З історії Великої Білої Хорватії (праукраїнської держави)

 

Прабатьківщиною білих хорватів, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.  Племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.).

Велика Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) —  це праукраїнська протодержава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли;  це поліцентрична протодержава (V ст.- середина Х ст.), це суперсоюз споріднених хорватських племен.   Утворилася вона у середині V ст., проіснувала до кінця Х ст. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра  до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476-493 рр. Проіснувала  з різними назвами і перервами - перша  слов'янська держава Само (Самослава) у 623—658 рр.; з 955 р. по 999 р.  -  повноцінне державне утворення - Велика Хорватія (від р. Прут до Баварії)   об’єднане під владою одного князя (засновник князь Славник) до 999 р.

З V ст. по 955 р. Велика Хорватія була протодержавою,  її не слід розглядати в цей період як якусь конкретну країну (виключення - держава Само (Самослава) у 623—658 рр.), а  як геопростір, який переважно населяли хорватські племена. У такому суперсоюзі хорватські племена,  зберігаючи свою ієрархію, визнавали зверхність якогось племені-гегемона.  Велика Хорватія була такою могутньою,  що Славник і його син Собібор навіть  карбували у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

 Поляки, що окупували хорватські землі в районі Кракова (999 р.), розділили їх на дві частини, після чого Велика Хорватія почала розпадатися.  Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців, язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси.

З історії Великої Білої Хорватії.

Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію. Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].

 У 561-567 рр. авари, які прийшли з Причорномор’я, завоювали Волинь і змусили основну частину дулібів, які були гегемоном волинського союзу племен, міґрувати на захід. Решта дулібів, які залишилися на попередніх теренах, аж до повстання Само знаходилися під аварським гнітом.  Отже, союз дулібів міг бути розгромленим між 561 та 562 рр.: у 560 р. авари вбили посла антів Мезаміра; в наступному році розбили кутрігурів і вийшли на Нижній Дунай; василевс Юстиніан запропонував їм як федератам імперії для поселення Паннонію, де жили герули і гепіди [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

У 561-562 рр. авари розгромили Велику Хорватію і в 587-614 рр. змусили значну частину хорватів (принаймні східна частина яких перебувала під гегемонією дулібів) мігрувати на південь — у Паннонію й на Балкани (де вони живуть і нині).  Десь з другої третини VII ст. з аварською залежністю було покінчено і союз відродився під гегемонією волинян.

 У  хорватський масив племен вклинилися сілезькі і лехітські племена (це група західних слов’ян), головне з яких — вісляни. Вони вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини.  Рух на південь сілезьких та лехітських племен відділив Західну (тобто Білу) Хорватію, що розташовувалася у верхній течії рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер, від решти Великої Хорватії. 

У 626-630 рр. звідси — із Західної (Білої) Хорватії — на заклик візантійського імператора Іраклія проти аварів на Балкани перейшла значна частина хорватського населення. Ті ж хорватські анклави, які там (верхня течія рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер) залишилися, століттями зберігали автономію і були асимільовані німцями лише в XIV-XV ст., що засвідчено документами   [Л. В. Войтович. 2022].

За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.

 На сході межі  впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

863 р. - на думку о. С. Папа, Кирило й Методій охрестили населення Закарпаття ще до хрещення Моравії. Охрестивши білих хорватів Закарпаття, Кирило й Методій залишили там частину священників та єпископа і щойно після того вирушили т.зв. «соляною» дорогою вздовж течії Тиси і Дунаю у Велику Моравію.  

 863 р. - початок хрещення народів Великої Моравії, зокрема білих хорватів.

 907-955 рр. -  Велика Хорватія і Краків були у складі Київської Русі. Нестор повідомляє: “Іде Олег на греки, а Ігоря оставі в Києві і поя із собою варяг множества... і в’ятичів, і хорватів, і дулібів”. Немає навіть натяку на те, що Олег силою змусив хор­ватів коритися собі, і цей факт добровільності має величезне зна­чення, оскільки означає їх самоідентифікацію як русинів, визнан­ня своєї належності саме до руського етносу.

