Українське православ'я в діаспорі

 

Українська православна церква в діаспорі

Українські православні парафії в Західній Європі

Православний український вікаріат у Румунії 

Соборноправна українська автокефальна православна церква

Українська православна церква США

Вікаріат УПЦ КП в США і Канаді

Американська карпаторуська православна єпархія

Українська православна церква Канади

Українські православні парафії в Канаді

Українські православні парафії в Австралії та Океанії

Білгородська єпархія УПЦ КП

Українська діаспора

Трагедія УПЦ у США. Як негідники в рясах Український центр руйнували

 

Трагедія УПЦ у США, яка пішла після смерті Патріарха Мстислава під владу греків - навіть українські могили в Банд Бруці теперішні владики готові продати з молотка! Головні «актори»: глава УПЦ в США архієпископ Антоній Щерба та архієпископ Памфільський Даниїл Зелінський! Вартість землі під центром становить, за різними оцінками, від 20 до 70 мільйонів доларів!!!

А тим часом у лютому 2025 року митрополит Епіфаній перелетів океан і приземлився в Сполучених Штатах. Американський континент зустрів його туманом і сподіваннями тисяч емігрантів, які десятиліттями по цеглині будували свої громади, відриваючи останнє від своїх заробітків, аби зберегти клаптик рідної землі в чужому світі.

Метою візиту було чергове нагородження. Епіфаній привіз із собою два золоті хрести для єпископа Даниїла Зелінського. Офіційне формулювання звучало піднесено й пафосно: «За збереження української культури на американському континенті».

Проте за цими золотими хрестами ховалася брудна й цинічна реальність. Саме в цей самий час, поки хор співав «Многая літа», єпископ Даниїл Зелінський активно ініціював продаж і фактичне знищення Українського культурного центру в Нью-Джерсі — святині, яку покоління українців створювали для своїх дітей.

Це був удар у спину громаді. Люди, які будували церкви й центри в надії отримати підтримку, захист і розуміння, опинилися перед фактом: їхня спадщина — це просто ліквідна нерухомість для вищого духовенства. Культуру, за «збереження» якої давали золоті хрести, пускали з молотка заради збагачення вузького кола осіб.

18 вересня 2025 року у Franklin Township відбулося слухання щодо зонування території, де розташований Український культурний центр. Сотні українців активно взяли участь у процесі, і через велику кількість їхніх запитань слухання не дійшло навіть до завершення першого етапу. Засідання перенесено на 6 листопада. На слуханні були присутні глава УПЦ в США архієпископ Антоній Щерба та архієпископ Памфільський Даниїл Зелінський. Церковне керівництво поспішно покинуло засідання, уникаючи діалогу з громадою, яка вимагала пояснень. Тих, хто йшов, проводжали криками «Ганьба!».

18 червня 2026 р. Zoning Board of Adjustment of Franklin Township, New Jersey ухвалив рішення підтримати заявки Української Православної Церкви США та компанії-забудовника, які відкривають шлях до поділу землі, продажу її під комерційну забудову та знищення Українського культурного центру при Свято-Андріївському меморіальному комплексі в Bound Brook.

Для українсько-американської громади це створює загрозу знищення одного з найсакральніших українських духовно-культурних і меморіальних осередків у Сполучених Штатах.

Українська Православна Церква у США колись створювалася людьми, які служили не грошам, а Богові та своєму народові. Її будували емігранти, патріоти, люди, які зберегли віру, гідність і пам’ять про свою Батьківщину навіть далеко від України. Одним із символів тієї епохи був Патріарх Мстислав — людина, чиє ім’я викликало повагу як серед українців, так і серед американців.

Але сьогодні частина церковної верхівки, видно, давно втратила розуміння свого покликання.

Замість служіння — жага влади, грошей і розкішного життя.

Замість відповідальності перед громадою — кулуарні рішення та закритість.

Замість чесності — спроби вирішувати долю української культурної спадщини за спиною людей, які десятиліттями її створювали та підтримували.

Саме завдяки довірі української громади та абсолютній повазі американського суспільства до священників ці люди отримали величезний вплив. Американцям навіть у голову не може прийти, що хтось, прикриваючись сутаною та авторитетом церкви, може діяти у власних корисливих інтересах, ігноруючи думку громади й традиції, на яких усе це будувалося.

