Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматсько-гунська (1500 р. до н. е. – V ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям-історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.
Скіфи, скити (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях сучасної України від Дунаю до Дону, всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. Самоназва скіфів “сколоти” походить від імені зачинателя скіфського племені “Колоксая”. Скіфи – складна за етнічним складом конфедерація, під якою ховалися, скоріш за все, кілька етнічних угруповань. Безумовно, що значна частина скіфів - це далекі предки українців. Скіфи - це історичний народ України античного періоду, який передав свій етнонім та хоронім наступним поколінням цих теренів. Скіфи - корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст. н. е).
Геродот зафіксував легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скіфію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра).
Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Низов'я Дніпра, тому що першим скіфським царем був Скіф - син Геракла та діви-Єхидни, яка жила в Гілеї.
Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їх
символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга — про степових скотарів,
символами яких названо лук, пояс, чашу. Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до
нашої ери.
Сама Скіфія, за описом Геродота [Геродот, книга IV, с. 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа (Рибаков).
Наразі відомі такі державні утворення, очолювані скіфами:
1. — Країна Ішкуза з ассирійських та вавилонських джерел (679 р. до н. е. — перша згадка щодо скіфів у Закавказзі).
Певний час панувала думка, що «країна Ішкуза» була розташована в Закавказзі, чи на території Манейського царства, чи у Сакасені. Наразі превалює думка, що основною територією «країни Ішкуза» були Північний Кавказ, Прикубання. Саме на цих територіях знаходиться найбільша кількість археологічних пам'яток скіфів [Погребова М. Н., Раевский Д. С. Ранние скифы и древний Восток. К истории становления скифской культуры. М., Наука, 1992].
2. — Сакасена класичного та античного періоду (у складі Мідії та Персії);
3. — Скіфія Причорноморська;
4. — Мала Скіфія у Криму (Тавроскіфія). Державне об'єднання скіфів, що виникло у Криму (Тавриці) у 280—260 рр. до н. е.
У II — III ст. у зв'язку з загостренням внутрішніх суперечностей і постійними війнами з античними містами Тавроскіфія переживала період економічного і політичного занепаду. Після ряду перемог боспорський цар Ріскупорід III (210 — 221 рр.) остаточно підкорив скіфів і проголосив себе «царем всього Боспору і тавро-скіфів».
5. — Мала Скіфія у Добруджі. Вперше Скіфію у Добруджі згадано у істрійському декреті Агафоклу, який датовано межею ІІІ-ІІ ст.ст. до н. е. чи самим поч. II ст. до н. е.
У Малій Скіфії (Добруджі), де свого часу відбував заслання відомий римський поет Овідій, присутність скіфів відзначається аж до появи гунів у IV ст. н. е.
Любор Hідерле (1865—1944), видатний чеський археолог, етнолог, етнограф та історик-славіст, дослідник слов'янської старовини, автор 11-томної енциклопедії «Слов'янські старожитності», стверджував, що «скіфи іменовані орачами і хліборобами... були безсумнівно слов'янами». Він пише: «Скіфи-землероби, що живуть між Бугом і Дніпром (Herodot, IV. 17,18, 53, 54) над порогами й провадять зовсім інший спосіб життя в порівнянні з справжніми скіфами-кочівниками, не могли бути ніким іншим, крім як предками східних слов'ян. Поділля і Волинь були слов'янськими вже в епоху Геродота, судячи з його повідомленнями про жителів цих областей, яких він називає неврами (Neupoi) (Геродот IV. 100-118) і слов'янське походження яких цілком очевидно».
Етногенез скіфів
Походження скіфів... У скіфів не було проблем з самоідентифікацією. Вони знали, що їхні предки родом з берегів Дніпра і, відповідно, це їхня батьківщина. Вони знали, що самоназва їхня СКолоти, а не СаКалоти. І назва ця не іранська, і не тюркська, а тутешня. Відсутність голосних на початку слова до сьогодні збереглась в балканських мовах, про походження яких, думаю, додатково розповідати не треба (Галина Водяк, 2023).
