16 січня
1750 р. Франциск Салезій Потоцький
продав Винники і Підберізці за 400 тис. гульденів львівському єпископу-помічникові
(суфрагану) Самуелю Ґловінському. Документ продажі перераховує різні суми і час
оплати, в тому числі: 7 000 пані з Потоцьких Тарловій, другі 7 000 через
воєводину Тарлову на репарацію костелу у Винниках чи каплиці, шо тих добрах є,
2 000 через Кароля Тарло старосту ленчинського Конвенту Кармелітів босих... Цей документ підписаний 16 січня 1750
р. Отже, ще жила Маріанна Тарлова і Кароль (польські дослідники подають 1749 р.
їх смерті); вони продають маєтки Самуелю Ґловінському гербу Рох-2.
Можливо, що Маріанна залишилась фактичною власницею Винник, аж до 1750 р.
Самуель
Ґловінський (18 лютого 1703 р. — 14
вересня 1776 р.) —
польський католицький релігійний діяч, меценат, львівський єпископ-суфраган, володар
Винник (16 січня 1750 р. — 1775 / 1776 рр.).
Батько — Миколай Ґловінський,
матір — Евфрозина Сломчанка.
Походив з давнього роду, який походить з
Равського воєводства у Мазовії. Цей рід у XVII ст.
переселився у Галичину. Представники
цього роду значних посад не займали, так що Самуель зробив найбільшу кар'єру у
цій родині.
27 грудня
1725 р. став архідияконом, 22 лютого 1726 р. висвячений на священика. У 1727 р.
став львівським латинським каноніком, чому сприяла фундація на користь
львівської капітули його родича Станіслава Ґловінського з XVI ст. 2 грудня 1733
р. отримав «провізію» на посаду львівського єпископа-суфрагана як
титулярний єпископ хевронський. Був пробощом у місті Снятині.
Адміністратор
Львівської архідієцезії:
*02. 03. 1733 р. — 06. 05. 1737
р., 02. 12. 1733 р. єпископ-помічник;
*07. 05. 1757 р. — 13. 03. 1758 р.;
*10. 04. 1759 р. — 21. 07. 1760 р.
1744 р.
під час засідання капітули у Золочеві оголосив піярам, які там зібралися, про свій намір заснувати у Львові
конвікт на зразок «Колегіум нобіліум» у Варшаві. Львівський латинський архієпископ Миколай
Вижицький спочатку
прихильно поставився до пропозиції Ґловінського, однак потім під тиском
єзуїтів, які не хотіли поступатись монополією навчання у школах Львова, став її
противником.
Ґловінський
дуже не любив єзуїтів, тому спровадив до Львова орден піарів (піярів), що також
спеціалізувалися на освіті.
У Речі Посполитій піари з’явилися на запрошення короля Владислава Вази у
1641 р. 1748 р. Ґловінський за підтримки Станіслава Конарського звернувся до папи
Бенедикта XIV, короля Августа ІІІ Веттіна-Саса з пропозицією закласти конвікт піарів, які з'явилися
в місті ще 1718 р. 1748 р. король затвердив фундацію
Ґловінського, однак протести єзуїтів, які відстоювали своє монопольне право
вести навчання у Львові, примусили С. Конарського підписати письмове
зобов'язання про відкриття тільки конвікту, а не навчального закладу. Після
цього король 1749 р. знову
затвердив фундацію. Піари
також знайшли прихильників у римській курії, які не допустили до Папи
меморіалів М. Вижицького та львівського
старости Мнішека, тому
папа Бенедикт XIV своїм бреве
надав цьому ордену 24 жовтня 1750 р. дозвіл на право викладання у школах Львова. 1750 р.
розпочато будівництво приміщення конвікту. Конвікт (лат. – гуртожиток) –
закритий навчальний заклад католицької церкви, в якому всі вихованці живуть
разом, разом користуються приміщеннями і т.д. Через протидію єзуїтів колегіум
відкрили лише 1758 р., а 19 травня 1760 р. було закладено наріжний камінь
будівлі за проектом архітектора Франческо Плаціді чи Паоло Фонтана. Через перешкоди єзуїтів до будівництва
приступили у червні 1764 р. Роботи тривали до 1776 р. під керівництвом
архітектора Франциска Ксаверія Кульчицького. Зі смертю (1776 р) фундатора
колегіуму єпископа Самуеля Ґловінського припинилось фінансування будівництва. Але вже
у 1783 р. відповідно до політики австрійського уряду (т.зв. «йосифинська
касата») колегію було закрито. Спершу тут розмістили тютюнову фабрику, а у 1785
р. будівлю передано під Крайовий шпиталь. З того часу профіль споруди не змінюється (тепер
головний корпус Обласної клінічної лікарні, вул. Некрасова № 7).
