Минає епоха домашніх застіль. А може вона вже й минула? СПОГАДИ ДИТИНСТВА.

 

Домашні застілля - це була особлива атмосфера тепла, затишку і гармонії. Всі дні народження, іменини й великі релігійні свята святкували з найближчими родичами та колєгами. Заради спілкування й було те все, а не прийти й поїсти.

Більше не потрібно мати вдома сервіз на півсотні людей, півсотні тарелів і виделок, запасні стільці й табурети. Не потрібні величезні баняки для борщу чи росолу, розкладні столи, додаткові рушники чи халати. Не потрібні вже подушки й ковдри «для тих, хто лишається ночувати». Тепер це вважається несмаком. Неелегантно. Немодно.
Сьогодні все просто: запрошуєш до ресторану, сам гарно вдягаєшся і… сидиш на власному святі як гість — не бігаєш із прихваткою між столом і кухнею, намагаючись догодити кожному. Зручно? Ресторан - зручно, але не затишно, без домашнього тепла, не так смачно тощо. В ресторан можна сходити з колегами, але з близькими друзями і родичами - не цікаво, немає того відчуття єдності і родинності.

Та разом із цією зручністю відходить ціла епоха. І від того робиться якось сумно.

Було щось особливе в тому, що приходили до знайомих у домашньому вбранні. Куштували десятки салатів, з яких більшість були «новинками», а кілька — незмінною класикою: олів’є, шуба, вінегрет і обов’язково канапки. Без них святкового столу просто не існувало.
Канапки були з оселедцем, інколи зі шпротами, які мусили стояти на столі. А коли на стіл приносили гарячі страви — пироги, голубці, деруни чи бульбу — ти лише мріяв покласти їх у контейнер «на потім», бо місця в шлунку вже давно не лишалося.

А самі приготування! Ціла епопея. До «забави» мама готувалася кілька тижнів. Спочатку — закупи: пошук чогось «особливого». Потім — гортання нових рецептів (бо гостей треба було чимось здивувати). А пізніше - смаженням котлет, маринуванням м’яса, полірування склянок, інколи перестановка меблів. І та щира атмосфера розмов! Скільки було сміху. Скільки співів!

А потім танці — під магнітофон «НОТА М» і співи. Від весільних народних до «Червоної рути», які знали всі.
А наприкінці — кава, переважно розчинна. Якщо булла «Ленінградська», було супер.

У мене було щасливе дитинство і юність. Я бачив ці столи в батьків та їхніх друзів. До тридцяти з гаком років і сама влаштовував такі посиденьки.

Здавалося, цієї традиції вистачить на все життя. Не вистачило. Скінчилося.

У селах і невеликих містечках це все ще існує. Уже не в таких масштабах, але є. А місто? Місто стало холодним та закритим, і якимось трішки чужим.

Наші традиції - це родинні свята, і ми маємо передати це тепло наступним поколінням. Це було дуже класно, але на жаль вже майже нема на світі тих людей, з якими збирались, яких любили, які чекали, і ніхто їх не замінить......