Володарі м. Винники (Львівщина) XIII-XVIII ст. Історичний нарис

ПЕРШІ ВОЛОДАРІ м. ВИННИКИ — НІМЕЦЬКИЙ РІД ШТЕХЕРІВ  (XIII-XIV ст.)

 

Територія Винник була заселена значно раніше, ніж виникло місто під його сучасною назвою. Вперше людина освоїла його околиці (пам’ятка Львів–VII) ще в пізньому палеоліті. Протягом тисячоліть одні культури змінювались іншими: археологи виявили сліди перебування носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки (ур. «Лазки», «Загуменки»), лендельської історичної спільноти (ур. «Торговиця»), культури лійчастого посуду (г. Жупан і г. Лисівка), пізньотрипільської (г. Жупан і г. Лисівка), шнурової кераміки (ур. «Лазки»), комарівської (с. Гончарі, с. Підберізці). Пам’ятки ранньозалізного віку зафіксовані в урочищах «Лазки», «Лісничівка», «Кут», «Підлужжя», «Загуменки», «Голянівка». У першій половині І тисячоліття н. е. тут з’являються поселення племен пшеворської (ур. «Торговиця», с. Підберізці), черняхівської культур (ур. «Кут»).

У княжі часи на місці сучасних Винник була фортеця із поселенням, яка оберігала шлях на Поділля. Згодом її функції перебрав укріплений двір, а пізніше замок XVI–XVIII ст. (територія теперішньої тютюнової фабрики).

За переказами та легендами, Винники були засновані як селище виноградарів (винників). Клімат на той час був м'якшим ніж у наступні століття, тож не дивно що на південних і східних схилах росли виноградники. За свідченням історичних джерел, «давні руські князі» мали з них чимало вина. Назва Винники свідчить також про заняття виноробством. Писемні джерела подають відомості про значні насадження винограду, плантації якого простягались від схилів Замкової гори у Львові, вздовж теперішньої вулиці Личаківської і до Винник. Зауважимо, що між Львовом і Винниками аж до 1578 р. не існувало розмежування земель. Щорічно селище постачало до княжого двору 50—100 бочок вина і велику кількість кошиків винограду.

Бертольд Штехер — перший відомий володар Винник. Винники перебували у власності родини Штехерів близько ста років. 1290/1300 рр. — король Лев Данилович подарував війтові Бертольдові Штехеру млин «Сільський кут» зі ставом поблизу Львова, а також село Малі Винники з млином, ставом, корчмою, хутір Підберізці та місцевість «Підпреськ».

До Львова Бертольда разом з німецькими ремісниками міг привести зі собою король Данило, коли перебував у Чехії 1282 р. Бертольд був перший львівський війт німецького права, який отримав маєтки під Львовом (млин Сільський Кут, селище Малі Винники і хутір Підберізці) за вірну службу від короля Лева Даниловича (1228—1301 рр.). Враховуючи детальні біографічні відомості про короля Лева, можна припустити, що ця подія відбулася у 1290—1300 рр. Війт мав право судити міщан, а сам підлягав лише суду князя. Через кілька десятиріч після появи війта, посада якого була спадковою, сформувалася Рада — адміністративний орган міщан, що у своїй діяльності керувався німецьким Магдебурзьким правом. Німецька громада разом з українською, єврейською та вірменською була присутня у Львові з часу його заснування Данилом та Левом. Німецькі переселенці принесли до Львова традиції Магдебурзького права — де війт керував справами громади і представляв її перед королем.

Бертольд Штехер був серед засновників костелу Марії Сніжної, одного з найдавніших храмів Львова.

Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда, також був війтом Львова і володарем Винник на початку XIV ст. Ймовірно Матеус народився не пізніше 1300 р., тобто при житті короля Лева. Далекий нащадок  Матеуса — Петро Штехер (нім. Peter Stecher) був львівським бургомістром. Мав статус міського будівничого. До 1382 р. проживав у будинку на проти Латинського катедрального собору (відомо, що того року продав його Генрику з Теребовлі). 1388 р. придбав пекарню. Обирався міським радником у 1382—1384 і 1388 рр. Протягом 1404—1407 рр. збудував міський водогін, провівши глиняними трубами воду з Погулянки. 1405 р. здійснив поїздку до Кракова, ймовірно у справах будівництва водогону (краківський водогін на той момент ще будувався). Керував будівництвом Латинського катедрального собору.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

1352 р., серпня 22. — ПРИВІЛЕЙ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ КАЗІМІРА III ЮРІЮ, РУПЕРТУ ТА МАРГАРИТІ - НАЩАДКАМ ЛЬВІВСЬКОГО ВІЙТА БЕРТОЛЬДА НА ВІЧНЕ ВОЛОДІННЯ МАЄТКАМИ ПІД МІСТОМ ЛЬВОВОМ — МЛИНОМ СІЛЬСЬКИЙ КУТ, СЕЛОМ МАЛІ ВИННИКИ І ХУТОРОМ ПІДБЕРІЗЦІ, НАДАНІ ЙОМУ В МИНУЛОМУ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗЕМ ЛЬВОМ ДАНИЛОВИЧЕМ В ім'я боже, амінь.  Оскільки в людській пам'яті затираються всі справи, якщо вони не закріплені урочистим оповіщенням документів і свідченням достовірних людей, ми, Казімір III, з ласки божої король Польщі, Краковії, Сандомирії, Ленчиці, Куявії, Померанії та Русі, доводимо до відома як сучасним, так і майбутнім поколінням, що у нашій та наших баронів присутності з'явились перед нами поважні мужі Юрій та Руперт, брати і рідні сини доброї пам'яті Матія, колись львівського війта разом з панею Маргаритою, їх рідною сестрою. Вони достатньо і вірогідно повідомили нашу величність, що їх вищеназваний батько купив за певну суму грошей млин Сільський Кут з рибним ставом, розташованим у Львівському передмісті (а в цьому млині меляться або можуть молотися різні види зерна, крім одного проса), село, що зветься Малі Винники, з розміщеними у ньому млином, рибним ставом та шинком, разом з околицею, названою Підпреськ , що належить до цього села, з усіма їхніми пожитками, доходами, правами, володіннями, прибутками, чиншами, які відтепер там існують, з оброблюваними, необроблюваними, а також уперше викорчовуваними полянами, лісами, ожинниками, гаями, місцями для ловлі птахів і мисливства, водами та їх стоками, лугами, пасовищами, як також з усім, що до них належить у межах згаданого села Малі Винники і вищеназваної околиці, які там є і які можна собі уявити в майбутньому. І ці маєтки визначаються як даровані визначному мужеві Бертольду, колишньому львівському війтові, їхньому дідові великим володарем, блаженної пам'яті Львом, князем Русі, за його вірну службу. Вони водночас ласкаво просять нашу світлість, щоб ми зволили присвоїти їм і підтвердити за ними нашим королівським привілеєм всі названі вище маєтки. Ми ж, дійсно бажаючи зберегти права наших підданих, і передусім, жителів нашого міста Львова, віднині присвоюємо, наділяємо і даруємо вищезгадані маєтки вищеназваним Юрію, Руперту і Маргариті та їхнім нащадкам і нинішнім актом затверджуємо їх на вічні часи з правом спадкоємства мирно посідати, мати, держати, продавати, вільно відписувати, як це їм буде до вподоби. Крім того, ми, зваживши на вірні послуги, що їх вищеназвані Юрій, Руперт і Маргарита неодноразово виявляли нашій величності у слушний час, а також з уваги на їхні уклінні просьби, постановляємо ласкаво до них віднестись і їм щедро віддячитись відповідною відплатою. Так, з нашої особливої ласки названі вірні наші Юрій, Руперт і Маргарита та їх нащадки зможуть піднімати і будувати свої вищезаписані млини, кожний з трьома і скільки б їм потрібно було колесами. Хай вони вільно всіляким способом краще придумують, як для розвитку цих млинів використати річки або стоки вод з гір і долин через ліси та поля, через луки і мочари; хай володіють повним правом творити без усяких перешкод з боку панів будь-якого стану і становища та їх управителів. Свідченням цієї нашої грамоти велимо також, щоб ніхто з суддів вищеназваного Королівства Русі не міг судити кметів і мешканців вищеназваного села Малі Винники, крім дійсних дідичів, а дідичі за те мають служити завжди одним каменеметальником, коли в землі Руській буде оголошено загальний похід. Для засвідчення цієї справи ми веліли скласти даний документ і скріпити його прикладенням нашої королівської печатки. Завершено і дано у Львові пізно в середу на Благовіщення славної святої діви Марії, року божого 1352.  Присутні були діяльні та здорові: славний наш канцлер Генріх, віслицький каштелян, генеральний намісник Герман, староста Русі Авраам, наш кухмістр Прандота і Микола Далявський.

