Торговиця.
Урочище у районі верхньої частини сучасної вул. Шевченка (територія біля Винниківської школи мистецтв), між горами Лисівка та Жупан. Постійні мешканці оселилися тут в IX—X ст. У XVI ст. на цьому місці виникла площа, яка мала назву Торговиця. На ній відбувалися віча, карали злочинців, у певні дні тижня проходили великі ярмарки, куди з’їжджалися селяни з довколишніх сіл. Дана площа проіснувала до поч. XX ст. Місце між костелом і ставком, винниківчани ще й досі називають «базарчиком». Урочище «Торговиця» — історичний центр міста (IX—XX ст.).
Підпреськ.
На географічних мапах XIX — першої пол. ХХ ст. у районі сучасної вул. Забава позначено топоніми г. Пріска 360 м н. р. м. (Góra Pryska), урочище Пріска (Pryska). Ймовірно, що саме тут і розташовувався давній «Підпреськ», про який згадується в грамоті короля Казимира ІІІ від 22 серпня 1352 р. (перша письмова згадка про Винники).
Голда.
Назва схилу гори під тютюновою фабрикою. М. Влох так описує походження цієї назви: «Дехто твердить, що ця назва походить від «гольде» (звалище). Можливо там скидали фабричні відходи, а також можливо, що колись там піддані селяни складали своєму панові «голд» (чолом, чолобитню). Це тим більше правдоподібне, що така сама назва зустрічається в селі Черепин (село біля Винник), де ніколи не було фабрики, проте був пан – власник села, що йому селяни, мабуть, складали «голд».
Кут (На Куті).
У привілеї (1352 р.) польського короля Казимира ІІІ Юрію, Руперту та Маргариті – нащадкам львівського війта Бертольда на вічне володіння маєтками під містом Львовом – згадується топонім "млин Сільський Кут". Територія між сучасними вулицями Львівською і Руською, формою нагадує гострий геометричний кут. У свій час там знаходилося багато джерел, вода з яких заливала нижню частину міста, поки австрійська влада не побудувала водопроводи для потреб фабрики.
Забава.
На околиці Винник, де долина Маруньки стає широкою, починається урочище Забава. З давніх-давен на луках над Марунькою люди збиралися на обрядові дійства, свята, забави, звідси й назва урочища. В урочищі Забава, на південному схилі лісу, відкритому до сонця, здавна плекали виноград, що і дало згодом назву місту Винники.
На австрійській карті 1861-1864 рр. «Franziszeische Landesaufnahme (Second Landesaufnahme) Galizien und Bukowina» (Австрійська військова топографічна карта Галичини та Буковини) урочище Забава позначене в районі теперішньої вул. Ломоносова.
На Забаві було два ставки Ліпських з млинами, тютюновий млин Манка і млин Міллера, що діяв до недавнього часу. У районі Забави Марунька ставала повноводною річкою, ще років 60 тому в ній ловили рибу, купалися діти.
Вулиця, що простягається вздовж правого берега Маруньки (від Винниківського озера і до колишнього тютюнового млина (млин Міллера, тепер вул. І. Франка, 114) має назву «Забава».
Млинівці. Млинівка.
1365 р. — перша письмова згадка про с. Млинівці (пол. Mlynowce). Тепер – територія навколо Винниківського озера. У долині біля шляху між Львовом і Винниками селяни вирубували ліс, висушили болото і над річкою, що звалася Марунька, почали освоювати під ріллю землю, будувати хати, млини. Так виникло село Млинівці. Даремно сьогодні на карті шукати його, воно зникло вже в кінці ХVІІ ст. Назва поселення пішла від млинів. На карті 1783 р. показано 7 ставків. Між Млинівцями і теперішнім дріжджзаводом – урочище Млинівка (пол. Mlynowka).
«Бліх», «На Бліху».
Сіножаті над Марунькою називалися ще недавно «Бліх», «На Бліху», від німецького «bleichen» – «відбілювати». Тут господині прали й відбілювали на сонці домоткане полотно. Урочище Бліх згадується в «Акті генеральної візитації Винниківської парафії 1741 р.».
Тепер в цьому урочищі знаходиться Винниківський стадіон та новобудови міста (вул. Сопілки, вул. Сонячна, вул. Джерельна, вул. Долинна).
Розлавка.
Розлавка - історична назва частини Винник (теперішній кут вул. Стрілецької та вул. Кривої, з навколишньою територією). На австрійських мапах кінця XVIII ст. зображені вже поодинокі будиночки на Розлавці. М. Влох в історико-мемуарному збірнику «Винники, Звенигород, Унів та довкільні села» (Чикаго, 1970 р.) виводить назву «Розлавка» від слів розвал, або провал. Бо такий вигляд має там стрімкий, зволожений і зсувний схил.
Великою топонімічною неточністю є теперішня назва однієї із вулиць Винник (бічна вул. Соборності) – Розливка (замість літери «а» літера «и»). Виходячи з сучасної назви – колись там щось розливали, або розливають тепер. Таку «розумну» назву було дано на початку 1990-х років.
23 серпня 2018 р. на Розлавці відбулося святкування Дня міста (загальноміський концерт). На святі було присутньо декілька тисяч людей. На свято прибули гості з Польщі (Гміна Грудзьондз), Сербії (Ситнеши) «Мотајички Вук» («Гірський вовк») і м.Маріуполя (с.Урзуф). Концертну програму розпочали колективи Винник, а саме: вокальний ансамбль «Винниківчани», вокальний ансамбль «Стожари», ансамбль естрадно-спортивного танцю «Сунички», вихованці Культурного центру «Дозвілля» і Будинку дитячої та юнацької творчості, театральної студії ЗМВ. Вечір продовжили виступами відомих артистів: Ярини та Юліанни Опалевич, гурту «Наші», музичного гурту «ROCKONS», Dizex band, Андрія Заліска, гурту «PTASHKIN», JULIK (ex.DZIDZIO). Також на святковій сцені виступив сербський танцювальний колектив «Мотајички Вук», що подарував винниківчанам два національні танці та світлове шоу від Театру танцю «Тріада».
Діброва.
Діброва – це лісовий масив у східній частині Винник, що колись переважно був покритий дубовими лісами; простягається до с. Підберізці (колись це був суцільний лісовий масив, в 1950-их рр. розділений кільцевою дорогою). Це один з найдавніших топонімів у Винниках.
