четвер, 22 червня 2017 р.

Життя м. Винники під німецькою окупацією (30 червня 1941 р. - 27 липня 1944 р.)



  
На окупованій українській землі німці встановили військову адміністрацію. Військовим комендантом Львова став полковник Міттерґерст, але за кілька днів його замінив генерал Ренц. У районних містах організували фельдкомендатури. Таким чином під контроль узяли життя всього окупованого краю.
Поштове відділення по вул. Галицькій у Винниках (березень 1944 р.)

Процес формування Української міліції як органу, покликаного підтримувати правопорядок та безпеку в краї був непростим.
Українська міліція виникла зразу ж, коли Львів зайняли німці. Але згодом припинила своє існування, а на її місці, згідно з розпорядженням губернатора, створено допоміжні відділи німецької поліції, що складались і з членів української міліції, які виявили бажання служити в цих формуваннях.
Українську міліцію 15 серпня 1941 р. було переорганізовано в Українську допоміжну поліцію, яка на осінь 1941 р. нараховувала 6 000 осіб. Українська допоміжна поліція створювалась з метою підтримання загального порядку і громадської безпеки. 415 українських поліцаїв з десятьма старшинами на чолі несли службу з охорони правопорядку та підтриманню безпеки у Львові. Комендантом Львівської поліції був Володимир Пітулай, його заступником Лев Огоновський. Повноваження української поліції поширювались лише на українське, польське та єврейське населення. Всі справи про порушення правопорядку німцями українська поліція була зобов'язана передавати німецьким органам правопорядку. Особовий склад Української допоміжної поліції формувався з молодих людей, які закінчили курси Поліційної школи у Львові.
У Винниках Українська допоміжна поліція знаходилася у приміщенні на теперішній вул. Галицькій, 17 (коли Винники були районним центром, у цьому приміщенні знаходився райвійськкомат). Комендантом Української допоміжної поліції у Винниках був Юрій Венгльовський.
1942 р. Винники були приєднані до Львова.
Начальником VIII дільничного уряду (до якого належали Винники) був п. Харкевич колишній сотник УСС. Коли в червні 1941 р. московські окупанти покидали Львів і знищували всіх в’язнів у тюрмі на Лонського, пан Харкевич чудом уцілів (упав разом з убитими і так вижив). Правління VIII дільничного уряду і німецької адміністрації знаходилося у приміщенні де сьогодні розташоване 2-ге поліклінічне відділення комунальної 6-ї міської поліклініки Львова (тепер вул. Галицька).
З приходом німецької армії громадськість очікувала повернення законної влади Української Народної Республіки, вітаючи німецьку армію, яка пішла війною проти СРСР. Жителі Галичини вважали початок німецько-радянського збройного протистояння як час, на котрий чекали протягом 22 місяців більшовицької окупації. Незнайомі люди кидалися в обійми, цілували один одного і не хотіли вірити, що це дійсність, що панування більшовиків закінчилося, що починається нове життя. У багатьох містечках і селах влаштовувались привітальні брами, прикрашені українськими і німецькими прапорами.
Населення Винник радісно вітало німецьких вояків квітами та окликами «Хайль Гітлер!» та «Слава Україні!», вбачаючи в них визволителів від більшовицького ярма.
Поведінка українців Галичини в перші дні німецько-радянської війни рівнялася масовому плебісцитові проти радянського режиму і терору як форми влади. Величезна більшість населення на початковій стадії не ставилася до нового окупанта як до ворога, з яким більшовицький режим був у стані війни. Однак, пройде небагато часу і ставлення українців до німецької окупаційної влади різко зміниться. Як згадував голова Львівського відділення Українського Центрального Комітету Кость Паньківський: «Три роки і один місяць тривала німецька окупація Галичини. Без особливих ілюзій, але все ж таки з надіями на краще, зустрічали українці в червні-липні прихід німців. Та доля посміялася з нас. Роки німецької окупації не записалися в житті українського народу багато краще, ніж роки більшовицької окупації».
24 жовтня 1942 р. відбулася  контингентова нарада (по заготівлі продуктів) двох волостей: Винники-округ та Білка Шляхетська (було присутньо до 100 осіб). Нараду вів старшина волості Винники-округ п. Гірняк. Після наради всі присутні відвідали ресторан п. М. Волнянської.
