“Будинок книги” у Львові у старих фотографіях. Львів, якого вже немає

 

Один із найвідоміших у Львові будинків, який має адресу площа Міцкевича №8 – “Будинок книги” (на жаль, тепер вже колишня назва), який до 1939 року був відомий як будинок Шпрехера. До нього на цьому місці стояв будинок у стилі історизму, де розташовувався ресторан «Монополь», у якому часто любив читати свіжі газети, попиваючи каву, Іван Франко.

Єврей Йона Шпрехер – фантастично багата людина, власник найбільшої будівельної фірми в Галичині – в житті також був фантастичним скнарою. Він усе своє життя харчувався лише картоплею з олією і завжди ходив пішки, бо шкодував 20 грошів на трамвай. Будинок Шпрехера завершили 1921 року в атмосфері потужних громадських протестів проти гіганта, який брутально вдирався в архітектурне середовище старовинного міста, затуляв із площі Міцкевича вигляд на Катедру і порушив обіцянку бути не вищим від пам'ятника Міцкевичу.

У Львові з 1910 року вийшла заборона будувати будинки, вищі, аніж чотири поверхи. Шпрехер спритно обійшов цю заборону, обдуривши міську владу аж на два поверхи: перший поверх (партер) тоді взагалі не рахувався, і над ним збудували нібито антресолі, а насправді повноцінний другий поверх, а над четвертим вибудували величезну мансарду. У міжвоєнний період у будівлі розміщувалися: консуляти Угорщини та Румунії, Французько-карпатське нафтове товариство, магазин готового жіночого одягу Акера і Бланка, магазин металевих виробів Апштейна, магазин «Парфуми, фарби і фотографічне приладдя» Лопушанського, аптека Стенселя і «Загальна книгарня».

За часів радянського режиму будинок отримав назву “Будинок книги”, бо тут розташовувались різноманітні книжкові крамниці: «Політична книга», «Дружба», «Навчально-педагогічна література», «Мистецтво». Особливо популярним був відділ іноземної літератури, і львів’яни, значна частина яких знала польську мову, залюбки купували тут польські книжки, серед яких траплялися навіть переклади творів, які були заборонені в СРСР. З боку проспекту Свободи розміщувалася аптека. Перед Будинком книги на початку і до середини 1990-х років, коли ще не з’явилися у Львові обмінники валют, була стихійна валютна біржа, де можна було обміняти гривні на долари.

Будинок книги канув у лету у 2011 р. Тепер тут – магазини брендового одягу та техніки.

Використано матеріалами: Ілько Лемко «Львів, якого вже нема, частина 2. 2026 р.», «Фотографії Старого Львова». 

1921-1939 рр.  

1924-1939 рр. 

1928-1930 рр. 

1928 р.

1938 р.

1930-і рр.   Пл. Мар'яцька (Міцкевича).

1947 р. 

1955 р. Тролейбус ходив 4-й номер, остання його зупинка була між тим фонтаном і пам'ятником Міцкевичу. 

1956 р.

1962 р. Площа Міцкевича

1963 р.  Площа Міцкевича

1967 р. Площа Міцкевича.  Фонтан з тритонами. 

1960-і рр. Площа Міцкевича

1960-і рр. Площа Міцкевича

  

Початок 1960-х рр., пл. Міцкевича.     

1969 р.  

1970 р.

 

1972 р.

2014 р. 

 * Фотографії Старого Львова 

 *FB    Гриць Совків (The Gryć) 

 *FB  Igor Plotko

Три фото продуктових магазинів Львова кін. 1950-их - поч. 1960-их років. Контрасти: повні асортиментного товару вітрини і багатолюдні черги за "кукурудзяним хлібом"

 

Фото № 1. 1955-1960 рр. Магазин продуктів на розі площі Івана Франка.

На зображенні - типовий інтер'єр львівської продуктової крамниці 1950-х років. Ця крамниця містилась на розі пл. І. Франка та вул. Руставелі. У 1960-х роках у значно перебудованому та розширеному в бік вул. Руставелі приміщенні вже було розташовано їдальню, апізніше тут містився магазин "Дари моря". 

