Зима у Винниках. Фотоальбом. 1940-і рр. - 1980-і рр.

Поміщено 8 світлин зимових Винник!

Винниківська дітвора з "Кута". Зима 1950-і рр.З архіву Юрія Домазара

1958 р. 21 січня

1950-і рр. Друкарня на вул. Танкістів (В. Івасюка)

 Поч. 1960-их рр. Олена Комендяк з дочкою Надійкою. Світлина Олександр Комендяк. Вул. Леніна (тепер Галицька).

1960-і рр. Вулиця Шевченка. На фото Володимир Копач 

1972 р.   Розлавка (вул. Ульянова, тепер вул. Соборності) 

 

Середина 1970-их рр. Різдво. 7-19 січня. РОЗЛАВКА; колишня вул. Ульянова (тепер вул. Соборності). Зліва направо: Фірман Дмитро, Байцар Марія, Березка Степан, Фірман Параскевія, Березка Марія, Голод Євгенія, Голод Володимир (з різдвяною зіркою). Фото: Байцар Любомир. 

Середина 1970-их рр. Різдво. 7-19 січня. РОЗЛАВКА. Зліва направо: Байцар Марія, Березка Степан, Фірман Параскевія, Байцар Любомир, Березка Марія,  Голод Євгенія, Голод Володимир (з різдвяною зіркою).Фото: Фірман Дмитро

Старі світлини м. Винники. Дошка пошани ЛТФ

У 1940-их - 1960-их рр. Дошка пошани знаходилася на куті фабрики, біля пам'ятника В. Леніну, по вул. Леніна (біля неї стояли лавочки, росли дерева, на поч. 1990-их рр. ця територія була забудована рядом магазинів (від міської ради до вул. Шевченка). У 1970-их - 1980-их рр. - біля головного входу на фабрику, по вул. Т. Шевченка. Як правило, на цьому стенді містилися імена й світлини достойних працівників, але були й виключення.

Дошка пошани — агітаційно-пропагандистський винахід радянської влади, що являв собою стенд з іменами й світлинами передовиків виробництва, який, зазвичай, розташовували біля прохідної або у вестибюлі підприємства. Своєю метою дошка пошани мала підвищення продуктивності виробництва, заохочення. У перші роки радянської влади називалася червоною дошкою, при цьому на противагу їй існувала чорна дошка (у подальшому — дошка ганьби), на яку заносилися п'яниці, прогульники та ледарі. Дошка пошани передбачалася «Правилами внутрішнього трудового розпорядку», що регламентували трудовий розпорядок у радянських установах, підприємствах і організаціях. Крім того, існували міські, районні, обласні, крайові та республіканські дошки пошани. Після ліквідації СРСР і зміни політичного й економічного ладу на початку 1990-х років використання дощок пошани на законодавчому рівні припинилося.

1957 р. Дошка пошани (з архіву Юрія Карманчука) 

1960-і рр. Дошка пошани (з архіву Світлани Лазуркевич).

1968 р. Дошка пошани (з архіву Юрія Карманчука) 

1970-і рр. Дошка пошани

Винниківчани. 1940-і рр.

 

1940-і рр. На фото: Йосиф Стефанишин, пані Гена Петрівська (винниківська аптекарка), перша з кінця - Гелена Зегельбах. З архіву п. Дани Зегельбах.

Йосиф СТЕФАНИШИН - учасник визвольних змагань у Другій світовій. Освічена людина, як на ті часи, казали що закінчив Варшавську політехніку, був за фахом інженером - електриком, ще навчався у консерваторії грі на акордеоні. Але, замість інструменту довелось у руки взяти зброю. По завершенні війни, як і багато наших хлопців, довгенько не виходив з лісу. Після віроломного сталінського указу про те, що всім, хто повернеться, буде збережене життя і вони зможуть зажити мирно у сім'ях. Прийшов додому, до батьків, замельдувався. Згодом його запросили на роботу на тютюнову фабрику для налагодження електрогосподарства. Та тільки завершили, як Йосифа відразу заарештували та відправили етапом. Взяв в дорогу перше необхідне і акордеон. Казали, що за цей інструмент його в дорозі і убили. Де спочиває не знаю, хоча, колись давно, мій батько називав населений пункт в росії. Так було зруйноване життя Йосифа, його батьків та нареченої - моєї тітки Гелени. І не тільки (зі спогадів винничанки п. Дани Зегельбах).

