Український Крим. Девлет-Сарай

Історико-культурний комплекс «Девлет-Сарай» розташований у Салачику (Старосілля) на околиці Бахчисарая, на території палацового комплексу другої столиці Кримського ханства. З об’єктів палацового комплексу, що був на цьому місці з другої половини XV ст. до 1532 р. (до заснування Бахчисарая), сьогодні відкриті для огляду мавзолей (дюрбе) перших Ґереїв (1501), в якому поховані вісімнадцять членів правлячої сім’ї, в тому числі Хаджі Ґерей (помер 1466 р.), його син Менглі Ґерей І (помер 1515 р.) та онук Сахіб Ґерей І (помер 1551 р.). Поруч із мавзолеєм знаходяться руїни мечеті, ймовірно, XV ст. Тут же розміщена будівля єдиного збереженого в Криму вищого навчального закладу ханського часу - медресе Зинджирли (1500-1501). По сусідству з медресе 2008 р. виявлені і нині відкриті для огляду руїни ханських лазень (хаммам) XV ст. Окрім об’єктів періоду Кримського ханства, на цій території є могила видатного кримськотатарського просвітителя, редактора і пись- менникя-пуб лі циста І. Гаспринського (1851—1914), а також нова будівля медресе Зинджирли (1909), в якій розташувався Музей історії кримськотатарської державності, науки і культури «Девлет» (Відділ Кримського історичного музею «Ларішес») та Науково-дослідний центр музею. Колекцію музею «Ларішес» почали формувати з 2004 р. у Франції, проте існувала вона у форматі інтернет-музею. Сьогодні вона налічує понад 1 500 оригіналів найцінніших експонатів ХІІІ-ХХ ст., придбаних засновником музею «Ларішес» Гулівером Альтіним у 35-ти країнах світу, у понад 300 містах.

ЛІТЕРАТУРА

Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. / А. Л. Байцар; Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с.

Байцар Андрій. Географія Криму : навч.-метод. посібник / А. Л. Байцар. - Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2017. - 358 с.

З історії Криму. Іслам у Криму

     У домонгольський період (VII XIII ст.) іслам у Причорномор’ї поширювався здебільшого внаслідок поступової ісламізації різних тюркських племен і народів. Першими мусульманство прийняли правителі Хазарії, що у VIII ст. запровадила свій протекторат над значною частиною Криму. Проте хазари головно залишались язичниками, а їхня знать і кагани, після тривалих вагань між ісламом, християнством та іудаїзмом, вибрали іудаїзм. Уже на початку IX ст., коли каган Обадій перейшов в іудейську віру, Хазарський каганат остаточно випав з ареалу ранньої мусульманської цивілізації. Новий імпульс тюрко-мусульманська культура Криму отримала в X XI ст. від половецько-кипчацьких кочових племен, що рухались від берегів Волги та Уралу у східноєвропейські, причорноморські степи, захоплюючи й північну частину півострова. В ХІІ-ХІІІ ст. у середовищі перших мусульман Криму створено першу пам’ятку кримськотатарської мови - словник «Кодекс Куманікус».

Розвиток ісламу в Криму пов’язаний з приходом монголо-татар 1223 р. Татари, що прийшли в Крим, були язичниками. Проте вже в другій пол. XIII ст. іслам у Криму почав поширюватися. У XIV ст., за часів хана Узбека (1312-1342), іслам набув статусу державної релігії Кримського ханства. Звернемо особливу увагу на обставини, що дають змогу зрозуміти значення ісламського чинника у кримськотатарській історії та культурі. Насамперед це доволі раннє (принаймні для європейського контексту) проникнення ісламу. По-друге, це наявність двох шляхів мусульманського впливу: з півдня і з півночі - із сельджуцької Туреччини і з Великого степу з його кочовими ордами та державними структурами, уламками стародавнього Тюркського каганату. По-третє - це традиційне співіснування у Криму різних релігій. Іслам у Криму ніколи не насаджували силою. Правителі Кримського ханства (Золотоординського улусу), а згодом і переважна маса населення прийняли його добровільно й не заважали своїм сусідам сповідувати християнську, іудейську чи будь-яку іншу віру, поклонятися вогню або язичницьким божествам.