З розповідей причорноморських греків, етнонім “скіфи” походить від імені третього сина Геракла, якого звали Скіфом, а з розповідей самих скіфів про своє походження, місце Геракла зайняв Таргітай, його третього сина звали Колоксай. І від імені того Колоксая плем’я назвалось сколотами. Корінь”коло” належить до типових для української мови. Проте, варто зауважити, що етимологічно термін скіф (скит) і сколот пов’язують за значенням, як стрілець з лука. І для пояснення цього необов’язково використовувати ймовірну трансформацію іранського терміну «скудата-лучники» в «сколоти», адже в інших європейських мовах також подібні терміни означають «стрілець» або «стріляти», зокрема, в скандинавських – «skyten», «skjuta» (skjota) шведською, данською, норвезькою (“стрілець”), в литовській skudrus «швидкий, спритний. Навіть вигадали праіндоєвропейський корінь *skeud- «стріляти, ганяти, кидати».
Геракл і Таргітай – грецька і скіфська назва сина Зевза.
Скіф і Колоксай – грецька і скіфська назва внука Зевса, молодшого сина Геракла і Таргітая.
Зевс скіфською мовою звався Папай (Παπαῖος), давній індоєвропейський термін, який означає «батько».
Чому в еволюції терміну від “Колоксая” до “сколотів” додали літеру “с”? З тієї ж невідомої нам сьогодні причини, як з терміну “kumbris” – “гора” зробили “Skombros” (Витошські гори в Болгарії), з якої витікає річка Стрімон. І слово “скумбрія” до тієї назви немає жодного стосунку, так само як назва грецької чаші для вина (скіфос) до скіфів-сколотів.
Скіфос (Σκύφος) – грецька чаша для вина. Слово пишуть через літеру “фі” – φ, а термін скіфи-скити (Σκυθοι) – через літеру тета-фіта – θ. Це різні слова не тільки лексично, але й фонетично. Вважалося, що це була чаша Геракла. Вперше про скіфос, як посуд, з якого п’ють вино згадує Гомер у своїй Одіссеї (Hom. Od. 14.112.). Hom. Od. 14.112 (Гомер, Одісея) σκύφον, з якого пили вино.
Геродот цього терміну ані щодо скіфів, ані щодо кубків для вина взагалі не згадує, натомість використовує термін чара (φιάλες – фіалес – піалка). Геракл наказав віддати владу тому з трьох синів, хто зможе натягти тятиву його лука і підперезатись поясом. Це зміг зробити Скит (Скіф). Про це розповідає одна з кількох легенд про скіфів, які переповів нам Геродот. І помітьте, що в цю легенду грецький історик міг би вплести не лук для стрільби та пояс, а й скіфос до вина. Але цього немає, хоч і є згадка про золоту чашу, яку носив Геракл. Як і немає зв’язку між походженням терміну скіфи (скити) від скіфоса. Скіфи – стрільці, які хоч і “п’ють нерозбавлене вино”, “по скіфськи”, але стріляють мітко. Тому ще раз звертаю увагу на те, що у грецькому тексті в легенді про Геракла фігурує золота фляга φιάλην χρυσέην, φιάλας-фіалас, а не скіфос – σκύφος (Галина Водяк, 2024).
Окремо можна розглядати різні
варіанти, куди предки скіфів ходили в бронзову добу за оловом. А тут вже
діапазон для фантазії великий... Від Британських островів і до теренів сучасних
Узбекистану, Таджикистану і аж до Пенджабу. Але скіфи не походять звідти, а
лише могли туди навідуватись їхні предки. Так само, як пізніше вони прономадили
територію Близького Сходу від південних Прикаспійських теренів аж до Єгипту.
Але й це не їхня домівка.
Хто такі кочівники? Це ті хто прийшов і пішов далі. Для нас кочівниками були авари та угорці. Вони прийшли та пішли в Паннонію. Для греків кочівниками були кіммерійці та скіфи, які приперлись в Анатолію. Але не для нас... Для нас скіфи, самоназва яких сколоти, є етнотворчим народом, який згідно з власними легендами вів своє походження з узбережжя ріки Бористен (Дніпро). Вони були осілим "пасіонарним" населенням на території від Дунаю до Дону, за винятком їх військових вилазок на Близький Схід та торгових контактів стосовно усіх місць, де було олово, залізні руди, золото та майстри-ювеліри і зброярі (Галина Водяк, 2023).