Але, видно, саме це сьогодні і відбувається навколо продажу Українського Культурного Центру в Нью-Джерсі.

Доцарювалися "владики".

1."Після смерті Його Святості Мстислава у 1993 році, у грудні 1994 року, після невдалої спроби стати Патріярхом Київським, архиєпископ Антоній разом з Митрополитом Костянтином таємно увійшли в угоду з престолом у Стамбулі, зрадили свою Українську Православну Автокефальну Церкву, і на початку 1995 року були переведені в ієрархію Константинопольської Церкви, базованої у Туреччині, зрадивши свою Матірну Церкву у Києві.

2. Їм були надані єпископські титули тої церкви: архиєпископ Антоній став АНТОНІЄМ ГІЕРОПОЛІССЬКИМ і надалі не визнавався єпископом Української Автокефальної церкви.

3. Патріарх розташованої у Туреччині Константинопольської церкви тепер заявляє, що УПЦ США Є адміністративною частиною Константинопольської Церкви і єпископи УПЦ США зараз знаходяться під безпосереднім контролем Вселенського Патріярха.

4. В 1995 році Патріярх Константинопольський чітко запевнив московську патріархію маловідомим офіційним документом (протокол 937), що долучення ієрархів УПЦ США до Константинопольської церкви НАЗАВЖДИ заборонить колишнім священнослужителям УПЦ США пропагувати будь-яку самостійність (автокефалію) для будь-якої Української Православної Церкви.

5. Протягом 13 років архиєпископ Антоній чинив різноманітні дії, включно з судовими позовами, проти парафій, які висловлювали сумнів у коректності угоди архиєпископа Антонія та інших ієрархів з Константинополем. Вони звертали увагу на негативні наслідки, до яких приведе ця угода, для Української Православної Церкви та для української державності.

6. Парафії не погоджувалися належати до Константинополя і підкреслювали, що своїми діями архиєпископ Антоній відмовився від своїх позицій в юрисдикції УПЦ США, що він НЕ МАВ ПОВНОВАЖЕНЬ підпорядковувати УПЦ США іноземному пануванню, цілковито порушуючи її Конституцію, а також, що вони активно вводили в оману вірян.

7. Всі суди і позови проти парафіян архиєпископ Антоній програв, а суд відхилив скарги Антонія на конституційних підставах. Апеляційний відділ Верховного Суду Нью-Джерсі дуже чітко визнав права парафії на власне майно та адміністрацію, і контроль над всім залишився у руках парафіян.

8. Наслідки цієї багаторічної тяганини: парафії можуть успішно захищати свої права на своє власне майно та управління і залишатися вірними і відданими Материнській Церкві в Україні.

9. Цей наслідок набере більш важливого значення у світлі останніх подій в Константинопольській церкві, яка сьогодні претендує на визнання УПЦ США в якості свого адміністративного підрозділу.

10. У листопаді 2009 року Вселенський Патріярхат зажадав від всіх його єпископів, щоб вони переписали частину свого єпархіального нерухомого майна на Патріярха Константинопольського.

Крім того, Константинопольський Патріярхат проводить реорганізацію своїх північно-американських церковних адміністрацій, і існують докази того, що управління УПЦ США буде передано посереднику єпископу, призначеному Церквою із престолом у Туреччині, скасовуючи роль собору УПЦ США що цілковито суперечить Конституції УПЦ США.

Якщо це станеться, це перетворить духовну невірність колишніх ієрархів УПЦ США в ганебну, безсердечну зраду української діяспори".

Тепер, у 2025 році наші українські парафії в Австралії і Новій Зеландії "спокійно" переходять у юрисдикцію чужого патріярхату. Того ніколи б не сталося, якби ми й до нині були незалежною Українською Православною Автокефальною Церквою у діяспорі.

За матеріалами ФБ Halyna Jasinski. 

Питання про фрески (стінопис) у церкві-пам'ятнику Святого Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Брук (Нью-Джерсі).

Питання про фрески (стінопис) у церкві-пам'ятнику Святого Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Брук (Нью-Джерсі) є однією з найболючіших і водночас замовчуваних тем у новітній історії Української православної церкви в США.