Спочатку нова релігія поширювалася серед знаті і лише потім проникла в широкі верстви населення кочівників-скотарів. Іслам у Криму був сунітського спрямування і проник сюди із Малої Азії від турків-сельджуків.

Мусульманським центром у Криму в той час став Солхат. Уже в другій половині XIII ст. тут збудували перші мечеті. Одна з них, споруджена 1288 р., сьогодні є найстарішою мечеттю Криму.

У 1314 р. тут побудовано мечеть Узбека, а потім добудовано медресе (мусульманське духовне училище) та кілька мечетей і монастирів.

У Солхаті проживали духовні судді - кадії, учені-богослови, мулли, шейхи, тобто вищі релігійні ієрархи.

     Поступово адміністративний центр зі Старого Криму перенесли до Кирк-Єра, а потім до Бахчисарая. Услід за ними туди перемістили і релігійний центр, збудували мечеті, а також найбільше в той період духовне мусульманське училище - Зинджирли-медресе. 

    Зинджирли-медресе збудував 1500 р. кримський хан Менґлі І Ґерей. Медресе мало надати престижу вченості новій резиденції ханів - на противагу медресе хана Узбека в покинутому ними Солхаті. Це - найстаріша збережена будівля навчального закладу в Україні, єдине вціліле медресе Криму (околиці Бахчисарая, поряд із мавзолеєм Хаджі Ґерея).

До кінця XV ст. практично все тюркське населення півострова стало мусульманським. Цьому сприяло і те, що Кримське ханство потрапило в залежність від Османської імперії, де іслам відігравав важливу роль у всіх сферах життя. Відставати від метрополії було неможливо. У всіх кримських містах з XV до XVIII ст. будували численні мечеті. Серед них - мечеті Кебір Джамі у Сімферополі, Джума Джамі у Євпаторії, Тохтали Джамі, Хан Джамі у Бахчисараї, Аджи-бей у Судаку, Муфтій Джамі у Феодосії та багато інших. Тільки у Бахчисараї налічували 32 мечеті.

У Євпаторії збудували мусульманський монастир (Текіє дервішів) - єдиний з тих, що зберігся у Криму. Унікальну пам’ятку кримськотатарської архітектури датують XVI XVIII ст. Конкретних даних щодо часу спорудження монастиря не збереглося. Деякі історики вважають, що Текіє дервішів - одна з перших на території Криму культових споруд Османів. «Текіє дервіш» означає притулок дервішів (у перекладі з перської дервіш означає жебрак). Дервішество бере початок з Індії. Текіє монастир мандрівних мусульманських ченців.

На цей період у Криму запроваджують змішане духовно-адміністративне управління. Муфтій, глава духовного управління, перебував за державним рангом відразу після хана. Далі йшли кадії — духовні судді, що розглядали й цивільні справи.

ЛІТЕРАТУРА

Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. / А. Л. Байцар; Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с.

Байцар Андрій. Географія Криму : навч.-метод. посібник / А. Л. Байцар. - Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2017. - 358 с.  

Зинджирли-медресе збудував 1500 р. кримський хан Менґлі І Ґерей.

Географія Криму: монголо-татари

Значну плутанину в розуміння історії тюркомовних народів Південно-Східної Європи вносять терміни «монголо-татари» або «татаро-монголи». Їх увели в науковий обіг 1823 р.

Перший набіг на Таврику монголо-татари здійснили 1223 р.

Початок утворенню Монгольської імперії поклало об’єднання монгольських племен під проводом Чингіс-хана 1206 р. Після смерті Чингіс-хана (1227) держава була поділена між його чотирма синами (Джучі, Джагатаєм, Толуєм, Угедеєм) — Чингісидами. Кожен отримав улус, юрт (простір для пасовищ) та Інгул (частину данини).