На карті «Lemberg Leopol Lwow» (1783 р. Масштаб: 1:28 800. Формат карти: 63 х 42 cм. Автор карти: Фрідріх фон Міг. Видавець: Квартирмейстерство австрійського Генерального штабу) позначені вали в урочищі Діброва.
І сьогодні у лісі росте декілька 200-літніх дубів. Тепер лісотвірними породами є граб, бук, клен, явір та дуб. Зрідка зустрічається береза та липа. З кінця XVIII ст. і до 1939 р. частина лісового масиву належала німецькій громаді Вайнберґен. Великої шкоди дубовим насадженням в Діброві завдала II Світова війна. У Винниках (весна-літо 1944 р.) німці спорудили потужну захисну смугу для оборони Львова, спорудженням цієї смуги займалися грузинські солдати, які воювали на боці німців. Усе місто було перерите замаскованими окопами й дотами, які зробили зі стовбурів величавих дубів. Залишки окопів ще недавно (10 років тому) можна було побачити на західній околиці Діброви.
Піддіброва.
Піддіброва – територія у східній частині Винник, що безпосередньо, з заходу, прилягає до лісу Діброва. Також це одна із найдавніших вулиць Винник, назва якої збереглася ще з австрійських часів.
Урочище Піддіброва згадується в «Акті Другої генеральної візитації Винниківської парафії» яка відбулася 3 лютого 1764 р.
КАРТИ. Урочище «Діброва» (Dabrowa) позначене на карті 1855 р. Повна назва карти — «Administrativ Karte von den Königreichen Galizien und Lodomerien mit dem Grossherzogthume Krakau und den Herzogthümern Auschwitz, Zator und Bukowina in 60 Blättern, C.R. von Kummersberg» (Адміністративна карта Королівства Галичини та Лодомерії...). Аркуш «21. Umgebungen von Lemberg Winniki Kulikow Busk und Gliniany». Масштаб 1:115 200.
Урочище «Діброва» (Dеbrowa) позначене на карті 1861 р.
Урочище «Діброва» (Dabrowa) і «Піддіброва» (Pod dabrowa) позначені на карті 1919 р. Карта «Wіnniki». Масштаб 1:25 000. Видавництво: Biuro Kartograficzne Oddz. IV. Dow. Gen. Iwaszkiewicza.
Краєзнавець Михайло Влох (1970 р.) подає опис мапи 1783 р.: «…Другий віддільний вал зазначено вздовж західнього берега лісу «Діброва», а в південному продовженні оборонної споруди знаходяться мочари на лузі «Лазки», що їх заливали води з «Кута». Вал «Під Дібровою» має дві прірви — переїзди. На іншому місці подаємо за Семеном Маґалясом переказ про цей вал. Правдоподібно в початках австрійської влади цей вал також розібрано і по нім не стало сліду, крім знаку на мапі. Може колись археологічні розкопки розкажуть про походження цього валу. Ця мата становить цінне доповнення до історії Винник».
За Михайлом Влохом (1970 р.): «І так Семен Маґаляс (1885—1978); український культурно-освітній і військовий діяч, співорганізатор Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР, сотник Армії УНР, начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР, начальник мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР – А. Б.), уродженець Винник, подав до нашого збірника таке оповідання:
«Я їхав у поле «Під Дібровою» через обійстя мого стрийка, де народився мій батько. Обійстя дотикає лісу «Діброви». Тоді їхав зі мною мій старший брат Олекса і оповідав мені, за переказом бабуні віком понад 90 літ, що тут на краю лісу є вал.
- Не бійся, коли б ти сам уночі туди переїжджав, бо можеш побачити кремезного пана на валі. Він прохожим нічого не робить і не звертає на нікого уваги. Він чекає на свого брата, якого він уб’є, щоб позбутися свого суперника.
Обидва брати були синами власника замку. Був колись слід гробу того вбитого брата, а потім земля вирівнялася. Старші люди пам’ятають місце гробу. При «Діброві» правдоподібно, крім оборонного валу, були ще додаткові укріплення з оборонною вежею.
Переказ Семена Магаляса згадує про вал під «Дібровою», що його молодше покоління вже не бачило, і дає підставу для археологічних дослідів. Братовбивство під «Дібровою» кидає світло на даровизни Мар’яни (Маріанна Потоцька з Підгаєць (Яблоновська, Тарло); бл. 1664 — 1749; воєводина люблінська і володарка Винників на початку XVIII ст. – А. Б.)».
Голда.
Назва схилу гори під тютюновою фабрикою. М. Влох так описує походження цієї назви: «Дехто твердить, що ця назва походить від «гольде» (звалище). Можливо там скидали фабричні відходи, а також можливо, що колись там піддані селяни складали своєму панові «голд» (чолом, чолобитню). Це тим більше правдоподібне, що така сама назва зустрічається в селі Черепин (село біля Винник), де ніколи не було фабрики, проте був пан – власник села, що йому селяни, мабуть, складали «голд».
Лазки.
Територія колишніх сіножатей, між лісом Дібровою і с.Чишки. М. Влох так пояснює цю назву: «Ця назва (в Галичі й Березові називають «Лази») походить від слова лазити та означає дію при корчуванні лісу або випасі худоби».
Підлужжя.
Поля між лісом Дібровою і Лазками (район сучасної вулиці Стрілецької). Ще на початку 1970-их років на цих полях вирощували зернові культури.
Оболонь.
Оболонь — від давньоукраїнського слова «оболонь» («болонь», «болоньє») — низьке узбережжя ріки, прирічні луки, які заливаються весняним паводком. Територія між сучасними вулицями Сагайдачного і Незалежності. Новобудови в цьому районі розпочалися на початку 1980-х років.
Загороддя.
Південно-східна частина Винник. Назва ймовірно пішла від території, яка знаходилася за городами. Адже ця територія була заселена пізніше. Площа урочища велика – від теперішньої вул. Сагайдачного до р. Маруньки.
Гора Шипшина.
Гора Шипшина (336 м н. р. м.) розташована праворуч біля в'їзду до Винник зі сторони Львова. Зараз вона заросла лісом, а колись з неї відкривався чудовий краєвид на Винники. Гора знаходиться між старою залізничною колією Львів – Підгайці (діяла до 1944 р.) і шосейною дорогою Львів – Винники. Можливо ці обставини й стали головною причиною перетворення її у місце відпочинку Митрополита Андрея Шептицького.
Сьогодні шипшини на горі небагато, але у минулому її кущі густо вкривали схили гори. Коли шипшина зацвітала, ліс здіймався над Винниками як велетенський рожевий букет.
Гора Лисівка.