 Інтер'єр крамниці - доволі типовий для радянських часів: повні асортиментного товару заокруглені скляні вітрини, дбайливо закриті марлевою завісою з внутрішнього боку; світильники; щедро розмальовані за допомогою орнаментальних трафаретів стіни (типова побілка 1950-х початку 1960-х років).

Ліворуч розташований кондитерський відділ, праворуч - бакалійний відділ, де бачимо типовий асортимент продуктів того часу.   На стику вітрин двох відділів стоїть ваза з гладіолусами - такі вази, стилізовані під косівську кераміку, вироблялися на фабриці Івана Левинського до І світової війни. На полицях кондитерського відділу стоять коробки з цукерками - 18 різновидів - виробництва тоді ще знаменитої фабрики ім. Кірова (раніше кондитерської фабрики "Бранка" Маурісія Брандштадтера, пізнішої фірми "Світоч"). Під заокругленим склом вітрини міститься багатий тогочасний асортимент кондвиробів: шоколад в плитках "Спорт", "Дорожний"; мармелад фігурний, тришаровий кольоровий, карамельні подушечки різних гатунків (улюблені цукерки наймолодшої дитячої спільноти), цукерки шоколадні. У вітрині безліч гатунків ерзац-кави, банки з повидлом, пачки з "Толокном" - вівсяним борошном, з якого виходила непогана кашка для наймолодших діток, пачки з чаєм - натуральним чорним та фруктовим, кукурудзяні пластівці. 

 Фото № 2. 1955-1960 рр. Магазин продуктів на розі площі Івана Франка.

 Вся увага глядача зосереджена на бакалійному відділі. Праворуч на вітрині стоїть ваза з гладіолусами. На полицях бакалійного відділу стоять: ліворуч - пляшки з "Московською" горілкою та коньяком, а також бляшанки з рибними консервами. Праворуч - пляшки з вином: вермутом та портвейном. Можна також зауважити пірамідальну конструкцію з бляшанок з рибними консервами. Дуже цікавий асортимент продуктових товарів, представлений у вітрині. Зліва направо: бляшанки з консервованими голубцями; дві перші секції вітрини заповнені у 1 ярусі пляшками з одеським коньяком, витримка якого означена чотирма зірочками; над пляшками брили сиру трьох гатунків та масив плавлених сирків - неодмінний атрибут процесу вживання горілки; далі - знаменита варена ковбаса, улюблений предмет ностальгічних спогадів - "Теляча" ковбаса вартістю 23 карбованці 40 копійок. Слід нагадати, що умовний час виконання фото - 1955-1960 рр., тобто до реформи 1961 р., яка знецінила карбованець, після чого ковбаса коштувала вже 2 крб. 34 коп. 

В наступній секції вітрини - бляшанки з рибними консервами, не менш знамениті в спогадах "Бички в томаті" в скляних (!) баночках, гранчасті баночки гірчиці, майонез, який через пару років буде дефіцитним товаром. Наступну секцію заповнюють пляшки з вином - слід додати, що всі пляшки, які бачимо на зображенні (коньяк, горілка, вино), запечатані парафіновою масою, під якою маленький картонний корок-затичка. 

За прилавком стоять задоволені та зацікавлені фотосесією продавцi. Через кілька років асортимент дещо зміниться, почнуться перебої з продуктами, характерною ознакою 1960-61 років стануть довжелезні черги за хлібом, який випікали з додаванням кукурудзяного чи житнього борошна; в школах будуть організовані сніданки для дітей - склянка молока та булочка з білого борошна, але люди в крамниці ще не знають цього і тих змін, які відбудуться в суспільстві, тому досі так поширені ностальгічні спогади про повні вітрини та фантастично низькі ціни.

Фото № 3. 1963 р. Черга за хлібом до хлібного магазину на пр. Шевченка, 20.

Одна з характерних картин побуту початку 1960-х років - багатолюдні черги за хлібом, кількість продажу якого "в одні руки" була регламентована. Черги за неякісним хлібом із значними домішками кукурудзяного борошна, як правило, формувалися біля хлібних крамниць від 5-6 години ранку, оскільки упродовж дня полиці були пустими. В цей час в школах на великій перерві дітям в обов'язковому порядку видавався стакан молока з маленькою білою булочкою, взимку іноді до того додавався один апельсин.

