УКРАЇНСЬКИЙ Пантеон має постати в достойному і шанованому українцями місці!!!

Це ж треба було таке місце ще знайти, щоб на Мархалівських болотах під Києвом хоронити ВИДАТНИХ УКРАЇНЦІВ!!! Це кладовище треба закрити навіки, загиблих воїнів перепоховати в достойному для цього місці! Винних - притягти до відповідальності!!!

Хто відповість за рішення, ухвалені всупереч здоровому глузду і суспільним застереженням? Хто відповість за те, що українських Героїв ховають у місці, де земля буквально йде з-під ніг? Хто відповість за ігнорування висновків фахівців?

6 МЛРД ГРН! Стільки бюджетних грошей витрачено на цю ганьбу! Хто за це відповість? Компанії, які "освоїли" ці гроші? Верховний Суд України заборонив проводити будь-які дії в лісі між Південним кладовищем Києва і селом Мархалівка Київської області. РІШЕННЯ ОСТАТОЧНЕ, ОСКАРЖЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ! Але чиновники все одно продовжують знущатися над живими і над мертвими, бо ж справа у дерибані понад 6 мільярдів гривень !!!!!

Але що нам ВЕРХОВНИЙ суд - ми будемо ховати ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ де схочемо...на болотах, у воді...де заманеться Хто зважає на рішення Верховного Суду, коли навіть Конституція в країні на паузі!

НВМК мало стати символом найвищої шани до полеглих Героїв. Натомість дедалі більше стає символом того, що відбувається, коли політичний піар і бажання якнайшвидше освоїти бюджет перемагають здоровий глузд та висновки фахівців.

Справжнє ставлення влади до пам'яті полеглих Героїв визначається не красивими промовами та пафосними відкриттями, а її рішеннями.

Екологи, гідрологи та незалежні фахівці роками попереджали: ця ділянка не підходить для Національного військового меморіального кладовища. Попереджали про високий рівень ґрунтових вод, про ризики просідання ґрунту, підтоплень і руйнування. Але на Банковій вирішили, що піар важливіший за здоровий глузд, а освоєння бюджетних мільярдів важливіше за повагу до загиблих українських воїнів.

Результат уже бачить вся країна. Після сильних дощів (початок липня 2026 р.) - розмиті дороги, провали ґрунту, проблеми безпосередньо в зоні поховань. Саме те, про що владу неодноразово попереджали ще до початку будівництва.

Неприпустимо змішувати Національний Пантеон і Національне військове меморіальне кладовище - це різні рівні меморіалізації. Поєднати Пантеон із Національним військовим меморіальним кладовищем — викликає спротив. Національний Пантеон може бути поряд з Аскольдовою могилою, або в іншому достойному місці в ЦЕНТРІ КИЄВА, або неподалік центру.

НАЦІОНАЛЬНИЙ Пантеон — це не тільки кладовище. Це символічний простір або будівля, де зосереджена пам’ять про визначних постатей.

Національний Пантеон, це ГОЛОВНЕ МЕМОРІАЛЬНЕ МІСЦЕ НАЦІЇ. Це пост №1 із реально вічним вогнем, могилою невідомого солдата та постійно чинним ритуалом зміни почесної варти; це місце, куди приїздить в першу чергу кожен обраний президент; це головне протокольне місце, куди приїздить іноземний лідер в державному візиті; це місце екскурсій і інших заходів виховного плану (Віталій Гайдукевич).

Концепт Меморіального Кладовища вимагає найбільшої площі, вона не може бути реалізована в межах міста, вона має геть інший функціонал, але це має бути достойне МІСЦЕ, а не мочари.

Хто може ГАРАНТУВАТИ, що в умовах кровопролитної москальсько-української війни по могилах не гатитимуть дрони, КАБи, ракети та вся інша ворожа зброя - ніхто не може гарантувати.

Це наруга над пам'яттю видатних українців!!! Бо їх хочуть перепоховати у місце, яке принижує гідність УКРАЇНЦІВ !!! 

Але це ще теж не остання "інстанція" поховання Мельників - вони будуть лежати на тому військовому кладовищі доти, поки буде збудований Пантеон, тоді знову будуть їх з могил витягати й тепер вже на Пантеоні перепоховувати...