Унікальні розписи всередині храму були зафарбовані у 2017 році під приводом «капітального ремонту та реставрації». Ця подія викликала обурення серед мистецтвознавців, реставраторів та патріотичної частини діаспори, адже було знищено автентичну роботу видатних українських митців.

Коли це сталося?

Процес «оновлення» інтер'єру храму розпочався у 2017 році за розпорядженням чинного керівництва УПЦ в США (зокрема митрополита Антонія та архієпископа Даниїла Зелінського). Тоді собор закрили на масштабні ремонтні роботи. Коли храм знову відкрили для вірян, виявилося, що автентичні настінні розписи повністю зникли під шаром однотонної світлої фарби, а замість них на стінах згодом з'явилися нові поодинокі ікони та картини.

Чому розписи були зафарбовані? (Офіційна версія та реальність).

Існує дві принципово різні позиції щодо того, чому унікальний стінопис було знищено:

1. Офіційне обґрунтування керівництва консисторії:

• Невтішний технічний стан: Керівництво церкви аргументувало свої варварські дії тим, що будівля собору (яка зведена над криптою страждала від надмірної вологості, що не відповідало дійсності

• Брак коштів на реставрацію: Церковна влада заявляла, що повноцінна наукова реставрація авторського живопису коштувала б сотні тисяч доларів, яких консисторія на той момент не мала. Тому було ухвалено прагматичне (з їхнього погляду) рішення: зчистити пошкоджені фрагменти, законсервувати стіни протигрибковими сумішами та просто зафарбувати їх.

2. Версія української громади та мистецтвознавців (Критика):

• Культурний вандалізм: Опоненти зазначають, що розписи можна і треба було врятувати. Зафарбування стінопису критики називають актом знищення та невігластва, який знищив сакральну атмосферу Мавзолею української діаспори (адже храм є першим у світі пам'ятником жертвам Голодомору 1932–1933 років).

• Спрощення інтер'єру під «сучасні стандарти»: Існує думка, що керівництво митрополії прагнуло модернізувати собор, зробивши його інтер'єр світлішим, нейтральнішим та менш «архаїчним», що полегшувало б проведення офіційних заходів, але водночас стерло унікальне художнє обличчя храму. Ці спідерашені гниди провадять процес руйнації не один рік. Це що ми бачимо, на цей час бажання знести під фундамент добротний Український центр, через те, що протікає дах, ще добре те, що не знесли під фундамент церкву…

Що саме було знищено?

Церква Святого Андрія задумувалася Патріархом Мстиславом (Скрипником) та архітектором Юрієм Кодаком як шедевр українського необароко. До створення інтер'єру залучали найкращі сили еміграції.

Хоча величний іконостас, вітражі та мозаїки роботи знаменитого Петра Холодного (молодшого) вдалося зберегти, значна частина стінопису (фресок), над якими працювали видатні іконописці діаспори (зокрема майстри школи Холодного та інші запрошені художники, такі як Христина Дохват), була втрачена назавжди. Роботи поєднували давньокиївську та візантійську традиції з українським модерном ХХ століття.

Втрата оригінальних розписів 2017 року залишається темною сторінкою, яку місцева церковна влада намагається не афішувати в офіційних хроніках.

Гляньмо в якому стані знаходяться церкви російської православної церкви, численність парафіян складається в рази менше і так розглядаємо ситуацію з проблемою такою ж як і у Баунд Бруці з ремонтом даху, де спідерашені церковно служителі руйнують все приміщення під фундамент, а руцкая православна церква ні, вона роками реставрує свої святині й залишає до огляду в первинному стані, ось читаємо витяжку,

У російських православних храмах на території Нью-Джерсі реставраційні роботи переважно були спрямовані на збереження та відновлення їхньої унікальної спадщини, проте випадків навмисного забілення (знищення) історичних фресок чи стін білою фарбою в цих громадах немає. Навпаки, у більшості з них було проведено масштабні проєкти з відновлення іконопису та фресок у їхньому первісному вигляді.Деталі щодо реставрації кожного конкретного храму:

1. Собор Святих Апостолов Петра і Павла (Jersey City). Реставраційні роботи: Цей храм вважається одним із найкращих прикладів дбайливого збереження архітектурної цілісності. У період з 2000 по 2006 роки парафія отримала фінансування від Історичного фонду Нью-Джерсі (New Jersey Historic Trust) для реалізації масштабного триетапного плану реставрації вартістю 1,1 мільйона доларів. Доля фресок: Метою проєкту було повернути собору його вигляд зразка 1924 року. Понад 70 історичних настінних муралів та фресок, створених у 1940-х роках київським іконописцем Фотієм Бодасюком, були повністю очищені та відреставровані у їхньому автентичному вигляді. Жодні стіни з розписами не зафарбовувалися.

2. Церква Трьох Святителів (Garfield). Реставраційні роботи: Храм пройшов через капітальний ремонт внутрішнього простору до свого 125-річного ювілею за участі компанії Sumberac Plastering. Роботи включали повне відновлення пошкодженої від вологи штукатурки та професійну художню реставрацію ікон та розписів по всьому периметру церкви.Чи фарбували стіни: Стіни та склепіння дійсно оновлювали фарбуванням у ході тривалих реновацій, проте виключно у межах художнього оформлення інтер'єру навколо ікон, без перекриття історичних розписів суцільним білим кольором.

3. Храм-Памятник Святого Владимира (Jackson). Реставраційні роботи: Оскільки цей собор будувався понад півстоліття (з 1938 по 1988 роки), його конструкції вимагали оновлення. Нещодавно тут завершили масштабний ремонт і очищення даху та зовнішнього фасаду собору.Внутрішній стан: Стіни та мозаїки всередині храму залишаються недоторканими у своєму традиційному православному стилі. Паралельно у сусідньому однойменному приході Святої Марії інтер'єр оновили новим паркетом, кондиціонуванням, новим іконостасом та престолом із Софріно, зберігши традиційні розписи.

4. Церква Святителя Миколая Чудотворця (Bayonne). Реставраційні роботи: Старовинний храм 1903 року підтримується силами громади. Реставраційні процеси тут мають точковий характер (косметичні ремонти та консервація будівлі), а інтер'єр зберігає первісний вигляд початку XX століття, без кардинальних перефарбувань стін

Я перевірила, що на території США знищення такого історичного розпису стін, як у православній українській церкві Андрія Первозванного є єдиним випадком і те, що цей інцидент не мав подальших судових позовів, а залишився на рівні обговорення, це дуже дивно і сумно, саме ігнорування цього злочину сприяло новим злочинам в тому числі теперішня ситуація з поданням заяви на пропозицію знищення Українського центру під фундамент і продажу землі під забудову складів

Але на щастя в цей раз на їхньому шляху зустрілася родина, які за власний кошт подали перший позов до суду і тим самим зупинили швидке знесення Українського центру Ці люди згуртували громади Нью-Джерсі, Нью-Йорку і трьох осіб із Філадельфії, включно мене і ще багато міст, з яких люди приїжджають регулярно на слухання по цій ганебній для православних церковно служителів Америки справі

Група підтримки постійно збільшується, географія міст, з яких приїжджають люди, щоб дати відсіч баригам у рясах постійно розширюється

Слухання йдуть вже другий рік і ми завдяки персональним фінансовим пожертвам наймаємо адвокаційну групу, ми боремось і поборемо!!

При дуже великому резонансі цієї справи, ні одна українська організація, ні одна українська духовна інституція на території США не висловила своєї думки з цього приводу і не підтримали супротив!!!

За вийнятком однієї, єдиної молодої, ще мало сформованої, но безцінної організації із Нью-Йорку - "Світанок" на чолі з Oleks Taran.

Тепер ми знаємо що в любій спірній ситуації страусина бидлоферма під назвою «Діяспора в коралях» запхає голову в пісок випаленої землі. І що цікаво на прикладі Союзу українок після цих сенсаційних засідань про знищення Українського центру, демонстративно Наталія Павленко покликала руйнівника й ініціатора митрополита Антонія (Івана Щербу) на святкування 100 століття Союзу українок. Хочеться плюнути в морду кожній такій Павленко, а мені видається що мені особисто не тільки хочеться, а і можеться!!!