Гора Лисівка (320,7 м н. р. м.) знаходиться на західній околиці Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Південно-західна частина гори — пам’ятка археології м. Львова. Гора Лисівка входить до складу покритого лісом узгір’я, що розпадається на кілька вершин. Переважна більшість вершин – безіменні. Колись гора була не залісненою і на її схилах вирощували виноград. У підніжжі південного схилу гори розміщений винниківський цвинтар, а у підніжжі південно-східного — костел. Сідловиною г. Лисівка з’єднується з безіменною вершиною (336 м н. р. м.), яка складається з пісковиків та піску.У минулому біля підніжжя цієї вершини активно використовувався пісковий кар’єр.
На вершині гори знаходяться військові траншеї часів Другої світової війни.
За спогадами корінного винниківчанина, українського поета та перекладача Івана Врецьони (Златокудра; 1930 р. н.): «У прикінцевих тридцятих роках, ми, малі друзі з винниківського Кута, бавилися у військо, на Лисівці, де були старі австрійські «окопи», траншеї. Залишки траншеї, якими була обведена гора Лисівка (траншеї тягнулися краєм лісу межуючим з вулицею Руською, проти ж будинку, Руська 25, де на взгірку є ще сліди траншеї й окопу для гармати. Потім вгору східною стороною краєм лісу, де тепер брукують стежку «Шептицького» до східного підніжжя Шипшини, до «шанців» (пол. укріплення, де можуть ховатися вояки. – А. Б.) в лісі, який ми, місцеві, звали Жупаном (де ходили «на шанці» на підпеньки). Далі східною стороною проти колишньої цегельні до приблизно половини лісу Жупан. Де, пам’ятаю, були колись залишки колючого дроту з бетоновим ломом із колишнього шанкя».
Гора Жупан (Ліс Жупан).
Гора Жупан (391,3 м н. р. м.) знаходиться у західній частині Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Гора Жупан — пам’ятка археології м. Львова. Давидівське пасмо за морфологією це ерозійно-тектонічний уступ, який являє собою невисоке узгір’я, що починається з Високого Замку (Княжої гори) у Львові й простягається до Чортової скелі й далі через Винники до сіл Гончарі та Під'ярків.
Від підніжжя гори до вершини проходить Хресна дорога (встановлено 14 хрестів, що символізують останню земну дорогу Ісуса Христа; 1999 р.) біля гори височить фігура Божої Матері (зведена й освячена 1994 р.). На вершині гори знаходиться кам'яна брила з висіченим обличчям та дохристиянськими петрогліфами.Біля каменя збудована християнська каплиця.
Біля каменя збудована сучасна християнська каплиця
У деяких джерелах вершина називається Винницькою горою.
ЛЕГЕНДИ (за Галиною Скреметою).
У пам’яті багатьох поколінь мешканців Винник зберігся такий переказ. Якось увечері невеликий козацький загін переходив лісом, повертався чи то з Винник, чи то Млинівців до козацького табору. На козаків налетіли озброєні шляхтичі. Козаки дали відпір, але шляхтичів було багато, вони зуміли загнати козаків на гору і взяти їх в оточення. Козаки, розуміючи, що сили нерівні, вирішили перехитрити ворога, дочекалися ночі, познімали свої жупани і понакидали їх на кущі, наче тих одягнули. Перечекали кілька годин і вдосвіта почали обстрілювати шляхетські позиції. А що діялось це у жовтні, коли ранні ранки є по – осінньому сіруватими, а не прозорими, як влітку, то шляхтичі в ранковому тумані легко прийняли розкидані по кущах жупани за самих козаків. Налякавшись, що тих так багато, повтікали, а козаки щасливо повернулись до табору та розповіли про свою пригоду. В пам'ять про цю подію люди назвали ліс і гору в лісі Жупаном.
Ще одна легенда походження назви «Жупан» приписує самому гетьману (цю історію вперше було опубліковано лише у 2004 році у путівнику "Околицями Винниківського озера"). У минулому схили гори були густо вкриті кущами шипшини. Коли шипшина зацвітала, то гора нагадувала велетенський рожевий букет. Особливо урочистим стояв ліс восени, коли виблискувало на сонці жовте листя і червоні дозрілі ягоди шипшини, виглядав він так наче був гаптований пурпуром і золотом. Саме у таку пору під’їжджав до Винник Б. Хмельницький. Гетьман зупинився, вражений красою лісу і сказав: «Красивий, як козацький жупан».
Америка (На Америці).
Колишня вул. М. Шашкевича, тепер — вул. Лесі Українки. У творі Мирослави Сопілки «Про затишне місто Забобонники» (1930 р.) так іронічно подається опис цієї місцевості: «Америка ж славна колись була своїм болотом, і, мабуть, розказують старі люди, лише тому Америкою зветься, що колись дуже давно у тім місці люди по вулицях човнами через калабані переїздили. Пішоходом можна було втопитися. Отака-то історія нашої Америки». Ще не так давно вул. Л. Українки мала подібний вигляд.
Річка Марунька.
Існують дві легенди щодо походження назви цієї річки.
За старих часів молодий боярин заблукав у лісах на ловах. Три дні і три ночі шукав дорогу, аж на четвертий день почув дівочий спів. Пішов на голос і побачив дівчину, яка пасла корів.
Боярин спитав, як йому вийти до Львова, і дівчина сказала:
– Ідіть за цією річкою.
На прощання боярин поцікавився, як дівчину звати.
– Марунька, – відповіла вона. Так ту річку і назвали.
За іншою легендою боярин закохався в пастушку, забрав її до себе, хотів одружитися. Але батько був проти і зажадав, аби дівчина вернулась до села. Дівчина з розпачу втопилася в річці, яку потім назвали її іменем.
Винниківські млини.
У першому описі Винник (1783 р.) часів австрійського панування до Винник належало 7 млинів зі ставками на р. Марунька, які пізніше придбала тютюнова фабрика (власники млинів – Скремета, троє Лемів, Тетько, Ярема та Макк).
