацією про кількість населення тих чи інших «чужорідних» націй Російської імперії: українців (22 415 000), поляків (7 931 000), білорусів (5 866 000), євреїв (5 063 000), фінів і т. д. (за даними останнього офіційного перепису населення в Російській імперії (1897 р.). Там же подано інформативний коментар, що «ці народи репрезентують 57% загального населення Російської імперії». Ця статистика спонукала читачів до висновку, що українці як найбільша (за чисельністю) «пригноблена національність» у Російській імперії має найбільш обґрунтовані права на «свободу» [Сергій Блавацький. КАРТОГРАФІЧНА ПРОПАГАНДА В УКРАЇНСЬКІЙ ІНШОМОВНІЙ ПРЕСІ В ЄВРОПІ (1900―1920-ті рр.)].

Юліус Іван Кеттлер.

1918 р. Карта “Україна і Кавказ” (Ukraine und Kaukasien”. – Berlin; Glogau). Вийшла у світ після підписання Берестейського мирного договору (9 лютого 1918 р.). Створена в т. ч. за працями О. Ф. Ріттіха і С. Рудницького, вона точно зображала межі розселення українців та інших народів. Карта мала сприяти  проведенню кордонів між новоствореними державами, зокрема УНР, за етнічним принципом.

1918 р. (листопад). Французька «Carte ethnographique de l'Europe centrale et des Etats Balkaniques» (Етнографічна карта Центральної Європи та Балканських країн). Масштаб 1: 3 500 000. Українські землі позначені як UKRAINE (Україна), а Українці позначені як «малі росіяни» (малороси) – PETITS ROSSIENS. На легенді українці згруповані з «білими росіянами» (білоросами) як два різновиди росіян.

Цікаво, що карта показує територіальні наслідки Берестейської (Брест-Литовської) та Бухарестської угод 1918 р. Зокрема, точковим пунктиром показаний західний кордон УНР/УД, який охоплює Холмщину і Берестейщину. У зв'язку з українським кордоном, зауважив на карті дві помилки. По-перше, стверджується, що цей кордон встановлено за угодою з більшовиками, хоча насправді його встановлено раніше – за договором з УНР (це дві різні Берестейські угоди). По-друге, український кордон охоплює Пінський повіт Мінської губернії, хоча насправді (за Договором) – лише повіти Гродненської губернії (на південь Мінської губернії УНР/УД висувала претензії на переговорах з БНР). Такі от французькі картографи: Україна вже є (навіть як держава), але замість українців - і досі малороси... [Максим Майоров, 2013].

1918 р. «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом часописи 'Свобода', органу Українського Народного Союза в Америцї. Цїна 50 центiв». Масштаб 1 : 2 580 000, формат 85 x 52 см.

Це чи не єдина етнографічна карта де український етнос позначено вузькою смугою від Кубані до Каспійського моря (між ногайцями й терськими козаками).

На мапі нанесені етнографічні кордони України станом на 1918 р. Тоді до Української етнічної території належали Придністров'я (тепер Молдова), Закерзоння (тепер Польща), Пряшівщина (тепер Словаччина), частина Білорусі – Берестейщина, Пінщина, Гомельщина (територія Українського етносу простягалась углиб Білорусі на 80-150 кілометрів), частина Росії – Стародубщина та східна Слобожанщина (сучасна Курська та Воронежська області – клин простягався на 100-250 км), Рівнинний Крим (окупований московитами 2014 р.), Кубань (тепер Московщина).

ВИСНОВОК. На європейських картах УКРАЇНЦІВ позначали як Ruthenen, Russinen та Russniaken (Рутени, Русини та Русняки). Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії  як етнонім українців. 

На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється у 1878 р. (Генріх Кіперт. Карта «Carte ethnographique de l'Autriche-Hongrie et des régions habitées par les Roumains aprés H. Kiepert» (Етнографічна карта Австро-Угорщини та областей, населених румунами за Г. Кіпертом). Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини». 

Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області й кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули та власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».

Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XI—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). У Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами та рутенами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni) до початку XX століття.

Русини (рутени) (від літописного д.-рус. роусинъ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «русин», «русинка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського).

Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих. Отже, Rutheni (Ruteni) є синонім назви «русини», «українці».