Винниківські хокеїсти. 1982 р.

 

1982 р. Зимова спартакіада Львівської обл. Новий Розділ, срібні призери команда Винник. З архіву Юрія Карманчука

З історії м. Винники.«Залізний» магазин. Фото 1970-х рр.

 Промтовари на вул. Леніна (з 1950-х рр..). Народна назва «Залізний» (Жилізний) магазин; колишня німецька Кірха, тепер храм Івана Хрестителя УГКЦ. Фото 1970-их років.

Винники (Львівщина). Пожежна станція поч. 1900-х рр.

Пожежна станція (поч. 1900-их рр. - поч. 1960-их рр.). 1940-і рр. - поч. 1960-их рр.: добровільне пожежне т-во, з цілодобовим чергуванням, з бричкою і помпою, спорядженням, потім з машиною; мало свій черепичний цех, кузню і майстерню для перезарядки вогнегасників і бригаду з хім. обробки дерев, дахових конструкцій. У 1960-1970-их рр. - продуктовий склад (мука, цукор, крупи). Тепер магазин "Шанс".

1941 р. 3 липня. Дорога на Винники (міст біля Винниківського озера)

 

Вдруге Друга Світова війна прийшла у Львів о 5-й годині недільного ранку 22 червня 1941 року. Перші 10-12 бомбардувальників атакували головний двірець, станцію Підзамче і центральну частину. Одночасно за містом у Скнилові й в Черлянах німецька авіація знищила військові летовища.

29 червня Вермахт уже підійшов до Янівського і Жовківського передмість загрожуючи Львову оточенням. Вдосвіта 30 червня передові частини німецького війська вже крокували львівською бруківкою. 

Пізніше маршал Жуков про це писав: "Авиационные налеты на Львов продолжались почти непрерывно несколько дней, притом безнаказанно: наша истребительная авиация понесла большие потери в этом районе на аэродромах в первый же час войны, зенитные средства также вскоре были подавлены. Надо сказать, что вблизи Львова нашей авиации было немало, но жилья для летчиков возле аэродромов не было. Поэтому летный состав почти ежедневно, а в субботний вечер всегда, следовал пригородными поездами на ночлег во Львов, оставляя у боевых машин дежурного. Это обстоятельство оказалось на руку фашистам, начавшим войну рано утром в воскресенье, когда все население, включая и военных, мирно почивал".

Згідно з німецькими оперативними планами вже 23 червня Львів повинна була зайняти 18-та армія. Але її військо зустріло відчайдушний опір прикордонників Сокальського, Рава-Руського й Перемиського загонів. Цей опір затримав прихід німецького війська у Львів майже на тиждень. Загальновідомо, що Червона армія не боронила місто і вуличних боїв з вермахтом не вела. Цей фактор допоміг зберегти місто й уникнути великих жертв. 

Вже 22 червня у звітах НКВД говорилось про перестрілку на вулиці Клепарівський, де з території броварні невідомі обстріляли військову вантажівку. До кінця дня було відмічено у звітах, що інтенсивні перестрілки між військом і місцевими мешканцями (у звітах їх називали оунівцями й диверсантами) на Янівському та Жовківському передмістях. Керівництво НКВД терміново почало створювати патрулі, а також виділяти додаткові сили у місця перестрілок. Наступного дня перестрілки у місті не вщухали.Вогонь вівся з дахів будинків, горищ, верхніх поверхів будинків.

Працівник підрозділу спецзв'язку Н. Карпов у своїх спогадах пише: "На второй день войны активизировали свои действия боевые группы ОУН, на улицах началась стрельба. Была повреждена воздушная линия на Тарнополь. Мы выехали устранять повреждения, но два пулемета, установленных в костеле( Матері Божої Остробрамської на Личакові), не давали этого сделать. Только при помощи танка, который направил в наше распоряжение начальник пограничных войск, удалось подавить огневую точку и восстановить связь. Бои становились все более жестокими. ОУНовцы обстреливали территорию Управления НКВД, стреляли по отдельным военным, по частям, размещавшимся на улицах. В некоторых районах Львова еще до вторжения немцев завязались уличные бои".