Цит. за О. О. Бокало «АРХІТЕКТУРА ВИННИКІВСЬКИХ МЛИНІВ», 2015 р.: «Млини на території Західної України поширюються з ХІІ–ХІІІ ст. У привілеї (1352 р.) польського короля Казимира ІІІ Юрію, Руперту та Маргариті – нащадкам львівського війта Бертольда на вічне володіння маєтками під містом Львовом – млином Сільський Кут, селом Малі Винники і хутором Підберізці, надані йому в минулому Галицько-Волинським князем Львом Даниловичем згадується і про млин у Винниках: «… що їх вищеназваний батько купив за певну суму грошей млин Сільський Кут з рибним ставом, розташованим у Львівському передмісті..., село, що зветься Малі Винники…». Про млини у Винниках згадує у своїй праці Михайло Влох: “річка Марунька мала велике господарське значення, порушуючись колись 7 млинів...”. Ігор Тимець конкретизує, що станом на 1785 р. У Винниках було 7 млинів. У цей же період Винниківська тютюнова фабрика орендувала один млин. У 1796 р. Фабрика додатково винайняла млин у с. Глуховичах. У 1805 р. орендує три млини. А у 1818 р. фабрика зводить свій табачний млин на р. Маруньці, який пропрацював до 1939 р. Отже, можна говорити, що у Винниках могло бути вісім млинів. Варто уточнити, що до території Винник з кінця XVII ст. входять землі села Млинівці, яке розташоване вздовж річки Маруньки між Львовом і Винниками. І, як зрозуміло з назви, більшість винниківських млинів розташовувались на землях колишніх Млинівців. Аналізуючи історичні карти, варто зазначити, що млини були важливими об’єктами і їх переважно позначали спеціальними позначеннями. Відповідно можна зорієнтуватися про кількість і місце розташування млинів. Так на картах Міґа 1779–1783 рр. у Винниках позначено 7 млинів. На карті Кумерера 1860 р. – 5 млинів; на нових військових австрійських картах 1861–1864 рр. – 7 млинів і підписано табачний млин. На карті 1892 р. Позначено знову 7 млинів. Загалом на восьми історичних картах позначено від 5 до 9 млинів. Розглянувши історичні карти, можна побачити всього 11 об’єктів, яких позначили на різних картах продовж 150 років. Варто зауважити, що не всі вони повинні були бути борошномельними млинами, як, приміром, табачний млин, де перемелювали тютюн на нюхальну табаку. Термін “млин” також стосується й інших виробничих будівель, у яких використовували силу води за допомогою водяного колеса (папірня, олійня, гамарня, фолюш і ін.)...
На підставі аналізу історичних карт Винник за 150 р. було виявлено 11 млинів. Локалізовано місце розташування 7 млинів, три з них збереглося до нашого часу. А саме: - Винниківський млин по вул.. Франка, 114; Табачний млин по вул. Спортовій, 6; Млин у кінці вул. Б. Хмельницького».
Колонія (кольонія).
Тепер це вул. Галицька з прилеглою територією (за СРСР – вул. Леніна). 1785 р. у Винниках, вихідцями з Баварії, було закладено (32 будинки) німецьку колонію Вайнберґен (Винні гори, нім. Weinbergen). Проіснувала до квітня 1940 р. Перші німецькі поселенці з’явились у Винниках ще за часів короля Лева Даниловича у XIII ст. Німецька громада Вайнберґен у 1885 р. святкувала свій 100-річний ювілей існування
Десять німецьких родин поселилися між Підберізцями і Винниками, створивши селище Унтерберґен (Під Горами). Разом Вайнберґен та Унтерберґен творили одну громаду.
Шпіль Пляц (німецький топонім).
Це західний край Діброви. Ця територія належала винниківським німецьким колоністам з Вайнберґену. Там була поляна, на якій відбувались усілякі забави. Зараз нею проходить лінія електропередач. Але там і тепер часто можна зустріти відпочивальників.
Штрека.
Залізничне полотно. Через Винники, протягом 1908-1944 рр., проходила залізниця "Підзамче — Винники — Перемишляни — Бережани — Підгайці". Залізнична колія пролягала біля г. Жупан, утворюючи справжні винниківські серпантини. Щоб оминути гору, поїзд повинен був перетнути дорогу, різко звернувши вправо. Для цього над дорогою збудували міст. За ним колія різко повертала вправо. Через кількасот метрів – вліво. Перетнувши ще раз дорогу, поїзд повертав вправо та їхав уже просто (по теперішній вул. В. Винниченка) до Винниківського вокзалу. Вокзал у Винниках знищили під час ІІ Світової війни, а знаходився він поблизу нинішньої СЗШ №29, на вул. Колійовій (тепер вул. Івасюка). Далі лінія йшла біля теперішньої військової частини, по сучасній вул. Лисика (район «Негри») на Підберізці до Миколаєва і т. д.
Маріївка.
Сьогодні Маріївка (пол. Mariówka) — місцевість у Винниках (територія навколо Винниківського озера). Розташована вздовж долини р. Марунька. Маріївка майже з усіх боків оточена лісовими масивами: з півночі, сходу та південного сходу — Лісом Жупан (частина Винниківського лісопарку), із заходу — Великим лісом (Wielki Las). На заході межує з Пасіками міськими (Pasieki miejskie), місцевістю Майорівка (Majerówka), на північному заході – з урочищем Ялівець (Jalowiec).
Назва урочища появилася в кінці XIX ст., коли в 1891 р. львівський підприємець Еміль Браєр збудував у долині річки Маруньки, в урочищі Млинівці, санаторій «Маріївка». За іншими даними курорт було відкрито в 1885 р. В 1908 р. появилася залізнична станція «Маріївка», недалеко від сучасного Винниківського озера. Проіснувала до липня 1944 р. Назва, мабуть, походить від антропоніма «Марія».
Майорівка.
На старих австрійських і польських мапах територія Майорівки доходила аж до теперішнього дріжджзаводу і Винниківського озера.
Сьогодні Майорівка (Маєрівка) — місцевість Личаківського району Львова. Розташована східніше вул. Пасічної і південніше вул. Таджицької. Майорівка майже з усіх боків оточена лісовими масивами: з півночі, сходу та південного сходу — Винниківським лісопарком, із заходу — лісопарком Погулянка.
1841 р. мешканець Краківського передмістя (власник ділянки в районі теперішньої вул. Січових Стрільців), ботанік Йозеф Маєр (Józef Mayer), облаштовується у надзвичайно мальовничому, оточеному лісами урочищі східної околиці Львова (на Пасіках). Йозеф Маєр заснував там Маєрівку (пол. Majerówka, Majorówka; нім. Mayerowka). Згодом назва трансформується у Майорівку.
Вулиця Січових Стрільців, де раніше проживав Й. Маєр, мала назви: вул. Mayer Gasse (з 1841 р. до 1871 р.), вул. Majerówka (з 1871 р. до 1885 р.). За будинком на вул.Дорошенка №10/12 розташоване велике подвір'я, на жаль зараз недоступне широкому загалові, де збереглись залишки садиби другої половини ХІХ ст. з одноповерховим будинком. Колись тут був помологічний город, що належав Маєру, і цю околицю назвали Маєрівкою.