Відмінності між скіфами й кімерійцями було важко знайти навіть Геродоту. Описуючи війну скіфів з кімерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.
В 1952 р. на конференції Інституту історії матеріальної культури з питань скіфо-сарматської археології був зроблений "остаточний" висновок про іранську належність скіфської мови на підставі "досягнень" радянських лінгвістів, серед яких особлива заслуга належить В.І. Абаєву [Мелюкова А.И. 1989]. Подальші дослідження археологів дали підстави думати, що висновок виявився поспішним. Але при всіх сумнівах, вони не можуть спростувати лінгвістів і тепер скіфологія практично тупцює на місці. Геродот, на якого любить посилатися офіційна наука, описуючи Скіфію ніде не говорить про її мешканців, як про іраномовний етнос. Геродот, який добре знав перську мову, ніде не говорить про подібність скіфської мови з перською. Одне це вже повинно було змусити їх засумніватися в давно прийнятої догмі, але вони продожать повторювати авторитетні твердження своїх попередників, які занадто просто вирішили проблему.
Автохтонна гіпотеза - найбільш докладно була обґрунтована російським археологом Б. М. Граковим (1899-1970). Він вважав, що прямими предками скіфів були племена Зрубної культури епохи бронзи, які проникли у Північне Причорномор'я з Поволжя. Проникнення це було дуже повільним і тривалим (з середини II тис. до н. е.), а згадана Геродотом міграція скіфів «з Азії» (а "Азія" починалася для античних географів відразу за Доном-Танаїсом) - лише одна з його хвиль швидше за все, остання.
Мігранти-«зрубники» зустрілися в степах Причорномор'я з більш ранніми переселенцями з тих же областей, і на основі злиття цих споріднених двох груп склалося етнічно однорідне населення скіфського часу, яке говорило однією з діалектів північноіранської мови. Власне культура зрубних племен, що зазнала значних змін у ході переходу від епохи бронзи до залізного віку та від напівосілого способу життя до справжнього номадизму, лягла, на думку Б. М. Гракова, в основу власне скіфської культури.
Щоправда, мистецтво скіфів (звіриний стиль) та деякі форми їхньої зброї він вважав привнесеними звідкись ззовні. До граківської гіпотези примикає передньоазійська версія відомого ленінградського археолога, фахівця зі скіфів та хозарів М. І. Артамонова. На його думку, Зрубна культура епохи бронзи безпосередньо передувала скіфській в Північному Причорномор'ї і багато в чому визначила її основні риси. Проте виникнення власне скіфської культури у VII ст. до н.е. і, особливо, її яскравої риси, як звіриний стиль М. І. Артамонов пов'язував із впливом розвинених цивілізацій Передньої Азії. За Б. М. Граковим, і скіфи, і кіммерійці - прямі нащадки «зрубників», тому вони мають спільну культуру і, швидше за все, споріднені етнічно.
С. Г. Єфімова [2000], що відстоює, як і Л. Т. Яблонський [2000], теорію автохтонності та антропологічної консолідованості скіфів, проте переконливо продемонструвала, що степові скіфи помітно відрізняються від лісостепових. На її думку, ці відмінності не суперечать місцевому походженню скіфів і пояснюються антропологічною різнорідністю носіїв Зрубної культури, яких С. Г. Єфімова та Л. Т. Яблонський вважають предками всіх скіфів.
Племена Скіфії
Про племена, які, за твердженням Геродота, населяли Скіфію (за Спасько С. К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007):«На захід від морського порту, в затоці Борисфену (Дніпра), який стоїть на середині скіфського узбережжя Понту (Чорного моря), живе скіфське плем’я.., що називається каліпіди. Сусідами каліпідів на сході є алізони, люди обох цих племен ведуть скіфський спосіб життя. Вони вирощують для харчування різне зерно: пшеницю, просо, горох, квасолю, цибулю, часник і коноплю. На північ від алізонів живуть скіфські хліборобські племена, які вирощують зерно собі і на продаж. За ними, північніше, живе скіфське плем’я — неври, а вже за ними — лежить дика незаселена земля. Це все, що відомо про населення, яке заселює понад рікою Гіпаніс (Південний Буг), на захід від ріки Борисфену».