За матеріалами ФБ. 19 червня 2026 р. Mariya Sasha

 З історії.
        У неділю, 10 жовтня 1965 року, відбулося урочисте освяченння Церкви-пам'ятника святого апостола Андрія в Саут-Баунд-Бруці - кафедрального собору Української Автокефальної Православної Церкви у вигнані й Української Православної Церкви у США.

Того дня освячення очолив митрополит Іоан (Теодорович) у співслужінні митрополита Мстислава (Скрипник) і десятків священників.

На освячення Церкви-памʼятника приїхали 10 тисяч українців з різних куточків Сполучених Штатів Америки і різних країн поселення.

Після освячення відбулося урочисте вручення церковних хоругов тим парафіям, які найбільше пожертвували на будівництво Храму - памʼятника у Саут-Баунд-Брук.

Це - архітектурна домінанта українського меморіального комплексу - цвинтаря святого Андрія в містечку Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, який називають Українським Єрусалимом у США, або Пантеоном.

Церква-пам'ятник збудована на знак вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні і тих, хто віддав своє життя за волю України.

Будівництво Церкви-пам'ятника почалося у 1955 році на пожертви православних українців з ініціативи митрополита Мстислава (Скрипника) і митрополита Івана (Теодоровича).

Автор проєкту - архітектор з Канади Юрій Кодак. Іконостас та мозаїки над вхідними дверима ззовні виконав художник Петро Холодний (молодший), мозаїку св.Ольги - Михайло Михалевич. За десять років роботи були завершені і в жовтні 1965 року Церкву - памʼятник освятили.

У крипті Храму-памʼятника розташований Мавзолей святого Воскресіння, в центрі якого - склеп першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) та присвячений йому невеликий музей. Довкола центральної частини розташовано ще 276 склепів для поховання українців Америки, які зробили значний внесок у життя церкви й української громади.

  

 

З життя православних УКРАЇНЦІВ ПОЛЬЩІ.

 

 За даними перепису населення 1931 року серед православних у Польщі було 1,5 млн українців, 900 тисяч білорусів, 600 тисяч поляків, 125 тисяч росіян і 700 тисяч людей, які називали себе «тутешні». Православні українці домінували у Волинському і Люблінському воєводствах. Януш Жарновський стверджує, що з-поміж 600 тисяч поляків близько 50 тисяч слід визнати українцями, які приховали в переписі свою справжню національність.

Сьогодні Православна церква Польщі нараховує шість єпархій, понад 500 парафій, 410 церков, 259 священнослужителів та 600 тисяч вірян. Зараз Польську Церкву очолює відкрито промосковськи налаштований митрополит Сава.

Літургічна мова.  Головні мови: польська, церковнослов'янська. Мови меншин: українська, білоруська, португальська (у Бразилії). Церковний календар - Юліанський.

На початку XIX ст. корінне населення Холмщини та Підляшшя в більшості зберігало своє українське етнічне обличчя. Проте руським, тобто українським, залишилося на цей час вже тільки село, вищі верстви й місто були майже всюди сполонізовані. Ті процеси поступали далі, особливо стосовно західніших українських поселень, де спостерігався перехід на латинський обряд та ліквідація парафій східного обряду. Більшість населення Холмщини та Підляшшя була уніатами й належала до двох єпархій: Холмської та Берестейської. Після переслідувань у XVII та XVIII ст. лише кілька осередків залишилося православними: монастирі в Яблочині, Дорогичині, Більську. 

В Руській Уніатській Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації і полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів (усунення іконостасів чи впроваджування органів), в результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів. Сильнішим ставав вплив польської мови. Сполонізована була значна частина уніатського духовенства, яке нерідко ототожнювалося з польською національною ідеєю. Процеси ці посилилися в першій пол. XIX ст., тобто під російським пануванням.