Незадоволення людей, як один з методів формування негативної громадської думки, викликалося з метою виправдання зсунення політично-адміністративною верхівкою Радянського Союзу з посади керівника держави М. С. Хрущова. Коли ж владою Пленуму ЦК КПРС 1964 р. на посаду Генерального секретаря КПРС було призначено Л.Брежнєва, постачання якісним хлібом та іншими продуктами миттєво відновилося в попередніх обсягах (Ірина Котлобулатова).

Використано матеріали  Центр міської історії. 

 *FB    Гриць Совків (The Gryć) 

 *FB  Igor Plotko

Фото № 1. 1955-1960 роки. Магазин продуктів на розі площі Івана Франка.

Фото № 2. 1955-1960 роки. Магазин продуктів на розі площі Івана Франка  (Центр міської історії).

1963 р. Черга за хлібом до хлібного магазину на пр. Шевченка, 20.

 

Ціни на продукти в другій пол. 1940-их років. Режим роботи продуктових магазинів Львова

 

 З історії. Ціни на продукти в другій пол. 1940-их років. Режим роботи  продуктових магазинів Львова.

Картки на хліб і продукти у Львові було запроваджено з 1 вересня 1944 р. Фактично це означало поширення на місто системи апробованого у СРСР лімітованого постачання продовольства в особливий період. Радянський картковий розподіл був дуже забюрократизованим. Існували чотири основних групи карток – для службовців, робітників, утриманців (та всіх прирівняних категорій), дітей до 12 років. 

Хлібні картки, на відміну від інших продуктових, отоварювалися щодня й мали дві категорії розподілу – першу (800 г) і другу (500 г хліба). У середньому щомісяця робітник чи студент (за звичайною карткою) могли отримати: м’яса або риби – 1800 г, жиру – 400 г, круп, макаронів – 1200 г, цукру – 400 г, хліба (добова норма) – 500 г.

В окремих випадках робітникам або службовцям поряд з отриманням продуктових карток призначали додаткове понаднормове літерне харчування в державних їдальнях – обіди типу «А» (200 г хліба щодня, місячно – 6 кг м’яса або риби, 800 г жирів, 15 яєць, 1 л молока) й типу «Б» (200 г хліба щодня, місячно – 5 кг м’яса чи риби, 800 г жирів, 10 яєць, 1 л молока). У Львові додаткове літерне харчування типу «А» і хліб за першою категорією отримували 500, харчування типу «Б» та хліб другої категорії – 850 осіб. Здебільшого це були представники партійної номенклатури, військового командування 

У середині травня 1947 р. центральні продуктові магазини облспоживспілки не працювали по декілька тижнів, не маючи чим торгувати. 

 14 грудня 1947 року в СРСР ухвалили постанову про проведення грошової реформи та одночасне скасування карткової системи на продовольчі та промислові товари. Вона мала конфіскаційний характер і вдарила по заощадженнях населення.

 Старі гроші обмінювали на нові за несприятливим курсом (10:1), а заощадження згорали. Проте скасування карток дозволило купувати продукти у вільному продажу, хоча ціни на них були високими. 

Після грошової реформи 1947 року середні номінальні зарплати робітників зросли до приблизно 450–500 рублів на місяць.

 Із 16 грудня 1947 р. замість комерційних та пайкових (карткових) встановлено державні роздрібні ціни (за 1 кг): хліб житній – 2,80 руб., пшеничний 1-го сорту – 6,20 руб.,пшоно товчене 1-го сорту – 5,50 руб., гречка – 11 руб., макарони – 9 руб., цукор – 13,50 руб., м’ясо яловиче середньої вгодованості – 28 руб., масло вершкове солоне вищого ґатунку – 62 руб., риба свіжоморожена типу судак –10,50 руб., оселедець великий каспійський бочкового посолу – 17 руб., яблука – 8–12 руб., морозиво молочне – 20 руб., ікра білуги, калуги, осетра, стерляді зерниста в банках 1-го сорту – 400 руб., а також олія соняшникова рафінована не розфасована – 28 руб. за 1 л, яйця – 10–14 руб. за 1 дес., молоко незбиране – 2,50–3,50 руб. за 1 л, чай байховий ґрузинський 1-го сорту – 16 руб. за 100 г, кава у зернах смажена 1-го сорту – 75 руб., горілка «Особлива московська» – 60 руб. і пиво «Жиґулівське» – 7 руб. за 0,5 л.

