вівторок, 15 квітня 2025 р.

Українці (Рутени-Русини) на Етнографічній карті Європи. 1880 р. Генріх Теодор Менке та Карл фон Шпрунер.

 

1880 р. Генріх Теодор Менке та Карл фон Шпрунер. Карта «Europa nach seinen ethnographischen Verhältnissen in der Mitte des XIX. Jahrhunderts» (Європа за своїми етнографічними умовами в середині ХІХ ст. століття). Опублікована в «Hand-Atlas für die Geschichte des Mittelalters und der neueren Zeit, 3. Auflage, Gotha, Justus Perthes».

Українці Галичини, Буковини та Закарпаття (австро-угорські піддані) позначені як Rоthenen (рутени) та Roth Russen (Рутени-Русини), а українці Росії Klein-Russen (малоруси), росіяни – Gross Russen (великоруси), білоруси – Weiss Russen.

Генріх Теодор Менке (Heinrich Theodor Menke; 1819-1892) - німецький вчений, картограф, один з найбільш відомих дослідників історичної географії XIX століття.

У 1851 році він вступив у контакт з Вільгельмом Пертесом, власником відомого географічного інституту Юстуса Пертеса в Готі, який спонукав його до роботи над атласом, покликаним замінити застарілий «Атлас стародавнього світу Штілера». Він був опублікований під назвою «Orbis antiqui descriptio» і мав великий успіх, тому щороку друкувалися нові, постійно перероблені видання. У процесі цієї роботи Менке підтримував постійні контакти з інститутом Пертеса, а оскільки втрата слуху, що почалася, стала сильно заважати йому в здійсненні його юридичної діяльності, він, нарешті, повністю відмовився від неї і присвятив себе виключно картографічній роботі.

1858 р. він затіяв перероблення «Атласу давнини» Карла Шпрунера, що мала стати третім виданням цієї праці та була опублікована у липні 1862 року. Це нове видання настільки відрізнялося за своєю обробкою та оформленням від двох попередніх видань, що було практично новим атласом. Було додано тринадцять нових листів, а інші були повністю перероблені, особливо за рахунок додавання значної кількості нових вторинних карт.

Робота над атласом, який тепер складався з 31 карти, було завершено у серпні 1865 року. На прохання видавництва Менке вже у вересні 1864 переїхав до Готи і тепер представив план нового видання другого розділу атласу Шпрунера, що охоплює середню та новітню історію. Він зазнав набагато більшої трансформації, навіть зовсім нового виробництва, тому довелося змінити назву на «Handatlas für die Geschichte des Mittel alalters und der neueren Zeit» (Навчальний атлас з історії середніх віків і нового часу).

Друге видання містило 73 карти зі 119 допоміжними картами, з яких 27 карт мали бути перероблені та 46 переглянуті; також передбачалося значне збільшення кількості допоміжних карт. Однак ці рамки незабаром виявилися надто вузькими для маси матеріалу, тому Менке почав свою роботу з нуля, не став продовжувати роботу з картами Шпрунера, а повернувся до всього ранішого матеріалу. Надалі в ході досліджень джерел, які зайняли кілька років, план роботи розширився до 90 нових карт з 376 вторинними картами.

Випуск атласу був величезним завданням, і, як би багато роботи не було зроблено, стало ясно, що обіцянка випускати атлас кожні три місяці неспроможна. Було кілька триваліших перерв, і замість 1876 атлас був завершений тільки в грудні 1879 року. Протягом цілого десятиліття він поглинав багато енергії креслярів та граверів, і доводилося долати всілякі труднощі.

Історичний атлас Шпрунера-Менке був одностайно охарактеризований критиками як такий, що має величезне значення для історичної науки і як гідний пам'ятник німецької картографії. Більша частина атласу належить виключно Менке; тільки до кінця роботи довелося вдатися до допомоги низки інших вчених для завершення роботи.

1866 р. Менке опублікував «Біблійний атлас» у 8 картах. У 1872 році йому було запропоновано місце професора географії в Інсбрузькому університеті, але зважаючи на його фізичне нездужання і роботу над «Навчальним атласом», він не прийняв його. З 1877 року він був членом-кореспондентом Баварської академії наук у Мюнхені, а також членом численних історичних та географічних асоціацій та товариств. Фельдмаршал Мольтке і навіть французький імператор Наполеон III писали йому, висловлюючи свою вдячність за роботу.

Після завершення роботи над великим атласом він прийняв замовлення Королівського прусського державного архіву на написання довідника з історичної географії Священної Римської імперії. З численних архівів та бібліотек він отримав доступ до величезної кількості матеріалів і з великою старанністю став до роботи. Однак через небезпечну хворобу, яку він заробив внаслідок багаторічного стояння за письмовим столом і через яку у 1882 році довелося ампутувати ногу, його працездатність настільки знизилася, що робота залишилася незавершеною.

Перший том мав бути готовий до друку у 1893 році, і Менке старанно працював над рештою томів, але смерть перервала цю роботу – Теодор Менке помер у Готі 14 травня 1892 року.

Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XI—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). У Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами та рутенами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni) до початку XX століття.

Русини (рутени) (від літописного д.-рус. роусинъ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «русин», «русинка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського).

Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих. Отже, Rutheni (Ruteni) є синонім назви «русини», «українці».

З кінця XIX — на початку XX століття назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини, руський» від «росіяни, російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має.

 Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення.

Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.

Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області й кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули та власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».

Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).

Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.

Перші етнографічні карти Європи. 1837 р. Констант Дежарден (Constant Desjardins; 1787-1876), французький картограф, працював в галузі картографії понад 40 років, автор “Атласу Європи” (1837 р.) опублікував карту “Ethnographische Karte von Europa, oder Darstellung der Haputvertheilung der europaischer Volker nach ihren Sprachen und Religions-Verschiedenheiten; der Jugend gewidmet von C. Desjardins, mit erklarendem Text von J.H” (Етнографічну карту Європи).

Мапа була поміщена у “Фізико-статистичному і політичному атласі Європи” (Physisch-statistisch und politischer Atlas von Europa) – одна із шести карт. Видавництво Відень. На карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців.

Мапа 1847 р. “Етнографічна карта Європи” (Uberlicht von Europa mit Ethnograph ..., 1847 р.) німецького географа Генріха Берґгауса  (Heinrich Berghaus; 1797-1884)  поміщена у першому двотомному виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (Berghaus'. Physik. Atlas, 1848). Видавництво Гота. Розмір мапи 42 х 31,5 см. Українські етнічні землі показані як Klein Russland (Мала Росія).

*Байцар Андрій. ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ УЧЕНИХ XIX ст. // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52.  Львів. 2018. С. 3-14.file:///C:/Users/admin/Downloads/10037-19598-1-PB.pdf

*Байцар АндрійНАЗВИ “РУСЬ”,“ЧЕРВОНА РУСЬ” НА КАРТАХ ЄВРОПИ XIVXVIII ст./ А.Байцар, І. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52.  Львів. 2018. С. 15-26. 

*Байцар Андрій.ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ВЧЕНИХ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст.)// Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 53.  Львів. 2019. С. 3-12. 

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

*Байцар Андрій, Манько Андрій. Назва «Україна — Держава (Земля) козаків» на Європейських картах XVII ст. // International scientific innovations in human life. Cognum Publishing House, Manchester, United Kingdom. 2022

Немає коментарів:

Дописати коментар