В Уніатській Церкві в 30-х роках XIX ст. сформувалося дві течії: „добрих уніатів”, які стояли на позиціях безоглядної вірності Римові та подальшої латинізації і полонізації Уніатської Церкви, та „народовців”, що виступали за збереження східних традицій і „руської” мови. Останні були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. уніатська церква на території Російської імперії в результаті заходів митрополита Й. Семашка була об’єднана з Православною Церквою. Цей процес охопив і Північне Підляшшя. Відтоді полонізаційні процеси на цій території були призупинені, проте постала проблема русифікації, яку проводила російська адміністрація.

Кордони Холмщини та Південного Підляшшя в сучасному розумінні остаточно сформувалися в 1815 р., після Віденського конгресу, результатом якого стало формування у складі Російської імперії Польського Королівства. Західним кордоном Королівства стала річка Буг (зараз Західний Буг), яка відділяла польську автономію від решти, інтегрованих до складу імперії земель польсько-литовської держави – так званого Західного краю. Попри прагнення царату уніфікувати й асимілювати цю бунтівничу та відмінну в етно-релігійному плані провінцію, сам факт панування польської культури, наявності відмінних від решти держави політичних традицій, єдиної в імперії Конституції, домінування католицизму – впливали на місцеву етнічну спільноту русинів (українців та білорусів). Ця спільнота протягом першої половини ХІХ ст. все більше полонізувалася і переймала особливості, які відрізняли її від українського населення Волині й Берестейщини та західних білорусів. 

Підляшшя (Підлясся, пол. Podlasie, біл. Падляшша) — історико-географічний регіон у середньому Побужжі, північно-західний український етнічний край розташований у південно-східній Польщі. Головні міста — Дорогичин, Більськ-Підляський, історично також Берестя.

Підляшшя розташоване уздовж середньої течії Західного Бугу (басейн Вісли). Північна межа проходить по річці Нарві (права притока Вісли), на півдні межує з історичною Холмщиною, на заході — з Мазовією, на сході — з Волинню та Поліссям. Існує поділ Підляшшя на Південне та Північне, який виник у XIX столітті, коли перше адміністративно увійшло до складу Польського королівства, а друге — безпосередньо до Російської імперії. Північне Підляшшя розташоване на північ від Західного Бугу, на північний захід від Берестя, за головним містом Дорогичином, а потім Більськом його ще називають Більщиною. Південне ж Підляшшя розташоване на південь від Дорогичина з центром у Білій Підляській.

 В кордонах конгресового Польського Королівства опинилася нечисельна частина східнослов’янського населення, яке відносилося до українських та білоруських етнографічних груп і заселяла вузьку пограничну територію вздовж східної частини провінції. Русини тісно контактували з панівним польським населенням і поступово зазнавали асиміляції, внаслідок чого межа розселення між етнографічними групами східнослов’янського та польського населення поступово пересувалася за схід. На південних надбужанських землях – майбутній Холмщині, процеси полонізації були меншими, ніж у Південному Підляшші. Це пов’язувалося як з історичними традиціями, так і з релігійними особливостями місцевого українського населення, а також фактором близькості більш культурно і національно розвинутої Галичини, що впливало на поглиблення релігійних, мовних і культурних відмінностей холмщаків від мешканців Південного Підляшшя. Північна межа розселення етнічного українського населення у Південному Підляшші станом на поч. 60-х років ХІХ ст. доходила до околиць Константинова і Соколова, західна – йшла східніше Седльця і через західні околиці Межиріччя і Радиня, переходячи до Холмщини. Своєю чергою, умовні західні кордони Холмщини великою мірою окреслювалися течією річки Вепр, доходили до південних околиць Замостя, а потім «завертали» на захід, йшли північними околицями Білгораю і зустрічалися з адміністративними кордонами Галичини.

Перші осередки Православної Церкви в Польському Королівстві створювалися на етнічних польських землях. 22 квітня (3 травня) 1834 р. в Польському Царстві був створений вікаріат із центром у Варшаві, а в 1840 р. – Варшавсько-Новогеоргієвська єпархія на чолі з Антонієм (Рафальським). В 1835-1837 роках на місці відібраного в отців піярів костелу з’явилася резиденція для варшавських архиєреїв, а в 1841 р. – єпархіальна консисторія. Державні витрати на православ’я збільшувалися постійно із збільшенням кількості парафій та російського духовенства.  В 1842 р. розпочато обговорення будівництва Іоанно-Богословської церкви в Холмі – першої православної церкви на етнічних українських землях Холмщини. Церква була побудована в 1846-1851 роках і від самого початку мала ідеологічні цілі «щоб бажаючі греко-уніати могли бачити справжню організацію та красу храмів, організованих в обрядах Східної Церкви». Як і більшість православних храмів, що працювали з тимчасовим населенням, ця святиня слугувала потребам військових частин, дислокованих у Холмі.