Українське життя у Галичині, під німецькою окупацією, детально описано Василем Офіцинським в історико-політичному нарисі «Дистрикт Галичина (1941-1944)».
Політика німецької влади в Східній Галичині в релігійній та церковній сферах різко відрізнялася від політики попереднього окупаційного режиму. Було проголошено свободу віросповідання та релігійного життя. Уже в «Прокламації до населення Галичини», виданій з приводу приєднання до Генеральної Губернії, Франк проголосив свободу релігійних відправ, а під час перебування в Галичині в жовтні 1941 р. заявив, що українське населення краю матиме можливість для розвитку релігійного життя.
Проголошуючи в цілому толерантне ставлення до релігії, німецькі загарбники негативно відносились до участі церкви та її ієрархів в національному житті. Особливо виразно це проявилось після придушення фашистами спроб відродження Української держави.
Непросто складалися відносини між німецькою владою і церквою в питаннях церковної обрядовості. Зокрема, начальник Української поліції Пітулай виступив із застереженням щодо шлюбів українських поліцаїв. Він зазначив, що греко-католицькі священики видають свідоцтва про шлюб членам Української поліції, тоді як згідно з чинним в дистрикті Галичина австрійським цивільним законодавством про організацію державної поліції, вони можуть вступити в шлюб тільки з дозволу керівництва. За шлюби, укладені без такого дозволу, подружні пари, а також священики, які їх уклали, повинні були притягуватися до адміністративної відповідальності. Поліцаї негайно повинні були звільнитися зі служби. За непослух призначалися також примусові роботи.
Проголошуючи свободу релігійних переконань та заявляючи, що виключно справа населення творити форми церковно-релігійного життя, німецька адміністрація намагалася поставити процеси, що відбувалися в релігійному житті, під свій контроль та керувати ними. Як тільки після відступу московсько-більшовицьких окупантів церковне життя в Україні почало відроджуватися, німці без будь-яких причин розпустили церковні ради, що почали виникати з метою церковного відродження. Підставою до закриття церковних рад, було, очевидно, лише те, що нова окупаційна влада боялася будь-яких форм українського організованого життя.
Все ж таки, не дивлячись на неоднозначність німецької політики щодо релігії та церкви, українське духівництво Галичини мало певні важелі впливу на політичну ситуацію, що відображалося в різного роду відозвах, листах, посланнях вищих церковних ієрархів до українців. В одних випадках зображалися інтереси українського народу, в інших — німецької влади, що свідчило часто про особливу думку церковних ієрархів.
У роки окупації Галичини продовжувало функціонувати радіо.
1941 р. німецька влада, перебравши в свої руки Львівську радіостудію, дозволила користуватись нею і галицьким українцям. З перших днів німецької окупації галичани отримали змогу слухати українські пісні та твори у виконанні львівських митців. Довший час радіопередачі українською мовою виходили з 10.30 год до 11.00 год вранці. Це був єдино можливий час, продиктований умовами загальнодержавного німецького радіомовлення. З 1 вересня 1943 р. на прохання Українського Центрального Комітету українські передачі почали виходити в ефір з 17. 15 год до 17. 45 год. Дане радіомовлення обмежувалось трансляцією музичних програм, хоча український слухач сподівався передач загального інформаційного змісту. І все ж таки, не дивлячись на нетривалий час мовлення (півгодини по понеділках, середах, четвергах та п'ятницях), населення бачило у львівському радіомовленні зародок майбутнього повноцінного українського радіо.
З 24 грудня 1941 р. в дистрикті Галичина набрало чинності розпорядження окупаційної влади про адміністрацію пошт та телеграфу, згідно з яким запроваджувалось виконання «радієвої ординації» від 13 квітня 1940 р. Власники радіоприймачів і радіодеталей, торговці радіоприймачами та радіодеталями були зобов'язані повідомити про себе поштовий уряд. Усі дозволи, видані німецькою владою на користування радіотехнікою, втрачали чинність. У випадку порушення розпорядження, винний карався шестимісячним терміном позбавлення волі.

