1 жовтня 1989 року. «Кривава неділя»

1 жовтня 1989 – у Львові ввечері, після завершення святкування дня міста, загін міліції особливого призначення жорстоко, без попередження, побив мирний похід львів’ян, які рухались приблизно 5-тисячною колоною від головної пошти вгору по вул. Коперника до міськвідділу внутрішніх справ з метою з’ясувати долю затриманих на стадіоні «Дружба». Били без розбору – жінок, дітей, стариків, вривались навіть до зупинених трамваїв і там катували пасажирів. 3 жовтня відбувся двогодинний попереджувальний страйк на підприємствах і в установах міста та створено загальноміський страйковий комітет. В народі цей день прозвали «кривавою неділею».

 З черги це було третє масове і криваве побиття радянською міліцією львів’ян після 4.08.1988 та 12.03.1989. Виправдовуючись, влада звинуватила в побоїщах мешканців міста, які нібито «жорстоко били безборонних міліціонерів та омонівців».
Світлина від Теодор Ґудзяк.
Текст з ФБ сторінки "Календар українця"

28 жовтня 1937 р. розстріляна НКВС видатна винниківчанка Мирослава Сопілка

На честь Мирослави Сопілки названа одна із вулиць Винник.

20 жовтня 1933 р. Винники (Львівщина) отримали статус міста

У Польщі 1933 р. набув чинності новий закон про місцеве самоврядування, згідно з яким, Винники (20 жовтня 1933 р.) отримали статус міста.

Газета «Діло» №65 від 16. 03. 1933 р. писала: «Винники волять бути селом. Частина мешканців у Винниках під Львовом предложила громадському урядові письмо з домаганням перемінити міську адміністрацію місцевости на сільську. Тим способом хотять зменшити податкові та інші грошеві тягарі громади».

Про свого вуйка. Павло Кулешка – воїн УПА.

ПАВЛО КУЛЕШКА - рідний брат моєї бабці. Уродженець с. Річиця (Закерзоння).

Моя баба – Соболь (Кулешка) Ганна Іванівна (7 січня 1923 р. с. Річиця Рава-Руського повіту – 29 липня 1985 р. м. Винники).

Мій прадід – Іван Кулешка (помер 1962 р. у с. Чишки).

Моя прабаба – Теодозія Кулешка (померла 1973 р. у с. Чишки).

Троє дітей Івана і Теодосії померли у малолітньому віці.

Брати та сестри моєї баби:

*Петро (1923 р. н.) – проживав, помер і похований в с. Чишки.

*Михайло (1929 р. н.) – проживав, помер і похований у Винниках.

*Агафія – проживала з сім’єю сестри Марії, померла і похована у с. Чишки.

*Марія (1932 р. н) – проживала з сином Володимиром (1964 р. н.) та його сім’єю у Чишках. Померла у 2016 р.

Павло Кулешка (3 грудня 1926 р. — 1 жовтня 1947 р.); псевда: «Горобець», «Діброва» — стрілець        сотні «Месники-2» (сотня «Шума»). У лавах УПА з осені 1945 р. Схоплений солдатами Війська Польського  та засуджений до смертної кари 10 вересня 1947 р. Страчений 1 жовтня 1947 р. у Ряшеві (Польща).

Річиця (Rzeczyca) – українське село колишнього Рава-Руського повіту. Тепер належить до гміни  Ульгівок (пол. Gmina Ulhówek)  Томашівського повіту Люблінського воєводства (Польща). Село знаходиться за 23 км на схід від Томашова. За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало  2 540 осіб: 2 200 – українців, 60 – поляків, 90 – латинників, 190 – євреїв.

Селом тече Коритницький потічок. Вода в ріці була чиста і прозора. Село  мальовниче, земля чорноземна родюча, територія рівнинна. Дровами тут ніхто не палив, а лише торфом. Влітку торф копали спеціальними машинами, сушили і розвозили   по домах, заготовляючи паливо на зиму.

На півночі височіє «Глинна (Глиняна) гора». Одну з частин села називали Губинком, іншу – Кути, а ще одну – Майданом. Центр села називався Ринком. До двору належав фільварок Березина та лісничівка Дубина. За часів І Речі Посполитої село належало до королівських дібр і було садибою староства, яке охоплювало Річицю, Губинок, Журавці, Любичу Королівську, Гуту Любицьку, Гребенне і Кам’янку Волоську (Кам’янка Старе Село (тепер Старе Село). У 1760 р. тут був вибранецький лан, на якому господарювали солтиси Яндрух та Яцентій. Згідно привілею Августа ІІІ, даного 26 травня 1755 р., деякі селяни мали право варити пиво і горілку для власних потреб. Тут існував млин з двома жорнами та корчма. В 1765 р. власником села був Андрій Річицький. До ІІ світової війни село належало до Равського повіту. Діяли читальня «Просвіти» і Товариство «Сокіл». В селі часто організовувались концерти, вистави. Перед війною тут перебувала два тижні театральна трупа акторів зі Львова. Артисти ставили вистави, вхід на які коштував 1 злотий. Приміщення читальні в цей час, де відбувалися театральні дійства, було переповнено людьми.

