Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії.
Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи і словаки - 16,5%, серби і хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.
Мовне питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш сільських народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали.
Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах.
При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.
Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.
У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був в тому, що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більша народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і нечисленні словенці.
В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни, українці, словаки, євреї та цигани.
Етнографічні карти.
Етнографічні дослідження сприяли створенню етнографічних карт, що було пов'язано з процесами українського національного відродження. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. Ян Чаплович (1780—1847) і Павло Шафарик (1795—1861).
Першою картою (1829 р.), на якій подано етнічну характеристику частини населення України в Закарпатті, була «Етнографічна карта Королівства Угорщини разом з Хорватією, Славонією, угорським військовим кордоном і Примор'ям» словацького письменника та громадського діяча Я. Чапловича (В-во: Ляйпціґ).
У 1842 р. у Празі вийшла карта чеського історика, філолога й поета П. Шафарика «Слов'янські землі», на якій вперше подано етнографічні межі розміщення українського народу.
Перші етнографічні карти Австрійської монархії.
В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр.
На підставі ревізії 1843 р. Й. Гойфлер 1845 р. опублікував першу в Австрії “Карта мов Австрійської монархії” (Sprachenkarte der Österreichischen Monarchie. – Ofen (тепер Будапешт), на якій землі слов’ян означені зеленою фарбою, а розмежування між етносами – точками. На заселеній українцями (“Ruthenen”) території автор написами позначив етнографічні групи: червоноруси, покутяни, лемки, лісаки.
На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса «Етнографічна карта Австрійської монархії» позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки).
1846 р. Генріх Берґгаус (Heinrich Berghaus; 1797–1884), німецький географ, картограф та етнограф.
Карта “Етнографічна карта Австрійської монархії” (Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie. Nach Bernhardi, Safarik, und eigenen Untersuchungen von HBgs. Febr 1845.), поміщена у першому двотомному виданні (1837-1848) «Фізичного атласу» (Berghaus'. Physik. Atlas, 1848). Видавництво Гота. Масштаб мапи 1:3 800 000 (не підписаний). Титул розташовано у лівому верхньому куті, легенду – у правому нижньому куті. Українці, що проживають в межах Австрійської імперії, позначені як Klein russen (малоруси). Автор поділяв їх на етнографічні групи: Ruthenen (РУТЕНИ на Закарпатті), Russniaken (РУСНЯКИ - від р. Дністер на схід), POKUTEN (ПОКУТЯНИ - між р. Дністер та Карпатами).
За матеріалами ревізії 1846 р. хорватський лінгвіст і хорватист Рудольф Алоїз Фрюліх (Rudolf Alois Fröhlich; 1819-1862) у 1849 р. опублікував карту – «Нова національна і мовна карта Австрійської кайзерівської держави і прилеглих частин з точним поданням окремих мовних сімей» (Neueste National und Sprachenkarte des Oestereichischen Kaiserstaates und der angrenzenden Theile, mit genauer Angabe der einzelnen Sprachfamilien. – Wien, 1849). На карті усі слов’янські землі позначені різними відтінками зеленої фарби, зокрема й українські, де українці позначені як “Русини” (Russinen).
На карті Ф. Рафельшперґера “Карта народів і мов Австрійських земель” (Völker und Sprachenkarte der Oestereichischen Staaten. – Wien, 1849) слов’янські землі виділені зеленим кольором, а розселення кожного етносу – написами. На українських територіях Австрійської імперії автор виокремив лемків, лісаків, покутян, рутенців, червонорусів, сотаків.
Етнографічні карти Австрійської (Австро-Угорської) монархії.
1855 р. Національний склад населення Галичини, Закарпаття та Буковини зображено на «Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik» (Етнографічній карті Австрійської монархії) австрійського етнографа та історика Карла Черніга.
Карл Черніг, барон фон Чернгаузен (нім. Karl Czörnig; 5 травня 1804, Богемське королівство — 5 жовтня 1889, Горіція, Королівство Італія) — австрійський етнограф, історик, державний діяч, директор адміністративної статистики у Відні.