Попри фіксовані державні ціни керівники продуктових магазинів за старими схемами часто «корегували» їх на власний розсуд. Так, філе тріски вищого ґатунку у відділі робітничого постачання УБВР-20 та багатьох закладах торгівлі Шевченківського райхарчторгу коштувало 18 руб. за 1 кг, у крамниці №10 міськвійськторгу – 15,50 руб., натомість державна ціна на цей товар за прейскурантом становила 14,90 руб. Річкового коропа продавали по 16 руб. за 1 кг замість 11,40 руб. У чайній №4 ковбасу «Українську напівкопчену» відпускали по 81,60 руб. за 1 кг, а не за 54 руб. 

 Скасування карткової системи та грошова реформа спричинили різке коливання цін на львівських ринках. Станом на 25 грудня 1947 р. м’ясо (яловичина) коштувало 30 руб., масло вершкове – 110 руб., житнє борошно – 15 руб., картопля – 2,50 руб. за 1 кг, молоко – 10 руб. за 1 л, десяток яєць – 35 руб., олія – 80 руб. за 1 л. Це було пов’язано зі спробою селян притримати продукти до певного часу та зі справжньою купівельної спроможністю нового рубля. Заповнити прогалину у продуктовому забезпеченні в повному обсязі місто не мало змоги через відсутність товарних запасів. 

У літній період 1947 р. найбільш поширені державні (облторгвідділ, відділи робітничого постачання) продуктові, хлібні магазини працювали з 8:00 до 20:00, комерційні й кооперативні – з 10:00 до 22:00, спеціалізовані збутові магазини та крамниці окремих підприємств – з 9:00 до 19:00. За дотриманням режиму роботи наглядало вище керівництво торгівлі й міліція.

У зимовий період графік був дещо іншим. Хлібні магазини працювали з 7:00 до 19:00, продовольчі – з 8:00 до 19:00, м’ясні й овочеві – з 9:00 до 19:00, «Пиво-води» – з 9:00 до 23:00. На початку 1948 р. у продовольчій торговельній мережі Львова з’явилися 6 чергових крамниць, які працювали у центральній частині міста в будні з 18:00 до 24:00 та у вихідні – з 12:00 до 20:00. У наступні роки час роботи продуктових магазинів зазнавав змін, що суттєво не впливало на забезпечення містян продуктами.

 За матеріалами "Роман Генега. СИСТЕМАГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ ПОВОЄННОГО ЛЬВОВА: СТАРІ ТА НОВІ ПРАКТИКИ. 2019 р.".  

Весна 1949 р., вул. Академічна  (проспект Шевченка)

Львів. Магазин "ОКЕАН". 1980-ті роки

 

У 1982 році на вул. Артема зведено магазин “Океан” Його спроєктували архітектори Василь Каменщик і Ярослав Мастило, а головною окрасою стала величезна мозаїка «Море і риби», створена відомим художником Володимиром Патиком. Хвилястий козирок і яскравий фасад зробили будівлю однією з найупізнаваніших у місті. Одноповерхова будівля з внутрішнім критим дебаркадером вирізнялася хвилеподібним вінцевим масивним козирком та мозаїчним панно на фасаді, виконаним у техніці глибокого рельєфу, і була важливим архітектурним акцентом у периметральній забудові вулиці.

 Коли у 2019 році стару будівлю почали реконструювати, найбільше занепокоєння львів’ян викликало знищення знаменитої мозаїки. Для кількох поколінь «Океан» був не просто торговою точкою, а частиною особистої історії міста — місцем зустрічей, дитячих спогадів і символом Львова кінця радянської епохи. Після скандалу, замість знищеної "зліпити" якусь пародію.

В «Океані» був великий асортимент мороженої риби: хек-тушка - 92 коп., мінтай -49 коп, «мєлочь» (риба для бідних і тваринок) — 20 коп. Часто в продаж «викидали» норвежський оселедець, шпроти. У продажі завжди була жива риба, була дуже добра кулінарія. У барі «Океану» завжди були канапки з чорною ікрою і копченим лососем і дуже смачна кава. Ікра, краби, лососі все це було в магазині, але з других дверей.