Тогочасна греко-католицька парафія налічувала бл. 1 800 осіб, тут діяло Старше Братство св. Миколая і Молодше Братство Покрови Пресвятої Богородиці. Уперше церква в Річиці згадується у документах під 1531 р. 1687 р. була збудована нова дерев’яна церква свв. Бориса і Гліба (Романа і Давида). 1766 р. її замінила нова, теж дерев’яна будівля з дзвіницею над бабинцем. 1882 р. церкву ремонтував майстер Семен Козак. Окрему дзвіницю звели 1901 р. Церква і дзвіниця згоріли 1944 р. під час акції «Батальонув хлопскіх» на село. Парох о. Омелян Котис разом із донькою Іванкою в червні 1947 р. був ув’язнений в таборі «Явожно», де й перебував до 1948 р. Помер невдовзі після звільнення.

У селі діяли дві початкові школи, три кооперативи, одна з яких називалася «Господарська торгівля»,  велика молочарня,  де люди здавали молоко, з якого тут виготовляли масло та інші молочні продукти. У селі знаходився і великий панський фільварок. Був тут вітряний млин, шинок, кузня. На старому цвинтарі (при дорозі Ульгівок — Томашів Любельський) збереглася давня цвинтарна каплиця, вимурована в ХІХ ст., квадратна в плані, увінчана банею з ліхтарем, під нею розташовані крипти. На території цвинтаря є кільканадцять кам’яних надгробків, виконаних бруснянськими майстрами. Також зберігся будинок давнього двору, на жаль, в середині 70-х рр. ХХ ст. був сильно перебудований.

У селі є зупинка для рейсових автобусів та бусиків, курсує кілька рейсів до Ульгівка і Томашова Любельського.

Після депортації 1944—1946 рр. та акції «Вісла» 1947 р. польська комуністична влада завершила етнічну чистку теренів Закерзоння від українців. Більшість мешканців Річиці було переселено в с. Зубра (тепер Пустомитівський район, Львівська обл.).

З села Річиця походить Богдан-Теодор Савка (псевдо «Софрон»; 29 травня 1903 р. — 1980 р. с. Зятківці, Вінничина) — головний лікар УПА «Захід».

1946 р. йому вдалось на чужих документах перейти на легальне становище і влаштуватися санітаром в Монастирському районі на Тернопільщині. Проте за Богданом Савкою проводився активний пошук і з допомогою політичних провокаторів з т. зв. Народної гвардії ім. І. Франка його вистежили й арештували в середині грудня 1947 р. Був засуджений. Покарання відбував в Омську та інших таборах ГУЛАГу. Працював там лікарем. Після смерті Сталіна звільнений без реабілітації. У зв’язку з забороною на проживання в Західній Україні працював головним лікарем дільничної лікарні в с. Зятківці Гайсинського р-ну на Вінничині.

19 жовтня 1926 р. у Львові двоє боївкарів Української Військової Організації (УВО) вчинили атентат поляка Станіслава Собінського.

        

19 жовтня 1926 р. на вулиці Королівській (тепер вул. Йосифа Сліпого) у Львові двоє боївкарів Української Військової Організації (УВО) вчинили атентат поляка Станіслава Собінського. Це були Роман Шухевич і Богдан Підгайний. Вважається, що постріл здійснив Богдан Підгайний. Куля пробила голову, й Собінський загинув на місці (Ігор Мельник. Атентат в обороні української освіти).

Передісторія. Свідченням антиукраїнської політики Польщі стало розпорядження від 30 жовтня 1923 р. ч. 3316 Кураторії Львівського шкільного округу (вищого органу управління освітою Галичини в умовах Польщі; охоплювала Львівське, Тернопільське та Станиславівське воєводства; керівник Станіслав Собінський), де вказувалося: «Всі школи, як публічні, так і приватні, на території Річи Посполитої є в тіснім значенні цього слова польськими. Про інші, як не відповідаючі ідеї польської державности в Польській державі, не може бути й мови». С. Собінський заборонив вживати у назвах шкіл слова «українські» й примусово замінив їх на «руські».

Наступним законопроектом, який значною мірою змінив систему освіти, став Закон від 31 липня 1924 р., що скерований, насамперед, проти українців, які, як вважалося, могли становити загрозу безпеці й цілісності Польщі. За цим законом польські і українські школи однієї місцевості об’єднувалися в утраквістичні (двомовні). Польською владою було взято курс на остаточну ліквідацію українських шкіл. За цим законом запроваджувалися шкільні плебісцити, наслідки яких завчасно планувалися шкільними та державними органами. Вони проводилися в умовах поліцейського терору, шантажів та підкупів. Викладання української мови вводили у школі лише в тому разі, коли громада налічувала не менше як 25% українського населення і якщо батьки не менше ніж 40 учнів подавали відповідні прохання-декларації. Однак коли було 20 учнів, батьки яких бажали навчати дітей державною — польською мовою, така школа ставала двомовною. В усіх інших випадках школи переходили на суто польську мову навчання. 21 вересня 1924 р. С. Собінський запровадив в українських державних і приватних гімназіях та професійних школах діловодство винятково польською мовою.

  Ігор Мельник. Атентат в обороні української освіти