Історична довідка. Спасько С. К. – історик і перекладач з Австралії. Цінність праці «Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом» цього науковця полягає в тому, що свій переклад він зробив із англомовного видання Геродота, яке є найдостовірнішим джерелом для подальшого вивчення.
Уточнимо деякі деталі із «Історії Геродота». На захід від річки Дніпра, у межиріччі Дніпра і Дністра, в скіфські часи мешкали племена алізонів (східне Прибужжя) і каліпідів (західне Прибужжя). На північ від племені алізонів жили хліборобські скіфські племена. Тобто, якщо вважати, що алізони–скіфи в ті часи мешкали в межах сучасної Кіровоградської області, то хліборобські племена скіфів посідали терени сучасних Черкаської та півдня Київської областей. Що можна вважати цілком достовірним. Далі, на північ, на Правобережжі Київщини (до річки Прип’яті) розташовувалось плем’я неврів. А північніше, за Геродотом, лежала «дика незаселена земля». Плем’я каліпідів в часи Геродота жило в межах сучасної Вінницької та південної частини Хмельницької областей. В той час, коли придунайські землі та сучасні терени Одещини і Миколаївщини заселяло плем’я гетів. Послухаємо Геродота: «При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я готів… Гети вірять, що їх плем’я ніколи не вмре» [Спасько С. К., 2007]. Саме оце скіфське плем’я гетів німецькі історики-укладачі світової історії, в подальшому прозвали готами та вигадали їм германського імператора Германоріха, щоби завоювати та підкорити Скіфію [Білінський В., 2013].
Сармати належали до одного із скіфських племен. Слід пам’ятати: за часів давньогрецької імперії причорноморську державу іменували Скіфією, а за часів Римської імперії — Сарматією. Німецькі історики, працюючи у XVII–XIX століттях з оригіналами давніх праць, внесли до них фальшиві «додатки» про так званих готів, які нібито потіснили скіфів. У той час міграції готів на терени скіфів історія не зафіксувала. І до влади у Скіфії у III ст. н. е. прийшли не готи (германці), а давній скіфський рід — гети, які мешкали у межиріччі Дунаю і Дніпра. Пізніше європейці називали племена скіфських гетів (і не тільки їх) — варварами. [Білінський В., 2013].
Цит. за: О. Ковалевський “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”: “Велика Скіфія була могутньою державою саме українського народу, з місцевим, а не якимось міфічним іранським корінням. Це була та ж сама спадкоємниця Трипільської цивілізації та Великої Конфедерації оріянських народів. Стародавні історики нарекли її Скіфією. Так само, як до того вони називали її Кіммерією а нас кіммерійцями. Але від зміни назви суть держави не змінюється – вона була і залишається державою українського народу на його етнічній території.
Як не дивно, але на українське коріння скіфської держави вказували ще античні автори. Про це ж говорить і “Велесова книга”. Але радянські історики, тим не менше, намагалися цього не помічати. У скіфах вони бачили лише тих, кого хотіли бачити – чужинців-кочовиків...
Геродот вказує на місцеве походження скіфів. І називає багато народів, які жили у цій державі. Геродот писав, що до складу Великої Скіфії входили скіфи-орачі та скіфи-землероби. Ким могли бути ці люди? Уже сама назва говорить про те, що це оріяни-праукраїнці, нащадки Трипільської цивілізації. Оскільки ніяких інших орачів чи землеробів, окрім трипільських, на території України не було.
Далі автор називає алазонів і калліпідів. Це теж явно не скотарі-іранці. Територія, на якій вони проживали, входила до складу Трипілля-Аратти. Тож, це так само могли бути лише осілі народи-землероби – нащадки трипільців-аріїв. Доказом цього є той факт, що пізніше жителів цих територій історики називатимуть уличами та тиверцями. А археологія свідчитиме, що вони були споконвічними землеробами.