Такі речі робляться після закінчення війни і то не на наступний день... Готуються обговорення та дискусії, де є громадськість, професійні історики та журналісти - в тому числі і діаспора. І тільки після цього приймається якесь рішення, а виконання теж не наступного дня.

Віталій Гайдукевич (ФБ, липень 2026): «В подальшому тексті зверніть увагу на слова «церква» і «меморіальний комплекс».

Отже, приклади….

Пантеон Франції був створений в будівлі церкви. В новій ролі локація почала діяльність з поховання Мірабо в 1791 році. Нова роль церкви сформувалася через революцію і місію (!) замінити культ старий державобудови навколо монархії на новий культ державобудови - навколо нації. Тому французький Пантеон заточували на посил «люди, котрим вдячна Батьківщина»: Aux grands hommes, la patrie reconnaissante. Отже по суті це церква, де поховано 83 особи.

Пантеон Великої Британії – церква - Вестмінстерське абатство. Поховано 18 монархів і більше 3 тисяч видатних представників нації. Формувався еволюційно, а не революційно, від 17 століття. Місія – демонстрація тяглості в глиб віків.

Пантеон Польщі – церква – Кафедральний собор у Вавелі. На початках (13 століття) - єпископська усипальниця, потім – королівська, потім членів королівських родин. Лише у 19 столітті, перелік розширено на немонарших осіб , але борців за польську державність (Понятовський та Костюшко) і митців (Міцкевич і Словацький), а в 20ст. – державних діячів.

Пантеон Німеччини – Вальгалла - зала слави, а не місце поховання, а меморіальний комплекс. Тут є наголос на історичних особах. Зала побудована рішенням короля Людвіга І Баварського саме як місце вшанування діячів німецької культури, науки, мистецтва, політики та військової історії, особливо в контексті ідеї спільної культурної спадщини німецькомовних народів після наполеонівських воєн. Станом на тепер в залі слави 193 пам’ятні знаки.

Пантеон Чехії – церква - собор. Св. Віта. лише монарші, церковні особи. Немає митців, військових, політичних діячів. По суті – усипальниця.

Пантеон Іспанії. По факту в Іспанії є ТРИ (!) об’єкти, що можуть претендувати на роль Пантеону.

1. Panteón de Hombres Ilustres, з 2022 року просто Panteón de España. Задум створення – 19 століття. Пантеон є частиною комплексу базиліки Аточа і присвячений видатним діячам політичної та військової історії Іспанії. Є 11 окремих поховань і меморіальна фіксація. 2. Королівська крипта в Ескоріалі – тут ховають лише монарших представників.

3. Долина Полеглих – меморіальний комплекс, присвячений жертвам громадянської війни з обох боків. Поховано 33 тисячі загиблих.

Пантеон Португалії – церква - Panteão Nacional розташований в будівлі церкви Санта-Енграсія. Почали будувати церкву в 17 столітті, в 1916 році перепрофілювали її на пантеон, завершили будівництво в 1966 році. В пантеоні є 13 поховань (президенти, письменники, військові, митці та інші діячі) , так і 6 кенотафів.

Пантеон США – США не мають комплексу на зразок європейських країн. Арлінгтон в першу чергу військове меморіальне кладовище. Цивільні там як виняток.

Пантеон Італії – насправді їх два: 1. Власне Пантеон – церква св. Марії, що є усипальницею низки видатних італійців від часів Відродження до 1926 року.

2. Вітторіано – меморіальний комплекс, де архітектурно-скульптурно мовою передано меседж італійської ідентичності та єдності навколо неї.

Отже маємо чітко ДВА формати – усипальниця в церкві чи на базі церкви і державний меморіальний комплекс».