За Ігорем Тимцем (2015 р.): «З грамоти дізнаємось, що за отримані маєтності згадані брати та сестра мали під час загального походу «в землі Руській» дати до війська одного каменеметальника. До дібр Винників входили річки, пасовища, гаї, ожинники, місця для ловлі птахів та мисливства; в селі був шинок, рибний став та млин на три колеса. До Винників належала і околиця Підпреськ. Цікаво, що ще на кадастрових картах 19 ст. в районі сучасної вул. Забава позначено топонім «Пріска гора». Припускаємо, що саме тут і розташовувався давній «Підпреськ».

Юрій (Григорій) Штехер — син Матеуса, львівський міщанин і дідич, володар Винник (1352 р. — кінець XIV ст.). Ймовірно Юрій (Григорій)  народився у 1320-их рр., бо в 1352 р. мав би бути дорослим і зробити вже багато добрих справ і вчинків.

1 листопада 1378 р. Владислав Опольський (намісник угорського короля в Галичині) підтвердив право на землі с. Малі Винники  Юрію (Григорію) Штехеру.

Отже, як виглядали Винники за Штехерів?  За Романом Бучко: «На півночі стояв укріплений замок. З лівої сторони ріки жили кметі та мешканці, які обробляли свою землю, займалися бортництвом, рибальством, дрібними ремеслами та випасом худоби. Можливо, були посередниками у продажі гончарних виробів з сусіднього села Гончарі, як ще недавно гаварецьку кераміку продавали візники з сусідніх сіл. Така спеціалізація була, напевно, і тоді взаємовигідною. Для транспортування потрібні були певні дороги суходолом і стара Звенигородська проходила через річку, можливо греблею, де був і млин і шинок, потім серпантином обходила замкову гору, теперішньою вулицею І. Франка і далі у Лисиничах злучалася з Глинянським трактом. Ще одна дорога розгалужувалася і заплавою Маруньки вела навпростець через узгір'я до Львова, — теперішня вул. Забава. Шинок, на який мали монополію Штехери, служив тоді радше як громадсько-культурний та інформативний центр. Вино, якого мешканці згодом поставляли по 50—100 бочок до Львова, зацікавлені могли спожити вдома, бо сама назва села свідчить, що засновники поселення з останньою назвою завезли з теплих країв виноградну лозу. Чи це були волохи, як вважав Шераневич в 12 ст, чи ті, якими володарював жупан набагато раніше, важко визначити.... Зрозуміло, що для зберігання вина потрібна була тара, бондарі не сиділи без роботи. Рибні ставки належали Штехерам, тому селяни могли ловити рибу поза ними. Схоже, що Штехери були добрими підприємцями і споруджували млини з трьома водяними колесами з дозволу короля, за що мусили в разі потреби посилати в похід одного каменеметальника».

В кінці XIV ст. володаром Винник був син Юрія (Григорія) Штехера Петро з Винничок або Малих Винник (Петро Винницький).

 

Володарі Винник XV ст.  Грицько Кердейович —  український галицький шляхтич 

Грицько Кердейович (Ян Грицко Кердей, Грицько Кірдей, Грицько з  Поморян, Грицько Кердеєвич; ? — після 25 листопада 1462 р.) — український галицький боярин, потім шляхтич, урядник Королівства Польського, староста холмський (1431—1439 рр.), подільський воєвода (1439—1462 рр.), теребовельський староста (1456 р.), староста красниставський, каштелян львівський, володар Винник 1443—1459 рр. (з перервами). Батько — Грицько Кердейович, або Кердеєвич чи Кердей (? — не раніше 1411 р.) — український галицький боярин, урядник, староста подільський.

20 листопада 1443 р. за судовим позовом володарем Винник згадується Грицько Кердейович. 1448 р. і 1459 р. Грицько Кердейович фігурує у документах як володар Винник.

Вперше у політичному житті згаданий у 1430 р.

Отримав від короля згоду на викуп від Бартоша Бучацького  заставленого Кам'янецького староства, але угоду не уклали.

Володів Гусятином (початок XV ст.). Головні маєтки Грицька Кердейовича були в Поморянах, Винниках, Підбереззі, Микулинцях, Гусятині, Шпиколосах Золочівського повіту, села Дуб, Козлів, Поленч. Королем Яґайлом були надані села Зухоричі на Русі, Даловичі в Прошовіцькому повіті.

Грицько Кердейович домагався включення спірних Подільської та Холмської земель до складу Польського королівства. Сприяв поширенню римсько-католицької віри. Побудував костели в Білці Шляхецькій (біля Винник, 1454 р.), один з костелів у Львові, Вижнянах (з десятини у Підбереззі). Козлів у 1456 р. продав за 400 гривень Бучацькому.