955 р.  - розгром князем Славником за допомогою німців, мадяр, приєднання ним до своїх земель Краківського і Стільського князівства білих хорватів (праукраїнців) та утворення Великої Хорватії на просторі від р. Прут до Баварії. Князь Славник зайняв ще князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.

 З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

Від 955 р. важко зрозуміти, кому належить Засяння — Київсь­кій Русі, чехам чи існує як самостійна держава Велика Хорватія, якою править хорватський князь Славник з Любеча. Із повідом­лення про кордони Празького єпископства “по річку Буг” можна зрозуміти, що у 966—981 рр. Хорватія була залежна від Чехії. 

Однак історики не звертають увагу на той факт, що від 955 і до 995 р. на території Чехії було два князівства — власне чеське, зі столицею в Празі, і білохорватське, з центром в Любечі, де пра­вила династія Славників. У Любечі, однак, білі хорвати визнавали свою належність до Празького єпископства, бо син цього Славника був там єпископом. Тому й не дивно, що його кордони справ­ді сягали тоді Бугу і Стирі, але це були не державні кордони чеського князівства, а церковні і, можливо, Великої Хорватії, яку представляла династія Славників. Однак повідомлення Кузьми Празького у першій чеській хроніці можна було зрозуміти так, ні­би кордони Празького єпископства і державні кордони чеського князівства збігалися, і з його легкої руки утвердилася версія, що і Краків, і Перемишль належали тоді не хорватам, а чехам.

В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією  [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

968-972 рр. – походи Великого київського князя Святослава на Дунай. Перша спроба збирання усіх руських земель.

981 р. - похід Великого київського князя Володимира на Велику Хорватію аж «за Віслу». Нова спроба «збирання усіх руських земель». Приєднання до Київської Русі Стільського князівства, Червенських міст і Перемишля. 

 981 р. “іде Володимир на ляхи”, на Пере­мишль, як це написав Нестор або переписувачі його літопису. Російський історик Василь Татищев пише про цю подію так: “пошедь Володимир на польського князя Мечислава за Віслою”. Праця Татищева є унікальною тому, що він був єдиним істори­ком, який користувався найдавнішими літописами, що збереглися у глухих монастирях та у старовірів. Деякі з цих літописів, ймовірно, не бачив сам Нестор (пізніше, під час боротьби зі старовірами, усі вони або пропали, або були знищені). Оскільки “за Віслою”, в районі Серадза і Каліша, саме в той час зафіксована поява міста Руссова і аж 6 сіл із назвою Володимирівка, то більшість вчених схиляється до думки, що Володимир ходив тоді на Серадщину.

Що пов’язувало цей регіон із Руссю і чому Володимир ходив туди, за тисячу кілометрів від Києва, є навіть більшою загадкою для історії, ніж минуле самого Засяння. Єдиною і найбільш віро­гідною версією є та, що дніпровські поляни ще пам’ятали про те, як півтисячоліття тому прийшли з Серадщини та Опілля у Придні­пров’я, і Володимир, можливо, вважав Серадщину своєю “отчи­ною”, а тому, щойно для неї виникла серйозна загроза із заходу, негайно кинувся її рятувати. Прикметно, що саме до Каліша зго­дом ходили ті правителі Русі, які мріяли відновити її у стародавніх кордонах: Данило Галицький у 1229 р. і Богдан Хмельницький, який у 1650 р. направив сюди своїх агентів для підготовки пов­стання проти Польщі. Є документальні свідчення того, що похід Володимира ви­явився більш-менш вдалим. Серадщину він, правда, не врятував, але Краківську Русь, Засяння таки відстояв, і з німецьких джерел 983 р. відомо, що кордони польської держави далі на схід від річки Пілиця тоді не йшли.