2026 р., липень

ЯК ЗНИЩУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ

 Cучасна версія світової історії є суцільним міфом. Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматсько-гунська (1500 р. до н. е. – V ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям-історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

З нинішньою Україною повʼязані Трипілля, Скіфія, Сарматія, Гунія, Антія, Велика Біла Хорватія, Русь, та й усі перехідні між ними форми праукраїнських держав. Так, саме праукраїнських, а не якихось інших. Територіальна і генетична спадковість нації вказує на те, що первісно пов'язане з українською землею, водою, їжею, сонячною  радіацією. Ядро нації ніколи цю землю не покидало, передаючи власну своєрідну генетику своїм нащадкам, тобто нам УКРАЇНЦЯМ. З цього ми можемо зробити цілком обґрунтований висновок, що всі народи, які сформувалися на нашій території, є давніми українцями, нашими прямими пращурами, а сучасна Україна є прямим нащадком Давньої України, як би її в той далекий час не називали сусіди.

Однією з найбільших  і наймогутніших європейських держав античності, без сумніву, була Велика Скіфія – наша давня Праукраїнська держава.  Скіфи володіли степами й лісостепом України, укладали союзи з Персією та Грецією, їхня культура була рівною античним державам.

1718 р. за таємним наказом Петра І було спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, яким було понад 700 років. 1743 р., за наказом імператриці Єлізавєти Пєтровни, з українських храмів знову були забрані старі українські церковні книги і, уже звично, спалені. А у 1780 році, в часи Катерини II, була спалена книгозбірня Києво-Могилянської Академії, яка збиралася понад 150 років, і була однією з найбагатших в усій тогочасній Європі.

4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів.

 Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.

1833 р. Микола І дав наказ забрати з усіх мечетей Криму документи та книги, написані татарською, турецькою та арабськими мовами і спалити на центральних площах міст. Там горіла й українська історія, оскільки багато спалених документів стосувалися України-Русі і її відносин з південними народами.

 Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

 Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…»  він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

 В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських. На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.

 Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).

 В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 3 000 років:

*Скіфи, сармати (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

*Гуни (II—VII ст.);

*Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);

*Дуліби (VI—VII ст.);

*Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;

*Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);

*Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);

*Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;

*Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.

Мовознавець Микола Суслопаров: “Трипільці – предки Київської Руси попередники стародавніх еллінів. За Геродота слово Русь означало орачів, а слово - скіфи є додатком перекладачів”. 

Фаховий історик-дослідник, краєзнавець-сходознавець Сергій Наливайко у своїй книзі “Етнічна історія Давньої України”: “Скіфи не прийшли звідкілясь I століття до н. е.   Свідчення давніх авторів не лишають сумніву: скіфи фігурували вже в подіях політичної історії стародавнього світу IV-III тисячі років до н. е. у своїх географічних рамках українського степу і лісостепу".  

 Археолог лінгвіст О. Ф. Вельтман: "Під назвою скіфів і гунів було поховано більше тисячі років слов'янської історії". 

Московський улус Золотої орди (Олександр Невський, князь Данило, Іван Калита) та хан Узбек

Створюючи Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана Грозного, було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ, яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Діяльність комісії була засекречена і тривала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали — знищені. 

У землі Моксель ханом Батиєм в 1237–1238 роках було проведено перший облік кількості людей.

Другий перепис населення в імперії Чингісидів відбувався протягом 1254–1259 років. Він відбувався поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. 

Третій перепис 1272 року проведений ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром. Хан був колосальною особистістю не тільки в історії Орди, а й в історії її Московського улусу. Тому що особисто Менгу–Тимур створив і саму Москву, і Московське удільне князівство.  

Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке — брат Батия. Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. 

Коли воцарився внук хана Батия — Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. У 1269–1271 роках відбувся похід хана Менгу-Тимура на Константинополь. Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування. Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика.

Розкол в Монгольській імперії посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році — у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців. Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени. 

Олександр Невський. За офіційною версією Олександр Невський народився 1220‒1221 року. Однак, швидше за все, це відбулося у  період з 1228 по 1232 роки, тому що з 1238 по 1252 роки Олександр був взятий Батиєм у аманати (заручники) і виховувався при  дворі хана до повноліття, яке за законами монголо-татар наступало в 16 років. Про це є свідчення посланця Папського престолу Іоанна де Плано Карпіні, який на власні очі бачив Олександра в ставці Батия у Каракарумі, перебуваючи там із 1246 по 1247 рік. Виходячи з цього, Князь Олександр через малолітство не міг брати участь у битві на Чудському озері 5 квітня 1242 року. До речі, масштаби цієї «доленосної битви» також значно перебільшені. Іпатіївський літопис зовсім не підтверджує її «буття». За даними тевтонського Ордену, Чудська сутичка таки відбулася, але втрати становили 20 лицарів убитими і 6 полоненими. Ще менш невиразною була перша «перемога» Олександра проти шведів на  річці Нева 15 липня 1240 року. У цій сутичці з обох сторін брало участь не більше  ніж 300 осіб. Так  описується ця подія: «Бій припинився з настанням темряви. Шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі й відплили геть. Втрати з російської сторони – 20 осіб».