Польська шляхта намагалася долучити Поділля до Польщі. Як тільки помер Вітовт (1430 p.), польські пани негайно вислали своїх гінців до Кам'янця зі звісткою про його смерть, кам'янецькі поляки під проводом єпископа Павела, колишнього старости Грицька Кердейовича, що перейшов на польський бік, шляхтичів Бучацьких зв'язали та ув'язнили Вітовтового намісника Довґірда (який ще не знав про смерть сюзерена), захопили замки Кам'янця, Смотрича, Бакоти, Скали, Червоногорода. За Поділля тоді між Литвою та Польщею постійно точилася боротьба, яка мала відлуння і в українському суспільстві. Інтереси Литви відстоював князь Олександр Нос, Польщі — Грицько Кердейович, який не тільки приєднав до неї Поділля, а робив усе можливе для приєднання Холмщини.

Входив до так званої «руської партії» в Кракові (як противага впливу на Русі Одровонжів Спровських). Ця партія у 1430 р. досягла проголошення  Єдлінського привілею, який зрівнював їх у правах із поляками. Після смерті (1434 р.) Владислава II Яґайла вони поставили Софію Гольшанську  реґентшею при малолітніх дітях (вона фактично правила Польщею). Партія мала намір опанувати трон не тільки в Кракові, а й у Вільному.

1431 р. брав участь у так званій «Луцькій війні» між Польським королівством і Великим князівством литовським. Влітку 1431 р. після успішних сутичок із загонами Свидриґайла, взяв замки Збаража, Володимира. Невдовзі, цього ж таки року, брав участь у поході 2 000 вояків на Крем'янець. 21 серпня в селі Тиване розбив війська руських князів Василя І Балабана. За ці заслуги 1431 р. польський король Владислав ІІ Яґайло призначив його холмським старостою. Управляти холмським староством почав 1433 р.; на 4 роки був призначений державцем (управителем), пізніше термін було продовжено. 1433 р. розбив загін Олександра Носа під Грубешівим (Холмщина).

У 1440—1444 рр. часто перебував в оточенні короля, записаний свідком королівських привілеїв. 1440 р. воєвода подільський Грицько Кердейовичч супроводжував молодого польського короля Владислава III Варненчика під час його експедиції в Угорщину. Входив до найближчого оточення нового польського короля Казимира IV Ягеллончика. 1459 р. відбув посольство до Молдавії з Яном Анджеєм Бучацьким (результати невідомі, було призначене для убезпечення Корони від південно-східних сусідів).

Фігурував в чисельних майнових судових позовах (востаннє 13 червня 1462 р.).

Двічі був одружений. Перша дружина — Зофія Заремба, донька сєрадзького каштеляна Заремби, молодша на 25 років. Друга дружина — Ядвіґа з Бережан та Божикова (вдова теребовельського старости Яна Бучацького)  — володарка Лапшина, Лісників. Сини від двох шлюбів Ян та Зиґмунт (Сиґізмунд; староста красноставський (1466—1476 рр.) і теребовлянський (у 1462—1471 рр. — спільно з братом Яном, також сам у 1479—1498 рр.).

Мав трьох братів — Івана, Дмитра і Сиґізмунда з Хотіня і Войнилова (львівський хорунжий).

Похований у Домініканському костелі у Львові (разом з дружиною).

Григорій Юрій Струмило гербу Наленч  (? — після 1471 р.) —  український галицький шляхтич, урядник Королівства Польського, львівський хорунжий, засновник м. Кам'янка-Струмилова (тепер — Кам'янка-Бузька), володар Винник 1453—1454 рр. 

1448—1453 рр. — судові процеси, які тривали за майно Винник і Млинівців між Миколою Тивуном із Млинівців і Григорієм Юрієм Струмилою з Винник.

Польський геральдик та генеалог Адам Бонецький стверджував, що Струмили гербу Домброва підписувались з Дмосина у Вишгородській землі, а їх гілкою були Кішки. Також він припускав, що львівський каштелян Юрій Струмило міг бути сином Юрія (Юшка) Струмила, найвищого ложничого, чи підкоморія ВКЛ. Можливо, це він — дідич Димошина, що 23 серпня 1442 р. отримав від короля Владислава ІІІ запис 200 гривень на тоді ще селі Золочеві з околицями (полями, луками, лісами). Мав посаду tenutarius (лат.) в Кам'янці-Струмиловій.

15 травня 1456 р. у Львові суддя земський подільський Зиґмунт з Новосідлищ підписав документ, яким львівський хорунжий Ю. Струмило з Димошина записав монахам-францісканцям у Львові своє село Чишки зі солтиством та монастирем.

Як «протектор» городян Львова  брав участь в залагодженні конфліктної ситуації в місті (конфлікт зі старостою Анджеєм Одровонжом). У квітні 1460 р. для її вирішення король Казимир IV приїхав до Львова. Король, що вислухав обидві сторони, сприяв вирішенню ситуації на користь міщан, затвердив давні права городян.

19 квітня 1460 р. король Казимир IV відіслав справу львівського бургомістра, радних і громадян  зі Струмилою про межі Львова з селом Винники.

17 серпня 1461 р. як львівський підкоморій розмежовував території сіл Острів та Лучани.

В «Актах гродських і земських» є запис, що в липні 1464 р. Юрій Струмило та Анджей Одровонж були призначені комісарами для розмежування землеволодінь між селами Гонятичі, Кагуїв, Черкаси.

13 грудня 1464 р. Юрій Струмило очолив cтворену «конфедерацію міста Львова» проти старости А. Одровонжа, який тоді перебував на сеймі в Пйотркуві, через дії старости проти міщан. Її підписали 43 шляхтичі.

1471 р. Юрій Струмило, як власник Кам'янки-Струмилової, збудував замок з каплицею Успіння Пресвятої Діви Марії, заснував римсько-католицьку парафію та був фундатором парафіяльного храму Святого Духа, збудованого за міською брамою на Глинянському передмісті. Він домігся для міста Магдебурзького права.

1471 р. (цілий рік) через львівського возного Якуба, представник Івана Одновського (Гербурта) Ігнат з Руденців домагається штрафу від Струмила за відмову дати інтромісію (введення у володіння) на Винники. Але тивун Струмила Тишко і возний Страх 6 разів під різними приводами відтягують справу з постійним аргументом: «Я не можу дати інтромісію на маєтки мого пана без його дозволу». Не відомо, чи отримав Винники Одновський, на той час напевно також вже католик, чи ні.

Наступна дата 1476 р. засвідчує, що Винникам серед інших сіл призначено покарання за відмову платити надимне. Схоже, що Іван Одновський Винник не отримав.

Донька Олена (Гелена) стала дружиною Сигізмунда Кердея, сина Грицька Кердейовича. 

 

Володарі Винник.  Український шляхетний рід Лагодовських (бл. 1515—1631 рр.). 

Лагодовські гербу Корчак — руський (український) боярський та шляхетський рід, який брав свій початок від короля Русі Данила Романовича. 