Інтендант львівського гарнізону Антипенко пише у спогадах: "Обстановка в самом Львове в первые дни войны сложилась крайне напряженная. Противник почти круглосуточно бомбил город, число жертв среди населения росло с каждым днем. Среди военнослужащих были, правда, немногочисленные, жертвы также и от выстрелов из-за угла: активизировалась «пятая колонна» из числа местных шовинистических групп, а также из просочившихся в город немецких диверсантов".

Звіт крайової екзекутиви ОУН рече: “25 червня в казармі на Клепарові стріляв до большевиків відділ партизанів в силі 5 людей. Нікого не зловлено. 26 червня з дому при вулиці Пєрацького ч. 8(Залізнична) обстрілювали українські партизани колону червоних панцирних військ. Большевики поставили проти будинку гармату та зруйнували стріху і другий поверх. Партизани, мабуть, загинули... 24 червня відкритий був по маршируючих большевицьких колонах скорострільний вогонь і то одночасно з кількох пунктів: з Личаківського цвинтаря, з кількох домів по вулиці Курковій та з вежі костьолу Єлисавети. Большевики знищили середину костьолу. Одначе від вівторка до суботи йшов звідти кілька разів вогонь на большевицькі колони”.

У звітах НКВД повідомлялось, що опорним пунктами з яких вівся найбільш інтенсивний вогонь, були: Високий Замок, Личаківський парк, газовня, трамвайне депо, костел Петра і Павла і Катедральний...

У своїй книзі "Поляки у Львові 1939-1944. Щоденне життя" Г.Грицюк пише, що у відповідь на обстріли в центрі міста червоноармійці  вели безладний вогонь з усіх видів стрілецької зброї та бронеавтомобілів і танків по усім підозрілим вікнам та горищам. Бої, в яких брали участь міліція, підрозділи НКВД і армійські підрозділи, що рухались через місто, не припинялась ні в день, ні в ночі. Щоб убезпечити своїх солдатів від обстрілів комендатура міста видала наказ, що зобов'язував мешканців центральних вулиць і площ тримати вікна закритими й не підходити до вікон. По усім відкритим вікнам буде вестись прицільний вогонь. Військо пересувалось містом тільки зі зброєю, яка була постійно націлена на вікна та горища. Крім того, починаючи з 25 червня у місті почались облави у підозрілих будинках. Всіх, хто видавався підозрілим, розстрілювали на місці. Але навіть такі репресивні методи не діяли.  В районі Замарстинівської особливо інтенсивні обстріли велись з монастиря отців Василіан. Там протягом декількох днів провели шість обшуків, але бійців не знайшли. В різних районах міста продовжували обстрілювати, як окремих військових, так і армійські підрозділи. Бої точились і навколо львівських тюрем.

1941 р. 3 липня. Дорога на Винники (міст біля Винниківського озера)

З історії м. Винники. 1952 р. Гурток юних духовиків при тютюновій ф-ці

Ігор Секета (1939 р.н.; корінний винниківчанин): «В перші післявоєнні роки духовий оркестр ЛТФ  під керівництвом  А. Бойчука був зовсім пристойного рівня, хоч самодіяльний, крім вальсів, танго і фокстротів виконували фрагменти оперет напр. "Сільва", "Роз-Марі", "Запорожця". В складі оркестру були такі довоєнні "базові" виконавці: кларнетисти Євген Домазар, В Чорній, Толочченко - тромбон, І. Беднарський - труба, П. Нікулін - баритон, і молодші Ю. Копач, С. Банах та ін. З відходом старенького Антона Бойчука оркестр "скапцанів", а деякі оркестранти перейшли у новостворений професійний військовий».

Зеновій Грисьо (2022 р.): «У 70-х рр.   я був учасником винниківського оркестру, який належав до ЛТФ. Зі старших музикантів ще застав Толоченка, Беднарського, Глущака, Нікуліна (керівник оркестру), Копача Юрія, Банаха С., Грицка, Ленківського Ярослава (ударник), Кравця».

         Голіян Світлана (2022 р.): «Голіян Роман грав ще під керівництвом Бойчука на трубі, а потім керівником був Нікулін».