У 1976 році по всьому Радянському Союзу відкрилися спеціалізовані рибні магазини «Океан», і за тотального дефіциту м'яса риба змітається з полиць. «Океани» називали початком нової доби у торгівлі. Але мало хто здогадувався, що імпортні вітрини першої радянської мережевої марки – лише ширма для афери союзного масштабу, головним товаром якої стала ікра.

Обладнання для перших «Океанів» закупили в Іспанії, за закордонним зразком створили і самі магазини. Спочатку покупці приходили в "Океан" як на екскурсію: високі вітрини, візки, розфасована продукція, прилавки-холодильники. Такого у СРСР ще не було.

«Океани» були реакцією партійної верхівки на дефіцит м'яса, відповідь на провал усіх показників у тваринництві. У Кремлі вирішили перевести народ на рибу, запровадили і «рибний день». 26 жовтня 1976 р. ЦК КПРС ухвалив постанову, якою офіційно закріпив за «рибним днем» саме четвер.

Проект «Океан» спрацював: люди швидко звикли і до назви, і до того що риба не дефіцит.

З одного боку, це було досягнення радянського народного господарства – СРСР попереду всіх з видобутку морепродуктів. З іншого ж, хоч як не парадоксально, проект «Океан» працював для власного збагачення чиновників. Схема була простою: на морській хвилі, навіть при найкращих терезах, зробити точне навішування риби неможливо, звідси в кожному ящику два-три кілограми зайвого.

При цьому лише в одній партії були сотні та тисячі кілограмів неврахованої продукції, а отже, і «живі ліві» гроші під час її реалізації.

Ми йдемо по хліб! СМАК ДИТИНСТВА. 1960-ті — 1970-ті роки

Ця фраза закарбувалася на все життя!

У хлібних магазинах, і навіть в продуктових – пахло ХЛІБОМ і паперовими грошима. Хліб коштував копійки.

У моїх Винниках продуктові (хлібні) магазини були:

*«Центральний гастроном» («Продуктовий магазин») на вул. Леніна (тепер вул. Галицька); навпроти «Комісійного» (де тепер ресторан«Василина»). Діяв, мабуть, з 1940-х рр.. – поч. 1950-х рр..

*«Гастроном» («Продуктовий магазин») - кут вул. Леніна й вул. Танкістів; навпроти міської ради (тепер там торговий центр). Діяв, мабуть, з 1940-х рр.. – поч. 1950-х рр..

* Магазин «Продукти» (народна назва «Під сходами») – тепер там комплекс «Жупан»). Відкритий десь приблизно у 1960-ті рр.. (можливо, і раніше).

*Продуктовий магазин «На Глущака» (вул. І. Франка). Діяв, приблизно з 1950-х рр.. до поч. 1980-их рр.

*Хлібний магазин «Біля міліції» (кол. вул. 1 Травня, тепер вул. Стуса), з’єднання вул. Підлісецького (тоді вул. Червоноармійської) та вул. Стуса.

Буханець чорного хліба в СРСР від початку 1960-х років і до середини 1980-х коштував у Львові 14 копійок, у кінці 1980-х його ціна зросла до 20-22 копійок. Так званий «кірпічик» сірий і круглий сірий коштував 16 копійок, білий батон – 15 копійок, білий круглий хліб – 22 копійки, білий «кірпічик» 24 копійки, великий буханець білого хліба «з козирком» – 42 копійки, маленькі білі булочки – 3 копійки, бублики були по 5 копійок, рогалики 6 копійок.

У хлібний «Біля міліції» люди приходили о 9 год. вечора і чекали, коли привезуть. З кожної сім'ї хтось йшов, черга була жива. Люди гомоніли про життя. Так, про політику – ні. Погано могло закінчитися. Простоявши в черзі 1–2 год, із запашним хлібом поверталися додому.

Увечері приїжджало 2 машини, до обіду була ще одна машина з рогаликами і булочками. Забирали хліб з магазину і держустанови - на лікарню (навпроти колишньої очної, тепер ЦНАП), на дитячі садочки. Довший час приїздив фірман возом, мав зроблений спеціальний ящик, не знаю точно, від якого закладу, потім їздив ще моторолер «Муравей» із будкою на кузові по хліб. На усій вулиці стовпи могли не світити, а біля хлібного завжди було освітлено. Хліб привозили пізно, могло бути й об 11 вечора, але усі чекали (за спогадами Володимира Храмова).