І лише після того Геродот згадує скіфів-кочовиків. Але це зовсім не означає, що вони повинні бути іраномовним етносом. Ми з вами уже знаємо, що ще у ІІІ тисячолітті до нашої ери на півдні України сформувалася культура кочового тваринництва. Носіями її були праукраїнці, котрі змінили рід занять: з землеробів стали скотарями. Тож, говорячи про скіфів-кочовиків, античний автор має на увазі саме їх. Ні про яких іранців, які би бродили степами України, у нього мова не йде».
СКІФИ-ГУНИ
Скіфи-ГУНИ – складна за етнічним складом конфедерація, під якою ховалися, скоріш за все, кілька етнічних угруповань. Крім типових праукраїнських, прагерманських, там виявили ще сарматський компонент, який деяких гунів пов'язує з сучасними татарами з Татарстану. Безумовно, що значна частина скіфів-гунів - це далекі предки українців.
Однак,
варто зауважити, що типових східноазійських ліній, які би поєднували
наших гунів з азійськими сюну Xiongny не було знайдено (Галина Водяк, 2023).
Важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія», автором якої є Пріск Панійський (410—471). Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. Серед дипломатичних місій Пріска найбільш важливою може вважатися відвідування «імперії» Аттіли. Опис гунів і їх вождя принесли йому популярність серед наступних істориків (напр. Йордана). Етнографічні замітки Пріска є цінним і рідкісним спостереженням очевидця про внутрішнє життя варварських народів епохи Великого переселення народів.
448 р. на запрошення Максиміна (займав високі пости при імператорі Східної Римської імперії Феодосії II ) брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож своє враження про Україну-Скіфію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик Vст. , котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скіфію. Немаловажним фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфію.
Пріск Панійський про посольство візантійського імператора до гунів (448 р. н. е. (за книгою Івана Білика «Меч Арея»):
«Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: «... Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних предків, ні за давніших правителів Скіфської держави». Або ось уривок уже з переговорів із Аттілою. Один з членів посольства, Вікіла, на якусь репліку гунського царя відповів, що у Візантії вже немає "жодного перебіжчика з числа скіфського народу". Після такої відповіді Аттіла спалахнув гнівом і сердито вилаяв того Вікілу, вважаючи, що перебіжчиків ще багато.
Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдревніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ — скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далі щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. «Бачачи, що посол Максимін геть занепав духом, я пішов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикія, бо він знав скіфську мову».
Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: «Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане стримувати скіфів від нападу».
Таким чином, і військо в так званих гунів — скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії — ввесь його народ, як і тисячу років до того, був державним: «Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру, навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи»..
Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: «Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літр золота», «...він (Аттіла) подарував новим послам коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам».
І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілиної столиці, Пріск зазначає:
«Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство».
«На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани».
Пріск, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про скіфів: «Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів...». І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Карамзіну та Діодорові.
Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани».
Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угрофінських, тюркських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам'яток Х — XIII сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то «хліб-сіль» промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки-тільки в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не в кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.
Може скластися враження, ніби Пріск Панійський взагалі не знав слова «гуни». Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттілиної столиці, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них складається з різних варварських народів, то дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного й гунську, й готську, й італійську мови; італійську — від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і навіть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок..."
Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: «Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху».
Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Панійського — Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до «підстриженого в кружечок волосся», то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само, як і відносно «хліба-солі» та інших атрибутів "гунського" побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний, що Пріскові гуни-скіфи — народ слов'янський.
У двох останніх уривках Пріска навіть немає слова «скіфи», але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний бенкет, то греки завітали знову ж разом «з деякими знатними скіфами». «Всі гості за законом скіфської поштивості, підводилися з-за столів, здоровили нас повними келихами й цілували кожного».
У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінне подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: «гуни» й «скіфи». Й напрошується логічний висновок, що це — синоніми до третього слова — «слов'яни», й до четвертого — «руси».
Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина — мед; саме так його в цих місцях і називали. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмінний напій, що зветься по-варварському камос». Це — надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана «скіфська» мова «гунів» складалась із слов'янських слів.
«Мед» у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою — «камосу» — точилося чимало дискусій. Цей напій дехто оголосив не чим іншим, як кумисом: отже, питання етнічної приналежності гунів мовбито розв'язувалося, — кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.
І хтозна – чому обминали пояснення Пріска, що той «камос» виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до сприймання «варварських» слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі спогади літери (грецька «вета» дуже схожа на літеру «мі» у скоропису).
Було в Пріска й інше цікаве слово — «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово — серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обідом. «Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир».
Отже, виходить, що «гуни» й «скіфи» — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків.
Курцій Руф. Олександр Македонський і скіфи (за Галиною Водяк; 2022 р.)
Квінт Курцій Руф – римський історик та ритор I ст., автор унікальної монографії «Усі збережені книги історії Олександра Македонського» (Historiarum Alexandri Magni Macedonis Libri Qui Supersunt).
«Історія Олександра» складалася з десяти книг, перші дві книги нині втрачені. Третя книга починається з походу О.Македонського в 333 році до н.е. Остання – закінчується розповіддю про поховання тіла Олександра в золотому саркофазі, який пізніше був доставлений до Єгипту, та дискусією щодо спадкування влади. Джерелами для написання твору були праці Птолемея, Арістобула та Аріана. Також він використовував історію Клітарха, сучасника Олександра Македонського, який опирався на гіперболізовані історії, які розповідали вояки. Дехто називає історію Курція Руфа історичним романом, проте усі визнають, що він використовував історичні джерела від більш ранніх античних авторів.
В контексті історії Олександра Македонського авторства Курція Руфа у 7 книзі маємо цікаві згадки про скіфів та саків. Події описані у цьому розділі стосуються протистояння між Бессом, членом правлячої династії імперії Ахеменідів, сатрапом східної частини імперії (Бактрії), та македонцями і греками. Бесса, якого короновано під іменем Артаксеркс V, македонці вважали самопроголошеним перським імператором внаслідок убивства ним законного, на їх думку, правителя Дарія III, сатрапа Вірменії. Олександр Македонський поховав Дарія в царському склепі Ахеменідів в Персеполі, а Бесса – Артаксеркса V згодом жорстоко стратив. Ймовірно, планувалося, що Дарій III після військових невдач визнає Олександра Македонського новим імператором Персії, адже його сім’я перебувала в полоні у завойовника. Розповідають, що в 324 р. до н.е. Олександр навіть одружився з дочкою Дарія III.
За 17 днів армія Олександра Македонського подолала Кавказ, у скелях якого за античними переказами, був прикутий Прометей. Біля підніжжя гори було вибрано місце розташування нового міста. Крім того, 7 тисяч кавказьких і македонських солдатів, чиїми послугами він перестав користуватися, дістали дозвіл увійти в нове місто. Жителі також називали це місто Олександрією. Після цього Олександр спрямував свій похід на південь в країну бактрійців та согдійців.
У протистоянні між персами та македонцями, стає зрозуміло, що у цій війні сатрапи з династії Ахеменідів (Дарій III та Бесс) розраховували на підтримку скіфів та саків проти О.Македонського. «Адже прийдуть до нього (до Дарія III) хорасмійці, дахи-саки, індійці та скіфи». Пізніше, під час стоянки македонців під горою Парапаміс (частина іранського нагір’я) прийшла до Олександра «справжня тривожна звістка, що на допомогу Бессу йшли скіфи (Scythas), що поклонялися за річкою Танаіс (Tanaim, за Доном)». Межа впливу бактрійців до нападу О.Македонського сягала до східних берегів річки Танаіс, до межі зі Скіфією. Схоже, що скіфо-перські стосунки після невдалого походу Дарія I на скіфів в 513 році до н.е., більше не переходили в статус військових протистоянь, адже відтоді скіфи вважались непереможним народом. «А ти (сатрап Батрії) будеш закликати військо з берегів Танаїсу та відгороджуватися від зброї річками».