Відомим за писемними джерелами володарем Винник був рід Лагодовських.  Лагодовські володіли Винниками понад сто років (бл. 1515—1631 рр.), але основним місцем проживання цей населений пункт міг бути для них лише у кінці XVI ст. на початку XVII ст.

Рід Лагодовських походив від славного роду Корчак, який бере свій початок від  короля Данила Галицького. Федір Любартович (бл. 1351—1431 рр.) — Великий князь Волинський, син князя Любарта-Дмитра, надав землі навколо сучасного с. Лагодів славному і заможному лицареві Лагодовському, «пану на Лагодові». За це славний Лагодовський був зобов'язаний з дружиною надавати князеві Федору Любартовичу допомогу обороняти княжі села і міста, будувати замки, лагодити дороги, давати підводи та платити податки.

Дениско  Лагодовський (перший відомий шляхтич з роду Лагодовських) — український  шляхтич. У документах, де мова йде про Дениска, його називають «з Погорілець», або «з Підгайців». За даними польського генеалога Адама Бонецького, Діонісій з Підгайців, записаний у 1397 р. свідком однієї з грамот, писаної в Глинянах, мав 4 синів: Івашка, Юрія, Дмитра і Каленика (Фелікса Каленика), які почали звично підписуватись як Лагодовські і дві дочки: Анну і Настасю з Підгаєць. 

Дмитро  Лагодовський (старший син  Дениска; ? — 1470 р.) — український полководець і політик. Був володарем Погорілець, Сухоріччя, Седлиськ, Воскремінців (пол. Woskrzemincze). Останнє село у 1440 р. продав за 200 гривень Пйотру Одровонжу зі Спрови, натомість купив у 1453 р. частину села Станимир.

 1440 р. «відприсяжився», що в цілому не винен та не перешкоджав передачі Кременецького замку Короні.

1464 р. підтримує конфедерацію проти Одровонжів, які почали експансію навколо львівських земель через владні структури. Відома історикам записка львівського гродського суду з 1466 р. Так, у протоколі від 12 вересня 1466 р. сказано, що Дмитро Лагодовський, котрий брав участь як свідок у справах про Вовчухи і Цеперів, розпочав справу проти Яна Нарайовського, звинувачуючи його у тому, що він примусив свою служницю-русинку прийняти католицтво (у документах щодо шляхти, яка зберегла свою руську (українську) ідентичність  використовувалося визначення Rutheni).

Дмитро  Лагодовський після смерті залишивши дружину Анну (дідичка частини Сідлиськ, Дворища, Під'яркова, Смерекова) з Селиськ, дочку Марусю (Марухну) (дружина Василя Свистельницького) та сина Ванька, який примножив спадок батька.

Брати Дмитра  Лагодовського:

* Івашко з Вишнева та Виняр;

* Юрій з Підгайців, правдоподібно, не мав нащадків;

* Каленик (Фелікс Каленик) з Підгаєць, Залуки, Погорільців.

За М. Грушевським: «Наприкінці XVI ст. в Україні залишилося вже мало не спольщеної української шляхти. Найбільше було такої шляхти в Галичині, але це була лише дрібна шляхта, бо більш-менш заможна була спольщена. Шлюби з поляками, з католиками викликали переходи на католицтво. Із старих тубільних родів тільки магнати Лагодовські зберегли українську національність в середині XVI ст. і довели її опікою над православним Унівським манастирем».

У XVI ст. не лише магнатів — навіть заможнішої української шляхти було дуже мало.

Ванько Лагодовський — син Дмитра  Лагодовського, український галицький шляхтич, львівський гродський суддя (1498—1503 рр.), буський войський (за К. Несецьким ще у 1537 р.), володар Винник. Придбав Мірашів (1475 р.), частину Станимира (1479 р.), частину Боршева (1494 р.) за 300 гривень. Дружина — Анна, з нею у 1494 р. продали село Ясенів шляхтичу Пйотру Олеському за 300 гривень.  Згодом, успадкувавши від овдовілої сестри маєтки Свистельницьких (1498 р.). 1515 р. володів 30 селами (Винниками, Підберізціями, Підбірцями, Кам’янополем, Погорільцями, Станимиром та ін.  Остання згадка про Ванька Лагодовського датується 1537 р.

За Романом Бучко: «Геральдики наводять ще два покоління – Іваська Ваньковича, якого оскаржує львівський канонік Понятовський за різні утиски та несплату десятини і проклинає з конфіскацією дібр аж до знесення прокляття у 1539 р., хоча раніше він оправдався від закиду про грабунок Винник та Підберізців. Його батько придбав ці села у Струмили, але вдова Єлизавета Струмилова мала якісь претензії. Інших відомостей про Іваська нема. Не відомо також нічого про його дружину. Теоретично Івасько і Ванько могли б бути однією особою, бо лише одна дитина у сім’ї на цей час була рідкістю. Дружина Ванька – Анна, про її походження  інформація відсутня. Друге покоління у вже згаданих геральдиків, яке пропустили Вл. Лозінський, а за ним і Михайло Влох,  — четверо дітей Іваська Ваньковича, серед них Олександр Ванько Лагодовський успадкував серед інших сіл Винники».

Івасько (Івашко) Ванькович Лагодовський зі Станимира, син Ванька — український галицький шляхтич, володар Винник. Був звинувачений, але у 1530 р. зміг довести безпідставність закиду щодо привласнення скарбу та маєтків Винники та Підберізці. Після смерті каштелянової львівської Стумилової мав процеси, за якими на нього подали позови щодо вчинення насильств та невиплати десятини. Львівський канонік Понятовський відлучив його від церкви. Конфіскували йому маєтки, які повернули після зняття відлучення у 1539 р.

Відомо, що у нього були сини Захарій та Олександр.

Захарій Ванько — чоловік Богдани Василівної Семашко, яка після смерті знову вийшла заміж (всього — 5 разів). ». За даними польського генеалога Каспера Несецького – її батько Василь (пом. 1561) — луцький замковий суддя.

Лагодовський  Олександр Ванько (1525 р. — 27 січня 1574 р.) — український галицький шляхтич, володар Винник  у 1560-их — поч. 1570-их рр., ктитором Унівського монастиря з 1549 р. по 1574 р. Він був львівським поборцем (1564 р.). Судився з Кухарським (1552 р.), львівськими райцями за повернення підданого (1559 р.) і за повернення Винник (1569 р.), а також з Станіславом Кам'янецьким за спадок єдиного брата Захарія (за села Погорільці, Станимир, Підгайці, Туркотин, Дворища і Залуку). Усі ці села переписала на себе дружина Захарія — Богданна Сємашко, він був у неї третім чоловіком, а Кам'янецький за чергою — п'ятий. Видається, що Олександрові вдалося повернути цей родинний спадок, бо він передає його одному із трьох своїх синів — Андрієві.