У період 1848—1949 рр. був депутатом Франкфуртських національних зборів, між 1852—1863 рр. — голова Імперської центральної комісії для вивчення та охорони пам'яток. 1865 р. обраний головою Комітету статистики та адміністрації в імперії. Йому вдалося переконати австрійський уряд дозволити оприлюднення офіційних статистичних матеріалів. 1846 р. вперше з'явилися в пресі під його редакцією «Tafeln zur Statistik oesterr. Monarchie» за 1842 р. (видавалися до 1856 р.).
Працював начальником відділення в Міністерстві торгівлі. Тут він зайнявся організацією установ, що займалися справами судноплавства та морської торгівлі. Пізніше, коли працював начальником відділення залізниць, розробив закон про залізничні концесії і склав проект залізничної мережі для Австро-угорської монархії. За його задумами, у 1863 р. заснована Центральна статистична комісія для всієї імперії, головою якої він був до 1865 р.
Мапа видана у Відні. Масштаб карти 1:864 000, формат – 61 x 80 см. Карта була опублікована перший раз в 1855 р., друге видання 1856 р., пізніше в монографії Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» (Ethnographie der oesterr. Monarchie) 1857 р. Карта перевидавалася декілька раз, зокрема і в 1868 р. Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN). Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу – Пряшівщина (тепер Словаччина) та 15-50 км західніше р. Сян (тепер Польща).
За картою Черніrа Сян у загальному творив польсько-українську етнографічну границю. Ця межа проходила майже в цілості лівим берегом Сяну між польськими оселями Грабівниця, Весола, Липник і українськими Пакошівка, Небіцько, Іздебки, Лубно, Динів і Бахір; дальше по українській стороні залишалися Радимно і Сінява, а по польській Переворськ, Лежайськ і Ярослав. На карті показано теж два польські клини, що втиснулися в су¬цільну українську етнографічну територію: в сяніцькій окрузі і біля Радимна на Перемищині [УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ. 1962].
Праця Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» стала фундаментом усіх подальших досліджень етнічного складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії. Карл Черніг використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр. За даними К. Черніга, українців (рутенів) в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2 281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині (теперішній автономний край Сербії) – 6,8 тис. Цікаву статистику помістив К. Черніг, що до етнічного складу австрійської армії. Так за його обрахунками в лавах регулярного війська налічувалося 65,9 тис. осіб рутенської (української) національності. Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина українців була помилково віднесена до валахів (румун).
Доля карти Карла Черніга переплететься із долею української держави ЗУНР. Мапа буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської народної республіки. «Тимчасовий основний закон про державну самостійність Українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», ухвалений 13 листопада 1918 р., визначав межі ЗУНР так: «А р т и к у л II. ГРАНИЦІ. Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)».
Франц Фрід (Franz Fried; 1790-1866).
1858 р. Карта «Karte der OEsterreichischen Monarchie» (Етнографія Австрійської монархії). Масштаб 1 : 3 080 000. Карта неодноразово перевидавалася, зокрема, в 1870 р. Українці, що проживали у межах Австрійської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen) та Klein russen (малоруси). Кількість українців - 2 940 000 осіб.
Генріх Кіперт (Heinrich Kiepert; 1818-1899), німецький географ і картограф, член Прусської та Австрійської академій наук
1869 р. у Берліні вийшла друком карта “Völker und Sprachen Karte von Österreich und den Unter-Donau-Ländern” (Карта народів та мов Австрії та дунайських країн) німецького географа й картографа Генріха Кіперта. Масштаб – 1:3 000 000. У легенді серед слов'янських народів автор виділив західних слов’ян (чехів, словаків, поляків); східних слов’ян (Russen (Русини) та Russniaken (Русняки), в дужках позначив Kleinrussen (малороси), Ruthenen (рутени); південних слов’ян (словенців, сербів та хорватів, болгар). Russen та Russniaken на карті показані одним світло-зеленим кольором, межа між ними не проведена. На карті виразно показано державні та деякі адміністративні кордони, населені пункти й т. д.
Надсяння (Ярослав, Перемишль) та Пряшівщина (тепер Словаччина) - українська етнічна територія.