У книзі також є згадки про скіфів-абіїв, які жили за Танаісом десь в Прикаспії. «Потім прибули посли абійців скіфів (Abiorumº Scytharum, скіфи-абії), вільних після смерті Кіра, і мали виконати накази. Їх визнавали найсправедливішими серед варварів: вони утримувалися від зброї, доки їх не зачіпали. Вони (скіфи абії) доброзичливо (Hos benigne) звернулись до тих скіфів, які населяють Європу. Берда послав одного зі своїх друзів повідомити скіфам, щоб вони не повинні переходити річку Танаїс (Дон) без наказу царя. Йому було наказано оглянути місцевість, а також відвідати тих скіфів, які поклоняються на Босфорі».
Про дві Александрії. Аби закріпитись в регіоні між Чорним та Каспійським морем, Олександр наказав збудувати не тільки місто у підніжжя Кавказьких гір, але й на самому березі річки Танаїс, на кордоні зі скіфами. «Він обрав місце для міста Конденда (Condendae – оборонна будівля) на березі Танаїсу (Дону), бар’єр і фортеця для тих, хто вже був упокорений, і проти тих, на кого він вирішив йти згодом. Але цей план був перерваний повідомленнями про втечу согдійців, що також відтягнуло сили бактрійців».
«Тим часом Олександр повернувся до річки Танаїс (Tanaim – Дон) в оточений стіною табір. Міська стіна становила 60 стадій: він наказав також назвати це місто Александрією. Робота була виконана з такою швидкістю, що на 17-й день після зведення укріплень було завершено і дахи міста. Воїни наполегливо змагалися один з одним, хто перший закінчить роботу, бо кожен мав свою. Мешканці нового міста були колишніми полоненими, яких він звільнив за плату у їхніх панів, чиї нащадки навіть дотепер зберігають пам’ять про Олександра».
«Але цар скіфів, чия імперія була тоді за Танаiсом (Доном), вважав, що місто, яке македонці заснували на березі річки – це ярмо на шиї, послав свого брата Картасима (Cartasis, в акузативі Carthasim) з великою силою коней, щоб знищити його і відкинути сили македонян на відстань від річки.
«Танаїс (Tanais) відділяє бактрійців від скіфів, яких вони називають європейцями. Дельта річки протікає між Азією та Європою.»……….
Військове протистояння Олександра Македонського проти скіфів тривало лише один день, після чого військо повернулось до себе у табір. У творі це описано, як ситуативна перемога, яка підняла його репутацію серед підкорених бунтівних народів Азії, зокрема і серед азійських саків, які лише після цих подій вирішили, як і бактрійці, підкоритися О.Македонському.
«Ця кампанія, виявилась своєчасною перемогою, яка знівелювала репутацію від попередніх невдач в значній частині Азії. Усі вірили, що скіфи непереможні: коли ж вони зазнали поразки, усі визнали, що жоден народ не може зрівнятися зі зброєю македонян. І тому саки (Sacae) послали послів, які обіцяли, що його народ виконає те, що їм накажуть. Не чеснота царя спонукала їх, а його милосердя до переможених скіфів: бо він безкорисливо відпустив усіх полонених, щоб змусити їх повірити, що боротьба з найлютішими народами була не через гнів, а від доблесті та могутності (fortitudine)».
КАРТИНазва «Скіфія» (Scythiа) вперше поміщена на карті Ніколауса Германуса «Азійська Скіфія за Птолемеем» 1467 р.
У другому (перше з картами) 1477 р. Болонському виданні «Географії» Клавдія Птолемея. На карті «Сарматія Азійська» напис – Scythie Pars.
У Римському виданні (1478) поміщені карти «Septima Asiae Tabula» (Сьома карта Азії), «Octava Asiae Tabula» (Восьма карта Азії), на яких містяться написи – «Scythia intra Imaum Montem» (територія на північ від Каспійського моря). На мапі, цього ж видання, «Decima Asiae Tabula» (Десята карта Азії) напис – «Scythia intra Imaum Montem Pars».
На «Сьомій карті Азії» позначені Alani Scythe (Алани Скіфи) (на карті – ліворуч угорі).