16 січня 1750 р. Ґловінський
купив за 400 000 польських злотих маєтності у Винниках і Підберізцях для
забезпечення діяльності майбутнього закладу.
1756 р. (липень) С. Ґловінський
передав Винники у тимчасове користування ордену піарів. У старому замку вони
влаштували свій монастир, а Ґловінський
став настоятелем
монастиря. Поява піарів негативно сприйнялася мешканцями Винник,
яких піари змушували відробляти 4-6 днів у тиждень панщини. Самуель Ґловінський
прибутки від Винник направляв на утримання львівської колегії піарів. Та
австрійська влада у 1783 р. ліквідувала піарську колегію, а наступного року
реквізувала всі золоті й срібні прикраси та вотиви з винниківської ікони у
костелі. Саме отці-піари обслуговували новостворену римо-католицьку парафію
(1766 р.) у Винниках. До парафії були прилучені
латинники з
Лисинич, Підборець, Миклашова
й Винничок.
З іменем Самуеля Ґловінського
пов’язана історія монастиря францисканців та костелу св. Антонія Падуанського на Личакові
(вул. Личаківська, 49). Ці споруди були закладені 1718 р. краківським
каштеляном Янушем (в іншій версії – Януарієм) Антонієм Вишневецьким, а у 1739
р. освячені львівським єпископом-суфраганом С. Ґловінським.
1758 р. єпископ С. Ґловінськимй консекрував костел св. Марії Магдалини у Львові. 17
вересня 1759 р. провів обряд хрещення Якова Франка в Латинській катедрі
Львова, хресні батьки — польний коронний писар Францішек Жевуський і
саксонська графиня Анна Брюль.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772
р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів. Тут було створено окрему провінцію
— «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до
складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й
південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). Після встановлення
тут панування Габсбургів
для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ:
спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового
судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українців, відновлення Львівського університету
(1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.). Починаються
значні економічні, соціальні, політичні перетворення. Політика щодо монастирів
була достатньо жорсткою: їх закривають, майно конфісковують, натомість
відкривають великі мануфактури, нові підприємства.
У цей період С. Ґловінський був
спритним дипломатом у ставленні до австрійської влади. Він передбачив, що може
втратити новозбудоване приміщення конвікту піарів і Винники з Підберізцями, бо
такий був дух часу. Щоб дещо з цього врятувати, він випередив австрійську
конфіскацію і передає замок у Винниках і монастир піарів у Львові в дар
цісаревій Марії-Терезії. До акту даровизни С. Ґловінський хитро
включив легат для польської катедри у Львові на суму 1 200 ринських флорентів
річно та інші «дрібниці». Довгі роки з винниківських прибутків йшов податок на
польську катедру.
Після
смерті С. Ґловінського (1776 р.)
його особисте майно одержали спадкоємці: Йосиф Гурецький, Тома Зброєвський і
Михайло Бжежанський. З
оціненого на 42 000 гульденів майна, вони повинні були щорічно виплачувати по 6
000 гульденів на засновану ним у Львові колегію. 1779 р. австрійський уряд
зробив Винники казенним містечком у Львівській окрузі й заснував у ньому
тютюнову фабрику.
Біля центрального входу до
найдавнішого Міського парку Львова (тепер парк ім. Івана Франка) з боку Галицького сейму
(тепер Львівський національний університет ім. Івана Франка) знаходилося ряд постаментів з
бюстами славетних львів'ян: журналіста Яна Добжанського, театрального режисера
Яна-Непомука Камінського, громадського діяча князя Леона Сапеги, художника
Артура Гроттгера, поета графа Юзефа Дунін-Борковського і засновника
навчально-виховного закладу о. Самуеля Ґловінського, які були споруджені у
1894—1896 рр. скульпторами Антоні Попелем
та Тадеушем Барончем.
Вулиця Чернігівська у Львові за
польських часів називалась іменем С. Ґловінського.
До
наших днів дійшла
легенда про настоятеля Шуфригана (очевидно йдеться про С. Ґловінського).