1878 р. Генріх Кіперт. Карта «Carte ethnographique de l'Autriche-Hongrie et des régions habitées par les Roumains aprés H. Kiepert» (Етнографічна карта Австро-Угорщини та областей, населених румунами за Г. Кіпертом). Це перша іноземна етнографічна карта де український етнос позначено як UKRAINIENS (УКРАЇНЦІ).
Ріхард Андре (Richard Andree; 1835–1912), німецький географ і етнограф.
1881 р.. на основі перепису населення 1880 р., Ріхард Андре опублікував атлас з етнографічними картами. Карта “Volkerkarte von Österreich-Ungarn” (Карта народів Австро-Угорщини). Масштаб – 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії позначені як Рутени (Ruthenen).
Ще одна карта 1881 р. Ріхарда Андре - “Religionskarte von Österreich-Ungarn” (Карта релігій Австро-Угорщини). Масштаб – 1:7 000 000. В Галичині греко-католиків та римо-католиків проживало найбільше на південний схід від Львова (Наддністрянщина) – понад 90 % населення.
На етнографічних картах Австро-Угорщини Р. Андре крайній західний етнічний ареал розселення українців (рутенів) доходить до рік Попраду, Ториси й Горнаду включно з долинами рік Топлі, Ондави й Лаборця (Свіржави), до міст Кошице й Пряшева. Крайніми північно-східними форпостами сусідніх словацької та німецької етнічних територій були міста й поселення Левоча, Пряшів, Гельниця, Будимир, Кошице.
Ф. Ріттер фон Ле Моньє.
1888 р. "Карта мов Австро-Угорщини” (Sprachen- Karte von Östereich-Ungarn. – Wien), що була створена на основі перепису населення 1880 р. за рідною мовою в угорській частині монархії і розмовною – в австрійській. На карті виділено територію компактного проживання українців (рутенів).
Поль Відаль де ла Блаш (фр. Paul Vidal de La Blache; 1845-1918), французький географ, засновник наукової школи географії людини.
1891 р. Карта «Ethnographie» (Етнографічна карта Австро-Угорщини). Українці, що проживали у межах Австрійської імперії, позначені як Рутени (Ruthenes) та Petits russiens (малоруси).
1892 р. Генріх Кіперт. «Етнографічна карта Австро-Угорщини та Румунії». Українці на карті позначені як Rusi (Руси). Значну увагу автор приділив ареалу поширення німецького етносу. Зокрема, біля Львова показана німецька колонія Вайнберґен (Винники).
1893 р. - англомовні варіанти мап Ріхарда Андре - «Ethnographic map of Austria-Hungary» (Етнографічна карта Австро-Угорщини). Масштаб 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenes).
Антон Лео Гікманн (Anton Leo Hickmann; 1834-1906), австрійський географ і статистик.
1895 р. Карта «Nationalitäten- und Sprachen-Karte von Österreich-Ungarn 1895» (Prof. Hickmann’s geographisch-statistischer Taschenatlas von Österreich-Ungarn) (Національна та мовна карта Австро-Угорщини 1895 р. (кишеньковий географічно-статистичний атлас Австро-Угорщини проф. Гікманна).
Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN). Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу - Пряшівщина (тепер Словаччина) та 15-50 км західніше р. Сян (тепер Польща). Українців Російської монархії позначено як RUSSEN. В Галичині великі міста та прилеглі до них території позначено як польські (Львів, Дрогобич, Рава-Руська, Рогатин, Станіслав і т д.).
1895 р. Карта «Religions-Karte von Österreich-Ungarn 1895» (Релігійна карта Австро-Угорщини 1895 р. (кишеньковий географічно-статистичний атлас Австро-Угорщини проф. Гікманна).
Франц Шрадер (1844-1924), французький альпініст, географ, картограф і пейзажист, народився в Бордо. Він зробив важливий внесок у картографування Піренеїв.
1899 р. Карта «AUSTRICHE-HONGARSE». Опублікована в атласі «Atlas de géographie moderne : contenant 64 cartes imprimées en couleurs, accompagnées d'un texte géographique, statistique et ethnographique et d'environ 600 cartes de détail, figures, diagrammes, etc / par F. Schrader, F. Prudent, E. Anthoine / Paris : Hachette, 1899».