З кінця XIX — на початку XX століття назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини, руський» від «росіяни, російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має.

Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення.

Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.

*Байцар Андрій. ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ УЧЕНИХ XIX ст. // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52.  Львів. 2018. С. 3-14.file:///C:/Users/admin/Downloads/10037-19598-1-PB.pdf

*Байцар Андрій.  НАЗВИ “РУСЬ”,“ЧЕРВОНА РУСЬ” НА КАРТАХ ЄВРОПИ XIV–XVIII ст./ А.Байцар, І. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52.  Львів. 2018. С. 15-26. 

*Байцар Андрій.ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ВЧЕНИХ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст.)// Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 53.  Львів. 2019. С. 3-12. 

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html

*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.

**Байцар Андрій, Манько Андрій. Назва «Україна — Держава (Земля) козаків» на Європейських картах XVII ст. // International scientific innovations in human life. Cognum Publishing House, Manchester, United Kingdom. 2022. С. 299—308.

 *Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу.— 1 : 1 680 000.— Львів: Просвіта, 1896.

*Военно-статистическое обозрение Российской империи. – СПб., 1848–1858. – Т.1–17.

 *Витвицький Софрон. Історичний нарис про гуцулів:/Переклад, передмова, примітки Миколи Васильчука – Коломия: Вид. „Світ”, 1993 – 94 ст.

*Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання / К. Галушко – К., 2013. – 143 с.

*Географическо-статистический словарь Российской империи. – СПб., 1863–1885. – Т.I–V.

*Головацкій Я. Этнографическая карта русскаго народонаселенія въ Галичинh, сhверовосточной Угріи и Буковинh.— 1 : 1 600 000.— Вhна: Ф. Кёке, [1875].

*Головацкій Я. Народныя пhсни Галицкой и Угорской Руси.— Москва, 1878.— Ч. І.— [4] с., С. 557-747, 368 с., карта.

*Головацкій Я. Географическій словарь западнославянскихъ и югославянскихъ земель и прилежащихъ странъ.— Вильна, 1884.— 372 с., карта.

*Денисъ зъ Покутья. [Ільницький В.] Вhсти про землю і дhи русинoвъ. Львoвъ, 1869.— Кн. 1.— С. 4.

 *Дурново Н. Н., Соколов Н. Н., Ушаков Д. Н. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе с приложением очерка русской диалектологии. — М., 1915. — 132 с.*

* Эркерт Р.Ф. Взгляд на историю и этнографию западных губерний России. – СПб., 1864. 

*Этнографическая карта Европейской России, составленная Пет­ром Кеппеном. — Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.

*Этнографическая карта славянскихъ народностей: съ 1-го изданія 1867-го года М. Ф. Мирковича, дополненная А. Ф. Риттихомъ / Изданіе С.Петербургскаго отдѣла Славянскаго Благотворительнаго комитета; Гравировалъ на камнѣ С. Емчениновъ. — СПб., 1874.

* Этнографический атлас Европейской России, составленный Петром Кеппеном. — Факсимильное издание 1848 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 82 л.: 77 л. карт.

*Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863.

*Заклиньскій Р. Ґеоґрафія Руси.— Львoвъ: Просвhта, 1887.— Ч. І: Русь галицка, буковиньска и угорска.— 150 с., карта.— Обкладинка, анонс нових видань.

*Зуев Н. (сост.). Подробный атлас Российской Империи С. Петербург: Типография И.И. Глазунова и Комп., 1860. - 39 с.

*Ильин  А. Подробный атлас Российской империи с планами главных городов. — Факсимильное издание 1876 г. — СПб.: Альфарет, 2007. — 6 с., 72 л. карт.

*Ільницький В. Карта малоруского народа // Денисъ зъ Покутья. Вhсти про землю і дhи русинoвъ.— Львoвъ, 1869.— Кн. 1.— 76 с., карта.

*Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" / Т. В. Кардаш // Часопис картографії. - 2013. - Вип. 6. - С. 232-241. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ktvsh_2013_6_25. 

* Коссак М. Карта Етнографична Малоруси.— Львовъ: Инст. Ставр., 1861 // Львовянинъ: Приручный и господарскїй Мhсяцословъ на рoкъ звычайный 1862.— Львовъ: Накладомъ М. Н. Косака, 1862.— 108 с.