Православна церква Польщі в час свого відокремлення (1924 р.) від Московського патріархату мала ієрархію, яка складалася винятково з єпископів російського походження. Вони прагнули зберегти російський характер своєї церкви. Православна преса на початку 20-х років твердила, що запровадження у церкві елементів української або білоруської традиції буде рівнозначне відступу від стародавніх догматів, найкраще досі збережених російською традицією.

У 1938 році Польща провела так звану акцію «ревіндикації» на Холмщині і Підляшші. Її декларована мета була  – закривати храми, до яких ходить «мало вірних», проте фактично  перетворилася на безжальне, в більшовицькому дусі, нищення старовинних церков за участі війська. Загалом розібрали 127 храмів (церкви, каплиці, доми молитви).

Православним українцям 1938 р. асоціюється з жорстоким переслідуванням і полонізацією. Сьогоднішня назва дає зрозуміти, що Церква об’єднує поляків, але це не відповідає дійсності. Православна церква в Польщі об’єднує українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян, греків тощо – і в найменшій кількості поляків.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польсько-радянський кордон „для захисту життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії” і 23 вересня увійшла на Холмщину та Підляшшя. Німецькі війська, які захопили цю територію, відступили. Проте на основі додаткового протоколу, укладеного Німеччиною і Радянським Союзом 28 вересня 1939 р., змінено сфери впливів обох тоталітарних імперій — Холмщина й Південне Підляшшя відходило до Німеччини, а Північне Підляшшя — до Радянського Союзу.

Трагедія українців в Сагрині. 10 березня 1944 року польські підпільники напали на півтора десятка сіл на Холмщині (Сагринь (тепер територія Польщі) у Грубешівському повіті), населених православними українцями – громадянами Республіки Польща, внаслідок чого лише в Сагрині та околицях загинуло не менше 1200 українських цивільних осіб. Більшість із них – це жінки та діти. Польські вояки підпалювали хати, частина людей пробувала ховатися у ями чи пивниці, куди часто кидали гранати. Ще частину просто закололи багнетами. Польські партизани навіть фотографувалися на фоні палаючих хат. Події у Сагрині є найбільшим злочином у польсько-українському протистоянні.

Згідно з прийнятим ще в міжвоєнному періоді розподілом територій поміж КПЗУ і КПЗБ регіон цей, як і Берестейське Полісся, було приєднано до Білоруської РСР, а все місцеве етнічно українське населення офіційно визнано білорусами. Адміністративно Північне Підляшшя ввійшло до Більського району Білостоцької області, а південно-східна частина — до Берестейської області. Місцеве населення в основному позитивно сприйняло радянську владу, яка здавалася більш „своєю”, ніж польська. Незабаром всю адміністрацію було влаштовано за радянськими зразками, організовано білоруське шкільництво. Періодика також видавалася білоруською і російською мовами. Після війни більшу частину Білостоцької області (близько 12 тис.км²) разом з обласним центром було передано Польщі. 

Сьогодні українська національна меншина в Польщі мешкає не лише у вигнанні після акції «Вісла» на півночі та заході Польщі й частково на рідних землях прикордоння з Україною, а й у Підляському воєводстві, що межує з Білоруссю. Про цей історичний регіон відомо чимало, але зазвичай інформація про Підляшшя має загальний характер. 

На Холмщині й Південному Підляшші буття нечисленних українців не грає помітної ролі в житті цих регіонів. Інакше представляється це на землях між Бугом і Нарвою (Північне Підляшшя; Більський, Гайнівський, Сім’ятицький та частина Білостоцького повітів), де український етнос проживає компактно і досі складає помітний відсоток населення регіону. Проте й тут перебуває він на вирішальному етапі свого буття. Українські говірки Підляшшя між Бугом і Нарвою належать до групи українських північних говірок. Вони дуже різноманітні, тому мова окремих частин регіону, та навіть сусідніх сіл, відрізняється, часом значущо. 