Навіть московські академіки Б. Д. Греков і А. Ю. Якубовський змушені були визнати цю істину. Становлення Олександра Невського як людини відбувалося під особистим впливом хана Батия та його оточення. Тут, у сім’ї Батия, він одружився, тому що до 1252 року йому виповнилося 20 або 22 роки. Не викликає сумніву, що дружину для «свого названого сина» Олександра вибирав особисто Батий. І, швидше за все, вона належала до роду Чингісидів. Бо таких благ і привілеїв, які мав Олександр Невський та його сини, в імперії не мав ніхто, крім князів–огланів, принців по крові. Навіть якщо б перший син народився у двадцятилітнього Олександра, то в 1257 році йому б виповнилося не більше 5–7 років. Про яке княжіння в Новгороді в 1257–1259 роках синів Олександра може йти мова? Цілковитий абсурд! 

  Замість того, щоб захищати своїх православних громадян, він у 1257 році допомагав татаро-монголам проводити подушний перепис поселень і населення у володимирсько-суздальської землі, а також Новгорода та Пскова з метою їх жорсткого обкладення податками, а саме: здійснював військове прикриття татарських чисельників. Тих новгородців та псковців, що відмовлялися брати участь у переписі, жорстоко катував, відрізаючи носи та язики. Навіть свого старшого сина Василя, який відмовився скоритися зрадникові-батьку, віддав на поталу ханові, аби задобрити своїх панів.

Новгород був поданий Олександром Невським Золотій Орді «на тарілочці». Привівши туди війська взимку з 1257 на 1258 рік, Олександр лише в 1259 році зумів забезпечити подушний перепис новгородців. Мешканці погодилися на перепис тільки перед загрозою татарського вторгнення. Послухаймо історика: «У 1259 році новгородці, остерігаючись татарського вторгнення, все ж погодилися на ординський перепис». Як сказано в літописі, підкоряючи з татарами Новгород і Псков, Олександр, так званий Невський, використовував варварські прийоми: «оному носа урізаша, а іному очі виімаша» (Журнал "Родина", Москва. 1993).

Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів умертвляли без грубого застосування сили. Таким чином померли хани: Хубілай, Гуюк, Сартак і десятки інших. Так померли Ярослав Всеволодович (1246 рік), Олександр Невський (1263 рік), Ярослав Ярославович (1272 рік), Василь Ярославович (1276 рік).

Москви як населеного пункту не існувало до приходу хана Батия. Професор Казанського університету Д. А. Корсаков чітко вказав, що «Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє з себе три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський». А ще раніше, в 1212 році, «незадовго до своєї смерті Всеволод «розда волості дітям своїм». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію — Володимир; третьому, Ярославу — Переяславль; четвертому, Володимиру — Юр’їв. Менших двох синів, Святослава та Іоана, доручив він Юрієві…». Москви, як ми бачимо, в 1212 році не існувало. Її не названо. Москву заснували в 1272 р., а Московське князівство виникло  в 1277 році.

Брехня про Московського князя Михайла Хоробрита, який начебто сидів на московському столі і захищав її під час навали військ хана Батия, спростована церковною історичною літературою.

За літописами Данило (1261—1303; син Олександра Невського й Олександри Полоцької, у 16 років став першим князем Москви та Московського князівства після того як отримав ярлик від Менгу Тимура на княжіння) мав чотирьох синів: Юрія, Олександра, Бориса й Афанасія. З часом до цієї четвірки братів додали так званого Івана Калиту — передостаннього сина Данила.