*Лебедкин М. О племенном составе народонаселения Западного края // Записки Русского географического общества. – СПб., 1861. – Кн.XIII. – С.131–160.

*Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького - Режим доступу: http://meest-online.com/history/achievement/anhlomovni-pratsi-akademika-rudnytskoho/

*Маржецкий К. Л. Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края / сост. К. Л. Маржецкий, руководитель П. П. Чубинский. – 1: 1 260 000, 30 верств в дюйме. – [СПб]: Литогр. и хромолит. А. И Траншеля, [187?]. – 1 к.: 3 цв., печать, штемпель; 45×57 см.

*Маржецкий К. Л. Карта католиков, а в том числе и поляков Юго-Западнаго края / сост. К. Л. Маржецкий, руководитель П. П. Чубинский. – 1: 1 260 000, 30 верств в дюйме. – [СПб]: Тип. и хромолит А. И. Траншеля, [187?]. – 1 к.: 3 цв.; 45×578 см.

*Михальчук К. П. Карта южно-русских наречий и говоров / сост. К. Л. Маржецкий, конс.: П. П. Чубинский, К. П. Михальчук. – 1: 2 520 000, 60 верст в дюйме. – [СПб]: Типогр. А. Траншеля, 1871. – 1к.: цв., штемпель; 61×78 см.

*Мирковичъ М. Ф. Этнографическая Карта Славянскихъ Народностей.— СПб., 1867.

*Об этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.

*Падюка Н. “Народописна карта українсько-руського народу” Г. Величка: історія створення і наукове значення // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Львів, 2005.— Вип. 13.— С. 430-444.

*Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.) / Падюка Н. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zlnb/2008_1/pdf/rozdil4/Padyuka.pdf

*Падюка Н. В. Етнокартографічні праці С. Рудницького [Текст] // Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку; зб. наук. пр. – К., 2005. – Вип. 2. – С. 222-227.

*Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ», Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871.

*Риттихъ А. Ф. Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям / Сост. при М-ве внутр. дел в Канцелярии зав. устройством православ. церквей в зап. губерниях. - 2-е изд., испр. и доп. - СПб., 1864. - 2 с., 9 л. : табл., карт.

*Риттихъ А. Ф. Этнографическая карта Европейской Россіи.— 1 : 2 520 000, 60 верстъ въ англ. дюйме.— СПб.: Картогр. заведеніе А. А. Ильина, 1875.

*Риттихъ А.Ф. Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России. – СПб., 1875.

*Риттихъ А. Ф. Карта западныхъ и южныхъ славянъ.— 60 верстъ въ англ. дюйме.— СПб.: Картогр. заведеніе А. А. Ильина, 1885.

*Ровенчак І., Симутіна А. Перші етнічні карти українських земель. – ПУ, 1992 р., № 1, с. 22 – 26.

*Ровенчак І. Передумови видання Г. Величком “Народописної карти українсько-руського народу” // Вісник геодезії та картографії.— 2001.— № 1 (20).— С. 51.

*Ровенчак І. Фактори та джерела видання Г. Величком “Народописної карти українсько-руського народу” в 1896 р. // Картографія та історія України: Зб. наук. пр.— Львів; Київ; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2000.— С.109-118.

*Симутіна А. Л. Перші українські етнічні карти // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Київ: Наук. думка, 1993.— Вип. 2.— С. 23-34.

*Cocca P. I. Історія картографування території України: Підручник / Cocca P. I. – К., Либідь, 2007. – 336 с.

*Справозданє зъ дjяльности центрального Выдjлу Товариства “Просвjта” за рoкъ 1887.— Львoвъ, 1888.— С. 12.

*Таранець В. Г. Українці: етнос і мова : монографія / В.Г.Таранець. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2013. – 364 с.

*Теребенев Нестор. Карта России и племен её населяющих. Издание М. Л. Свешникова. — С. - Петербург, 1886.

*Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ / Юго-Западный Отдhлъ. Матеріалы и изслhдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ.— С.-Петербургъ, 1872–1879.— Т. I-VII.

*Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ / Юго-Западный Отдhлъ. Матеріалы и изслhдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ.— С.-Петербургъ, 1872.— Т. I.— С. VІІІ.

