З історії Великої Білої Хорватії (праукраїнської держави)

 

Прабатьківщиною білих хорватів, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.  Племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.).

Велика Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) —  це праукраїнська протодержава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли;  це поліцентрична протодержава (V ст.- середина Х ст.), це суперсоюз споріднених хорватських племен.   Утворилася вона у середині V ст., проіснувала до кінця Х ст. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра  до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476-493 рр. Проіснувала  з різними назвами і перервами - перша  слов'янська держава Само (Самослава) у 623—658 рр.; з 955 р. по 999 р.  -  повноцінне державне утворення - Велика Хорватія (від р. Прут до Баварії)   об’єднане під владою одного князя (засновник князь Славник) до 999 р.

З V ст. по 955 р. Велика Хорватія була протодержавою,  її не слід розглядати в цей період як якусь конкретну країну (виключення - держава Само (Самослава) у 623—658 рр.), а  як геопростір, який переважно населяли хорватські племена. У такому суперсоюзі хорватські племена,  зберігаючи свою ієрархію, визнавали зверхність якогось племені-гегемона.  Велика Хорватія була такою могутньою,  що Славник і його син Собібор навіть  карбували у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

 Поляки, що окупували хорватські землі в районі Кракова (999 р.), розділили їх на дві частини, після чого Велика Хорватія почала розпадатися.  Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців, язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси.

З історії Великої Хорватії.

Здогадку про існування окремих хорватських князівств на східних землях Великої Хорватії першим висловив Ріхард Репель. Витіснені печенігами з південних районів тиверці розселилися серед хорватів в основному на території пізнішого Теребовлянського князівства, утворюючи й спільні могильники, на яких зберегали своєрідність своїх поховань — під плитами.

Ареали хорватів і тиверців у VIII–IX ст. були заповнені пам'ятками культури типу луки-райковецької, а до того у другій половині V–VII ст. — пам'ятками празького типу. Межа між ними дуже умовна. У III–V ст. складний карпатський симбіоз даків, слов'ян, германців і сарматів закінчився на користь слов'ян-хорватів, які у V–VI ст. почали заповнювати землі Східної Словаччини, басейну Дністра (де вони змішувалися із спорідненим сербським населенням) і Сяну, а далі вздовж Татрів і Судетів дійшли до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білого Ельстеру. Так утворилася Велика Хорватія. До подібного висновку дійшов О. Майоров [Майоров А. А. Историческая память о Великой Моравии и верховская историко-географическая провинция  // Вестник Брянского государственного университета, 2016].

Про це також свідчать балканські топоніми у Хорватії, Боснії і Герцеговині, які зберегли етнічні назви відомих прикарпатських і волинських племен: требовлян (53 назви), засян-присян (1 назва), дулібів (Dulebe, Dulepska — 2 назви), бужан (всього 8 назв), лучан (всього 10 назв), волинян ( всього 5 назв) і черв'ян ( всього 51 назва). Наймовірніше найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовлянського князівств [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

Частина требовлян під тиском аварів мігрувала за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішів), а звідти на Балкани — до Хорватії і Боснії. В часи Святоплука Моравського західна частина князівства требовлян увійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стільсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ — на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під тиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

У Закарпатті в ІХ–Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця, Ужа і Боржави. Між районом Банської Бистриці і районом Кошиці — Пряшів по водорозділу річок на археологічній карті помітний розрив між городищами, тоді як басейн р. Лаборець, притоки Ондави, до теперішнього угорсько-українського кордону був повністю заселеним. Напевно тут проходили межі між карпатськими хорватами та спорідненими з ними словаками. У кінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим із яких було Земплинсько-Ужанське. Боржавське і Верхньотисянське князівства поступалися йому в території і потужності городищ [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

             Велика Хорватія була племінним об’єднанням білохорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію.

Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію. Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].

 У 561-567 рр. авари, які прийшли з Причорномор’я, завоювали Волинь і змусили основну частину дулібів, які були гегемоном волинського союзу племен, міґрувати на захід. Решта дулібів, які залишилися на попередніх теренах, аж до повстання Само знаходилися під аварським гнітом.  Отже, союз дулібів міг бути розгромленим між 561 та 562 рр.: у 560 р. авари вбили посла антів Мезаміра; в наступному році розбили кутрігурів і вийшли на Нижній Дунай; василевс Юстиніан запропонував їм як федератам імперії для поселення Паннонію, де жили герули і гепіди [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

У 561-562 рр. авари розгромили Велику Хорватію і в 587-614 рр. змусили значну частину хорватів (принаймні східна частина яких перебувала під гегемонією дулібів) мігрувати на південь — у Паннонію й на Балкани (де вони живуть і нині).  Десь з другої третини VII ст. з аварською залежністю було покінчено і союз відродився під гегемонією волинян.

 У  хорватський масив племен вклинилися сілезькі і лехітські племена (це група західних слов’ян), головне з яких — вісляни. Вони вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини.  Рух на південь сілезьких та лехітських племен відділив Західну (тобто Білу) Хорватію, що розташовувалася у верхній течії рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер, від решти Великої Хорватії. 

У 626-630 рр. звідси — із Західної (Білої) Хорватії — на заклик візантійського імператора Іраклія проти аварів на Балкани перейшла значна частина хорватського населення. Ті ж хорватські анклави, які там (верхня течія рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер) залишилися, століттями зберігали автономію і були асимільовані німцями лише в XIV-XV ст., що засвідчено документами   [Л. В. Войтович. 2022].

За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.