Легенда про Шуфригана в різних інтерпретаціях передавалася з покоління в
покоління. Ось один із варіантів (з розповіді корінної винниківчанки п. Галини Грицко (з дому Скремета; 1904-1979; бабця мого однокласника Михайла Борисова і доброго мого знайомого Зеника Грицка).
Настоятелем монастиря у Винниках був
дуже жорстокий чернець, якого люди називали
Шуфриган. Селяни тяжко працювали на монастир, а Шуфриган переслідував усіх, хто
без його дозволу збирав в Діброві сухостій. Високий на зріст, з палицею в руках,
з'являвся несподівано з-під землі у лісі Діброва і люто бив усіх, кого піймав.
З монастиря (тепер тютюнова фабрика) вели підземні ходи до Діброви, тому то страшний монах і випірнав з-під
землі. Селянам здавалось, що він володіє якоюсь надприродною силою.
Шуфриган одержував особливе
задоволення від катувань, і Всевишній його покарав. Після смерті Шуфригана, якого кілька разів ховали, земля не приймала його, труна з'являлася на поверхні. Пізніше, щоб був спокій у місті, вирішили
поховати Шуфригана у Діброві
на роздоріжжі (там тепер Кільцева дорога перетинає Діброву; десятки
аварій там вже було починаючи з 1950-их рр, багато з них зі смертельними
наслідками). Це місце і тепер називають "на Шуфригана" (гора перед Кільцевою). Старші люди згадували, що під час сильної негоди (грози чи
буревію), бачили тут
привид монаха і чули нелюдські стогони.
Працівники тютюнової
фабрики розповідають, що бачили його привид у підвалах і на тютюнових складах, а деколи чули сильний гуркіт, що лунав з-під землі.
І ще одна розповідь, яка, мабуть, теж стосується Шуфригана.
За Михайлом Влохом (1970 р.): «І так
Семен Маґаляс (1885—1978); український культурно-освітній і військовий діяч,
співорганізатор Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР, сотник Армії
УНР, начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу
Дієвої армії УНР, начальник мобілізаційного відділу Головного управління
Генерального штабу УНР – А. Б.), уродженець Винник, подав до нашого збірника таке оповідання:
«Я їхав у поле «Під Дібровою» через
обійстя мого стрийка, де народився мій батько. Обійстя дотикає лісу «Діброви».
Тоді їхав зі мною мій старший брат Олекса і оповідав мені, за переказом бабуні
віком понад 90 літ, що тут на краю лісу є вал.
- Не бійся, коли б ти сам уночі туди
переїжджав, бо можеш побачити кремезного пана на валі (можливо тут йде мова про Шуфригана, бо в роки мого дитинства подібну легенду розповідали старші люди – А. Б.). Він прохожим нічого не
робить і не звертає на нікого уваги. Він чекає на свого брата, якого він уб’є,
щоб позбутися свого суперника (продовження про старшого брата моє покоління вже не знало - А. Б.).
Обидва брати були синами власника
замку. Був колись слід гробу того вбитого брата, а потім земля вирівнялася.
Старші люди пам’ятають місце гробу. При «Діброві» правдоподібно, крім
оборонного валу, були ще додаткові укріплення з оборонною вежею.
Переказ Семена Магаляса згадує про вал
під «Дібровою», що його молодше покоління вже не бачило, і дає підставу для
археологічних дослідів. Братовбивство під «Дібровою» кидає світло на даровизни
Мар’яни (Маріанна Потоцька з Підгаєць (Яблоновська, Тарло); бл. 1664 — 1749;
воєводина люблінська і володарка Винників на початку XVIII ст. – А. Б.)…».
*Байцар Андрій. Видатні винниківчани:
Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.
*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне
краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.
*Байцар Андрій. Винники
туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники:
Друксервіс, 2016. 312 с.
*Байцар Андрій. Історія
Винник в особах. Науково-краєзнавче видання.
Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. 180 с.
*Байцар Андрій.
Географія
та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники;
Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. Природа
та історія м. Винники й околиць. Наукове
видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 420 с.
* Boniecki Adam. Herbarz polski:
wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Lwów, 1912. — Cz.
1. — t. 15. — S. 163—165. (пол.)
* Łoziński W. Prawem i
lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. — Lwów :
nakładem księgarni H. Altenberga, 1904. — T. 2. — S. 33—45. (пол.)