*Чубинскій П. П., Маржецкій К. Л. Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края.— Въ англ. дюймh 30 верстъ или 1 : 1 260 000.— [СПб.], [1871].

*Чубинскій П. П., Маржецкій К. Л. Карта католиковъ, а въ томъ числh и поляковъ, Юго-Западнаго края.— Въ англ. дюймh 30 верстъ или 1 : 1 260 000.— [СПб.], [1871].

*Шаблій О. Григорій Величко – перший український доктор географії / Шаблій О. [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://mykolayiv.org/media/files

*Шахматов Алексей. О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию. - Режим доступу: http://www.mosjour.ru/index.php?id=922

*Штойко Павло. Степан Рудницький (1877-1937): Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів: НТШ у Львові, 1997. – (Визначні діячі НТШ, No2). – С.173-175.

*Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863.

*Berghaus H. Ethnographische Karte von Europa / Auf F. v. Stulpnagels geogr. Zeichnung zusammengestellt v. H. B[erghaus] im Marz 1845, in Stich vollendet November 1846.— 1 : 6 000 000.— Gotha: Bei Justus Perthes, 1847 // Dr. Berghaus’ Physikalischer Atlas.— Bd. 2.— Abth. 8: Ethnographie.— № 5-8.— Gotha: Verlag v. Justus Perthes, 1848;

*Berghaus H. Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie / Nach Bernardi, Šafařik, und eigenen Untersuchungen von HBgs. [H. Berghaus]. Febr. 1845.— [Без м-бу].— Gotha: Bei J. Perthes, 1846 // Dr. Berghaus’ Physikalischer Atlas.— Bd. 2.— Abth. 8. Ethnographie.— Арк. 10.— Gotha: Verlag v. Justus Perthes, 1848.

*Csaplovics J. Ethnographische Karte des Konigreichs Ungern sammt Croatien, Slavonien, der ungrischen Militargrenze und der Seekuste / Nach Lipszky.— Без м-бу.— [Leipzig], 1829.

*Czoernig K. F. v. Ethnographische Karte der Oesterreichischen Monarchie: in vier Blaettern.— 1 : 864 000.— Wien, 1855.

*Frohlich R. A. Neueste National und Sprachenkarte des Oesterreichischen Kaiserstaates und der angrenzenden Theile, mit genauer Angabe der einzelnen Sprachfamilien.— Wien, 1849.

*Grosser Hand-Atlas uber alle Theile der Erde in 170 Karten. Herausgegeben von J. Meyer. Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts. 1860.

*Häufler J. V. Sprachenkarte der Osterreichischen Monarchie sammt erklarender Ubersicht der Volker dieses Kaiserstaates, ihrer Sprachstamme und Mundarten, ihrer ortlichen und numerischen Vertheilung.— Ofen, 1845.

*Physisch - Statistisch und Politischer Atlas von Europa ... in 6 Karten gross Format, schon illuminirt, mit erklarendem Text am Rand. Verfertiget zum Selbst Studium und der Tugend gewidmet von C. Desjardins ... Wien 1837. Zu haben bei dem Verfasser, Haarmarkt No. 731, und in allen soliden Kunst - und Buchhandlungen Deutschlands.

*Raffelsperger F. Volker und Sprachenkarte der Oestereichischen Staaten mit genauer Angabe der Provinz- und Begrenzung, so wie der kleinen Sprachgebiethe und der gemischten Kreis- und Ortsbevolkerung.— Wien, 1849.

*Russe Carte Ethnografique, 1852.

*Šafařik P. J. Slovansky Narodopis.— Praha, 1842.

*Šafařik P. J. Slovansky zeměvid / V. Merklas ryl.— [М-б у геогр. милях].— Praha, 1842.

*Witwicki S. Rys historyczny o Hucułach.— Lwow, 1863.— 134 s., karta.

*Witwicki S. O Hucułach. Rys historyczny.— Wydanie wznowione, tańsze.— Lwow: U Karola Wilda, 1873.— 134 s., karta.

*Zubrzycki D. Granice między ruskim i polskim narodem w Galicyi.— Lwow, 1849.— 32 s.

 1896 р. Григорій Величко 

1917 р. Степан Рудницький 

1918 р. Степан Рудницький