Цікавими прикладами дерев’яної архітектури є також старі храми, як напр. цвинтарна церква св. Кузьми і Дем’яна в Чижах з XVIII ст., дзвіниця церкви св. Миколая з 1709 р. у Кліщелях, а також церкви у Старому Корнині, Новому Березові, Курашеві, Соб’ятині, що нав’язують своїм стилем до народної архітектури. Найстарішим храмом на Підляшші є церква Народження Пресвятої Богородиці у Більську. Раніше була нею церква Успіння Пресвятої Богородиці в Чижах із ХVІ ст., яка згоріла в 1984 р. Після ліквідації церковної унії в 1839 р. багато старих храмів перебудовано: доставлено дзвіниці до головних корпусів, змінено вигляд куполів. Церкви було споруджено у т.зв. національному російському стилі, який обов’язував у Російській імперії. Вони виникали на основі раніше затверджених проєктів, тому багато з них дуже на себе схожих, напр. у Пухлах, Нарві, Лосинці, Пасинках.

На І з’їзді Союзу українців Підляшшя весною 1996 р. так охарактеризовано ситуацію українського етносу Північного ПІдляшшя в половині 90-х років: „На Підляшші найбільш помітним сьогодні явищем є те, що місцеву українську культуру витісняє світова масова культура в її польському варіанті, яка доходить через майже всі масс-медії. Українська мова поступово втрачає свою позицію в житті ПІдляшшя, перестає бути щоденною мовою більшості православного населення. Важливим елементом самоідентичності і почуття окремішності населення Підляшшя залишається безумовно Православ’я. Має це особливе значення, оскільки місцеве населення в переважаючій більшості не має сформованої національної свідомості, а лише прив’язаність до влас ної традиції, культури, мови, релігії на етнічному рівні. Проте в сучасних умовах масової культури і світового інформаційного простору це не сприяє вже збереженню власної тотожності і успадкованої від предків культури. Результатом цього є швидка асиміляція-полонізація, особливо (але не тільки) молодого покоління, що фактично змінює етнічне обличчя регіону. Це все ставить український етнос на Підляшші в кризову ситуацію”.

Згідно з даними Польської Православної Автокефальної Церкви, сьогодні на Підляшші проживає 200 тисяч вірних. Зараз села Підляшшя вимирають. Чимало людей заселяють багатоповерхові новобудови Бялостока.Сьогодні в трьохсоттисячному Бялостоці діє десять православних парафій із сімдесятьма тисячами вірних. Створюватимуться, звісно, нові.

Щоправда, тамтешні українці неохоче ідентифікують себе із частиною української нації з кількох причин. По-перше, в ході операції «Вісла», щоб уникнути сумної долі українців Закерзоння, українці Підляшшя або записували себе білорусами, або переходили в римо-католицизм. По-друге, далися взнаки й асиміляційні процеси та брак плідних контактів і повноцінного діалогу з рештою українців. Як наслідок – не лише збільшення чисельності білоруської громади в цьому регіоні, а й поява нового «етносу», а саме «православних поляків» – так нині дуже часто називають себе українці Підляшшя. Утім, варто лише заговорити з цими «православними поляками» українською мовою або принаймні польською з українським акцентом, як дуже часто одразу або після 3–5 хв розмови вони переходять не лише на польсько-білорусько-україн­ський суржик, а часом на майже чисту українську.

Ще однією особливістю Підляшшя є двомовні дорожні вказівники й, як правило, назви населених пунктів. Написані вони польською та білоруською. Відсутність там третьої – української – мови стала наслідком, якщо можна так висловитися, білорусифікації та асиміляції, хоча місцеві мешканці зазначають, що були спроби встановити й україномовні вивіски, але їх знімали. Така двомовність стосується й вивісок та інформаційних стендів біля православних церков, які трапляються набагато частіше, ніж костьоли.

Церква в Соб’ятині – одна зі старіших церков на Підляшші

15 січня 2025 року вечір колядок у Більську.

Православна церква в Біловежі