990 р. -  початок  другої хвиляі польської навали на схід. Польський князь Болеслав Хоробрий дійшов майже до самого Кракова. Саме тоді княгиня Ода писала у 990 p.: “Us guein locum gui dicitus Russe, et fines *Russe extendentes us gue in Cracoa”, що в перекладі з латини означає, що сусідньою з Польщею територією є Русь, а кордони Русі простягаються аж до Кракова, що є основним інструментом реконструкції наших етнічних кордонів у X ст.

992-993 рр. – чергова спроба «збирання усіх руських земель». Похід Володимира Великого на хорватів і приєднання до Київської Русі Краківського князівства разом з Сілезією.

995 р. – зруйнування чехами столиці білих хорватів на заході (Любеча) і приєднання до Чеського королівства західної частини Великої Хорватії.

999 р. – захоплення Болеславом Хоробрим Кракова та остаточний розподіл Великої Хорватії між Польщею, Київською Руссю, Чехією та Угорщиною.

Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.

·    Князі  (правителі) ВЕЛИКОЇ БІЛОЇ Хорватії.

В історичних джерелах збереглись деякі імена князів (правителів) Білої Хорватії: *875—892 Лаборець;*Гостомил, правив до середини IX ст.; *Славеник, правив до кінця IX ст.; *1004 Собіслав (Собібор), правив до 1004 року, убитий поляками.

955 р. – 999 р. – праукраїнська держава Велика Хорватія.

Славниковичі - правителі  праукраїнської держави Великої Хорватії.

Славниковичі (чеськ. Slavníkovci, польск. Sławnikowice) – хорватські племінні князі, які очолювали в X ст. Злічанское князівство з центром у м. Лібіце, розташованому в місці впадіння р. Цідліни в Лабу (Ельбу). Засновником роду вважається князь Славник. Окрім злічан, династія Славників теж правила дулібами, містами Старий Коуржим (м. Коуржим, Чехія) та ймовірно Свідницею (м. Свідниця, Польща). Виступали суперниками чеської королівської династії Пржемисловичів і врешті-решт були переможені нею. 28 жовтня 995 р. злічани були підкорені династією Пржемисловичів, коли місцева владна династія Славників була перерізана Пржемисловичами. 

Славник (Slavník, д/н — 18 березня 981) — незалежний правитель (князь) Білих хорватів, моравів, злічан та дулібів. Основні відомості містяться в хроніці Козьми Празького. 955 р.  Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і  у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат. Став титулуватися князем і карбував власну монету, володіючи значною частиною західної та південної Чехії.  Помер у 981 році. 

Собіслав Славникович (бл. 950—1004) — князь Білих хорватів, Моравський, Злічанський князь. Син князя Славника та княгині Стрежислави. Брат Адальберта Празького. Загинув під час боротьби проти польської агресії. Рід Славниковичів був настільки ж могутнім, як і династія Пршемисловичів, через що останні підступно знищили його. У 981—995 роках у Малинському замку діяв монетний двір, де Собіслав чеканив власні денарії. У 995 р., скориставшись розгромом хорватів на сході Володимиром Великим, західним хорватам завдали удару чехи. Вони зруйнували Лібіце (Любеч) і разом із Києвом поділили між собою усю територію Великої Хорватії

Правителі з династії Пржемисловичів (Пржемисловичі, або Перемисловичі; чеськ. Přemyslovci — чеська князівська й королівська династія в IX—XIV століттях) використовували німецьке союзництво для зміцнення своєї влади у боротьбі з незмінно бунтівною місцевою знаттю та одночасно з усіх сил намагалися зберегти свою автономію від Священної Римської імперії. Чеське князівство вдалося остаточно згуртувати в 995 році, коли Пржемисловичі розгромили своїх суперників із династії Славниковичів, об'єднали чеські й хорватські племена і встановили форму централізованого правління, яку, однак, стрясали внутрішні династичні чвари.