Проти кипчацьких ханатів Північного Причорномор’я 1223 р. вирушила армія Джучі. Тоді ж відбувся перший похід татар на Крим. Його повторили 1239 р. Того разу кипчаків перемогли остаточно, а Крим перейшов під контроль нової адміністрації. Разом із нечисленними монгольськими командирами на півострів прибули маси тюрків (яких монголи підкорили раніше), близьких за мовою та культурою до кипчаків, що мешкали у Криму. Частина кримських кипчаків пішла зі степів до гір, поповнивши тамтешнє населення, а частина асимілювалася з новоприбульцями: так продовжився давній процес формування місцевого кримського тюркомовного етносу — кримських татар.

Монголо-татари (татари) — багатоплемінний конгломерат азійських кочівників, об’єднаних під владою монгольських ханів. В етнічному плані серед них переважали тюрки. Переслідуючи половців, з якими вони вели воєнні дії, татари вторглися на півострів, захопили і пограбували Сугдею (Судак). Ці події ознаменували новий етап історії Криму.

Історична довідка

Для розуміння етнічної історії кримських татар необхідно з’ясувати історію вживання терміна «татари». Вперше його згадують у старотюркських Орхонських пам’ятках VIII ст. для визначення північно-східних монгольських племен; означає він «іноплемінник». Деякі історики та етнографи вважають, що слово «татари» виникло від китайського «татані», яке в перекладі означає «об’єдную». Як доводять дослідники, у XIII ст. Чингіс-хан у процесі боротьби за створення феодальної держави більшу частину татар знищив, а решту (близько 5 тис.) розподілив серед монгольських племен. Плем’я «татари» як етнічна одиниця перестало існувати. Населення нової держави Чингіс-хан вимагав називати «монголи», що означає «божественний», «срібний». Однак сусідні народи, як і раніше, називали їх татарами. Отже, орда Чингіс-хана мала дві назви: «татари» і «монголи».

На Русі (Україні) і в Західній Європі населення Золотої Орди, а згодом Кримського, Казанського, Астраханського, Сибірського ханств називали татарами. Етнонім «татари» до 20-х років XIX ст. використовували для тюркомовного населення Поволжя, Криму, Кавказу і Закавказзя. Потім з’явились самоназви: азербайджанець, карачаєвець, балкарець, кумик, ногаєць, казанський татарин, кримський татарин та ін.

Згідно з науковою термінологією відомого російського дослідника Л. М. Гумільова, татари становили невелику частину тюркського суперетносу, що посунув у XIII ст. у Східну Європу, назву якого запозичили деякі інші тюркомовні народи. Її ми простежуємо в різних літописах східнослов’янських народів XIII- XIV ст., зокрема, у Лаврентіївському літописі (20-тіроки XIII ст.).

А ось погляд на походження кримських татар відомого історика, етнографа Агатангела Кримського: «Татари» - ненаукова назва для тих мусульмансько-турецьких (тюркських) народностей, котрі живуть у Криму, на Волзі (казанці, астраханці та ін.), у Сибіру, Кавказьких краях. Та треба пам’ятати, що найдавніше ім’я «татари» визначало монголів (не тюрків). Так звалося монгольське коліно, що до нього належав завойовник Темучін Дженгіз-хан, не тюркське звичайно».

Протягом XIII ст. татари ще декілька разів нападали на Крим, погрожуючи пограбувати міста Східного Криму - Солхат, Сугдею і Кафу. Тут, на сході півострова, вони оселялися, спочатку лише на зимівлю, а потім розселялися в степах і передгір’ях. Кожен із семи улусів (родів) займав чітко визначену територію - бейлик - під керівництвом улус-бея. З часом із бейликів склався Кримський юрт Золотої Орди, який постійно поширював свою владу на півострові (крім Кримського, були ще Астраханський і Казанський юрти).

У середині XIII ст. татари захопили Солхат, який став політичним, а потім і релігійним центром Кримського юрта й одержав назву Кирим. Тут перебував намісник золотоординського хана в Криму. З підкорених жителів півострова - греків, вірмен, українців та інших - татари збирали данину. Були обкладені даниною і генуезькі портові міста. Крім того, на невільничих ринках генуезьких міст татари продавали захоплених під час набігів полонених.

З початку XIV ст. татари почали поступово захоплювати землі в південно-західній частині Криму. Розгрому підлягали не лише генуезька Кафа, а й міста Південно-Західного Криму: Ескі-Кермен, Херсонес і Кирк-Єр. Лише Мангуп залишився непідкореним, хоча і залежним від татар.

Першим татарським поселенням на південному заході півострова став Ескі-Юрт (район сучасного залізничного вокзалу в Бахчисараї). Поступово татари розселялися не лише по передгір’ю, а й у горах; відбувався процес їхнього переходу до осілого землеробства. Кирк-Єр став центром бейлика, а потім і ядром Кримського ханства.

У середині XIV ст. в Золотій Орді розпочалась внутрішня міжусобна боротьба. Крим також неодноразово ставав ареною боротьби за утвердження авторитету того або іншого хана. Зокрема, 1347 р. полки хана Джанібека вели військові дії проти генуезьких колоній у Криму. Італійці в Кафі успішно оборонялись, а серед нападників спалахнула чума. Щоб перемогти ворога, золотоординці за допомогою катапульт почали закидати в місто трупи померлих від чуми. Згодом на чуму почеши хворіти захисники, які були змушені покинути фортецю і втікати в Італію. Разом з ними в Західну Європу потрапила й хвороба, спричинивши епідемію чуми, яка забрала мільйони життів. Цей випадок можна вважати першим у світі використанням чуми як бактеріологічної зброї.

Тривалий час боротьбу з ханом Тохтамишем за владу в Золотій Орді вів хан Мамай, володар Солхату й околиць. Після поразки в Куликівській битві Мамай втік у Кафу. Тут його вбили місцеві татари. Цим вони сподівалися відвести від себе гнів Тохтамиша, який став ханом Золотої Орди. Поховали Мамая з почестями. Могильний курган під назвою «Шах-Мамай» і сьогодні височіє між Феодосією і Старим Кримом.

Наприкінці XIV ст. багато міст і сіл півострова зруйнував хан Едигей, ставленик середньоазійського еміра Тимура, який вів у той час непримиренну боротьбу з Золотою Ордою.

Кримський юрт до кінця ХІУ-початку XV ст. вивільнився від впливу Золотої Орди. До середини XV ст., коли Орда значно ослабла, почалась серйозна боротьба між татарськими ханами за контроль над її окремими частинами, унаслідок якої першим ханом незалежного Кримського ханства став Хаджі Ґерей, онук Тохтамиїна. Заручившись підтримкою Литви і Туреччини, він розгромив інших претендентів з Орди, зламав опір генуезців, пережив інтриги беїв, перш ніж остаточно утвердився на ханському престолі й став засновником династії Ґереїв, які правили Кримом наступні 350 років. Хаджі Ґерей переніс столицю Криму з м. Кирим у м. Кирк-Єр, а згодом Менґлі І Ґерей - у Салачик, а Сахіб І Ґерей - у Бахчисарай.

Взаємовідносини між татарами й корінними жителями Криму поступово стали добросусідськими. На землях татарських феодалів іншомовне населення - греки, вірмени, караїми та інші - органічно необхідний елемент. У захоплених татарами містах - Солхаті, Кирк-Єрі та інших - зберігалось поліетнічне населення. Постійно відбувалася асиміляція прибулих татар і місцевого християнського населення. З одного боку, татари переймали спосіб життя, навички ремесла, сільськогосподарські традиції, деколи й християнську віру культурніших місцевих жителів; з іншого, - простежувалося отатарення корінного населення, що виражалось у поширенні тюркської мови, а потім й ісламської віри. Так формувався етнос, який згодом отримав назву кримські татари.

Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. 224 с.

Байцар Андрій. Географія Криму.: навч.-метод. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. 301 с.