Але що цікаво: «Жоден літописець не відзначив народження Івана — четвертого сина в родині московського князя Данила» [Журнал «Родина», Москва, № 10, с. 7]. Ще раз зафіксуймо собі на пам’ять: жоден російський літописний звід не зафіксував народження у Московського князя Данила сина на ім’я Іван! Такої особи не знають усі російські літописи до самої смерті князя Данила. 

Отже, ні Лаврентіївський, ні Іпатіївський, доведений до 1292 року, ні тим більше Радзивилівський літописи не знали про існування так званого Івана Калити.  Доведений до 1419 року Троїцький літопис під 1313 роком зазначає: «В літо 6821. Сяде на царстві Озбяк в Орді». І лише під 1322 роком Іван Калита вперше згадується в основному літописному зводі. 

У 1692 році в Московії Андрій Іванович Лизлов закінчив роботу над першою всеохопною історією московитів під назвою «Скіфська історія». У XVII столітті ще не існувало «загальноросійських літописних зводів», бо вони були «знайдені» тільки в катерининські часи. Хоча, щоб бути точними, зазначимо, що так званий Радзивіловський (Кенігсберзький) список Петро І «знайшов» або «скопіював» 1716 року. Звичайно, Андрій Іванович Лизлов не мав ані найменших відомостей про «загальноросійські літописні зводи». У жодному місці «Скіфської історії», написаної 1692 року, він не зробив посилання ні на один літописний звід.

 Не менш цікаво те, що А. І. Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодним словом не згадав про московського князя Івана Калиту. Він не знав про існування цього князя. Хоча золотоординських ханів знав навіть тих, які сиділи на царстві в часи розбрату: «Кулпу, Наруса, Хидиря, Мамая» та ін. 

Князь, званий у російській історії «Іван Калита», походить із роду Чингісхана. Він — звичайний царевич-оглан. Зрозуміло, в дитячі та юнацькі роки царевич мав тюркське ім’я — Кулі. І під цим іменем аж до смерті був відомий у Золотій Орді, навіть після того, як його охрестили Іваном. У Золотій Орді, в мусульманському середовищі, він навічно залишився Кулханом (російська інтерпретація слова — Кулпа або Калта), а в Московському улусі став іменуватися «князем Іваном».

Свідчення щирого російського патріота Сергія Маркова. «До речі, що таке Калта, від якої отримав своє прізвисько московський князь? Це зовсім не грошовий мішок і не гаман, як розповідають старі казки. Калта — це щось на зразок портупеї, пояса, прикрашеного сріблом, до якого міцно прикріплювалася напівкругла торбинка — для кресала, кременю і трута, дорожня фляга і ніж. Калта ще за моєї пам’яті була у кожного степового казаха.  Князь Іван Данилович так міцно зв’язав себе з монголо-тюркським світом, що й прізвисько своє отримав саме там» [Сергей Марков. Земной круг. 1976, с. 586].

УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник русинів (українців), громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340 року Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.

1312 року хан Узбек прийняв іслам за офіційну релігію тюркських племен (народів), що входили до складу Золотої Орди, однак повністю зберіг православну християнську релігію в північних улусах (Московії) своєї держави. Таким чином, від 1312 року Золота Орда стала державою з двома офіційними релігіями. І цілком очевидно, що хан Узбек, особисто контролюючи іслам, подбав, щоб і друга релігія опинилася в його руках.  Маючи офіційний привід (зраду князя Юрія; Юрій (Георгій) Данилович, 1281—1325, московський князь (1303—1325), Великий князь Володимирський (1318— 1322), князь новгородський (1322—1325), син князя московського Данила Олександровича), він посадив у Москву спадкоємця роду Чингісхана — Кулхана, скориставшись тим, що на 1319 рік Кулхан був християнином, а з 1328 року – Великим Московським князем, – у російській історичній літературі названий Калитою. Хан Узбек же, прийнявши іслам, – знищує майже всіх князів Рюриковичів, як можливих нащадків та спадкоємців княжого трону. Протягом 1319-1328 рр. проходить зміна династії Рюриковичів на нову династію Чингізидів в Московському улусі Золотої Орди.