1549 р. Унівський монастир був зруйнований під час татарських набігів. Якби не лицар Олександр Ванько Лагодовський, на цьому б історія монастиря закінчилася.

В описах І. Буцманюка («Унів і його монастирі», Жовква, 1904 р., с. 17) зазначено: «Був це лицар побожний, щедрий для церков і монастирів, а для убогих старців, сиріт і калік милосердний. У важких, лютих боях за віру святу і Русь-Україну вік його минався... Та ось занедужав він на ноги, і хоч все робив, щоб одужати, але не ставало йому краще. Слуги переносили його з місця на місце. Втрачаючи надію, лицар став наполегливо молитися і від втоми заснув. У сні йому об'явилася Матір Божа, яка промовила: «Їдь звідси на схід сонця і там знайдеш в глибокому ярі криницю, а коли водою з тої криниці обмиєш ноги, то оздоровишся».

Сон збувся. Лагодовський натрапив на руїни монастиря в Уневі. знайшов джерело, обмився в ньому і одужав (джерело діє і понині, воно обкладене камінням і прикрашене зображенням Богоматері). За народним переказом на згарищі він побачив ікону Божої Матері, що чудом вціліла. «... Межи згарищами – блеск ясний, несьогосвітній. Усі припали до того місця, стали відгребувати згарища і попіл – і очам їх вказується ясна і неушкоджена чудотворна ікона. Надія і сила вступила в серце лицаря побожного». З вдячності своїй Цілительці Лагодовський збудував муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці. Це – унікальна пам’ятка архітектури перехідного періоду від пізньої готики до ренесансу, збережена до сьогодні. До неї було перенесено ікону і поміщено за престолом над цілющим джерелом.

15 червня 1569 р. польський король Сигізмунд Август видав мандат про повернення О. Лагодовському незаконно відібраного маєтку  — с. Винники з прилеглими пасікою і ставком.

Помер 1574 р. Його дружина Барбара з Сенна споруджує для його останків в Унівському монастирі надгробок. До наших днів зберігся цей красивий мармуровий надгробок князя, який виконаний у стилі Ренесанс. Лагодовський зображений у лицарських обладунках. Правою рукою він підпер голову, наче дрімає, ноги схрестив одна на одній. Обрамування нагробника витримане в суворості іонічного стилю й тільки хвилясті волюти причілка вносять деякий бароковий неспокій у цілість цієї ренесансової композиції. Можливо, що як обрамування київського нагробника (над тлінними останками князя Костянтина Острозького в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, який був встановлений 7 серпня 1579  р., а зруйнований у 1941 р.), так і завершення причілка в Уневі — пізнішого походження.

За Романом Бучко: «Поміж військових атрибутів бачимо герб, що складається з двох основних гербів — меч і прялка (Корчак і Шалава). Тому можна припустити, що мама Олександра, тобто дружина Іваська (можливо, Ванька) належала до родів, що мали герб Шалава, також руський герб, але менш розповсюджений ніж Корчак... Аналізуючи зміст гербу Олександра Ванька Лагодовського (вміщена «прялка»), можна припустити, що він був із роду Галків або Свіржських, а Варвара з Сієнни (Підляшшя), гербу Дембно. Дружина Олександра на цей час ще була православною».

Надгробок Лагодовського – один із кращих зразків західноукраїнської скульптури епохи Ренесансу (подібним був надгробок Катерини Рамултової у Дрогобичі). З 1574 р. до 1950 р. надгробок знаходився у монастирській церкві. Зараз його оригінал зберігається в Олеському замку.

30 червня 2022 р.  на сесії ЛМР перейменували вулицю Жуковського у Винниках на  Олександра Лагодовського.

Томіла, сестра Олександра, вийшла заміж за Семена Тура (1570 р.), а друга сестра — Раїна за Антона Єловинського, суддю земського з Крем'янця (1583 р.).

Олександр Ванько Лагодовський і Барбара з Сенна мали трьох синів: Андрія, Івана (Яна) і Кліана.

Андрій Лагодовський  (син Олександра Ванька Лагодовського; ? —1614 р.) — український  галицький шляхтич, був львівським поборцею (1606 р.) і земським писарем (1612 р.), володар Винник.

Андрій Лагодовський та його дружина Софія (Zofja z Przezwodow Psasecka) продали за 33 000 флоринів (злотих) львівському католицькому архієпископу Яну Замойському гербу Ґжимала села Підгайчики, Погорільці, Станимир, Туркотин, Дворища і Залуку. Акт купівлі-продажу уклали у Львові 9 січня 1609 р. Помер бездітний. Дружина Софія померла 1630 р.

Кліан  Лагодовський  (син Олександра Ванька Лагодовського) ще жив у 1597 р. (інших фактів про нього не виявлено).

Іван (Ян) Лагодовський (син Олександра Ванька Лагодовського; ? —1622 р.) — український  галицький шляхтич, урядник Речі Посполитої, католик, володар Винник у кін. XVI ст. — поч. XVII ст., волинський каштелян (1617—1622 рр.). За К. Несецьким, мав ім'я Єронім. Був депутатом на трибунал (1598 р.), послом на Волинському сеймі (1607 р.). Вальний сейм 1607 р. призначив його комісаром для люстрації королівських маєтків, також для «заспокоєння» учасників рокошу Зебжидовського.

Збереглися документи від 1601 р. про оскарження Іваном (Яном) Лагодовським якогось Юрія Цибульського з Винник за присвоєння шляхетства. Та молдавський господар підтвердив це шляхетство, бо Грицько Цибульський, батько Юрія, у свій час у нього служив. На відміну від своїх польських однофамільців — ці Цибульські були руського роду і залишили цікаві подробиці про спорядження тодішнього лицаря у писаному кирилицею заповіті. Виходить, що у Винниках вони мали свою оселю.

1613 р. під час перебування на засіданнях Коронного трибуналу в Любліні Іван (Ян) мав змогу вперше ознайомитися з діяльністю місцевих Кармелітів Босих. Тоді ж він запропонував монахам заснувати монастир у Львові. Є згадка про напад Івана на сусіднє село Чишки: «Ян Лагодовський з Винників: у 1592 р. він набрав собі з лісу, який належав монахам, деревини на 15 000 гривень,  а у 1603 р. вивіз звідти ж 5 000  возів деревини».

Його «рукодайним» (служив у нього за особистою домовленістю) був угорець Надь Януш, який служив у с. Затурці.

Cкільки разів був одружений — невідомо. Владсилав Лозинський вказував, що його першою дружиною була вдова кам'янецького каштеляна Анджея Потоцького Зофія з П'ясецьких. Адам Бонецький вважав дане твердження помилковим, оскільки вона більше заміж не виходила. За іншими даними, першою дружиною була Єва Матвіївна Єло-Малинська. Другою — княжна Ізабела Олександра Вишневецька (пом. після 1612 р.), з якою одружився у 1605 р. Вона була розлучена з луцьким старостою князем Юрієм Чарторийським. Ізабела Олександра була дочкою Андрія Івановича Вишневецького (пом. 1584 р.) — старости любецького, луцького та лоївського (1580—1584 рр.), каштеляна волинського (1568—1572 рр.), воєводи брацлавського (1572—1576 рр.) і волинського (1576—1584 рр.).