1952 р. Гурток юних духовиків при тютюновій ф-ці. З архіву Світлани Голіян

Спогади дитинства і юних літ. ВИННИКІВСЬКІ ХОКЕЇСТИ. 1960-і - 1980-і рр..

Хокей грали всі. Першу клюшку приніс мені Св. Миколай (мав десь 3-4 роки) і до тепер вірю й чекаю Св. Миколая 19 ГРУДНЯ!!!

Зима починалася ще в листопаді. Ковзанки заливали в містах і селах, і на стадіонах. У Винниках було десятки катків (ковзанок). Від «Загороддя» й «Розлавки» (від колишньої електровні на тепер. вул. Стрілецькій) до кільцевої був лід і там були сотні дітей на ковзанах (коньках – так у нас називали), зима була мінімум 3 місяці. Ковзанка на «Розлавці» - центральна льодова арена, як на мене, на ті часи!

Грали хокей на ковзанах і без, в кирзаках (чоботи які класно їхали по льоді). Головне – Клюшка. Ціна – 1 руб. 50 коп. – доступна ціна. «Крута» мукачівська – 4 руб. 90 коп. (не всім доступна). А пластикова – 6 руб., це – бомбезно!

Інколи шайби вирізали з танкової гуми. Ковзани були дорогі і купити було важко. Часто передавалися від старших молодшим. Ковзани «ботаси» - було щось надзвичайним. Ну, саме так наш хокей і виглядав. До ночі ганяли. Взагалі, командні ігри для пацанів – це добре. У них не закосиш, там тебе швидко виправлять, якщо щось не так. Бійки особливо не пам'ятаю, все можна було пояснити і так. Всім потім знадобилося.

На території радгоспу, в цих роках, заливали справжню хокейну «коробку» завдяки Едуарду Антоновичу. Завдяки його старанням була створена серйозна хокейна команда у 1970-их - 1980-х рр.

Дуже вболівали за київський «Сокіл», який трощив іменитих москалів: ЦСКА, «Торпедо», «Динамо», ленінградський «Зеніт», башкирський «Салават-Юлаєв», «Хімік» з Воскресенська... А який у «Сокола» був воротар - Юрій Шундров! Неперевершений!!!

26 лютого 1985 року київський «Сокіл», розгромивши 7:1 воскресенський «Хімік», єдиний раз у своїй історії та в історії українського хокею завоював бронзові медалі чемпіонату СРСР. 

Так зростав наш юнацький націоналізм!

За спогадами корінного винниківчанина Юрія Карманчука: «Як згадаєш як це було здорово і по справжньому хто грав в хокей мене зрозуміє. А винниківські хлопці грали проти Шундрова в Києві на зимовій спартакіаді: Савка П., брати Дмитрієви, Цимбрак С. та Карманчук Ю. Ми представляли Львівську область».

ВИННИКИ

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ.

Винники  розкинулося на Головному Європейському вододілі, що ділить річкові системи Балтійського та Чорного морів. В околицях міста знаходиться каскад озер та джерел.

Винники знаходяться на схід за 6 км від Львова над річкою Марунькою і відокремлене від нього великим лісовим масивом. Населення близько 20 000 осіб.

На заході місто межує зі Львовом, на півночі – з селами Лисиничі й Підбірці, на сході – з селами Підберізці й Чишки, на півдні – з селами Волиця та Чишки. Координати Винник 49° 48' 56" Пн. ш. і 24° 07' 47" Сх. д. Площа міста — 667 га. У Винниках близько 130 вулиць. Найдовша вулиця — Івана Франка (170 будинків), а найкоротша — Жупан (5 будинків). Найчисленніша за кількістю мешканців вулиця Кільцева — понад 3 500 осіб.

Місто лежить на відстані бл. 80 км від кордону з Польщею.

Найвища точка Винниківщини — гора Чортові  скелі (414 м над рівнем моря).

Герб Винник — офіційний геральдичний символ, затверджений 17 лютого 1992 р. Автор ескізів — Тарас Левків. Розроблений Андрієм Гречилом та Іваном Сварником за мотивами старої печатки. Опис — у золотому полі синє гроно винограду з зеленими листочками. Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною.