 На сході межі  впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

863 р. - на думку о. С. Папа, Кирило й Методій охрестили населення Закарпаття ще до хрещення Моравії. Охрестивши білих хорватів Закарпаття, Кирило й Методій залишили там частину священників та єпископа і щойно після того вирушили т.зв. «соляною» дорогою вздовж течії Тиси і Дунаю у Велику Моравію.  

 863 р. - початок хрещення народів Великої Моравії, зокрема білих хорватів.

 907-955 рр. -  Хорватія і Краків були у складі Київської Русі. Нестор повідомляє: “Іде Олег на греки, а Ігоря оставі в Києві і поя із собою варяг множества... і в’ятичів, і хорватів, і дулібів”. Немає навіть натяку на те, що Олег силою змусив хор­ватів коритися собі, і цей факт добровільності має величезне зна­чення, оскільки означає їх самоідентифікацію як русинів, визнан­ня своєї належності саме до руського етносу.

955 р.  - розгром князем Славником за допомогою німців, мадяр, приєднання ним до своїх земель Краківського і Стільського князівства білих хорватів (праукраїнців) та утворення Великої Хорватії на просторі від р. Прут до Баварії. Князь Славник зайняв ще князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.

 З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

Від 955 р. важко зрозуміти, кому належить Засяння — Київсь­кій Русі, чехам чи існує як самостійна держава Велика Хорватія, якою править хорватський князь Славник з Любеча. Із повідом­лення про кордони Празького єпископства “по річку Буг” можна зрозуміти, що у 966—981 рр. Хорватія була залежна від Чехії. 

Однак історики не звертають увагу на той факт, що від 955 і до 995 р. на території Чехії було два князівства — власне чеське, зі столицею в Празі, і білохорватське, з центром в Любечі, де пра­вила династія Славників. У Любечі, однак, білі хорвати визнавали свою належність до Празького єпископства, бо син цього Славника був там єпископом. Тому й не дивно, що його кордони справ­ді сягали тоді Бугу і Стирі, але це були не державні кордони чеського князівства, а церковні і, можливо, Великої Хорватії, яку представляла династія Славників. Однак повідомлення Кузьми Празького у першій чеській хроніці можна було зрозуміти так, ні­би кордони Празького єпископства і державні кордони чеського князівства збігалися, і з його легкої руки утвердилася версія, що і Краків, і Перемишль належали тоді не хорватам, а чехам.

В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією  [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

968-972 рр. – походи Великого київського князя Святослава на Дунай. Перша спроба збирання усіх руських земель.

981 р. - похід Великого київського князя Володимира на Велику Хорватію аж «за Віслу». Нова спроба «збирання усіх руських земель». Приєднання до Київської Русі Стільського князівства, Червенських міст і Перемишля. 

 981 р. “іде Володимир на ляхи”, на Пере­мишль, як це написав Нестор або переписувачі його літопису. Російський історик Василь Татищев пише про цю подію так: “пошедь Володимир на польського князя Мечислава за Віслою”. Праця Татищева є унікальною тому, що він був єдиним істори­ком, який користувався найдавнішими літописами, що збереглися у глухих монастирях та у старовірів. Деякі з цих літописів, ймовірно, не бачив сам Нестор (пізніше, під час боротьби зі старовірами, усі вони або пропали, або були знищені). Оскільки “за Віслою”, в районі Серадза і Каліша, саме в той час зафіксована поява міста Руссова і аж 6 сіл із назвою Володимирівка, то більшість вчених схиляється до думки, що Володимир ходив тоді на Серадщину.

Що пов’язувало цей регіон із Руссю і чому Володимир ходив туди, за тисячу кілометрів від Києва, є навіть більшою загадкою для історії, ніж минуле самого Засяння. Єдиною і найбільш віро­гідною версією є та, що дніпровські поляни ще пам’ятали про те, як півтисячоліття тому прийшли з Серадщини та Опілля у Придні­пров’я, і Володимир, можливо, вважав Серадщину своєю “отчи­ною”, а тому, щойно для неї виникла серйозна загроза із заходу, негайно кинувся її рятувати. Прикметно, що саме до Каліша зго­дом ходили ті правителі Русі, які мріяли відновити її у стародавніх кордонах: Данило Галицький у 1229 р. і Богдан Хмельницький, який у 1650 р. направив сюди своїх агентів для підготовки пов­стання проти Польщі. Є документальні свідчення того, що похід Володимира ви­явився більш-менш вдалим. Серадщину він, правда, не врятував, але Краківську Русь, Засяння таки відстояв, і з німецьких джерел 983 р. відомо, що кордони польської держави далі на схід від річки Пілиця тоді не йшли.

990 р. -  початок  другої хвиляі польської навали на схід. Польський князь Болеслав Хоробрий дійшов майже до самого Кракова. Саме тоді княгиня Ода писала у 990 p.: “Us guein locum gui dicitus Russe, et fines *Russe extendentes us gue in Cracoa”, що в перекладі з латини означає, що сусідньою з Польщею територією є Русь, а кордони Русі простягаються аж до Кракова, що є основним інструментом реконструкції наших етнічних кордонів у X ст.

992-993 рр. – чергова спроба «збирання усіх руських земель». Похід Володимира Великого на хорватів і приєднання до Київської Русі Краківського князівства разом з Сілезією.

995 р. – зруйнування чехами столиці білих хорватів на заході (Любеча) і приєднання до Чеського королівства західної частини Великої Хорватії.

999 р. – захоплення Болеславом Хоробрим Кракова та остаточний розподіл Великої Хорватії між Польщею, Київською Руссю, Чехією та Угорщиною.

Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.