У 1870—1880-их рр. австрійською армією на Майорівці споруджено форти. Залишки земляних укріплень п'ятикутної форми на ділянці 75×60 м збереглись у лісовому масиві. У 1930-их рр. Майорівку придбав митрополит Андрей Шептицький й створив тут відпочинкову оселю для студентів Львівської греко-католицької семінарії та Богословської академії.
На польських картах «Mapy Taktycznej Polski» (Тактична карта Польщі, 1921 р.), «Mapa specjalna okolic Lwowa» (Спеціальна карта околиць Львова, 1924 р.) та ін. урочище Маєрівка (Majerówka) міститься між Млинівцями та Ялівцем (територія теперішнього дріжджзаводу). На південно-східній околиці Майорівки розташована пам'ятка природи — Медова печера.
Медова печера.
Печера, геологічна пам'ятка природи. Розташована в межах Винниківського лісопарку, при східній околиці Львова, в кінці вул. Медової печери, що в урочищі Майорівка. На стінах печери можна знайти натічні форми та маленькі кристали жовтого кольору, що нагадує колір меду. Очевидно, звідси й назва — Медова печера. Раніше вона називалася Маєрівка, що дістала свою назву від імені німецького колоніста Йозефа Маєра, який облаштувався на цій місцині. Інша назва Медової Печери, або Медунки, походить від того, що у печерах є вапняк, який кольором своїм нагадує мед (кристалічний вапняк).
Вулиця Медової печери — вулиця в Личаківському районі Львова. Розташована в урочищі Майорівка. Бере початок від перехрестя із вул. Пасічною і закінчується глухим кутом під Винниківським лісопарком. Отримала назву 1933 р. 1969 р. перейменована на вулицю Пересади. 1990 р. знову перейменовано на Медової печери. Назва походить від печери.
Вулька.
Давній топонім біля Винник. Ойконім «Вулька» мали сучасні села Волиця (колишня назва — Перша Вулька), Бережани (колишня назва — Друга Вулька), Соснівка (колишня назва — Третя Вулька) Пустомитівського району, частина Сихівського району м. Львова (Сихівська Вулька). Лісовий масив між хутором Коп’ятин (c. Давидів) і Сиховом ще й тепер називають — Ліс Вулька. Назва Вулька походить від зменшувального від польського «воля» (пол. Wola) – Вулька (пол. Wólka). «Воля» — вільне поселення, слобода. У давнину так називали поселення, які заснували польські магнати на вільних землях, звільняючи мешканців на 10-20 років від податків.
Цікавим є факт, що в Тернопільській області у Бережанському районі теж с. Вульку перейменовано на Волицю. Ще назву Вулька мають місцевості Франківського та Личаківського районів Львова.
Вулька – місцевість у Франківському районі м. Львова, яка обмежена вул. Княгині Ольги, Сахарова, Героїв Майдану, Стрийською та залізничним полотном колії Львів – Чернівці. Вулька – вільне приміське поселення над потоком Сорока (Вулецький потік), яке було засноване у XVII столітті. У 1893 – 1894 рр. на Вульці компанія «Сіменс і Гальске» збудувала трамвайне депо та електростанцію постійного струму.
Вулька Каміанська – місцевість у Личаківському районі м. Львова поруч із територією Львівської обласної клінічної лікарні між сучасними вулицями Чернігівською, Пекарською, Мечнікова та Юрія Руфа.
Великий ліс.
Узгір’я, що знаходиться вздовж правого берега р. Маруньки. Назва очевидно походить від великого і колись дуже густого, важкопрохідного масиву лісу. Великий ліс сьогодні є частиною Винниківського лісопарку (або Майорівського лісопарку) — лісового масиву на території, підпорядкованій Львівській міській раді. Площа лісопарку 2 799 га. Простягається від Майорівки до меж міста Винників. У ландшафтному плані Винниківський лісопарк розташований на пагорбах Давидівського кряжа, і межує на півночі з Малим Поліссям, а на півдні — з Львівським Опіллям. Основу лісу становлять насадження сосни і бука. На основі лісопарку в 1984 р. було створено лісовий заказник «Винниківський», загальною площею 848 га. Охороняються цінні дубові насадження з мальовничими ландшафтами. Місце знаходження: Пустомитівський р-н, Львівський ДЛГ, Винниківське л-во.
Коп’ятин.
Коп’ятин — колишній хутір біля Третьої Вульки. Знаходиться на південь від Вульки, в сторону Пасік Зубрецьких, біля озера «Мала Швейцарія». Тепер підпорядковане с. Давидів (колишній Пустомитівський район).
На карті «Wіnniki» (Винники) 1919 р. позначені: г. Приска 360 м н. р. м. (Góra Pryska) в районі урочища Забава; Великий ліс (Wielki Las) між Сиховом і Винниками; Ліс Вулька (Las Wólka); поселення — Перша Вулька (Wólka), Друга Вулька, Сихівська Вулька (Wólka Sichowska); поселення Коп’ятин. Масштаб карти 1:25 000. Видавництво: Biuro Kartograficzne Oddz. IV. Dow. Gen. Iwaszkiewicza.
Ялівець.
Ялівець (Яловець; пол. Jalowiec) — місцевість у Личаківському районі Львова. Починається в районі рогатки (перехрестя) вулиць Пасічної та Личаківської та закінчується районом теперішнього дріжджзаводу. За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-их рр. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості. Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Ялівець. До місцевості також застосовували іншу назву — «Машів». Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала Львову.
Поселення Ялівець за мапою Львова 1910 року знаходилося обабіч вулиці Личаківської. Його територія простягалася до сучасного Глинянського тракту та локальної залізниці Львів – Личаків – Підгайці (Антон Лягушкін. Кривчиці, Яловець, Професорська колонія, На Горах, Підгори – околиці міста Львова. 2022).
На території громади Лисиничі на мапі 1910 року позначено поселення «На гостинцю», залізничний пристанок (платформу) Лисиничі, а також бровар Грунда (нині – дріжджовий завод «Ензим»). Далі починалася територія, що належала місту-супутнику Львова – Винникам. Обіч сучасної вулиці Личаківської знаходилося поселення Гори (Підгори) та хутір Лисиничі [Антон Лягушкін. Кривчиці, Яловець, Професорська колонія, На Горах, Підгори – околиці міста Львова. 2022].