У ці роки винниківчани часто купували по шість буханок (це коштувало 96 коп., давав продавчині 1 руб без решти). За законом можна було в одні руки — дві буханки. Чому брали так багато? 60-70% жителів Винник тримали підсобне господарство (свиней, корів і т. д.) і годували частково тварин хлібом.

Чому не грисом та іншими дешевими крупами? А тому, що їх у магазинах практично не було.

Коли були дітлахами по хліб їздили на роверах, а як стали старшокласниками то вже «зачіпали» в черзі дівчат, знайомилися ближче, бо з багатьма зналися лише візуально. А пізніше чекали наступного дня, щоб знов їх побачити...

Чому не грисом та іншими дешевими крупами, а, тому що їх в магазинах практично не було.

Коли були дітлахами по хліб їздили на роверах, а як стали старшокласниками то вже «зачіпали» в черзі дівчат, знайомилися ближче, бо з багатьма зналися лише візуально. А пізніше чекали наступного дня, щоб знов їх побачити...

По дорозі – ПІВ БУХАНКИ ми, хлопчаки, з'їдали, а інколи і більше. Смак теплого хліба з дитинства, який їли по дорозі з магазину, асоціюється не просто з їжею, а з особливими моментами щастя, затишку та безтурботності. Це був час, коли можна було відкусити окраєць ще теплого, духмяного хліба, не чекаючи, поки його вдома розріжуть. Це відчуття миттєвої радості та певної дитячої «таємниці».

У галицьких родинах (думаю, що не тільки) хліб шанували. Якщо кусочок впав на підлогу, його підіймали і ЦІЛУВАЛИ (в нашій родині так було завжди і є).

Сьогодні вибір хліба в магазинах і пекарнях величезний, але ті, хто з 50-х – 70-х рр., часто з тугою згадують свіжі буханці, батони і рогалики. Зараз не проблема купити «хліб», але чи це справжній хліб!

В ці роки хліб виготовлявся лише з основних інгредієнтів: борошна, води, солі та дріжджів (або натуральної закваски), без використання штучних ароматизаторів, консервантів чи поліпшувачів тіста, які широко застосовуються сьогодні.

На полицях сучасних магазинів не так часто зустрінеш буханець хліба, випечений у формі «цеглини», тоді як в СРСР це був чи не найпопулярніший формат. На відміну від круглої паляниці чи витягнутого батона, «цеглинки» можна було ставити в печі впритул одна до одної у спеціальних формах. Це дозволяло за один цикл випікати набагато більше хліба на тій самій площі. Прямокутна форма – один з найкращих форматів для транспортування. Хлібини ідеально вкладалися в дерев’яні лотки, а лотки – у фургони «Хліб». Простір всередині машини використовувався максимально ефективно.

З історії. У кінці 50-х – початку 60-х років хліб у їдальнях та кафе вільно лежав на столах і був БЕЗПЛАТНИМ.  Як відомо, 1961 року СРСР охопила продовольча криза. З прилавків магазинів зникли деякі види круп, вермішель, вершкове масло, м'ясні напівфабрикати, буженина. Почалися перебої з борошном та білим хлібом. В хліб стали домішувати горох та кукурудзу. В 1961 р. ВПЕРШЕ СРСР закупив близько 300 тис. тонн пшениці, щоб згодом імпорт довести до 50 млн тонн. З 1964 р., коли зняли Хрущова, хліб з'явився всюди та вільно. Говорили, що дефіцит спеціально створювали для усунення Хрущова.

Комісійна торгівля у Львові і у Винниках в 1950-их - 1980-их роках

 

У 1950-их — 1980-их роках комісійна торгівля у Львові була особливим явищем, що поєднувало легальний спосіб придбати дефіцитні товари з напівпідпільним світом антикваріату та «фірми» (імпортних речей). Для львів’ян комісійні магазини («комісіонки») були чимось середнім між музеєм та теперішнім елітним бутиком. Львівські «комісіонки» славилися по всьому СРСР завдяки великій кількості старовинних європейських меблів, срібла, годинників та порцеляни, що залишилися від довоєнних часів

Комісійна торгівля була єдиним легальним майданчиком для перепродажу вживаних або нових речей від приватних осіб державою, яка забирала собі відсоток (комісію) від продажу.