Дозвіл на користування радіоприймачами, а також на їх кількість видавався Східною німецькою поштою (Дойче Пост Остен). На території дистрикту дозволялось слухати програми львівської радіостанції, програми німецького радіо, інші станції, що ними послуговувалось німецьке радіо. Заборонялось прослуховування, запис, поширення інформації ворожих Німеччині станцій.
При наближенні фронту у 1944 р. гітлерівцям вдалося демонтувати й вивезти з тютюнової фабрики сигаретні машини. Хотіли вони вивезти і тютюнові верстати, але робітники встигли розібрати основні вузли. Перед відступом німецьких військ директор фабрики Байрлян наказав замінувати всю фабрику й висадити в повітря. І тут у пригоді стали глибокі підземелля, де робітники пересиджували до ночі, а тоді вилазили й пробиралися до підвалу виробничих будинків, де забирали вибухівку і кидали її в каналізацію. Так і не вдалося німцям знищити фабрику.
Під час наступу Червоної армії на Львів, було частково зруйновано дах і пошкоджено перекриття над сигаретним цехом. Гітлерівці повністю розібрали і вивезли рейки трамвайної й залізничної колій, знищили лінію електропередач та вивели з ладу дизельний двигун і динамо-машину. Пограбували всі запаси тютюнових виробів.
Цікаві спогади  про події у Винниках під час Другої світової війни надає винниківчанин Ярослав Шпаківський: «Німецькі вояки пригощали дітей цукерками, шоколадом, іншими солодощами. Офіцери жили у хатах винниківчан, а солдати – у наметах, які встановили на лузі.
У нашому місті було споруджено потужну захисну смугу для оборони Львова. Усе місто було перерите замаскованими окопами й дотами, які зробили зі стовбурів кремезних дубів. А лінію від Діброви до села Чишки надійно перекрили огорожею з колючого дроту. Все було зроблено на совість.
Та сталінські стратеги перехитрили гітлерівців, бо обійшли цей укріплений район. Щоб не потрапити в оточення, німцям довелося втікати. Але саме їхню панічну втечу зупинила ця огорожа, бо солдати, які поспішали, не могли її швидко подолати… Радянські розвідники знали про цей оборонний об‘єкт, бо практично біля кожного укріплення були лійки від вибухів бомб. Цікаво, що й вони таки помилилися, бо жоден із набоїв не влучив у ціль. Після відходу фронту місцеві мешканці розібрали доти на матеріал. Ще цікаво, що спорудженням цієї лінії займалися грузинські солдати, які перейшли на бік німців. Їх дуже добре забезпечували всім необхідним, бо у вихідні дні вони частували місцевих малюків шоколадом, мандаринами тощо. Але завжди нарікали на свою долю, стверджуючи, що і від німців, і від росіян на них тепер чекає лише одне – смерть. Коли була тривога, то нічне небо краяли десятки прожекторів, які вихоплювали силуети радянських літаків із чорної прірви неба. А коли бомбили, то ми ховалися у сусідський підвал, наївно сподіваючись, що там ми були б у безпеці. Хоча це й було не так.
Ось як для мене минула війна – у постійному страсі й голоді. Пригадую, як двоє дітей бавилися у німецькому легковику. Вони щось зробили не так, і автомобіль покотився. За це мене побив офіцер, який, мабуть, гадав, що це я підмовив малюків на такий вчинок. А ще один із німецьких солдатів дозволив мені вистрілити з пістолета. Та саме у цей момент нагодився військовий патруль, і цього солдата за таку розвагу зі зброєю взяли під арешт. Чомусь закарбувався у пам‘яті старший офіцер, який затримував порушника – він був одноруким. Одного дня мене, малюка, вразив політ декількох сотень радянських літаків. Вони на сонці видавалися срібними. Цікаво, що жодна німецька зенітка не здійснила пострілу. Боялися видати себе. А коли б вистрілили, то бомбардувальники, мабуть, зітерли б наші Винники на попіл».