Броварня Ґрунда.
У 1870-х роках жвавий рух панував на Винниківському шляху, особливо у день відпусту (15 серпня) у тамтешньому костелі. Піші та кінні поспішали до Винник, де окрім сакральної мети подорожі, додатковою принадою містечка було пиво. Темне пиво у Винниках варила броварня Крупицького. А на зворотному шляху, в урочищі Ялівець, при шляху на землях, що належали громаді Лисинич, мандрівники відвідували ресторан. Ресторан, прозваний «Лісничівкою» («Jägerhaus»), знаходився біля броварні у великому дерев’яному павільйоні де, окрім пива, подавали різноманітні закуски та чудових смажених курчат. По полудні у залі грала музика. У вході до ресторану був напис: «Вхід на залу босо суворо заборонений!».
Австрійський підприємець Ґрунд у 1870-х рр. збудував на землях сільської громади Лисинич бровар. Слава винниківського пива поступово занепадає, бо її затьмарила нова броварня Ґрунда. Чиста вода з навколишніх джерел сприяла якості вареного там напою. Вода спеціальним водогоном доставлялася із джерел у Винниківському лісі (броварня використовувала воду із річки Маруньки, яка мала витоки в урочищі Майорівка). В цих роках пиво «від Ґрунда» називали навіть Лисиницьким «праздроєм», порівнюючи його з відомою маркою чеського пива.
Подейкують, що саме Ґрунд у своєму закладі першим у Львові запровадив використання костерів (від coaster – підставка під горнятко), які підкладали під гальби із пивом. Костери, із однієї сторони, захищали столи ресторації від подряпин, а з іншої сторони слугували для обліку пива, випитого клієнтами – офіціанти робили на них позначки після кожної гальби пива [Антон Лягушкін. Кривчиці, Яловець, Професорська колонія, На Горах, Підгори – околиці міста Львова. 2022].
«Jägerhaus» (будинок мисливця) вперше позначено на австрійській карті 1855 р. («Administrativ Karte von den Königreichen Galizien und Lodomerien...» (Адміністративна карта Королівства Галичини та Лодомерії...). Аркуш «21. Umgebungen von Lemberg Winniki Kulikow Busk und Gliniany»). І знаходився він не в районі теперішнього дріжджзаводу, а в урочищі Млинівці. Але поступово ця назва перенеслася на броварню австрійця Ґрунда. На австрійській карті 1898 р. («Spezialkarte der österreichisch-ungarischen Monarchie» (Нова спеціальна карта Австро-Угорської монархії та приєднаних областей). Аркуш «ZONE 6 СOL XXX LEMBERG») броварня Ґрунда позначена вже як «Brauhaus» (пивоварня).
У 1898 році три великих пивоварні – Кляйна, Ґрунда та колишня Єзуїтська при вулиці Клепарівській об’єдналися у Львівську акціонерну спілку броварів, 60% акцій якої були у власності міської влади Львова. Завдяки об’єднанню в одну компанію пивовари змогли успішно протистояти конкуренції і розвивати виробництво. Відповідно до статуту акціонерної спілки, в розпорядження компанії відійшли ґрунти на території громад Винників і Лисинич із будинками та пивоварнею; ґрунти на Погулянці разом із броварем «Ян Кляйн», які належали його спадкоємцям Роберту та Юліанові Кляйнам, а також бровар «Лілієнфельд і спілка» та землі із будівлями обіч вулиці Клепарівської, власниками яких були Герш Горовіц, Еміль і Філіп Ямполєри, Симеон Шаф та Герман Клярфельд. Із великих пивоварень Львова до акційної спілки не увійшла лише броварня Макса Вікселя, який не витримавши конкуренції, зайнявся продажами у Львові імпортного пива, а також вин різних виробників під маркою «Віксель і син». Ця фірма навіть мала гордий статус «цісарсько-королівського постачальника напоїв»! [Антон Лягушкін. Кривчиці, Яловець, Професорська колонія, На Горах, Підгори – околиці міста Львова. 2022].
Зміна власників не відбилася ані на якості продукції закладу, ані на його популярності. Він і далі називався «броваром Ґрунда» і навіть дав своє ім`я у 1908 р. залізничній станції лінії «Львів-Підгайці». Початок І світової війни став початком занепаду броварні. Воєнні дії не сприяли розвитку пивоваріння. Після І світової війни, у 1922 р., бровар було переобладнано на фабрику пресованих дріжджів.
Пасіки. На Пасіках. Пасіки міські.
Сьогодні Пасіки — місцевість Сихівського та Личаківського районів Львова, що розкинулася поблизу сучасної вулиці Пасічної. Назва походить від традиційного місця львівських пасік, що були розташовані на цих землях. Їх заклали у XVI ст. львівські міщанські родини Шимоновичів та Бернатовичів.
Поселення Пасіка (Pasieka) позначене на австрійській карті 1824 р. («Königreich Galizien und Lodomerien» (Королівство Галичини та Лодомерії). Аркуш «Tab. XVII Lemberg») на захід від Млинівців (територія сучасних Винник).
На австрійській карті 1855 р. «Administrativ Karte von den Königreichen Galizien und Lodomerien...» (Адміністративна карта Королівства Галичини та Лодомерії...). Аркуш «21. Umgebungen von Lemberg Winniki Kulikow Busk und Gliniany») урочище «На пасіках» (Na pasiekach) позначено між Млинівцями і Ялівцем (територія теперішнього дріжджзаводу ЕНЗИМ).
На австрійській карті 1861-1864 рр. «Franziszeische Landesaufnahme (Second Landesaufnahme) Galizien und Bukowina» («Австрійська військова топографічна карта Галичини та Буковини») урочище «На Пасіках» (Na Pasiekach) позначено між Майорівкою та Ялівцем. На тій самій карті позначено урочище Пасіки міські (Pasieki miejskie) – між Великим лісом та Майорівкою. Сьогодні Пасіки міські – місцевість у Львові між вулицями Джорджа Вашингтона, Пасічною та Зеленою.