У звичайних магазинах панував дефіцит, а в «комісіонках» можна було знайти імпортний одяг, взуття («саламандри», джинси), парфуми та якісну аудіотехніку (японські магнітофони «Sharp» чи «Sony»).

Речі в магазини потрапляли від   артистів, що гастролювали за кордоном, та львів’ян, які мали родичів у Польщі, Канаді, США чи Австралії й отримували посилки.

У 1960-их — 1980-х роках на вул. Чапаєва, 41 (тепер вул. Городоцька, 39; район цирку) знаходилася одна з найвідоміших «комісіонок» Львова. На вул. Валовій був один з найбільших комісійних магазинів Львова.

Один із відомих комісійних магазинів — магазин  "Камелія" на площі Рози Люксембург (нині Катедральна). Були комісійні магазини на проспекті Леніна (Свободи), на площі Ринок і т. д.

Винники.  У Винниках в цей період був один комісійний продуктовий магазин на вул. Галицькій, 36.  Магазин був файний, все було в ньому, але ціни теж «файні» були, далеко не всі мали фінансову можливість там купляти товар. У 1960-х рр. ковбаса «Московська» в комісійному магазині коштувала 5,50 руб., у другій половині 1970-х вартість підвищили до 7,50. У 1980-х було 10,00 руб. і ближче до 1990 р. ще більше.

Будинок збудований на поч. ХХ ст. У 1930-х рр. - 1950 р. тут був м’ясний магазин п. Леми.  Коли сім'ю п. Леми в 1950 р. вивезли в Сибір магазин закрили, а  пізніше - "Комісійний магазин".  На поч. 1990-х рр. магазин повернули спадкоємцям п. Леми.   

З історії. Комісійна торгівля в Україні виникла ще в 1917 р., однак офіційно вона з’явилася у 1926 р., коли Цивільний кодекс Української РСР поповнився розділом “Договір комісії”.

У 1920-1930 роки комісійні магазини брали на реалізацію так звані м’які товари (одяг, відрізи тканини, взуття, трикотаж, хутро), меблі, техніку і вимірювальні прилади, предмети мистецтва і старовини, музичні інструменти, товари господарського вжитку. До 1936 року в них існували відділи продажі верстатів, деталей, машинного обладнання, покупцями в яких найчастіше виступали установи та організації.

Станом на 01 січня 1948 року в системі Мінторгу СРСР діяли 552 комісійних магазини, 143 магазини по продажу скуплених речей, 225 закупівельних пунктів.

Відповідно до наказу Міністерства торгівлі СРСР з 1973 р. в країні створювалися державні комісійні магазини з продажу ювелірних виробів з дорогоцінних металів і каменів.

Наприкінці 1980-их, з появою кооперативів та перших «човників», що масово возили товар з Польщі та Туреччини, державна мережа «комісіонок» почала занепадати, трансформуючись у приватні лавки та секонд-хенди.

1950-і рр. Асортимент кооперативного магазину був набагато ширшим, аніж у державному, от тільки не всім по кишені

 

1910-ті роки, вул. Валова.
У 1910 р. архітектор Артур Шлеєн збудував неоготичну кам'яницю на замовлення власників ділянки, родини Фінклерів.
Своєрідною візитівкою кам'яниці є її архітектурний декор роботи скульптора Тадеуша Блотницького — скульптури середньовічних лицарів із щитами, на яких містяться герби земель Галичини, Волині та герб міста Львова.
В різні часи в будинку діяли різноманітні торгові, фінансові установи, бюро та редакції періодичних видань.  В радянські часи — перукарня, а опісля один з найбільших комісійних магазинів Львова та ательє індивідуального пошиву одягу «Лілея».

1960-і рр. Площа Ринок, 2. Комісійна торгівля.

1976 р. Пл. Рози Люксембург (тепер Катедральна). По ліву сторону - магазин "Школярик", фотосалон, перед входом в будинок мебельний магазин. По центру - комісійний магазин "Камелія". 

Поч. 1980-их років.  Вул. Валова.

  *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

СМАКОЛИКИ ДИТИНСТВА. Морозиво (1960-і - 1980-і рр.).