На «Восьмій карті Азії» позначено область CHAVRANAI SCYTHAE (на карті – ліворуч внизу).
1530 р. Йоганн Гонтер (Johannes Honter; 1498-1549) був трансільванським саксом, гуманістом, протестантським реформатором і теологом. Й. Гонтер найбільш відомий своєю географічною та картографічною видавничою діяльністю, а також здійсненням лютеранської реформи в Трансільванії та заснуванням Євангелічної церкви Августанської конфесії в Румунії. Карта Центральної Європи (без назви). На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia).
1537 р. Йоганнес Путч (Johannes Putsch; 1516-1542), німецький картограф, математик, поет опублікував карту «Europa Regina». На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
1544 р. Себастьян Мюнстер видав у Базелі «Cosmographia» (Космографію), в якій друкувалися карти К. Птолемея.
Карта «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso, within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina). “Europa regina” – карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. Піренейський півострів утворює короновану голову королеви, а Богемія – її серце. На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
1550 р. Себастьян Мюнстер (Sebastian Münster; 1488–1552), німецький вчений. Карта «VON DEM KONIGREICH POLAND, DAS IN SARMATIA…» (Про Королівство Польщі, що також розташоване у Сарматії) (опублікована в «Космографії»). Приазов’я позначене як Скіфія (Scytia).
1570 р. Андрій Пограбка (Andreas Pograbius, Andrzej Pograbski, Andrea Pograbio), чеський картограф. Карта “Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio” (Частини Європейської Сарматії…). У Причорномор’ї, біля Дніпровського лиману (на Лівобережжі) напис – SCYTHIAE PARS (Скіфія).
1579 р. Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527 —1598), фламандський географ та картограф – творець першого географічного атласу в сучасному розумінні “Theatrum Orbis Terrarum” (1570).
Карта “Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum ...”. Опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Відомі видання 1590, 1601, 1612, 1624 рр. та ін. Текст – латинська мова. Українські землі позначені як Scytyae sive Sarmatiae ae Europaea Pars, Кубань та Кавказ - Sarmatiae ae Asia Ticae Pars.
1595 р. Абрагам Ортеліус. Карта “Europam, Sive Celticam Veterem” (Європа або давня Кельтія) з позначенням стародавніх племен, що проживали на теренах Європи, зокрема й України (карпи, анти, бастарни та ін.). Українські землі позначені як Scytіa, Росія – Moscovia. Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum”. Відомі видання 1608, 1618, 1624, 1638 рр. та ін.
1637 р. Нікола Сансон. Карта «Romani Imperii qua Oriens est Descriptio Geographica...». Видана у Парижі. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа), між Доном та Волгою – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiaticae), на схід від Волги – SCYTHIAE PARS (Скіфія).
1651 р. Нікола Сансон. Карта “Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia» (Кіммерія, пізніше Європейська Скіфія або Мала Скіфія). Лівобережна та Південня Україна – Скіфія (Scythaе), Північна Україна та Слобожанщина – Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea).
1665 р. французький картограф Гійом Сансон перевидав мапу «Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia».
1731 р. Гійом Деліль. Карта “Alexandri Magni Imperium et Expeditio” (Імперія Олександра Великого та походи). На карті південь України позначено як Scythia Europaea (Скіфія Європейська), територія на схід від Каспійського моря – Scythia. Карта поміщена в географічному атласі.
1738 р. Едвард Уеллс (Edward Wells; 1667−1727), англійський математик, географ, картограф та богослов. Карта «A New Map of Ancient Asia ...» Видавництво Лондон. Українські землі – Скіфія (Scythia) та Сарматія (SARMATIA).
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання . Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с.
*Білінський В. «Україна-Русь». Книга перша: «Споконвічна земля». — К. : Видавництво Олени Теліги, 2013. — 384 c. — ISBN 978-966-355-109-8.
*Спасько С. К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007.
1860 р. Карта «Orbis Herodoti» (Світ Геродота)
Щиро дякую пане Авторе, п. Андрію, що тут згадали й мене !!!
ВідповістиВидалити