1871 р. з’явилася вулиця з назвою «Пасічна дорога» (частина теперішньої вулиці Пасічної у Львові). У ХХ ст. вже розрізняли Пасіки Личаківські (вздовж нинішньої вул. Пасічної), що належали до маєтностей вірменських Бенедиктинок, та Пасіки Галицькі (в околицях теперішньої вул. Джорджа Вашингтона). На Пасіках Личаківських, поблизу парку у 1914–1915 роках ховали російських вояків, що загинули в битвах Першої світової війни чи померли у львівських шпиталях. Через близькість піщаних кар'єрів виникла небезпека для існування цвинтаря, тому у 1935–1936 роках останки ексгумовано і перенесено на австрійський військовий цвинтар (частина Личаківського). Раденське керівництво міста частину плато колишнього цвинтаря знесла. На цьому місці влаштовано стадіон спорткомплексу ЛНУ. У 1952 році на решті території колишнього цвинтаря було споруджено нове меморіальне військове кладовище «Пагорб Слави», де поховані кілька тисяч солдатів та офіцерів радянської армії.
Дуби Богдана Хмельницького (Три дуби).
В Україні є багато дубів Хмельницького – на Черкащині, Вінниччині, Тернопільщині і т. д., а у с. Підгірне, що неподалік м. Винники (Львівщина), є аж три дуби Богдана Хмельницького. Три вікові дуби Б. Хмельницького — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Розташована в межах Пустомитівського району Львівської області, в північно-східній частині села Підгірне. Площа 0,07 га. Статус надано згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 09.10.1984 року, № 495. Перебуває у віданні Миклашівської сільської ради. Статус надано з метою збереження трьох екземплярів вікових дубів.
Колись с. Підгірне було німецькою колонією Унтерберген (1940 р. село отримало нову назву). Основна пам’ятка села яка приваблює туристів – це три дуби Хмельницького. Вік дубів Богдана Хмельницького - близько 400–500 років. Місцеві легенди розповідають, що саме біля цих трьох дерев зупинявся гетьман Богдан Хмельницький. Гетьман Б. Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648 р. і 1655 р.), під час яких двічі облягав Львів, а його шлях завжди проходив через Винниківщину.
На «Тактичній карті. Масштаб 1:100 000» (Аркуш «Львов ІЗ-35-073 М-35-73». Видавництво: Генеральний штаб СРСР. 1985 р.) позначена г. Богдана Хмельницького (289, 3 м н. р. м., на північ від с. Підгірне) та довкільні села.
На «Тактичній карті. Масштаб 1:100 000» (Аркуш «Львов ІЗ-35-073 М-35-73». Видавництво: Генеральний штаб СРСР. 1985 р.) позначена г. Богдана Хмельницького (289, 3 м н. р. м., на північ від с. Підгірне) та довкільні села.
У радянський, період з’являються нові назви місцевостей: «Камчатка», «Сахалін», «Негри».
«Негри».
«Негри» — район вул. Кільцевої, територія де в часи СРСР знаходилася військова частина (військова частина є й тепер) та будинки в яких переважно проживали родини офіцерів та прапорщиків. Військовики були переважно російськомовні й відповідно їхні сім’ї теж. Діти ходили у російську школу №39 у Винниках (тепер школа «Берегиня»). Це була зовсім інша та чужа місцевим українцям-винниківчанам культура. Переважна більшість населення цього району суттєво відрізнялося в побуті, культурі, мові, звичаях та обрядах від корінних мешканців, з відси й назва – «Негри». Але з часом російськомовні українізувалися, невелика частина їх на поч. 1990-их рр. виїхала з Винник, російську школу закрили. Проте назва місцевості «вкоренилася», хоча, мабуть, більшість теперішніх жителів і не знає чому вони «живуть на Неграх».
Друга версія. Біля німецького цвинтаря в 1940-х-1960-х рр. був вугільний склад і вже тоді казали на цей район «Негри» (тоді було тільки побудовані два будинки для військових).
«Камчатка».
«Камчатка» — східна околиця Винник (територія між Будинком школярів, церквою Івана Хрестителя й Кільцевою дорогою (траса Київ - Чоп), частина колишньої німецької колонії Вайнберґен. Топонім з’явився в 1950-их рр. Мабуть, назва «Камчатка» пов’язана з географічною картою СРСР (півострів Камчатка знаходиться на крайньому сході Росії, тоді – СРСР).
«Сахалін».
«Сахалін» — район теперішньої вул. Івасюка та прилеглої місцевості (колишня військова частина та військове містечко). Топонім з’явився в 1950-их рр. Ця територія була «ізольована» від основної частини Винник. Військова частина та військове містечко знаходилися в Лісі Жупан (під Чортовою (Чатовою) склею). Назва «Сахалін» як і назва «Камчатка» теж пов’язана з географічною картою СРСР (Сахалін це острів який знаходиться в Росії, тоді – СРСР).
«Ранго».
«Ранго» — південна околиця Винник і частина с. Волиця (колишня Перша Вулька; від вул. Забава до ставів і озера "Електрон"). З 1950-х до початку 1990-х там знаходилися: кантора, пилорама, дитсадок радгоспу «Винниківський».
ВИННИКИ
Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ.
Винники розкинулося на Головному Європейському вододілі, що ділить річкові системи Балтійського та Чорного морів. В околицях міста знаходиться каскад озер та джерел.
Винники знаходяться на схід за 6 км від Львова над річкою Марунькою і відокремлене від нього великим лісовим масивом. Населення близько 20 000 осіб.
На заході місто межує зі Львовом, на півночі – з селами Лисиничі й Підбірці, на сході – з селами Підберізці й Чишки, на півдні – з селами Волиця та Чишки. Координати Винник 49° 48' 56" Пн. ш. і 24° 07' 47" Сх. д. Площа міста — 667 га. У Винниках близько 130 вулиць. Найдовша вулиця — Івана Франка (170 будинків), а найкоротша — Жупан (5 будинків). Найчисленніша за кількістю мешканців вулиця Кільцева — понад 3 500 осіб.
Місто лежить на відстані бл. 80 км від кордону з Польщею.
Найвища точка Винниківщини — гора Чортові скелі (414 м над рівнем моря).
Герб Винник — офіційний геральдичний символ, затверджений 17 лютого 1992 р. Автор ескізів — Тарас Левків. Розроблений Андрієм Гречилом та Іваном Сварником за мотивами старої печатки. Опис — у золотому полі синє гроно винограду з зеленими листочками. Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною.
Герб м. Винники встановлений на фасаді будинку міської ради, а хоругва зберігається в кабінеті голови Винниківської міської ради та встановлюється в залі під час проведення сесій Винниківської міської ради поряд із Державним прапором. Відповідно до геральдичних правил і традицій українського прапорництва, хоругва — прямокутне полотнище зі співвідношенням сторін 1x1 м, на жовтому тлі — синє гроно винограду із зеленими листочками; з трьох сторін хоругву обрамляють синьо-жовті лиштви. Вже в середині XIX ст. виготовлялися печатки із зображенням виноградного грона, такий же герб зображено і на документах 1894—1906 рр.