 

У 1936 році радянський нарком харчової промисловості Анастас Мікоян привіз зі Сполучених Штатів технології та обладнання для виробництва морозива у промислових масштабах. Нова потужна фабрика запустилася у Києві у 1940 році.

Влада поставила задачу не тільки організувати виробництво, а й залучити до споживання продукту дорослих. Тож в усьому Радянському Союзі розгорнули рекламу морозива. Тепер його представляли як «висококалорійний і вітамінізований освіжаючий продукт, що має до того ж лікувально-дієтичні властивості».

У 1951 році символом радянського морозива став веселий пінгвін, якого придумав та намалював художник-рекламіст Сергій Сахаров. У 1954 році пінгвін-веселун з’явився на плакатах Київського молочного комбінату і залишався там до вісімдесятих.

Ціни на морозиво в Українській РСР трималися майже без змін від кінця 1960-х до кінця 1980-х рр.

З 1941 р. в Радянському Союзі діяв жорстокий стандарт якості морозива. Прийнятий 12 березня того року ГОСТ 117-41 уже у своїй назві окреслював увесь асортимент: «Мороженое сливочное, мороженое пломбир, фруктово-ягодное, ароматическое». Головна відмінність між кожною із цих чотирьох груп - вміст у ньому жиру й цукру. У молочних сортах морозива - 3,5% та 15% відповідно, у вершкових жиру було втричі більше - понад 10%, а в пломбірі кількість обох цих ключових складників була однакова - по 15%. На всій території СРСР - «от тайги до британских морей» - морозиво в стаканчиках, брикетах і на паличці виготовляли за єдиною технологією, упаковували в стандартну обгортку та продавали за однаковою ціною.

Усе змінилося через 25 років: 1966 р. єдиний для всього СРСР передвоєнний держстандарт скасували. За прийнятими тоді новими «Технічними умовами» кожна союзна республіка тепер могла сама розробити для себе норми виробництва. Відтоді в кожному місті з'явилися свої різновиди морозива - із різними назвами, дизайном обгорток і ціною. У Києві, приміром, асортимент назв сягнув десятка. Найпоширенішими залишилися пломбір і вершкове в стаканчиках. Та з'явилися й «делікатесні» сорти - «Київське» і «Каштан» на паличці. Японці згодом жартували, що до Радянського Союзу варто поїхати, щоб подивитися балет, відвідати цирк і поїсти морозива.

Найдешевше морозиво у Львові коштувало 7 копійок (як три поїздки на трамваї). Морозиво за 7 копійок – це ціна найдешевшого фруктового морозива у паперовому стаканчику в радянські часи; пізніше ціни зросли до 9 копійок.

Це було фруктово-ягідне морозиво у картонному стаканчику з дерев’яною паличкою. Вважалося, що воно виробляється з натуральних фруктів та ягід, хоча скоріше це був лід із цукром, барвником та різними концентратами. Цинічні домогосподарки казали про таке морозиво: «Помили банки від варення, а воду не вилили, а заморозили».

За 9 копійок продавали молочне морозиво у стаканчиках. Але воно було досить водянистим на смак.

Більш смачне вершкове коштувало 13 копійок. Його випускали і в брикетах, і на паличці, і у вафельних стаканчиках.

Найбільшою популярністю в Союзі користувався звичайний пломбір у звичайному вафельному стаканчику (особливим везінням вважалося, коли вафельний стаканчик хрустів). До 80-х він коштував 19 коп., І здача в одну копійку, звичайно, діставалася продавчині. Потім до влади дійшло, що це неправильно і пломбір став коштувати рівно 20 коп.

Відомі - шоколадний пломбір – 22 коп., і розкішне шоколадне морозиво з горіхами «Каштан» – 28 коп. 

Морозиво «Каштан» - еліта серед всіх цих стаканчиків та брикетів. Немалі гроші, за які можна було купити пів літра вершків у скляній пляшці. «Каштан» випускався двох видів — білий або шоколадний пломбір у глазурі. Останнього чомусь випускали небагато і за тої самої ціни шоколадний «Каштан» завжди був бажанішим.

У складі були лише вершки, молоко та натуральний ванілін. «Каштан» став легендою великих міст. Сьогодні така рецептура вважається надто дорогою, тому справжній пломбір перетворився на гастрономічний привид. 

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