За Романом Бучко: «Ще одна розбіжність між генеалогічним деревом Лагодовських, що її наводить М. Влох, опираючись на твердження Лозинського та інших геральдиків, має відношення до дружини Яна Лагодовського. Перші вважали її Софією П'ясецькою, а другі вважали, що вона була дружиною Єлизарія (брат Яна), яка померла бездітною у 1630 р. Її тітка, також Софія П'ясецька, після смерті свого чоловіка Потоцького вдруге заміж не виходила. Можливо, що у Яна могла бути ще перша дружина, від якої він мав свого старшого сина – Станіслава, що став жертвою братовбивства. П'ятьох дітей він мав з княгинею Олександрою Вишневецькою».

У Винниках Іван (Ян) бував рідко, основна його діяльність пов’язана з Волинню. На Волині він купує у Гулевича села Затурці і Жельвів (1607 р.), у Сангушка – села Зимне і Горячів (1612 р.), також він судиться з Дрогойовським (1610 р.) і з кн. Пузинами (1614 р.), повертає борг львівських домініканів (1617 р.), стає куратором К. Клуса (1621 р.). У с. Затурцях збудував дерев’яний костел (1620 р.) і створив тут августинський монастир.

Діти: Станіслав (ротмістр), Олександр (навчався в Антверпені; його не згадує К. Несецький), Марко, Микола, Андрій, Юрій і Анна.

Після смерті Івана (Яна), між братами починаються суперечки за поділ залишеного покійним батьком майна.

Станіслав  Лагодовський  (син Івана (Яна) Лагодовського; ? — 1626 р., м. Львів) — український  галицький шляхтич, королівський ротмістр, володар Винник у 1620-их рр. Судився у 1618 р., з Заславськими у 1623 р., з Прибоєвськими у 1625 р. 1626 р. робить напад на Винники, де мешкали його молодші брати. У відповідь два брати, Олександр та Марко, напали на нього у Львові і жорстоко замордували цього ж  року. За цей вчинок Олександр та Марко були засуджені у 1629 р., правда ненадовго. Його вдова Гальшка Хриніцька стала дружиною воєводича мінського Павла Паца.

Генеалог А. Бонецький припускав, що Станіслав був сином іншої матері.

Олександр Лагодовський (пом. 1631 р.) і Марко Лагодовський (загинув на війні у 1636 р.)  — володарі Винник у 1620-их рр. Були засуджені 1629 р. за вбивство свого брата Станіслава Лагодовського, який у 1626 р. зробив розбій на їхнє помешкання у Винниках.

Юрій Лагодовський — каштелян волинський. Разом з братами, був банітований, але вже наступного року (1627 р.) навчається у єзуїтській школі. Генеалог А. Бонецький вважає, що 1631 р. він вже помер, а краєзнавець М. Влох, наводячи заповіт Андрія, знаходить у ньому згадку і про Юрія. З цього джерела відомо, що у 1653 р. Юрій ще жив.       

Не дуже відрізнявся від братів і Андрій Лагодовський.

Андрій Лагодовський (помер 1653 р., або 1654 р.) — український галицький шляхтич, староста бібрецький (1649 р.), дерпіський підкоморій (1654 р.), володар Винник (1620-ті рр. - 1631 р.), військовий діяч, дідич, зокрема, Затурців (їх у 1642 р. продав).

Свою молодість провів у воєнних походах. Служив в іспанській армії Філіпа II, воював у Швейцарських Альпах, був у Бельгії. Там у м. Лювен написав латинською мовою гучний панегірик (похвальну промову) на честь Зигмунда III, надрукувавши його у 1620 р. Повернувшись на батьківщину, продовжує боротися, але вже з родиною, сусідами, монахами, міщанами, селянами та й з усіма з ким мав тільки якісь стосунки.

Як пише Р. Бучко: "Андрій у Львові чинить бешкет з приводу визволення з ясиру хлопчика (1624 р.) і нападає на село Якторів, поблизу Унева, який вважав своєю спадщиною (1627 р.). Під час нападу він вбив селянина, а худобу забрав до Винник. Не один раз він разом з другим чоловіком своєї сестри – Боратинським нападав на Унівський монастир, де спочивали вічним сном його предки. Робив він напад на корчму у Млинівцях. Князь Пронський звинувачує його за гроші (5 000 злотих), що Андрій узяв на вербування війська проти шведів і не повернув. А Куропатинський оскаржує його за викрадення грошового зобов'язання на 3 000 злотих. У 1629 р. він ледь врятувався від екзекуції, бо вже мав інфамію і беніцію, як і його брати, та добивається відкладення кари, щоб продати маєтки – Винники, Підберізці, Млинівці, Завадів і Бартошівку хорунжому Вацлаву Замойському, гербу Єліта".

Сам він купує село Краківець і там також бешкетує (1631 р.). У 1647 р. король Владислав IV затверджує село Княже на користь Андрія і Анни Лагодовських, але вони продають його у 1649 р. Чермінським.

Петрушевич пише, що після відходу козаків Хмельницького Андрій наказує осліпити священика села Краківець та відрубати йому голову, а кількох селян повісити. Така жорстока кара спіткала цих людей за їхню прихильність до козаків. Він також наказав розібрати церкву. У 1650 р. Андрій мав суперечку з майбутнім польським королем Яном Собєським за село Порубне (тепер с. Калинівка, Яворівський район). Та останній прогнав його.

У 1650-их рр. володів «Бібрською державою» (Бібрка із селами Лани, Ланки, П'ятничани і Серники).

1631 р. Андрій Лагодовський за борги продав Винники, Підберізці, Млинівці, Завадів і Бартошів львівському каштеляну Вацлаву Замойському, гербу Єліта. Сам перебирається у Краківець біля Яворова.

Дружина — Анна Даровська (вийшла заміж 1637 р.). Діти (правдоподібно, за даними А. Бонецького, останні Лагодовські, про яких були згадки в актах):

* Казимир — дідич Порудна і Поруденка (Перемиський повіт, тепер Яворівський район);

* Тереза, її чоловік — таборівський староста Пйотр Яніцький;

* Іванна — дружина Пйотра Снопковського, заставна посесорка Кривого (Сяніцький повіт).