Відношення до євреїв.
У Винниках до 1941 р. мешкала численна і організована єврейська громада, чимало її представників активно займались пивоварінням. В роки німецької окупації на території Львівщини нацисти утворили розгалужену систему місць примусового утримання (ґетто, табори примусової праці, тюрми, табори для військовополонених), що стала складовою гітлерівської «машини смерті» на території дистрикту Галичина та Генерального губернаторства. Німецька влада всіляко переслідувала та тероризувала місцеве населення. Євреїв позбавили всіх політичних і громадянських прав. Цих людей можна було безкарно обкрадати, змушувати виконувати будь-яку роботу, депортувати, знущатися з них і вбивати. У липні та серпні 1941 р. лише в дистрикті Галичина відкрито для євреїв дев’ять таборів примусових робіт (у Львові, Винниках, Острівці, Куровичах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У вересні й жовтні створено наступні шість великих таборів, зокрема Янівський у Львові. Там євреїв примушували працювати 12–14 годин на добу. Знущалися з них, а згодом убивали. На місце убитих швидко доставляли наступних, схоплених в облавах.
Винниківський табір організований у липні-серпні 1941 р. На початку тут перебувало 800 євреїв, яких використовували на будівництві шосейної дороги. Керував будівництвом Юрген Штрооп, який відомий як ліквідатор Варшавського гетто. За свідченнями очевидців, гітлерівці розстрілювали євреїв в урочищі Діброва (на галявині біля лісу). Табір ліквідований у липні 1943 р. Усіх в’язнів (378 осіб) відвезли до Янівського концтабору у Львові, з них 105 осіб були скеровані на роботи, а 273 – розстріляні.
За спогадами винниківчанина Богдана Макульондри: «Я знаю факт, коли приреченого на смерть мешканця гетто кат послав... за набоями. Коли їх привели на страту, то з'ясувалося, що німець-убивця забув набої. От доки одні нещасні рили собі яму, то одного в'язня змусили побігти й принести їх. Про це зараз мало говорять, але в кожному з єврейських гетто німцями була створена єврейська поліція, яка слідкувала за порядком, знущалася з своїх ж одноплемінників».
За спогадами винниківчанина Богдана Гарапи: «Моя сім'я жила неподалік Діброви. Ще маленьким я босоніж пас худобу Отож, багато разів бачив, як окупанти розстрілювали в'язнів місцевого гетто.
Подеколи
, доки тривала страта, охоронці наказували мені чекати, щоб разом із коровами якась куля не вцілила в мене. Тому я бачив, як перед смертю ці нещасні й морально знищені голодом і катуваннями люди самі копали собі могилу. Таких ям було немало. Кожну засипали рядами. Розстріляли декількох нещасних і засипали їх. Згодом убили інших й також закопали над попередніми. Й так тривало доки могилу не заповнювали. Тоді наступні смертники копали собі нову могилу. Ось так це відбувалося на очах сотень людей. Але навколо панували страх і смерть, люди від горя немов заціпеніли. Мабуть, людський мозок має якісь захисні функції, бо ж в іншому випадку моє покоління від усього побаченого жаху могло б утратити розум! Я ж бачив, як ворушилася земля на цих могилах, бо хтось із розстріляних падав у яму ще живим».
За час свого існування, кількість єврейських сімей у Винниках не перевищувала 4050. Багато євреїв зі Львова приїхало до Винник  після початку Другої світової війни, коли Галичина була окупована Червоною армією. З цієї причини число євреїв у Винниках виросло до 500. Через кілька тижнів після приходу німців, всім єврейським чоловікам віком від 13 р. і старше було наказано зареєструватися в міській управі. Через деякий час їм було наказано прийти на площу біля міської управи з харчами та знаряддям праці. Їх організували в колону, і наказали йти та співати в супроводі польського оркестру, який грав марші й польські народні пісні. Колона прибула в Лисиничі. Євреям наказали копати глибокі ями, роздягається, всіх їх було розстріляно.
Єврейське поселення у Винниках було знищено в першому кварталі 1942 р. Поліцаями був оточений єврейський квартал, який знаходився в районі «бойні» (біля сучасного готельно-розважального комплексу «Святослав»). Жінок і дітей завантажили у вантажівки і відвезли в невідоме місце. Імовірно, що вони були вбиті в Пісках (в районі Лисинич).


Немає коментарів:

Дописати коментар