Карта містить багато неточностей щодо розміщення українців. На карті позначено м. Винники (Львівщина). Українців позначено як Рутенів.
У російській енциклопедії Брокгауза й Ефрона 1900 р. “Етнографічну карту Австро-Угорщини” Р. Андре поміщено як ілюстрацію до статті “Слов'яни”.
1900 р. Ріхард Андре. «Етнографічна карта Австро-Угорщини». Ілюстрація до статті «Слов’яни» в енциклопедії Брокгауза і Єфрона. Українці позначені як «Малорусы». Українсько-польська, українсько-словацька, українсько-угорська та українсько-румунська етнічні межі подані не на користь українського етносу. Як московити перекручують історичні факти. На австро-угорській карті 1895 р. Українці позначені як Рутени, а на московському перевиданні 1900 р. УКРАЇНЦІ – вже Малоруси.
Вілліс Мейсон Вест (Willis Mason West; 1857-1931), американський історик.
1904 р. Етнографічна карта Австро-Угорської монархії. Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenians). Карта містить ряд недоліків, зокрема щодо польського етносу в Галичині й румунського в Буковині.
Географічний інститут Агостіні (Istituto Geografico De Agostini; Італія).
1910 р. Карта «Linguistic map of the Austro-Hungarian Monarchy» (Лінгвістична карта Австро-Угорської монархії). Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени-УКРАЇНЦІ (Ruthenians-UKRAINIANS). Карта містить ряд недоліків, зокрема щодо польського етносу в Галичині.
Вільям Роберт Шеферд (William Robert Shepherd; 1871–1934), американський картограф та історик.
1911 р. Карта «Distribution of Races in Austria-Hungary» (Поширення рас в Австро-Угорщині). Опублікована в американському атласі «Historical Atlas». Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenians). Надсяння – українська етнічна територія.
У виданні карти 1920 р. позначені державні кордони.
Юліус Іван Кеттлер (Julius Iwan Kettler; 1852-1921), німецький професор, статистик, географ, журналіст, редактор і картограф; мав чин таємного радника.
1918 р. “Карта народів австро-угорських земель” (“Völkerkarte der österreich-ungarischen Länder”. – Berlin; Glogau,). На карті подані етнічні межі українців Галичини.
1918 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. Карта фіксує момент розпаду Дунайської монархії. Українці та рутени - розрізняються. Цікаво, що лінія розмежування проводиться не по державному кордону з Українською державою (Ukraine). Рутени (Ruthenen) – мешканці монархії, а Українці (Ukrainer) «залазять» з території Наддніпрянщини у Галичину до р. Серет, а місцями і західніше, до Дністра.
Чехи і словаки - один народ, серби та хорвати теж. Боснійців, ясна справа, ще немає, а от болгар анахронічно включили в масив сербів-хорватів (за матеріалами Максима Майорова).
ВИСНОВОК. На австрійських (австро-угорських), німецьких та ін. європейських картах УКРАЇНЦІВ позначали як Ruthenen, Russinen та Russniaken (Рутени, Русини та Русняки). Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонім українців.
Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області й кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули та власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».
Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XI—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). У Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами та рутенами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni) до початку XX століття.
Русини (рутени) (від літописного д.-рус. роусинъ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «русин», «русинка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського).
Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих. Отже, Rutheni (Ruteni) є синонім назви «русини», «українці».
З кінця XIX — на початку XX століття назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини, руський» від «росіяни, російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має.
Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення.
Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.
*Байцар Андрій. ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ УЧЕНИХ XIX ст. // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52. Львів. 2018. С. 3-14.file:///C:/Users/admin/Downloads/10037-19598-1-PB.pdf
*Байцар Андрій. НАЗВИ “РУСЬ”,“ЧЕРВОНА РУСЬ” НА КАРТАХ ЄВРОПИ XIV–XVIII ст./ А.Байцар, І. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52. Львів. 2018. С. 15-26.
*Байцар Андрій.ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ВЧЕНИХ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст.)// Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 53. Львів. 2019. С. 3-12.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.
*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html
*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.
**Байцар Андрій, Манько Андрій. Назва «Україна — Держава (Земля) козаків» на Європейських картах XVII ст. // International scientific innovations in human life. Cognum Publishing House, Manchester, United Kingdom. 2022. С. 299—308.
*Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу.— 1 : 1 680 000.— Львів: Просвіта, 1896.
*Военно-статистическое обозрение Российской империи. – СПб., 1848–1858. – Т.1–17.
*Витвицький Софрон. Історичний нарис про гуцулів:/Переклад, передмова, примітки Миколи Васильчука – Коломия: Вид. „Світ”, 1993 – 94 ст.
*Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання / К. Галушко – К., 2013. – 143 с.
*Географическо-статистический словарь Российской империи. – СПб., 1863–1885. – Т.I–V.
*Головацкій Я. Этнографическая карта русскаго народонаселенія въ Галичинh, сhверовосточной Угріи и Буковинh.— 1 : 1 600 000.— Вhна: Ф. Кёке, [1875].
*Головацкій Я. Народныя пhсни Галицкой и Угорской Руси.— Москва, 1878.— Ч. І.— [4] с., С. 557-747, 368 с., карта.
*Головацкій Я. Географическій словарь западнославянскихъ и югославянскихъ земель и прилежащихъ странъ.— Вильна, 1884.— 372 с., карта.
*Денисъ зъ Покутья. [Ільницький В.] Вhсти про землю і дhи русинoвъ. Львoвъ, 1869.— Кн. 1.— С. 4.
*Дурново Н. Н., Соколов Н. Н., Ушаков Д. Н. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе с приложением очерка русской диалектологии. — М., 1915. — 132 с.*
* Эркерт Р.Ф. Взгляд на историю и этнографию западных губерний России. – СПб., 1864.
*Этнографическая карта Европейской России, составленная Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.
*Этнографическая карта славянскихъ народностей: съ 1-го изданія 1867-го года М. Ф. Мирковича, дополненная А. Ф. Риттихомъ / Изданіе С.Петербургскаго отдѣла Славянскаго Благотворительнаго комитета; Гравировалъ на камнѣ С. Емчениновъ. — СПб., 1874.
* Этнографический атлас Европейской России, составленный Петром Кеппеном. — Факсимильное издание 1848 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 82 л.: 77 л. карт.
*Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863.
*Заклиньскій Р. Ґеоґрафія Руси.— Львoвъ: Просвhта, 1887.— Ч. І: Русь галицка, буковиньска и угорска.— 150 с., карта.— Обкладинка, анонс нових видань.
*Зуев Н. (сост.). Подробный атлас Российской Империи С. Петербург: Типография И.И. Глазунова и Комп., 1860. - 39 с.
*Ильин А. Подробный атлас Российской империи с планами главных городов. — Факсимильное издание 1876 г. — СПб.: Альфарет, 2007. — 6 с., 72 л. карт.
*Ільницький В. Карта малоруского народа // Денисъ зъ Покутья. Вhсти про землю і дhи русинoвъ.— Львoвъ, 1869.— Кн. 1.— 76 с., карта.
*Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" / Т. В. Кардаш // Часопис картографії. - 2013. - Вип. 6. - С. 232-241. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ktvsh_2013_6_25.
* Коссак М. Карта Етнографична Малоруси.— Львовъ: Инст. Ставр., 1861 // Львовянинъ: Приручный и господарскїй Мhсяцословъ на рoкъ звычайный 1862.— Львовъ: Накладомъ М. Н. Косака, 1862.— 108 с.
*Лебедкин М. О племенном составе народонаселения Западного края // Записки Русского географического общества. – СПб., 1861. – Кн.XIII. – С.131–160.
*Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького - Режим доступу: http://meest-online.com/history/achievement/anhlomovni-pratsi-akademika-rudnytskoho/
*Маржецкий К. Л. Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края / сост. К. Л. Маржецкий, руководитель П. П. Чубинский. – 1: 1 260 000, 30 верств в дюйме. – [СПб]: Литогр. и хромолит. А. И Траншеля, [187?]. – 1 к.: 3 цв., печать, штемпель; 45×57 см.
*Маржецкий К. Л. Карта католиков, а в том числе и поляков Юго-Западнаго края / сост. К. Л. Маржецкий, руководитель П. П. Чубинский. – 1: 1 260 000, 30 верств в дюйме. – [СПб]: Тип. и хромолит А. И. Траншеля, [187?]. – 1 к.: 3 цв.; 45×578 см.
*Михальчук К. П. Карта южно-русских наречий и говоров / сост. К. Л. Маржецкий, конс.: П. П. Чубинский, К. П. Михальчук. – 1: 2 520 000, 60 верст в дюйме. – [СПб]: Типогр. А. Траншеля, 1871. – 1к.: цв., штемпель; 61×78 см.
*Мирковичъ М. Ф. Этнографическая Карта Славянскихъ Народностей.— СПб., 1867.
*Об этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.
*Падюка Н. “Народописна карта українсько-руського народу” Г. Величка: історія створення і наукове значення // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Львів, 2005.— Вип. 13.— С. 430-444.
*Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.) / Падюка Н. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zlnb/2008_1/pdf/rozdil4/Padyuka.pdf
*Падюка Н. В. Етнокартографічні праці С. Рудницького [Текст] // Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку; зб. наук. пр. – К., 2005. – Вип. 2. – С. 222-227.
*Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ», Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871.
*Риттихъ А. Ф. Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям / Сост. при М-ве внутр. дел в Канцелярии зав. устройством православ. церквей в зап. губерниях. - 2-е изд., испр. и доп. - СПб., 1864. - 2 с., 9 л. : табл., карт.
*Риттихъ А. Ф. Этнографическая карта Европейской Россіи.— 1 : 2 520 000, 60 верстъ въ англ. дюйме.— СПб.: Картогр. заведеніе А. А. Ильина, 1875.
*Риттихъ А.Ф. Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России. – СПб., 1875.
*Риттихъ А. Ф. Карта западныхъ и южныхъ славянъ.— 60 верстъ въ англ. дюйме.— СПб.: Картогр. заведеніе А. А. Ильина, 1885.
*Ровенчак І., Симутіна А. Перші етнічні карти українських земель. – ПУ, 1992 р., № 1, с. 22 – 26.
*Ровенчак І. Передумови видання Г. Величком “Народописної карти українсько-руського народу” // Вісник геодезії та картографії.— 2001.— № 1 (20).— С. 51.
*Ровенчак І. Фактори та джерела видання Г. Величком “Народописної карти українсько-руського народу” в 1896 р. // Картографія та історія України: Зб. наук. пр.— Львів; Київ; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2000.— С.109-118.
*Симутіна А. Л. Перші українські етнічні карти // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Київ: Наук. думка, 1993.— Вип. 2.— С. 23-34.
*Cocca P. I. Історія картографування території України: Підручник / Cocca P. I. – К., Либідь, 2007. – 336 с.
*Справозданє зъ дjяльности центрального Выдjлу Товариства “Просвjта” за рoкъ 1887.— Львoвъ, 1888.— С. 12.
*Таранець В. Г. Українці: етнос і мова : монографія / В.Г.Таранець. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2013. – 364 с.
*Теребенев Нестор. Карта России и племен её населяющих. Издание М. Л. Свешникова. — С. - Петербург, 1886.
*Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ / Юго-Западный Отдhлъ. Матеріалы и изслhдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ.— С.-Петербургъ, 1872–1879.— Т. I-VII.
*Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ / Юго-Западный Отдhлъ. Матеріалы и изслhдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ.— С.-Петербургъ, 1872.— Т. I.— С. VІІІ.
*Чубинскій П. П., Маржецкій К. Л. Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края.— Въ англ. дюймh 30 верстъ или 1 : 1 260 000.— [СПб.], [1871].
*Чубинскій П. П., Маржецкій К. Л. Карта католиковъ, а въ томъ числh и поляковъ, Юго-Западнаго края.— Въ англ. дюймh 30 верстъ или 1 : 1 260 000.— [СПб.], [1871].
*Шаблій О. Григорій Величко – перший український доктор географії / Шаблій О. [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://mykolayiv.org/media/files
*Шахматов Алексей. О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию. - Режим доступу: http://www.mosjour.ru/index.php?id=922
*Штойко Павло. Степан Рудницький (1877-1937): Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів: НТШ у Львові, 1997. – (Визначні діячі НТШ, No2). – С.173-175.
*Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863.
*Berghaus H. Ethnographische Karte von Europa / Auf F. v. Stulpnagels geogr. Zeichnung zusammengestellt v. H. B[erghaus] im Marz 1845, in Stich vollendet November 1846.— 1 : 6 000 000.— Gotha: Bei Justus Perthes, 1847 // Dr. Berghaus’ Physikalischer Atlas.— Bd. 2.— Abth. 8: Ethnographie.— № 5-8.— Gotha: Verlag v. Justus Perthes, 1848;
*Berghaus H. Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie / Nach Bernardi, Šafařik, und eigenen Untersuchungen von HBgs. [H. Berghaus]. Febr. 1845.— [Без м-бу].— Gotha: Bei J. Perthes, 1846 // Dr. Berghaus’ Physikalischer Atlas.— Bd. 2.— Abth. 8. Ethnographie.— Арк. 10.— Gotha: Verlag v. Justus Perthes, 1848.
*Csaplovics J. Ethnographische Karte des Konigreichs Ungern sammt Croatien, Slavonien, der ungrischen Militargrenze und der Seekuste / Nach Lipszky.— Без м-бу.— [Leipzig], 1829.
*Czoernig K. F. v. Ethnographische Karte der Oesterreichischen Monarchie: in vier Blaettern.— 1 : 864 000.— Wien, 1855.
*Frohlich R. A. Neueste National und Sprachenkarte des Oesterreichischen Kaiserstaates und der angrenzenden Theile, mit genauer Angabe der einzelnen Sprachfamilien.— Wien, 1849.
*Grosser Hand-Atlas uber alle Theile der Erde in 170 Karten. Herausgegeben von J. Meyer. Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts. 1860.
*Häufler J. V. Sprachenkarte der Osterreichischen Monarchie sammt erklarender Ubersicht der Volker dieses Kaiserstaates, ihrer Sprachstamme und Mundarten, ihrer ortlichen und numerischen Vertheilung.— Ofen, 1845.
*Physisch - Statistisch und Politischer Atlas von Europa ... in 6 Karten gross Format, schon illuminirt, mit erklarendem Text am Rand. Verfertiget zum Selbst Studium und der Tugend gewidmet von C. Desjardins ... Wien 1837. Zu haben bei dem Verfasser, Haarmarkt No. 731, und in allen soliden Kunst - und Buchhandlungen Deutschlands.
*Raffelsperger F. Volker und Sprachenkarte der Oestereichischen Staaten mit genauer Angabe der Provinz- und Begrenzung, so wie der kleinen Sprachgebiethe und der gemischten Kreis- und Ortsbevolkerung.— Wien, 1849.
*Russe Carte Ethnografique, 1852.
*Šafařik P. J. Slovansky Narodopis.— Praha, 1842.
*Šafařik P. J. Slovansky zeměvid / V. Merklas ryl.— [М-б у геогр. милях].— Praha, 1842.
*Witwicki S. Rys historyczny o Hucułach.— Lwow, 1863.— 134 s., karta.
*Witwicki S. O Hucułach. Rys historyczny.— Wydanie wznowione, tańsze.— Lwow: U Karola Wilda, 1873.— 134 s., karta.
*Zubrzycki D. Granice między ruskim i polskim narodem w Galicyi.— Lwow, 1849.— 32 s.
1878 р. Генріх Кіперт. Карта «Carte ethnographique de l'Autriche-Hongrie et des régions habitées par les Roumains aprés H. Kiepert» (Етнографічна карта Австро-Угорщини та областей, населених румунами за Г. Кіпертом).
Немає коментарів:
Дописати коментар