Місто Винники має вигідне географічне положення, яке сприяє розвитку туризму та сфери послуг, багате на історико-археологічні, культурні та природні туристично-краєзнавчі ресурси. Винники мають добре транспортне сполучення. Через місто та околиці проходять автомобільні дороги Львів‒Тернопіль (Н-12) та Київ‒Чоп (М-06). Це транспортні артерії, якими здійснюються основні туристичні перевезення: за маршрутами «Золота підкова», а також поїздки до Галича, Коломиї, Яремче, Ворохти, Косова тощо. Територіально Винники розміщені на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма.
Горбиста місцевість та дубово-грабові ліси, що її покривають, надають неповторного природного колориту околицям Винник, що свого часу дало привід назвати їх «Малою Швейцарією».
Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малі Винники. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.
Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.
17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.
23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.
Місто ВИННИКИ ЦЕ:
Перший скульптурний пам’ятник в Україні й у світі Т. Шевченку – 1913 р.
Перший пам’ятник в Україні воїнам УГА – 1922 р.
Винники та Підберізці - перші населені пункти Галичини де було скасовано панщину 1 лютого 1786 р.
1854-1867 р. — Винниківський повіт.
1867 р. — 1918 р. — Винниківський судовий повіт.
Винниківський судовий повіт існував у таких межах (на 1910 р.): Білка Королівська, Білка Шляхетська, Борщовичі, Винники, Виннички, Вовків, Давидів, Дмитровичі, Гаї, Гончари, Глуховичі, Германів, Кам’янопіль, Журавники, Кам'янопіль, Козельники, Кротошин, Лисиничі, Миклашів, Милятичі, Підберізці, Підбірці, Селиська, Сухоріччя, Товщів, Черепин, Чишки, Чарнушовичі, Чижиків, Weinbergen (Винники), Unterbergen (Підгірне).
ЗУНР. 1 листопада 1918 р. — 1919 р. (друга пол. травня) — судовий округ (повіт) Винники.
1921 р. — 1924 р. — сільська ґміна Винники.
1921 р. — 1933 р. — сільська ґміна Вайнберґен.
1924 р. — 1934 р. — міська ґміна Винники.
1924 р. — Польський Сойм приняв ухвалу про зачислення громади Винник до списку містечок.
20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.
10 січня 1940 р. — 26 вересня 1959 р. (з перервою під час війни) — Винники центр Винниківського р-ну. До Винниківського району, у різний період, належали села: Виннички, Гончари, Давидів, Черепин, Товщів, Селиська, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Лисиничі, Підбірці, Ямпіль, Кам’янопіль, Верхня Білка, Нижня Білка, Гаї, Чижиків, Підберізці, Чишки, Дмитровичі, Глуховичі, Козельники, Пасіки Зубрицькі, Кротошин, Сихів, Зубра, Гори.
ВИННИКІВЩИНА
Винниківщина, як історико-етнографічна частина Львівського Поділля, почала формоваться у ХVІІ—ХVІІІ ст., коли у Винниках замість давнього дерев'яного збудовано кам'яний замок. У цей період, 17 травня 1666 р., польський король Ян II Казимир надав Винникам магдебурзьке право. Але корені цього процесу сягали ще княжої доби. Винники не були околицею Львова, а упродовж свого існування являли собою економічно розвинутий, індустріальний і фортифікаційний населений пункт на підступах до Львова. Винниками володіло чимало славних родів, що ставлять їх в один ряд з великими містами Польщі та України раннього та пізнього середньовіччя. Винниківщина розміщена у центральній частині Львівської області у східноєвропейському часовому поясі на 24 меридіані; місцевий час відстає від поясного на 24 хвилини.
Історичним центром Винниківщини є місто Винники. Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Винники було засновано у другій половині XIII ст. галицько-волинським королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малий Винник. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.
Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.
1785 р. австрійський уряд поселив у Винниках 32 німецькі родини з Баварії, що дало початок заснуванню німецької колонії Вайнберґен і 10 німецьких родин між Підберізцями та Винниками, утворивши колонію Унтерберґен. Австрійська влада провела земельні й адміністративну реформи, що дало можливість сприяти розвитку мануфактурного виробництва. Велику роль в подальшому розвитку Винник відіграло заснування тютюнової фабрики 1779 р. (у приміщеннях колишнього Винниківського замку). Фабрика стала найбільшою мануфактурою на території Галичини.
Винники та Підберізці – перші населені пункти Галичини де було скасовано панщину 1 лютого 1786 р.
1854 р. — 1867 р. — Винниківський повіт. 1867 р. — 1918 р. — Винниківський податково-судовий повіт. Винниківський судовий повіт існував у таких межах: Білка Королівська, Білка Шляхетська, Винники, Виннички, Вовків, Давидів, Дмитровичі, Гаї, Гончарі, Глуховичі, Гочманів, Загірці, Кам’янопіль, Жирівка, Журавники, Козельники, Кротошин, Кугаїв, Лисиничі, Миклашів, Милятичі, Підберізці, Підбірці, Селиська, Сухоріччя, Товщів, Черепин, Чишки, Чарнушовичі, Чижиків, Unterbergen (Підгірне), Weinbergen (Винники).
ЗУНР. 1 листопада 1918 р. — 1919 р. (друга пол. травня) — судовий округ (повіт) Винники.
1921 р. — 1924 р. — сільська ґміна Винники.
1921 р. — 1933 р. — сільська ґміна Вайнберґен.
1924 р. — 1934 р. — міська ґміна Винники.
1924 р. — Польський Сойм прийняв ухвалу про зачислення громади Винник до списку містечок.
20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.
20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.
10 січня 1940 р. — 26 вересня 1959 р. (за винятком періоду німецької окупації) місто було центром Винниківського району Львівської області.
До Винниківського району, у різний період, належали села: Виннички, Гончари, Давидів, Черепин, Товщів, Селиська, Великі Кривчиці, Лисиничі, Підбірці, Ямпіль, Кам’янопіль, Верхня Білка, Нижня Білка, Гаї, Чижиків, Підберізці, Чишки, Дмитровичі, Глуховичі, Козельники, Пасіки Зубрицькі, Кротошин, Сихів, Зубра, Гори.
*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.
*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.
*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016. 312 с.
*Байцар Андрій. Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. 180 с.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 420 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар