Львів і Винники 1950-1959 років у фотографіях

Зібрано 235 давніх світлин!

1950-і роки ніхто не називав повоєнними. Так зазвичай називали 1940-і роки. Люди неначе хотіли якнайдалі в часі втекти від найжахливішої світової війни й найстрашніших політичних репресій по ній, хотіли якось оговтатися і просто по-людському жити. Тоді ще незламні герої УПА вели в лісах бої з енкаведистами, ще у львівських тюрмах мордували незгодних із тоталітарною владою, ще часто мчали «на білі ведмеді» потяги зі засудженими із Західної України. Але для решти життя тривало, і львівські українці, неначе зіщулившись, однак з вірою у кращі часи пристосовувались до нових, небачених за всю історію Львова реалій.

Латка на лікті або коліні робітника чи службовця, босоногі селянки-«парашутистки» з клумаками за спиною, окраєць хліба, змочений водою і посипаний цукром, як неабиякі ласощі для дітей, на початку 1950-х були радше нормою. Але життя вдавало, начебто й нічого не сталося. Зранку молоді хлопці розносили свіжий хліб із булочної до помешкання львів’ян, потім під’їжджав візочок з бідоном і молочниця підносила молоко до кожних дверей. За доставку платили 50 копійок. У ті часи ще безпечно було залишити біля дверей набіл для покупців, а покупці безпечно клали гроші, не боячись, що їх поцуплять.

До мешканців квартир часто приходили й селянки з тлумаками, так званими "парашутами". Пропонували молоко, сир, сметану, овочі та фрукти. Кожна продавчиня мала свою «пані», яка купувала в неї продукти впродовж багатьох років. І хоча рівень життя був далеко не довоєнний, порівняно з іншими містами Радянського Союзу Львів був культурніший і заможніший. Інерція побуту й культури минулої Європи давалася взнаки.

Навчені сумлінно працювати, люди просто не могли інакше. Тільки-но взимку випадав сніг — двірнички збирали його у бляшані балії зі шнурком і скидали в каналізаційні люки. Деякі поляки, власники кам’яниць, сподіваючись на повернення попередніх часів, влаштовувалися на роботу до свого колишнього будинку двірниками, щоб підтримувати чистоту. Старі ліфти були доглянутими, пізніше частину з них знищили, бо радянські стандарти — ГОСТи — не збігалися з європейськими. Останні довоєнні ліфти із дзеркалами, плюшевими канапами, килимами й різнокольоровими ліхтарями зникли власне наприкінці 1950-х, бо ця розкіш теж не вписувалась у концепцію радянсько-пролетарського побуту.

А ще не вписувалось звертання — навіть поміж двірничками — на «ви» і «пані». Щоправда, наступне покоління двірників, яке прибуло з навколишніх сіл і тулилося в напівпідвалах задля міської прописки, за мізерну платню вже служило не з любові до порядку. Тож блиск у львівських під’їздах поступово зникав, скло переставало пропускати світло, а повітря набувало стійкого аміачного запаху. Тротуари мели рідше, а сніг нагромаджувався у льодяні кучугури. Так Львів втрачав багатовікові звички побутової культури.

Окрім культурного зубожіння, на львів’ян від нової влади раптом звалилися ще й так звані боргові цінні папери. Газети захоплено розповідали, з якою радістю люди купували облігації державної позики. Насправді аж до 1958-го громадян буквально змушували до цього. Грошей, звісно, майже не повернули. Із 25 млрд боргу без жодних обіцяних відсотків вкладникам віддали тільки 1 млрд рублів. І це було аж 1974 року. За 100-рублеві облігації тоді давали десятку, тому діти бавилися ними.

А в 1950-х львів’яни виживали по-різному. Що могли, як-от взуття, одяг і навіть килими, на продаж виготовляли вдома. Приватно працювали і лікарі, і перукарі, і кулінари, і сантехніки. Хатні мініцехи були популярними, хоч і дуже ризиковими. За таке кустарне виробництво могли запроторити до в’язниці. Тож двірникам часто давали хабара за мовчанку. Зрештою, підпільні цехи в радянському Львові проіснували до кінця 1980-х, поки не легалізувалися в кооперативи.

Через мізерні зарплати частим явищем були крадіжки на роботі, а крадене продавали на барахолці. Фактично всі товари на початку 1950-х були страшенним дефіцитом. А оскільки вдягатися у кравців чи в ательє було дорого, часто люди носили латане вбрання. Чоловіки не соромилися латаних штанів і піджаків. Приїжджі жінки ходили в так званих лосьолках — капцях без підборів, які взували на білі шкарпетки. Дефіцит одягу плодив банди грабіжників, які могли роздягнути людину до нитки. Траплялося, що задля одягу навіть могили і склепи грабували. Поважного віку львів’яни казали, що цей вандалізм привезли новоприбульці зі Сходу.

З харчів буквально все було дефіцитом, окрім бичків у томаті. До крамниць за борошном шикувалися звечора, вночі тримаючи чергу. У магазині на вулиці Шевченка продавали голубине м’ясо. Робітник на початку 1950-х отримував на місяць 300 дореформених карбованців, а вже від березня 1957-го — майже 600 крб, та і цього було вкрай мало.

Тож люди, і не лише вихідці з сіл, намагались заводити домашнє господарство. На околицях скрізь садили городи, а в сарайчиках навіть поблизу центру тримали курей, кіз, а також свиней. У робітничих районах, наприклад, на Богданівці (де завод Львівсільмаш) майже на кожному подвір’ї на Різдво або Великдень різали свиней, смалячи туші паяльними лампами.

Доволі дешевим було харчування у громадських закладах: буфетах, закусочних, пельменних тощо. Загалом 1955 року у Львові працювало 415 кафе, ресторанів і їдалень. Але цього не вистачало, особливо на підприємствах і в навчальних закладах. Там бракувало стільців, відвідувачів обраховували, готували абияк, зате — дешево. Ресторани були доступними навіть для студентів, але і з відповідним рівнем обслуговування.

На початку 1950-х Львовом ще їздили фіри, запряжені трофейними німецькими кіньми (битюгами), які з пивзаводу на Клепарівській розвозили бочки з пивом. Фірами підвозили до крамниць продукти, возили вироби промислових підприємств, їздили комунальники, збирачі старих шмат та роми. Найбільше фір приїжджало на Краківський базар, який містився за кілометр від нинішнього, на площі Святого Теодора. Селяни привозили свій крам, продаючи його просто з фір. Гужовий транспорт не заважав, бо іншого у 1950-х на вулицях Львова було дуже мало.

Одразу по війні львів’ян обслуговували усього 3 рейсові автобуси, таксі не було. До 1960 року вже курсувало 262 автобуси, 30 вантажних і 350 легкових таксі. А приватних автомашин із 350 на початку десятиріччя збільшилось до 2 тисяч наприкінці тих років.

На центральних вулицях і навіть околицях Львова залишалась бруківка.

В історичному центрі з площі Осмомисла наприкінці 1950-х перенесли ринок, частково упорядкувавши там сквер. А на пустирі, що залишився, працював здебільшого київський зоопарк. Згодом там облаштували автостоянку, потім був ринок "Добробут". Також наприкінці 1950-х із однієї з найдавніших дільниць, площі Святого Теодора, забрали барахолку та перенесли на стадіон "Торпедо" на Золотій. А продовольчий базар — на місце сучасного Краківського ринку. Львів’яни довго звикали, бо вважали, що він далеко від центру, тож у перші роки ринок фактично животів. Колишній худобо-сінний ринок Підзамче у 1950-х залишався єдиним у Львові, де продавали живу худобу.

Увесь лівий бік проспекту Чорновола був пустирем зі ставками. Заболочений став з очеретом був ще і на місці теперішнього готелю «Львів». Загалом у цьому районі містилася більшість із майже 60 водойм Львова. Згодом майже всі забудували.

Цілком європейський вигляд у 1950-х мали газони вздовж львівських тротуарів. Вони були загороджені акуратними металевими парканчиками, які вже в 1960-х за вказівкою партійного цабе безжально потрапили на брухт. Тоді ж зникли бронзові окантування тротуарів на проспекті Леніна, які слугували не лише для краси, але й для ознакування країв тротуару у вечірній час.

Справжнім дивом, викладеним із живих квітів, були великий портрет Кобзаря на проспекті Шевченка і величезний годинник під мурами Бернардинського собору. До того ж стрілки годинника завжди показували точний час. Схожий квітковий годинник 2011-го відновили трохи північніше.

До початку 1960-х Львів освітлювали газові ліхтарі. Комунальні працівники традиційно запалювали їх за допомогою довгої жердини з ґнотом, а на площі Ринок до них підіймалися драбиною.

У 1950-і роки у Львові облаштували чимало нових парків. До робіт залучали містян, як казали раніше, добровільно-примусово.

Уздовж алей у львівських парках традиційно стояли скульптури шахтаря з молотком, колгоспниці зі снопом і спортсмена з веслом. А до 1956-го ще стояли гіпсові Ленін і Сталін. На клумбі біля виходу з Парку культури навесні викладали з квітів портрет Шевченка. Для танців у парку відвели майданчик за металевою сіткою, прозваний «кліткою». Фокстрот і танго, не говорячи про рок-н-рол, були неофіційно заборонені, тому танцювали вальс, польку і па-де-грас. Свої фізіологічні потреби львів’яни справляли в темних закутках парку, бо не всі наважувалися зайти до загиджених туалетів. Вони теж були характерною радянською традицією. У другій половині 1950-х на вулицях Львова з’явилися поливальні машини.

Місто у 1950-х роках розросталося швидше, аніж це передбачав держплан, і через хибну стратегію архітектори припускалися помилок. Промислові зони, що розвивалися на базі старих заводів і фабрик, опинилися всередині міста.

Важка військова лише вночі їздила центром Львова до 1958 року. Бо ж ні об’їзних доріг, ні тим паче кільцевої не було. Однієї ночі через дві самохідні артилерійські установки, що рухалися вулицею Чорноморською, завалився будинок. Люди вціліли, їх переселили у квартири на Новому Львові, а руїни розібрали. Після цього випадку гусеничну й важку техніку в центрі категорично заборонили, у тому числі й на урочистих парадах біля Оперного, а так звану залізну дивізію перевели під Яворів.

А от за сміттєзвалища у 1950-х ще й не бралися. Їх на території самого міста було декілька: на Пасіках, Личаківській, на теперішній Таджицькій. А сміттєзвалище, влаштоване вище від сучасної церкви Андрія на вулиці Шевченка, тягнулося аж до Золотої. Потім люди поробили собі там городи.

Упродовж 1950-х років Львову адміністративно підпорядкувалася низка населених пунктів, які раніше належали районам Львівської области: Скнилівок, Підсигнівка, Сихів Пустомитівського району; Старі Збоїща, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці Новояричівського району. Року 1955 ще додалось 1200 га: хутір Лисиничі з автобазою та дріжджовим заводом, село Козельники, хутір Богданівка, частина Брюховицького району. Самі Брюховичі підпорядковано Львову 1957-го, а Винники — 1959 року.

У країні «рівних можливостей№ плодилися продуктові і промтоварні магазини та склади з дефіцитними товарами для партійної "еліти". З’явилися перші валютні магазини, також для неї. А багаті російські та єврейські родини наймали в прислугу дівчат із галицьких сіл. Ті мали відпрацювати декілька років, а за це отримували прописку й допомогу з працевлаштування. З такою ж метою молодь штовхали вступати в комсомол. Однак до КПРС галичан покликали лише через десятиліття по тому, як були знищені чи вивезені на Сибір останні упівці.

Львів стрімко зросійщувався. Саме у 1950-х кількість етнічних росіян досягла свого піку — вони становили майже третину населення міста. При тому, що у прикордонних з Росією Чернігівській та Сумській областях їх було менше, ніж на Львівщині. Найвищої позначки сягнула і кількість євреїв — 28 тисяч, до того ж це були російськомовні євреї з радянських теренів. Якщо додати ще третину російськомовних українців-переселенців, то українців-галичан у Львові налічували лише приблизно третину.

Легендарні «хрущовки».

Хрущовки — зазвичай п'ятиповерхові панельні і цегляні будинки без технічного поверху, ліфта й сміттєпроводу, що почали масово споруджуватися в СРСР під час правління Микити Хрущова, за що і отримали в народі його ім'я. Тоді припинялось будівництво помпезних «сталінок» і на заміну їм починалось масове будівництво простого житла.

«Хрущовки» почали з'являтися після відомої ухвали «Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві», підписаної Хрущовим у 1955 році. З чуток, ідея будівництва в СРСР «дешевого житла для однієї сім'ї» сподобалася Микиті Сергійовичу під час візиту до однієї з «дружніх країн», де він побачив подібні будинки.

У той час будівництво такого житла було виправдане урбанізацією: багато колгоспників, нарешті отримавши паспорти, приїхали працювати до великих міст. Перед владою постало важливе питання: де людей селити?

Крім того, масове будівництво «дешевого житла» могло допомогти у вирішенні ще однієї соціальної проблеми, надзвичайно актуальної для великих міст того часу — розселення комуналок та бараків.

Передбачалося, що «хрущовки» будуть житлом з короткостроковим терміном використання, але, як відомо, немає нічого більш вічного, ніж тимчасове. Так що знамениті «хрущовки» і нині стрункими рядами стоять на вулицях Львова й інших українських міст.

Гриць Совків (ФБ): «Виявляється, що над проєктуванням типових «хрущовок» працювали цілі наукові відділи! Питання планувань і внутрішньої ергономіки будівель вивчалось дуже і дуже скрупульозно. Так, шляхом надточних математичних розрахунків було встановлено, що на одного пересічного радянського громадянина передбачалась шафа шириною в 50 см. Цей розмір був вирахуваний шляхом інвентаризації всього одягу, яким могла володіти радянська людина (аж до кількості спідньої білизни). Так, сім’я з трьох осіб мала в квартирі місце під шафу довжиною всього 1,5 метра

Згідно з тією ж ергономікою, щоб надіти пальто, потрібен передпокій шириною всього 95 см. А що б витертися рушником у ванні досить ширини 110 см.

Окрема тема – відсутність ліфтів. Медики «світлої доби комунізмо-соціалізму» видали висновок, що на здоров’я людини ніяк не впливає підйом по сходах до четвертого поверху. Бюрократи накинули зверху 25 відсотків (радянська людина – найбільш витривала), тому будівлі до п’яти поверхів не облаштовувались ліфтом.

Окрім того, собівартість будівництва намагалися максимально знизити. Тому, окрім зменшення загальної площі квартири, зрізали «все зайве». Наприклад, прибираючи ліфти, можна було заощадити цілих 10% від загальної ціни об’єкта.

Для більшості «хрущовок» було багато спільних «фішок». Це сумісний санвузол (якщо на поверсі 4 квартири), скриня для продуктів під вікном в кухні (народна назва «хрущовський холодильник»), знамените вікно між санвузлом і кухнею - його наявність дозволяла вдень сонячному промінню потрапляти із кухні у санвузол, що давало змогу не так економити електрику, як зупиняти розвиток грибка, вогкості і мікробів у ванній».

1950 р.

* На 1 січня 1950 р. львівське трамвайне господарство містило два трамвайних депо місткістю 180 вагоно-місць, 185 пасажирських вагонів (у т.ч. 126 моторних та 59 причіпних). Окрім пасажирських, було ще 19 вантажних платформ та снігоочищувачів.

* 29 жовтня 1950 року львів’ян вразила перша обласна сільськогосподарська виставка. Її відкрили у Стрийському парку і її експонати докорінно відрізнялися від масової колгоспної продукції. Надалі такі виставки стали ярмарками з харчами дешевшими, аніж у магазинах.

* Відновлено випуск газети «Ленінська молодь».

* Від 1950 р. в центрі міста, там, де з 1898 р. височів на постаменті кінний пам'ятник королю Яну ІІІ Собеському роботи львівського скульптора Тадеуша Баронча (де зараз є пам'ятник Шевченку), почали ставити міську ялинку. Незадовго до того пам'ятник демонтували та передали польській владі.

Місце, яке звільнилося в центрі великої круглої клумби, упродовж довгих років використовували для головної міської ялинки. Ялину прикрашали іграшками, навколо неї на круглому подіумі розставлялися фігури казкових героїв-звіряток, виготовлені з пап'є-маше. Ялинку електрифікували.

Центральною та найбільшою фігурою завжди була фігура Діда Мороза з повним мішком подарунків для дітей. Під ялинкою артисти у костюмах Діда Мороза й Снігуроньки виступали перед дітьми, а на весь час зимових шкільних канікул встановлювали велику ляльку Діда Мороза. До фігури Діда Мороза не припинялася черга охочих сфотографуватися на пам'ять.

Від 1970-х років, коли під ялинкою почали збиратися колядники, ідеологи її почали демонтувати перед Різдвом, а потім ялинку з центра перенесли в сквер перед Парком культури при вул. Дзержинського (тепер Вітовського), де поруч було КДБ.

1951 р.

* У зв’язку з підготовкою центральних вулиць до пуску тролейбуса, у 1951 р. було вирішено припинити трамвайний рух по вул. 1 Травня (пр. Свободи) та пл. Міцкевича. Натомість проклали об’їзну лінію повз Театр ляльок.

*У 1951—1952 роках, зберігши канони ампірного стилю, надбудували четвертий поверх пошкодженої війною кам’яниці Гауснера-Віоланда.

* У 1951—1952 роках на місці колишнього лісу, вирубаного під час Першої світової, створили Шевченківський гай — на схилах відкритих балок безладно висадили тисячі дерев різних порід.

* У листопаді 1951 року у Стрийському парку відкрили дитячу залізницю.

1952 р.

* У серпні 1952 р. розпочалося будівництво нової трамвайної лінії довжиною 2,5 км від кінцевої зупинки “Гаврилівка” по вул. Промисловій. Цю лінію було здано в експлуатацію в лютому 1953 р. По ній почав ходити маршрут № 6, який на другому кінці замість Богданівки було скеровано на вокзал. У зв’язку з відкриттям другої черги тролейбусної лінії по вул. Городецькій від вул. Вокзальної до Богданівки, з 5 листопада на цій ділянці рух трамваїв було припинено, маршрут № 1 було спрямовано на вокзал.

* 27 листопада 1952 року львівські газети писали: «Сотні людей повиходили на вулиці Львова, щоби на власні очі побачити відкриття першої тролейбусної лінії довжиною 7,3 км, і захоплено спостерігали, як на вулиці міста виїхав перший тролейбус. Він курсуватиме за маршрутом № 1 «Залізничний вокзал — площа Міцкевича». Ціни на квитки залежатимуть від відстані і становитимуть від 20 до 50 копійок».

1953 р.

* У листопаді 1953 року відкрили другий тролейбусний маршрут завдовжки 3,3 км — від площі Кропивницького, Городоцькою до рогу вулиці Окружної (Богданівка).

* На місці пустиря, якому загрожувала ерозія, урочисто відкрили типовий радянський Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького.

* Відкрили пам'ятника Леніну на вул. 1-го Травня (проспект Свободи)

1954 р.

* У березні 1954 року відкрили тролейбусний маршрут № 3 завдовжки 7 км, який продовжив другий маршрут до льотного поля. А за літо збудували лінію четвертого маршруту довжиною 8,8 км — від площі Міцкевича до промислової зони на Стрийській.

* На заводі кінескопів вперше в СРСР розпочали випуск електронно-променевих трубок.

1955 р.

* Навесні 1955 р. — новий аеровокзал, започаткувавши недільні прогулянкові польоти над містом на Ан-2. До того ж лише для пасажирів із дітьми. Тоді ж у Львові з’явилися і дитячі кафе «Снігуронька» та «Пінгвін», у яких можна було поласувати морозивом. Ціни були доступними, тож там завжди після уроків товклися дітлахи.

* У серпні 1955 р. у Львів надійшла перша партія вагонів LOWA Т- 54 (моторні) та В-54 (причіпні). Моторні вагони мали задній та передній пульт керування, тобто були розраховані на човниковий рух.

Влітку 1957 р. прибула партія з 5 поїздів нового типу Т-57/В-57 з міста Гота (НДР). У 1957 – 1958 рр. надійшло ще 10 таких поїздів. Німецькі трамвайні поїзди перших моделей, що надійшли у Львів (Т-54/В-54 та Т-57/В-57), мали двосторонні площадки (з виходом з двох сторін).

1956 р.

* На місці зруйнованої Ізби Скарбової звели будівлю механічного технікуму. Нині це економічний факультет Львівського університету.

* Влада своїм рішенням заборонила галас, крики, гру на музичних інструментах від 24:00 до 8:00. Міліція стягувала штраф і видавала квитанції на місці порушень: до 3 крб — за незначні порушення громадського порядку, до 100 крб — за серйозні. Могли покарати і примусовими роботами до місяця або в’язницею.

* У травні 1956 року на проспекті Шевченка відкрили перший у Львові парфумерний "магазин без продавця".

* 8 вересня 1956 року народився 400-тисячний житель Львова.

1957 р.

* Заклали парк на Левандівці.

*Улітку 1957 р. від центру провели лінію до Нового Львова. Тролейбуси курсували з інтервалом 7—8 хвилин. До кінця десятиліття уже з-понад пів сотнею тролейбусів і сімома маршрутами Львову потрібне було нове тролейбусне депо на 100 місць.

* У жовтні 1957 р. заборонили заводські гудки підприємствам і тоді ж — звукові сигнали водіям машин та електротранспорту.

* У листопаді 1957 р. на вулиці Чапаєва відкрився перший у Львові магазин дитячого харчування.

* У грудні 1957 р. вийшла в ефір перша телевізійна передача львівського телецентру. Оскільки одну з найбільших тоді у Європі телестудій ще не завершили, то пряму трансляцію вели з Оперного театру.

* Наприкінці 1957 року підприємство "Контакт" реорганізували в телевізорний завод.

1958 р.

* У січні 1958 р. телевізорний завод випустив перші телевізори "Львів". У самих львів’ян телевізорів тоді було хіба що з десяток, за кожен сплачували щомісячний податок. Перші ефіри тривали дві-три години на день. Транслювали зазвичай концерти, кінофільми або пропагандистські бесіди.

* Улітку 1958 р. відкрили озеро у Глинній Наварії.

* Встановлення в ЦУМі автомата «одеколонного». Кинувши 2 копійки в отвір великого блискучого автомата, отримував в обличчя порцію одеколону «Трійний».

1959 р.

* У січні 1959 р. на вулиці Галицькій — перший спеціалізований магазин дитячих іграшок.

* З 1 серпня 1959 р., у зв’язку з пуском нової тролейбусної лінії по вул. Куліша рух трамвая маршруту № 4 було перенесено на паралельну трасу через пл. Осмомисла та вул. Б. Хмельницького, Замарстинівську, але самі колії не були зняті, а використовувалися довгий час (до середини 70-х рр.) для подачі вагонів у депо № 2.

* «Іванна» – радянський антирелігійний художній фільм режисера Віктора Івченка, який вийшов на кіностудії ім. О. Довженка в 1959 р.

В об’єктив камери потрапили реальні вулиці та інтер’єри повоєнного Львова, завдяки чому цей фільм може слугувати свідченням не лише ідеологічних практик радянської влади, а й тогочасних міських просторів.

Стрічка спрямована проти греко-католицької церкви та митрополита Андрея Шептицького. У час, коли радянська пропаганда набирала обертів, «Іванна» була одним із найпопулярніших фільмів.

Побутують думки, що на початку 60-х років ХХ століття Папа Римський Іван XXIII наклав на фільм анафему (відлучення єретиків або непокаянних грішників від церкви з оголошенням довічного прокляття). Підтвердження цьому немає, однак певні події змушують вірити в те, що це правда. За короткий проміжок часу померло семеро осіб, причетних до проклятого фільму.

Зокрема, через кілька місяців після прем’єри на знімальному майданчику в полум’ї згоріла виконавиця головної ролі Інна Бурдученко, бувши вагітною. У фільмі її героїня зреклася Бога і зірвала із себе хрестик. Крім того, під тролейбусом загинув син художника-постановника фільму. За загадкових обставин померла дружина оператора комбінованих зйомок. Від невідомої хвороби відійшла у вічність донька автора сценарію. А в режисера стався інфаркт.

Використано матеріали; * Ілько Лемко. Фіри із трофейними німецькими кіньми, 400-тисячний житель і перші «сталінки». Побутові хроніки Львова: 1950. 2023.

ВИННИКИ.

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Територія Винник та околиць знаходиться на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма. За чудову природу у XIX ст. Винники називали "маленькою Швейцарією", перлиною Львівщини.

Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малі Винники. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.

23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.

Місто ВИННИКИ ЦЕ:

Перший скульптурний пам’ятник на Україні й у світі Т. Шевченку – 1913 р.

Перший пам’ятник на Україні воїнам УГА – 1922 р.

Винники та Підберізці - перші населені пункти Галичини де було скасовано панщину 1 лютого 1786 р.

1854-1867 р. — Винниківський повіт.

1867 р. — 1918 р. — Винниківський судовий повіт.

Винниківський судовий повіт існував у таких межах (на 1910 р.): Білка Королівська, Білка Шляхетська, Борщовичі, Винники, Виннички, Вовків, Давидів, Дмитровичі, Гаї, Гончари, Глуховичі, Германів, Кам’янопіль, Журавники, Кам'янопіль, Козельники, Кротошин, Лисиничі, Миклашів, Милятичі, Підберізці, Підбірці, Селиська, Сухоріччя, Товщів, Черепин, Чишки, Чарнушовичі, Чижиків, Weinbergen (Винники), Unterbergen (Підгірне).

ЗУНР. 1 листопада 1918 р. — 1919 р. (друга пол. травня) — судовий округ (повіт) Винники.

1921 р. — 1924 р. — сільська ґміна Винники.

1921 р. — 1933 р. — сільська ґміна Вайнберґен.

1924 р. — 1934 р. — міська ґміна Винники.

1924 р. — Польський Сойм приняв ухвалу про зачислення громади Винник до списку містечок.

20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.

10 січня 1940 р. — 26 вересня 1959 р. (з перервою під час війни) — Винники центр Винниківського р-ну. До Винниківського району, у різний період, належали села: Виннички, Гончари, Давидів, Черепин, Товщів, Селиська, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Лисиничі, Підбірці, Ямпіль, Кам’янопіль, Верхня Білка, Нижня Білка, Гаї, Чижиків, Підберізці, Чишки, Дмитровичі, Глуховичі, Козельники, Пасіки Зубрицькі, Кротошин, Сихів, Зубра, Гори.

ВИННИКИ. Хронологія подій

1950-ті рр. — багатотиражна газета «Голос робітника» на тютюновій фабриці.

1950-ті рр. — підприємства та установи: тютюнова фабрика, дріжджовий завод, швейна фабрика, молокозавод (маслозавод), МТС, пошта та телеграф (вул. Леніна, 30; тепер житловий будинок біля музею; керівник - п. Манзевич), автостанція по теперішній вул. Галицькій, 40 (навпроти теперішнього ресторану "Гетьман"), Львівський лісгосп, цегельний завод (1959—1961 рр. переобладнано та механізовано; працювало 58 робітників, випускали 9 млн штук цегли на рік), млин, завод цвяхо-ливарний, райпромкомбінат, райпродкомбінат, друкарня, артіль 1-го Травня (колишня приватна майстерня з виготовленням меблів Біньовського; з 1959 р. – Винниківський цех №3 Львівської меблевої фабрики де працювало 116 робітників на в-ві кімнатних буфетів та столиків під радіо), банк по вул. Галицькій (тепер історико-краєзнавчий музей), електровня (на Розлавці), фотоательє (Василь Висоцький, п. Бочковський; навпроти теперішньої пошти по вул. Галицькій, діяло ще в 1960-их рр.), бойня (на Загородді), пожежна станція та ін.

1950-ті рр. — станція юних натуралістів на теперішній вул. О. Любич-Парахоняк (у будинку Василя Обаранця, сім’я якого була виселена в Сибір).

1950 р. — 1996 р. (жовтень) — розміщення торгового закладу у приміщенні німецької кірхи.

1950 р. — колектив тютюнової фабрики — 1 016 осіб; працювало 126 машин; тютюнових виробів — 4,7 млрд штук.

20 квітня 1950 р. — рішення виконкому Винниківської районної ради «Про впорядкування рогу вулиць Леніна та Шевченка» (підірвано фігуру Божої Матері).

4 липня 1950 р. — загинув останній керівник ОУН на Винниківщині районний провідник «Сталевий» (у Давидові).

9 липня 1950 р. — загинув районний референт СБ «Богдан»-«Марко», родом із Закерзоння (в лісі між Давидовом і Черепином).

1950 р. (літо) — ОУН у Винниківському районі припинила своє існування (Винниківщину приєднано до Бібрецького району ОУН).

16 листопада 1950 р. — народився Ярослав Грисьо (український футбольний суддя та функціонер).

1951 р. — перший випуск у Винниківській семирічній школі №3 (тепер — СЗШ №47); директори: Михайло Васильвич Рой (1949—1951 рр.), Зоя Никифорівна Гавришева (Берендєєва) (1951—1952 рр.), Катерина Федорівна Крейденкова (1952—1958 рр.), Аркадій Григорович Дорман (1958—1971 рр.).

1951 р. — 1973 р. — Винниківська середня школа робітничої молоді №21 (з 1946 р. — вечірній клас при семирічній школі №1). Директорами були: Чеславський Михайло Степанович, Манілов Володимир Андрійович, Кухто Леонід Васильович, Кащук Любов Самсонівна, Гайворонюк Дмитро Тихонович, Романюк Володимир Федорович. Заступником директора працювали: Гайдар Лідія Дмитрівна, Лазаренко Людмила Олександрівна.

4 лютого 1951 р. — у с. Сихів Винниківського району ліквідована на горищі місцевої мешканки Пелих Марії Василівни (1901 р. н.), як твердить МДБ, кур’єрська група крайового проводу в складі: «Зенко» (керівник групи), «Ромко» (Володимир Гірняк, 1925 р. н., с. Виски Сяноцького пов., Польща; бойовик) і «Влодко» (бойовик).

1952 р. — 1953 р. — проживав Нудьга Григорій Антонович (український письменник, фольклорист, літературознавець, історик української літератури). Працював обліковцем на Винниківській швейній фабриці.

1952 р. — 1959 р. — бібліотека для дорослих на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 23).

1952 р. — 1953 р. — газета «Сталінець» Винниківської МТС.

1952 р. — 1954 р. — проживав і працював на швейній фабриці у Винниках Григорій Нудьга (український письменник, фольклорист).

1953 р. — з сім’єю поселився Покора Роман Михайлович (український футболіст та тренер; виступав у клубах «Карпати» (Львів), «Металіст» (Харків), «Спартак» (Івано-Франківськ); володар Кубка СРСР 1969 р.; майстер спорту СРСР).

1953 р. — відкриття Комсомольського (Винниківського) озера.

1953 р. — будинок піонерів на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 26). Директор Ганна Прокопівна Герман.

1953 р. — ФК «Харчовик» (Винники) володар кубка Львівської області (Богдан Маркевич). У фіналі винниківчани перемогли яворівський «Спартак» — 5:2.

1953 р. — ФК «Прапор» (Винники) брав участь у Кубку УРСР.

27 лютого 1953 р. — загинув останній повстанець з Винниківського району (Михалина Іван Семенович («Гриць») 1921 р. н. з с. Дев’ятир Рава-Руського району; переселений до с.Зубра Винниківського району. Пішов у підпілля весною 1950 р.; був бойовиком при районному провідникові Бібреччини «Павлові» (Федір Кононович), потім при надрайонному провідникові «Михайлові» (Дмитро Цура). За даними МДБ загинув разом з «Михайлом» в с. Волощина Бібрецького району.

31 липня 1953 р. — 30 серпня 1954 р. — Володимир Грабовецький директор Винниківської СШРМ.

1954 р. — завершено будівництво нового стадіону на вул. Спортовій (за польської окупації там знаходилося польське спортивне товариство «Зоря»).

1955 р. — 1980-ті рр. — перукарня по теперішній вул. Галицькій, 21 а (перукар п. Куліковський, п. Янко (Іван) Пивовар, Звінська Аня; було там 3 майстри для чоловіків і один дамський; 1939-1941 рр. — магазин культтоварів). Початково перукарня була у будинку п. Грицка (біля теперішньої «Фортуни»). Фризієрський вишкіл п. Янко (Іван) Пивовар пройшов у закладах винниківчанина Романа Секети, який мав їх У Львові декілька. Хамську "технологію" бризкати на голову з пульверизатора зимною водою перед стрижкою тоді не застосовували,а зволожували теплим мокрим рушником, або ніяк.

1955 р. — Винниківська школа №3 брала участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці навчально-дослідних ділянок і була нагороджена медаллю.

1955 р. (січень) — кіножурнал «Передова МТС» (про вручення колективу перехідного Червоного прапора Ради Міністрів СРСР).

17 серпня 1955 р. — Борис Возницький був зарахований у Винниках вчителем креслення та малювання (проживав тут 1955—1956 рр.).

1956 р. — кімната-музей у Будинку піонерів (створена Борисом Возницьким).

1956 р. — ФК «Харчовик» (Винники) володар кубка сімсотріччя Львова.

1956 р. (серпень) — пам'ятник І. Франкові (вул. Шевченка).

1957 р. — завершення газифікація міста.

1957 р. — пам'ятник на братській могилі радянських воїнів (вул. Шевченка).

1957 р. — 1962 р. — проживав Роман Прокопович-Орленко (співак Віденської та Празької опери, диригент, композитор, громадський діяч).

1957 р. — 1958 р. — виселення польського населення (друга хвиля).

1958 р. — тютюнова фабрика одержала пожежну машину.

1958 р. — дитяча футбольна школа при ЛТФ (Богдан Маркевич).

1958 р. /1959 р. — першість Львівської області з мотокросу. Траса —Винниківське озеро — кар’єр «Пісковня» — Чортові скелі — Винниківське озеро. Видатні мотогонщики-винниківчани: Віктор Вінцкевич (1939 р. н.), Андрій Шемечко (1946 р. н.), Зенон Оприск (1949 р. н.), Володимир Гундяк, Любомир Романишин (1951 р. н.), Володимир Ціж (1951 р. н.) та ін.

1959 р. — бібліотека для дорослих у приміщенні на вул. Леніна, 49 (раніше — на вул. Леніна, 23). 1958 р. — 1962 р. завідувачами бібліотеки були Маєвська, Шевчук, Сидорова В., Онищенко Г. Протягом 1962—1998 рр. завідувач — Ільчишин О. І., 1998—2011 рр. — Ловчій Л. В., з 2011 р. — Андрухів І. О.

1959 р. — перепис населення: українців – 5 922 особи (82,3%), росіян – 722 (10%), євреїв – 30 (0,4%), поляків – 302 (4,2%), білорусів – 32 (0,4%), інші – 186 (2,6%). Разом – 7 194 особи.

1959 р. — 5 листопада 1975 р. — 10-та міська Винниківська лікарня.

16 червня 1959 р. — помер Василь Сидурко (скульптор першого в Україні пам’ятника січовим стрільцям у Винниках).

11 вересня 1959 р. — помер Яків Нагляк (доктор, старшина австрійської армії під час Першої світової війни, підхорунжий УСС).

26 вересня 1959 р. — Винниківську міську раду підпорядковано Ленінській районній раді Львова

  

1950 р.  

1950 р. Напроти університету.

 

 

1950 р. Площа Міцкевича 

1950 р. Площа М. Шашкевича 

 

1950 р. Площа М. Шашкевича

Жовтень 1950 р., дорога на Городок за містом.
Ходові випробування модернізованого автонавантажувача 4000 М

  

1951 р. Площа музейна. Законсервований купол та ліхтар Домініканів, що були пошкоджені при бомбардуваннях міста у 1944 році

 

1951 р. Перед Оперним театром  

  

1952 р. Курсанти відвідують Личаківський цвинтар. 

 

30. Х. 1952 р. Вулиця  1-го травня   

 7 листопада 1952 року. Пл. Данила Галицького.

1952 р.  Відкриття пам'ятника Леніну на вул. 1-го Травня (проспект Свободи)  

1952 р. Випускниці 9-го кл. Львівської СШ №13 сфотографувались у приміщенні "Пасажу Головунівермагу" на пл. Міцкевича (колишня "Галерея Мар'яцька"). Навчання тоді було роздільне, дівчата і хловці навчались окремо.

 

1953 р.  

1953 р. Вул 1-го Травня  (тепер проспект Свободи) 

 

Березень 1953 р. Музей Леніна. Народ у глибокій скорботі. 

 

1953 р. Вул 1-го Травня  (тепер проспект Свободи) 

 1953 р. Вул 1-го Травня  (тепер проспект Свободи) 

 25 травня 1953 р. Вулиця 1-го Травня (сучасний пр. Свободи)

  25.10.1954 р. Проводи на першому пероні.

 

1954 р. Біля Оперного

1954 р.  Королівський арсенал на вул. Підвальній. 

Так він виглядав безпосередньо перед останньою реставрацією , що повернула йому первісний вигляд. Арсенал назвали королівським, оскільки більшу частину вартості його будівництва сплатив король. Крім складу зброї тут містилися ливарні майстерні, в яких відливали гармати і дзвони. Оскільки арсенал стояв у проміжку між міськими Високим і Низьким оборонними мурами , первісно його нізвідки не було видно. Після знесення укріплень повз Королівський арсенал прокладено вулицю Підвальну. . З 1927 тут розмістили архів, з 1939 — дирекцію Державного архіву Львівської області та фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Львові.

1954 р. Левандівка 

1954 р., вул. Чкалова (вул.Туган-Барановського). Другий курс ТЕФ 

 

21.03.1954 р. Слухачі школи піонервожатих на тематичній екскурсії "Історичними місцями Львова та шляхами Б.Хмельницького".

 

1955 р. Стрийський парк.  

1955 р. Стрийський парк.  

1955 р. Стрийський парк. 

   

1955 р. Торгівля на перехресті вул. Жовтневої і Костюшка 

  

1955 р. Площа Вокзальна 

 

1955 р. Площа Ринок 

1955 р. Вул 1-го Травня  (тепер проспект Свободи)  

.

1956 р. Львів. Гора князя Лева (Лиса гора). Фото Анатолія Васильківського

1956 р., центральна частина міста.

. 

1956 р. Вул. 1-го Травня;  народна назва "стометрівка", "клумба".

Перша назва причепилась до проспекту , бо в ті роки тут проводились численні легкоатлетичні змагання. Друга назва цього місця винкла по тому, як з приходом совєтів, до Польщі успішно відбув пам'ятник королю Яну ІІІ Собеському. На його місці утворився клумба. Наявність декількох стендів зі свіжими номерами радянських газет, сатиричний стенд, вабив на це місце мешканців, тому звичка збиратись на "клумбі" пережила усі часи і вплинула на хід історичних подій не тільки нашого міста (ФБ, Гриць Совків)..

.

1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка. Наступного року на глечику змінили напис.

 1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка. Наступного року на глечику змінили напис.

 

1956 р. Високий замок  

1956 р. Площа Міцкевича

 

1956 р. Привокзальна. Рекламний похід гастролюючого цирку.  

1956 р. Погляд з пр. Леніна (пр.Свободи) на вул.Жовтневу (вул. Дорошенка)

 

 1956 р.

  

1957 р. Проспект Шевченка 

 

1957 р. Плоша Міцкевича. Світлина з часопису "Świat". 

 

1957 р. Площа І. Підкови  

 

1957 р. Вулиця 1 - го Травня. Іноземці (мадяри) проїздом в Кисловодськ.

 1957 р. Вул.Стрийська, стадіон Динамо.

 

1957 р.  Один з перших автобусів ЛАЗ-695. Дослідний зразок туристичного класу. 

 

1958 р.,  вул. Шевченка.

  

2 квітня 1958 року. Стрийський парк.

 

1958 р. Пр. 1 травня (пр. Свободи) (до 1959 проспект 1-го Травня, потім - Леніна.).  В середині 1970-их усі ці металеві стовпчики й ковані прути обрамлення, які там були ще з австрійських часів, понищили... 

 

1958 р. Делегація з Кривого Рога

2 квітня 1958 року. Стрийський парк.

1958 р., вул. Щербакова (Грушевського тепер) 

1958 р. Новий Львів, вул. Угорська 14 прохідна Львівського велозаводу.
Історія Львівського мотозаводу починалась на території підприємства Lwowski zakład "Metal", який до Другої світової спеціалізувався на виробництві металовиробів та простої сільгосптехніки, возів, автопричепів. Деякий час, після війни, завод продовжував випуск подібної продукції, а потім на завод завезли обладнання з велосипедних заводів Німеччини . Так і почався випуск велотехніки за німецькими зразками. В 1959 році виробництво велотехніки перенесли на вул. Городоцьку. А за цією адресою почав працювати "Механічний завод" під поштовою скринькою № 24, де випускали прилади для військових потреб . В 1968 році п/с № 24 було перейменовано на Завод електровакуумних приладів. Остання назва заводу -"Полярон" (ФБ, Гриць Совків).

 

1959 р.  Площа Міцкевича

1959 р.
Так виглядала тоді вул. Городецька в районі кінотеатру ім. Чкалова. Оскільки багатьом назва цього кінотеатру вже нічого не говорить, то ж треба уточнити - це біля будинку №285.
Цей двоповерховий будинок (він за кадром праворуч), що дещо вирізняється на районі, збудовано у 1930-х роках як Народний для міської дільниці Сигнівка. Одразу по війні з нього зробили кінотеатр "Метал", за пару років пейменували на ім. В. Чкалова. 220 глядачів у залі дивились фільми аж до 1990-х , коли його назвали "Арлекіно". Домашнє відео потроху вбивало львівське кінотеатри і на почптку 2000-х кінотеатр закрили. Пізніше в частині будівлі відкрився паб "Арле-Кіно", пізніше його змінив інший клуб-паб "Rock Garage", ще був будинок побуту та інше, аж поки в 2016 році не запропонували зробити сучасний громадський простір, з коворкінгом і сучасною бібліотекою.
Забудова на протилежному боці вулиці пішла під знос у 1970-х і початку 1980-х, пізніше вулицю розширили і заасфальтували (ФБ, Гриць Совків).

У неділю в кінотеатрі були дитячі сеанси - по 10 копійок, всі 200 місць були зайняті галасливими хуліганистими школярами. За колишнім кінотеатром були та є зараз вулички приватних будинків. В той час тут не було каналізації, вода - з колонки або криниці. Каналізаційні стоки - в люк на вулицю Городоцьку ( тоді- 1-го Травня). Тепер ці вулички каналізовані, є гарні приватні будинки. Пам'ятаю, коли зносили особняки (69- 70 р.р.) , хлопці знайшли гранату на горищі покинутого будинку, один хлопчик загинув ( зараз тут будинок 218) (ФБ, Лариса Тимофієнко). 

 

 1959 р. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

   

1959 р. Площа Ринок 

 

1959 р. Площа Ринок 

 1959 р. Біля костелу Марії Сніжної.

 

1959 р. Так виглядав один з перших львівських тролейбусів на одному з перших тролейбусних маршрутів (з 1954 р.) "Центр - вул. Льотного парка" (так пише на табличці).
Він рушав від пл. Міцкевича і прибував на Городоцьку в район під теперішнім мостом через залізницю. Тоді ще й моста не було, лише заліничний переїзд, перед яким закінчувалась міська бруківка . На фото тролейбус "відпочиває" якраз на кінцевій. Чому кінцева називалась Льотне поле? Бо ще 10 роківперед тим ,біля заліниці ліворуч, було Скнилівське летовище ,яке розбомбили двічі у Другій світовій. Німецькі окупанти не відновлювали його , а почали будівництво бетонних злітних смуг на новому місці, там де потім совєти збудували новий аеропорт , використавши і розбудувавши ті смуги, а збудоване німцями приміщення для пасажирів переобладнали у технічне (зараз воно ліворуч від старого приміщення аеропорту) (ФБ, Гриць Совків)

.

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). Біля Оперного театру 

 

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна).  Біля Оперного театру 

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). Біля Оперного театру 

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). Реконструкція будинків і добудова фасадів.

   

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). 

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 1950-і рр. Пересувний звіринець в одному з львівських парків

 

1950-і рр. Світлина з сімейного архіву родини Гомонай

 1950-і рр. Площа Ринок 

 

1950-і рр. Площа Вокзальна (Двірцева) 

 

Поч 1950-х рр. Вул. Калініна (Замарстинівська). Кінцева зупинка. 

1950-і рр. Вул. Коперника 

 1950-і рр. Вул. Підвальна 

   

1950-і рр. Вул. Шота Руставелі 

1950-і рр. Вул. І.Франка х Стрийська

1950-і рр. Вул. Городоцька 

1950-і рр. Площа без назви (тепер Вічева). 

1950-і рр. Вул. Стефаника 

1950-і рр. На розі Академічної і Гаврилюка (пр. Шевченка і вул.Фредра)

1950-і рр. Вул. Театральна 

1950-і рр. Площа Ринок 

1950-і рр.  В Парку культури над вул. Воровського (Зарицьких)

 1950-і рр.   Верхня тераса Парку культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького.

 

1950 -і рр. Вул. Клепарівська, 35, в/ч 7480, старшина МВС 

1950-і рр.  Дитячий садок на вул. О. Матросова (вул. Кастелівка)

 

1950-і рр. Вул. Личаківська, капличка. № 125. Каплиця Матері Божої Личаківської. Початково фігура Матері Божої була встановлена при Глинянському тракті у XVII ст. личаківським авантюрником Лагодовським. За австрійських часів фігуру, що заважала рухові, перенесли убік від гостинця. 1850 р. личаківський круп'яр В. Порада накрив фігуру дахом, що стояв на чотирьох стовпах, а з часом каплицю розбудували та засклили. 28 серпня 1958 р. за наказом партійного керівництва Львова каплицю було зруйновано. Капличку військові розібрали і покрили бруківкою за одну ніч. Люди вранці встали й жодного сліду не залишилося від каплички.

1950-і рр. Новий єврейський цвинтар на вул. Пелехатого (Єрошенка тепер). Родина біля могили. Можливо вони відновили зруйноване довоєнне похованя. На передньому плані рештки зруйнованих нацистами могил. 

  

1950-і рр. Вул. Руська

 

Кінець 1950-их рр. Ремонт покрівлі костелу після війни.  Реставратори відновлюють покрівлю купола і ліхтар на куполі. 

1950-і рр. Площа Міцкевича. Ліворуч "Салон художнього фонду" в приміщенні якого завжди продавали мистецькі речі. Поруч готель "Україна", модерністичний фасад якого тихо зник зовсім недавно разом з готелем. Похорон якоїсь партійної "шишки" з довжелезною колоною вінків, духовим оркестром і пішою ходою вулицями міста, що було тоді звичним явищем (ФБ, Гриць Совків)

1950-і рр. Фонтан на площі Міцкевича 

  

1950-і рр. Площа Міцкевича

  

1950-і рр. Площа Міцкевича 

1950-і рр. Площа Міцкевича

1950-і рр.. Скверик на перехресті вулиць Інститутської (тепер Свенцицького) і Франка. 

 

1950-і рр., вул Чекістів, 14 (вул. Глибока)

Кінець 1950-их рр. Вул. Чапаєва

   

 

1950-і рр. Вхід у Парк культури зі сторони вул. Стрийської.

1950-і рр. Парк культури і відпочинку 

1950-і рр. Стрийський парк 

 1950-і рр. Стрийський парк  

1950-1955 рр.  Алея в зимовому парку Високий замок орієнтовно 

1950-і рр. Площа Івана Підкови1950-і рр. Площа Івана Підкови1950-і рр. Площа Галицька 

1950-і рр. Квітковий годинник під муром Бернардинського монастиря 

1950-і рр. Квітковий портрет Тараса Шевченка на проспекті Шевченка 

1950-і рр. Площа Галицька  

1950-і рр. Площа Галицька 

1950-і рр. Площа Данила Галицького 

 

1950-і рр. Площа Вокзальна (Двірцева)  

1950-і рр. Костел монастиря Святої Марії Магдалени.

 

1950-і рр. Вул. Стефаника, 11 

 

1950-і рр. Збіг вулиць Сербської і Валової. 

 

1950-і рр. 

1950-і рр.   Внизу вул. Бойківська, вище будинок на вул. Куликівській.

 

1950-і рр.

  

Середина 1950-х рр. Личаківський цвинтар. Меморіал львівських орлят. 

1950-і рр. Вул. Пушкіна (Чупринки) 

1950-і рр.

1950-і рр. Парк культури і відпочинку

1950-і рр. 

1950-і рр.. Дитячий садок на вул. О.Матросова (вул. Кастелівка) 

1950-і рр.. Вид на Кастелівку і вул. Суворова (тепер Сахарова) з Вулецьких пагорбів.  

1950-і рр. Площа Ринок 

1950-і рр. Площа Підкови 

1950-і рр. 

1950-і рр.  Високий Замок, сходи на копець.

 Кінець 1950-х рр., перехрестя Коперника і Стефаника.

 

1950-і - 1960-і рр. Сквер з фонтаном на розі площі Галицької

 Ялинка і Дід Мороз

1950-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1955 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1956 р.   Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1950-1955 рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1957 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1959 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

ВИННИКИ у 1950-их роках 

1940-1950-і рр. Тютюнова фабрика

                                                                          1951 р. СШ № 1 (29)

1950 р. Винниківське озеро. З архіву поета Івана Врецьони

1950-1951 рр. З архіву Ростислава Буця

1952 р. Винниківське озеро. З архіву Івана Врецьони
 

1952 р. СШ №1 (29).

1952 р. Гурток юних духовиків при тютюновій ф-ці (З архіву Світлани Голіян)

 

1952 р. (з архіву Лесі Пархети)

1953 р. З архіву Галини Бояркіної 

1953 р.  Гурток юнатів при школі

1953 р. Винниківське озеро.

1953 р.

1953 р. Робітники ЛТФ 

1953 р. Дитячий садочок. Світлини з архіву Галини Бояркіної 

1954 р. Хлопці з Винник.  З архіву Івана Врецьони

1955-1956 рр. СШ №1 (29)

1955 р. СШ №1 (29)

1956 р.  (з архіву Лесі Пархети)

1956 р. Винниківська районна лікарня. З архіву Мар'яни Прокопович

1956 р. Біля дошки пошани ЛТФ (з архіву Юрія Карманчука)

1956 р. Вулиця Шевченка (з архіву Юрія Карманчука).

1956 р. Садочок тютюнової фабрики

1957 р. Садочок тютюнової фабрики  

1957 р. Садочок тютюнової фабрики 

1950-і рр. (кінець). Садочок тютюнової фабрики  (з архіву Марії Кривошлик)

1957 р. 7 Листопада. Парад у Винниках (з архіву Юрія Карманчука)

1957 р. Біля дошки пошани (з архіву Юрія Карманчука)

Приблизно 1958 р. СШ №3 (тепер №47). З архіву Світлани Венгрин

1958 р. Бекар Марія Павлівна, Поліна Тимофіївна Рахубовська та ін. (з архіву Світлани Венгрин)

1958 р. Винники. Футбольна команда ЛТФ

Ф

 1958 р.

1959 р. Садочок тютюнової фабрики  (з архіву Марії Кривошлик)

1959 р. З архіву Юрія Домазара.

Винники. Футбольна команда ЛТФ, 1950-і роки

Футбольна команда Винник (поч. 1950-х рр.)

На світлині: Михайло Верходай, ?, ?, Антон Скремета, ?, Богдан Конюшенко, Олександр Левченко, Теодор Лучанський, Микола Литвин, Анатолій Чалишев, Богдан Маркевич

Футбольна команда Винник (поч. 1950-х рр.)

На світлині: ?, Михайло Верходай, Богдан Конюшко, Олександр Левченко, Мар'ян Маслякевич, Анатолій Чалишев, ?, Микола Литвин, Теодор Лучанський, Висоцький, Козачишин (голова МР), Лебідь (директор тютюнової ф-ки), Богдан Маркевич, ?, ?, ?, ?, Іван Партика, Антон Скремета.

Футбольна команда Винник (кін. 1950-х рр.)

1950-ті рр. СШ № 3 (47)

1950-і рр. Винниківське озеро. З архіву Івана Врецьони

.

1950-і рр.  СШ №1 (29)

1950-ті рр. Оркестр ЛТФ

1950-ті рр. Клуб  ЛТФ 

1950-1960-ті рр. Парк ЛТФ 

1950-і рр. СШ №1 (29). З архіву Галини Бояркіної

1950-і рр. На задньому плані клуб тютюнової фабрики (тепер КЦ "Дозвілля)

1950-і рр. Вулиця Леніна (Галицька)

 

Став біля базарчика

 

Телефонна і телеграфна станція на вул. Леніна, 30 

1950-і рр. Світлини з архіву Лесі Пархети

1950-і рр. Біля пам'ятника Т. Шевченка

1950-і рр. Винниківське озеро.

1950-і рр. Винниківське озеро.

1950-і рр. З архіву Уляни Шлапак.

1950-і рр.Винниківська дітвора з "Кута". З архіву Юрія Домазара

1950-і рр.Клуб тютюнової фабрикии

1950-і  рр. Оркестр ЛТФ. З архіву Голіян Світлани

1950-і  рр. Оркестр ЛТФ 

1950-і  рр. Оркестр ЛТФ. З архіву Голіян Світлани

 

Поч. 1950-х рр. Центральна зупинка

1950-і рр. Друкарня на вул. Танкістів (тепер вул. Івасюка). Світлина Люди Безуглої

 

1950-і рр. Винники.  Роман Іванович Прокопович-Орленко - соліст Віденської, Остравської та Празької опер

1950-і рр. Винники.  Роман Іванович Прокопович-Орленко - соліст Віденської, Остравської та Празької опер

 

1950-і рр. Винники.  Роман Іванович Прокопович-Орленко - соліст Віденської, Остравської та Празької опер

1950-і рр. Винники.  Роман Іванович Прокопович-Орленко - соліст Віденської, Остравської та Празької опер

1950-і рр. Винники.  Роман Іванович Прокопович-Орленко - соліст Віденської, Остравської та Празької опер

1950 р. Винники. Крайній зліва  Микола Федюк, посередині родина  Дзюбик, крайня справа дружина Миколи Федюка. Микола Федюк - український маляр-реаліст, живописець, графік і педагог. Світлина з сімейного архіву Уляни Шлапак.

1950-і рр. Винники. Яків Нагляк (1889 р., м. Стрий — 11 вересня 1959 р., м. Винники) – лікар, поручник УГА, громадський та політичний діяч

 

Джерела 

  * Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009). 

* Фотографії Старого Львова 

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)