Герб м. Винники встановлений на фасаді будинку міської ради, а хоругва зберігається в кабінеті голови Винниківської міської ради та встановлюється в залі під час проведення сесій Винниківської міської ради  поряд із Державним прапором. Відповідно до геральдичних правил і традицій українського прапорництва, хоругва — прямокутне полотнище зі співвідношенням сторін 1x1 м, на жовтому тлі — синє гроно винограду із зеленими листочками; з трьох сторін хоругву обрамляють синьо-жовті лиштви. Вже в середині XIX ст. виготовлялися печатки із зображенням виноградного грона, такий же герб зображено і на документах 1894—1906 рр.

Місто Винники має вигідне географічне положення, яке сприяє розвитку туризму та сфери послуг, багате на історико-археологічні, культурні та природні туристично-краєзнавчі ресурси. Винники мають добре транспортне сполучення. Через місто та околиці проходять автомобільні дороги Львів‒Тернопіль (Н-12) та Київ‒Чоп (М-06). Це транспортні артерії, якими здійснюються основні туристичні перевезення: за маршрутами «Золота підкова», а також поїздки до Галича, Коломиї, Яремче, Ворохти, Косова тощо. Територіально Винники розміщені на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма.

Горбиста місцевість та дубово-грабові ліси, що її покривають, надають неповторного природного колориту околицям Винник, що свого часу дало привід назвати їх «Малою Швейцарією».

Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малі Винники. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.

23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.

1973 р. З архіву Юрія Карманчука

1982 р. Зимова спартакіада Львівської обл. Новий Розділ, срібні призери команда Винник. З архіву Юрія Карманчука

Винники (Львівщина). Поч. 1960-х рр. Вул. Леніна (Галицька)

Вулиця Галицька — головна вулиця міста Винники Львівської області. Бере початок при в'їзді у місто з боку Львова та прямує у східному напрямку до Кільцевої дороги. Вулицею проходить М09. Через Винники по вулиці Галицькій іде дорога на Золочів та Тернопіль. Довжина вулиці близько 2,3 км. 

1785 р. — 1933 р. — німецька колонія Вайнберґен (Винні гори). Колонія була ліквідована у 1933 р. (у 1939—1940 рр. винниківські німці були депортовані). У 1940 — 1990 рр. — вул. Леніна (за виключенням німецької окупації). Під час німецької окупації (1941 — 1944 рр.) —  Адольф Гітлерштрасе. Винниківчани ще до 1980-х рр. називали цю вулицю – Кольонія.

Вайнберґен (Винники) (Винні гори, нім. Weinbergen) — німецька колонія у Винниках (поблизу Львова), закладена у 1785 році. Проіснувала до квітня 1940 року.

Перші німецькі поселенці з’явились у Винниках ще за часів короля Лева Даниловича у XIII столітті. 1785 року у Вайнберґені було закладено 32 німецьких будинки. Лютеранська кірха (нині — Церква Різдва святого Івана Хрестителя) збудована у 1937 році. 1938 року тут мешкало 367 колоністів. Разом із колонією Унтерберґен творили одну громаду (ґміну). 1785 рік — заснування німецької школи. 1793 рік — перший вчитель (у німецькій школі) Георг Ролянд.

На початку XIX століття німці школи у Винниках не мали. Навчання відбувалося лише узимку в будинку вчителя Георга Ролянда, уродженця Палатинату. У 1807 році він склав звіт, в якому подав кількість дітей шкільного віку — 40 осіб, загальна ж кількість колоністів у Вайнберґені та Унтербергені, відповідно — 195 і 83 особи. Кількома роками пізніше учнів уже було 22, а учениць 29. 1808 року у Вайнберґені — 192 особи.

Свого храму тривалий час винниківські німці не мали і ходили на богослужіння до львівської євангелістської церкви. Там же відбувались вінчання. Хрещення проводили німці у винниківському римо-католицькому костелі, а похорони відправляв місцевий німецький учитель.

Винниківська німецька громада мала у власному користуванні частину лісового масиву (західна частина урочища «Діброва», приблизно по сучасну лінію електропередач). Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Винник: освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби. Дотепер старожили Винник називають свої господарські знаряддя німецькими словами «цюрік», «васервага».Але далеко не всі винниківські колоністи займались сільським господарством. Частина з них працювала на тютюновій фабриці.

Грудень 1939 року — початок репатріації винниківських німців до Німеччини.