Після втечі в 1319 році з ханською казною Юрія Даниловича (Московського) хан Узбек поставив під підозру усю владну верхівку північних улусів Орди. У зв’язку з цим у Московський улус було відправлено його брата Кулхана разом з Ахмилом, щоб навести лад і покарати винних. Під їх праведний суд потрапили брати втікача Олександр, Борис та Афанасій. Не міг один із братів бути винятком. Після вчинення слідства і суду Кулхан залишився намісником у Московському бунтівному улусі. А оскільки Узбек цілком довіряв своєму братові, то звелів митрополитові Петру перенести свою кафедру під нагляд Кулхана.

Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319–1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські». 

Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть. Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно–західному напрямку. Гедимін завдав удару в 1319-1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320-у, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі. 

 З 1598 р. в Московії перервалася династія роду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). 270 років Москвою правили чисті Чингізиди. Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність династії Чингізидів.

З усього викладеного вище виходить, що Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди держави Чингізидів, – татаро-монголи були практично батьками-засновниками московської державності.

Використано матеріали: В. Білінський. Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах.

 

Князь Святослав мав рацію. Ніколи земля скіфів/сарматів/русів не належала Римській імперії. Карти

У РІК 6477 [969]. І сказав Святослав матері своїй Ользі та боярам своїм: "... Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї.."

Уважно дивимось на карти й бачимо яким чином, коштом сусідів, віками зростала Римська імперія.

І навіть коли ці землі скіфів вздовж західного узбережжя Чорного (Руського) моря називалися Малою Скіфією, а потім Нижньою Мезією вони не переставали бути руськими.

Саме тут, недалеко від міста Доростол (Сілістра) в якому з четвертого століття існувала катедра готської християнської єпархії, і яке захищав Святослав від римських легіонів було руське місто Переяславець.

А зовсім недалечко від Переяславця потрохи на Південь, існувало славнозвісне місто Томи, назване на честь легендарної скіфської цариці де з 3 по 9 століття працювала скіфська християнська єпархія.

Подивиться на ці карти. Невже походи Святослава були заради простої наживи й військової доблесті як то пишуть деякі підручники?

Я вважаю Святослав захищав землі й віру своїх предків-скіфів від експансії ромейських легіонів, їхніх болгарських проксі й наступу Нікейської церкви на руську віру, яка була успадкована від скіфів.

Хронологію стану і захисту своїх південних кордонів русами/скіфами ви побачите на цих мапах. Тепер очевидно, що т. зв. Траянові вали, що були збудовані на Півдні Одеської області недалеко від лівого берега гирла Дунаю були насамперед захистом від римських легіонів, експансія яких на землі скіфів/сарматів розпочалась щонайменше з першого століття до н. е. і проходила аж до 12 ст. н.е. включно.

Про походи Святослава в Болгарію.

Подивиться уважно на фрагмент вікі-таблички (рис. 4), де відображена зміна правлячої династії Болгарії за часи т.зв. грецько-болгарських походів Святослава Хороброго (968-971). Також ця територія мала історичну назву Малої Скіфії.

Зверніть увагу на часи правління Бориса ІІ, якого саме Святослав, точніше воєвода русів - Сфенкел, захищав в Преславі від візантійських легіонів.

Святослав в той самий час захищав фортецю Доростол з її Готською християнською катедрою від візантійських легіонів.

Після загибелі Святослава від рук візантійських наймитів-печенегів хана Курі:

Східна частина Болгарського царства остаточно попала під Візантійську окупацію.

Відповідно Скіфська  (Томітанська єпархія) і Доростольска (Сілістра) Готська християнська єпархія під тиском Візантії і її церкви припинили своє існування, як і сам термін Мала Скіфія.

Скіфська (Томітанська) єпархія — єпархія у складі Константинопольського патріархату єдиної вселенської кафолічної православної церкви, згадується з III по IX ст. включно. Центр був у м. Томи (Фракія). Існувала версія, що це м.Констанца. Під її управлінням були землі так званої Малої або Древньої Скіфії. Зараз це територія Румунії, але вона також займала деяку частину Одеської області.Скіфська єпархія від самих початків, сповідувала канонічний і правдивий Символ Віри та до Халкідонського собору (тобто до 451 року) була самовладною, незалежною в управлінні своїми церквами. І, лише собор у Халкідоні 28-м правилом підпорядкував Скіфську єпархію Константинопольському Патріархатові.