За Романом Бучко: «У заповіті 1653 року Андрій пише: «А моєму сину Казимиру дати таку освіту, яку почав за життя мого. Після курсу риторики післати в Інгольштат або Грац, потім знову риторику і на службу до короля, потім на військову службу на три роки. На закордонну освіту – 100 зл, у короля — 300 зл, а у війську не більше – 100 зл. Спорядити почет з 6 расових коней, добрий впоряд і три пари одягу. А якщо не захоче вчитися, то не витрачати на нього грошей, а віддати на службу в чужий край, аби пізнав нужду, або зробити так, як вирішать опікуни — кн. Михайло Чорторийський, Ян Замойський і кн. Пражмовський і брат Юрій Лагодовський, а щодо дочки, То бажаю, щоб навчилась читати і писати, а також грати на лютні, а коли їй сповниться 12, віддати її на двір королеві, а її вчительці пані Мотидловській виплачувати платню... Моє майно на Інфлянтах Дільфарт і Кульчинта всі мої землі і села, щодо них належать, хай успадкує син Казимир, або діти поділяться».

Анна Лагодовська була така ж, як її брати, часто вживала насильство та сваволю. Була, мабуть, приваблива, бо тричі виходила заміж. Її першим чоловіком був – Микола Малинський, другим – Кіліян Боратинський, а третім – Станіслав Бжоска (Бжуска) — нурський підкоморій (чи каштелян).

12 вересня 2013 р. сесія Винниківської міської ради присвоїла назву вулиці в честь видатного українського шляхетського роду Лагодовських.

 

Володарі Винник XVII ст. Український шляхетний рід Замойських 

 

Замойські (пол. Zamoyscy) — могутній українсько-польський магнатський рід, представники якого грали важливу роль в політиці Королівства Польського та Речі Посполитої у XVI—XVII століттях.  Рід Замойських походив із Ленчицького воєводства, осів на Холмщині. Мав маєтки у Замості. У XVII столітті представники цього роду стали магнатами, отримали графський титул. За Каспером Несецьким, першим до Галичини перенісся Томаш з Лазніна, де придбав у Єнджея Пива (Jędrzej Piwo) Старе Замостя.  

Історична довідка (за Святославом Семенюком «Український путівник по Польщі», 2007 р.):

 

Графський герб Єліта

«Найвідомішим серед Замойських був — Ян Замойський — канцлер Речі Посполитої і великий гетьман коронний. Він народився у 1542 р. у селі Скоківка (тепер Польща), яке пізніше перетворилося у місто Замостя і стало колискою роду Замойських. Скоківка відома з 1450 р., а у 1517 р. село викупив у Островських Михайло Замойський. Саме тут, у 1542 р. народився майбутній канцлер Речі Посполитої. Його хрестили у місцевій церкві Вознесіння Господнього як Івана. До 1580 р., ця сільська церква була єдиною культовою спорудою в усій місцевості, тому що руська шляхта цього тоді суцільно руського регіону масово переходила в аріанство, повиганявши всіх ксьондзів і позакривавши всі костели в окрузі. Цей період був унікальним на Люблінщині, коли там не залишилося жодного костелу.

Це дуже непокоїло католицький клір як Польщі, так і Риму, і коли Ян-Іван Замойський поїхав у молодості на навчання до Риму, було зроблено все, щоб переконати його у перевагах західної цивілізації та католицтва, а потім, як це не одноразово було з йому подібними, йому допомогли зробити карколомну кар’єру в Речі Посполитій. Достеменно невідомо, що зробило з Яна затятого католика: чи ідейні переконання, чи поклик душі, чи те, що він невдовзі вже володів 12 містами й 612 селами, тим часом як у його батька на момент його народження було тільки чотири села. За усі ці милості від польських королів, безумовно потрібно було платити, і Замойський взяв на себе важку місію захисту католицтва на Люблінщині. Однак до фанатизму він не доходив і українофобом, як це намагаються змалювати деякі історики, ніколи не був.

Як і всі українські магнати, що перейшли в католицтво, він боявся Божої кари за свій вчинок, і все життя возив з собою стародавню руську ікону, намальовану на дошці яку називали «Чорна Мадонна з Дитятком у срібній сукні». Ця ікона була сімейною реліквією роду Замойських, що оберігала від нещасть не одне покоління цього роду. Попри перехід у католицтво, Ян Замойський так і залишився русином з архаїчними українськими звичаями: усе життя він голив чуб, носив оселедець та типове українське вбрання, як свідчить за деякими даними його портрет в Уффіці, у Флоренції. В заповіті Іван (Ян) наказав повісити її біля свого саркофага у кафедральному костелі Замостя (пізніше її заховали за образ Матері Божої роботи Бухбіндера)».

Про Вацлава Яна Замойського і його предків відомостей небагато. Батько і дідо Вацлава називалися Іванами. Прадідо — Maцєз Замойський (друга половина ХV ст.) — ротмістер королівський (1471 р.); мав старшого брата Флоріана (II пол. XV ст. — 1510 р.), який був війтом Красного (тепер — Люблінське воєводство). Прабабця — Беата з Obrowców; прапрадідо — Фома (Томаш) з Лазіна (помер бл. 1473 р.), родоначальник роду Замойських. 

Фома (Томаш) з Лазіна (друга половина ХV ст.) — перший представник роду, що приїхав у Белзьке воєводство (власник Старого Замостя і Верби).

Вацлав Ян Замойський (бл. 1570 р. — 1650 р.) — представник українсько-польського шляхетського роду гербу Єліта, державний діяч Речі Посполитої. Володар Винник 1631— 1650 рр.

Син Яна (Івана) Замойського — дідича Пясків та його дружини Анни з Ґошковських (пол. Anna Gorzkowska). Посол різних сеймів Речі Посполитої 1607 р., а сейм 1618 р. призначив його делегатом до равської кварти. Уряди (посади): холмський хорунжий (принаймні в 1623 р.), львівський каштелян  (номінований 26 вересня 1633 р. і до 1950 р.^.).

1637 р. одружився з Зофією Пшонкою з Бабіна (пол. Zofia Pszonka z Bobina)  дочкою кальвіністського діяча Якуба Пшонки гербу Яніна (1562—1622) . Відомо, шо у нього було троє дітей: Анна (дружина галицького каштеляна Александера Цетнера), Стефан (помер 1682 р.), Флоріан (1611—1638 рр.).

1637 р. король Владислав IV надає Вацлаву Замойському сусіднє село Миклашів у прижиттєве користування.

1648 р. Винники, Млинівці та Підберізці були спустошені козаками і татарами. Від Вацлава Яна Винники успадкував, його син, Стефан Замойський.

Стефан Замойський (бл. 1620 — 1682 р.) — представник українсько-польського шляхетського роду гербу Єліта, державний діяч Речі Посполитої,  Посідав уряд київського каштеляна (1662 р. його попередник Александер Тарновський гербу Леліва отримав уряд сандомирського каштеляна, а його наступник Миколай Подльодовський гербу Яніна (пол. Mikołaj Podlodowski посідав уряд з 1671 р.^.). Володар Винник 1650—1682 рр.