Собори в Сірмії та Антиохії (351-358 роки) відкинули нікейські постанови (Сірмій – місто в Римській імперії). Була прийнята так звана «сірмійська формула», що визнавала Сина меншим від Отця.  У 357 році на помісному Соборі в м. Сірмій була видана 2-га Сірмійська формула, яка при тлумаченні субординації між Отцем і Сином забороняла вживати поняття «єдиносущний» і «подобосущний», оскільки таких термінів у Святому Письмі не існує, і подальші суперечки з цього питання заборонялись. Було визначено, що хоча Син визнається Єдинородним, бо народжений від Отця, однак  Отець є більшим від Сина у всьому, але, незважаючи на це, були й інші помісні собори, де точилася полеміка навколо цього догмату. 

Висновки:

1. Завоювання чи то війна Святослава начебто саме з Болгарією є продуктом пропаганди й брехливим наративом кремлівської історичної школи. Святослав воював виключно з Візантією та її болгарськими проксі за Болгарію і стару віру!

2. По загибелі Святослава, старі апостольські християнські церкви Малої Скіфії - Скіфська (Сірмійської формули віри) і Готська (Аріанська), обидві існували щонайменше з ІІІ століття (!) Обидві НАЗАВЖДИ припинили своє існування.

3. Дуже важко собі уявити, що Святослав міг бути язичником, бо разом з дружиниками-русами боронили міста – Скіфські центри найстарішого віровчення послідовників Христа, яке зберігалося після перших місій послідовників Христа.

4. Натомість візантійські легіони принесли на землі скіфів/слов’ян нову імперську Тринітаріанську віру (тринітаріанство – це вчення про триєдність Бога, про те, що Він відкрив Себе у трьох рівних і вічних Особах), знищив історичну пам’ять і спотворюючи ментальність підкорених за допомогою візантійської церкви народів.

Мала Скіфія (Добруджа). Скіфське царство на нижньому Дунаї (дав.-гр. Μικρά Σκυθία, трансліт. Mikra Skuthia; лат. Scythia Minor), відоме також як Мала Скіфія, було державним утворенням, заснованим скіфськими племенами у III столітті до нашої ери, існувало до I століття до н.е. Мала Скіфія нині східна частина Румунії та Болгарії. Перший опис Малої Скіфії можна знайти у Геродота; корінні мешканці – гети. Головні міста - Істрія (найдавніший з усіх), Одесос (сучасна Варна), Томіс (сучасна Констанца), Дуростор (сучасна Сілістра).

Відомо, що скіфи, які жили на цих землях, створили свій власний монетний стандарт. Зокрема до наших днів збереглися монети декількох їхніх правителів, таких як Каніт, Танус, Харасп, Айлій, Саріак і Акросак. Царство розташовувалося на західних землях Євразійського степу, охоплюючи території сучасної Добруджі та прилеглих районів. Мала Скіфія стала результатом розширення скіфського впливу на захід і відокремилася від більш давньої Скіфії, що простягалася на схід від Дніпра. Це царство відігравало важливу роль у регіональній політиці та культурі, взаємодіючи з грецькими колоніями на Чорному морі та іншими народами Північного Причорномор'я. Як і Кримська Скіфія, Скіфія на нижньому Дунаї була знищена внаслідок вторгнення понтійського царя Мітрідата VI Євпатора , який став серйозною загрозою для багатьох скіфських царств. Однак, попри падіння політичної структури, населення Скіфії продовжувало існувати на цих землях ще деякий час після цієї події. Але після поразки Мітрідата VI сюди вдерлися гети, де заснували два своїх царства: північне зі столицею в Генуклі (в гирлі Дунаю) та південне. Надалі північне царство розпалося на два.

FB Volodymyr Doshchechkyn з доповненнями автора

Рис. 1.

Рис. 2. Це карта кордонів Східної Римської імперії 8 ст. н. е. 

Рис. 3. Це також кордони Східної римської імперії, тобто Візантії (7 століття, за часів династії Комніна). Тобто територія скіфів/русів незаймана.

Рис. 4.

Карта 1923 р.

Карта 1886 р. професора Г. Дройзена, опублікована Р. Андре.  «Europa beim Tode Theoderichs d. Gr. (526)