1655 р. брав участь в обороні Ченстаховського монастиря від шведів. 1662 p. одружився з Доротою Лещковською (пол. Dorota Leszczkowska). Мав дві дочки.

За привілеєм короля від 4 квітня 1653 р. Стефан Замойський має в оренді село Миклашів, його піддані повинні працювати по три дні на тиждень для дідичного села Винники, де є фільварок. Миклашів був королівщиною і кожен раз надавався в оренду, а Винники були власністю вже другого покоління Замойських (Степан тут виріс).

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки — на Михайла та Зелені свята.

«1666 р., 17 травня, м. Варшава. Підтвердна грамота короля Яна Казимира привілею С. Замойського та перетворення с. Винники на місто на магдебурзькому праві

В ім’я Боже амінь.

На вічну пам’ять про справу. Ян Казимир, Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, пруський, мазовецький, самогітський, лівонський, смоленський, чернігівський, а також шведський, готський, вандальський дідичний король.

Сповіщаємо цим нашим листом усім і кожному, кого це має цікавити.
Нам подали від імені шляхетного Стефана Замойського уклінне прохання про наш дозвіл на фундування і влаштування містечка у його власному спадковому селі Винниках...

...ми даємо й дозволяємо цим у згаданому містечку, званому Винниками, запровадити магдебурзьке право для вільного користування ним усіма у встановлених границях містечка й назавжди переводимо його з польського права на міське право, що зветься тевтонським чи магдебурзьким у всій його протяжності, що даємо і дозволяємо, а також усуваємо зі згаданого містечка усі земські права, як би вони не називалися й від кого б не походили...

А магістрат цього містечка Винники має повне право судити всі як цивільні, так і кримінальні справи, крім смертних вироків, викрадання, вбивства, скалічення членів, отруєння і всіх подібних судових випадків, у межах і границях цього містечка відповідно до тевтонського права. 

Вибори ж у цьому містечку у всі роки, скільки їх буде відпущено фундаторові цього містечка, а потім за його спадкоємців і власників, мають відбуватися на свято святого Івана Хрестителя, і на них мають вибирати одного бурмистра й чотирьох райців, яких має вибирати й затверджувати згаданий фундатор, а війта призначати, й у всі роки в це свято так вільно має чинити фундатор.

На знак вірності чого підписуємо нашою рукою і стверджуємо королівською печаткою.

Дано у Варшаві дня 17 місяця травня року Божого 1666, нашого польського і шведського королювання 18 року.
           Ян Казимир король. Місце великої канцелярської печатки. Звірено з записом» (за: Тимець І. Таємниці тютюнової фабрики. — Л.: Мульти АРТ, 2005. — 183 с.).

Дорота Замойська (Лешчковська) (вдова по Стефану Замойському; пол. Dorota Leszczkowska, бл. 1638—1695  або 1696 р.) гербу Правдич, донька Марека Лещковського, який купив село Сагринь у Стефана Лаща).  Володарка Винник 1682—1696 рр.  1696 р. король Ян III  дозволяє Дороті Замойській  зректися  Миклашова, Дворищ і Садкова на користь Адама і Дороти Тарлів, що на той час, напевно вже володіли Винниками та Підберізцями.

  

СПОЛЬЩЕНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХЕТСЬКИЙ РІД ТАРЛО – володар Винник XVII- XVIII ст.

 

Ймовірно, що наприкінці XVII ст. Винники разом з Підберізцями переходять у володіння родини Тарло. Тарло — спольщений український шляхетський рід гербу Топор. Відомий з XIII ст., у другій половині XVIII ст. рід Тарло втратив своє високе становище.

Історична довідка (за Святославом Семенюком «Український путівник по Польщі», 2007 р.):

«Рід Тарло походить із села Щекарки під Радомом (тепер Мазовецьке воєводство), який у XIV ст. згадується як боярський (бояр у польській феодальній ієрархії ніколи не було). Рід Тарло залишив вагомий слід як в українській, так і польській історії. У XIII ст. більша частина роду переселилася на Люблінську землю, і тоді утворилися дві гілки – руська (українська) і польська. З давніх давен родині Тарло належали села Ополє і Яновець (на Люблінщині). Яновець перейшов пізніше до родини Фірлеїв. Люблінські Тарло очолили боротьбу за незалежність Русі (України) від Польщі і орієнтувалися на Литву з якою організували і провели кілька походів на Польщу.

У 1351 р. люблінські бояри  Оттон Тарло і Пшонка зробили спробу включити Люблінщину, яка входила на той час до Польського королівства,  до складу Великого князівства Литовського (вони видали литовцям усі переправи через Віслу). Але з того нічого не вийшло і Люблінщина потрапила до складу Польського королівства. Тоді Тарло, як і всі інші люблінські бояри-русини, різко змінили свою позицію, і у 1387 р. навіть змусили польську королеву Ядвігу рушити на схід і приєднати інші руські землі до Польщі. За такі вчинки Тарло одержали великі маєтки, але поляки їх з часом конфіскували за  антипольські позиції. Повернув рід Тарло свої землеволодіння лише за часів королеви  Софії Гольшанської (1405—1461 рр.), що була донькою київського руського князя Андрія Івановича Гольшанського, у  XIV ст. У 1550 р. Андрій Тарло заклав поруч із Щекарками місто, яке назвав Тарлов. Відомим істориком був Станіслав Тарло, єпископ у Перемишлі, який у 1544 р. видав книгу «Дії поляків у Прусії». Станіслав вважав себе поляком, виступав за подальше окатоличення Русі». 

Цит. за: Володимир Литвинов (Нарис про видатних польських учених українського походження — Бернарда Ваповського і Юрія Дрогобича 2015):

«Оріховському (Станіслав Оріховський гербу Окша (пол. Stanisław Orzechowski); 11 листопада 1513, Оріхівці — 1566, Журавиця) — український релігійний діяч та мислитель доби Відродження. Перемишльський римо-католицький канонік. Письменник, оратор, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Представник шляхетського роду Оріховських – А. Б.) належать слова: “Я українець, цим пишаюся і про це відверто заявляю" (Ruthenus me esse etglorior et libenter profiteor. Orichoviana, I, 30). Більше того, він перелічує цілі українські родини, представники яких обіймали високі державні посади в Польщі. Їх він називає “цвітом України” (robore Roxolaniae). Серед них бачимо і Ваповських. Ось ці прізвища, цитую поіменно: “Сенявські, Стариховські, Герборти, Тарло, Мелецькі, Держняковські, Требенські, Фрідрони, Ваповські, Броньовські, Вільціконські, Дрогойовські”, а також, додає мислитель, “і мої Оріховські”. Деякі з них були чільними діячами на Сененському соборі (Валентин Герборт, Микола Сенявський, Станіслав Герборт, Станіслав Тарло, Збігнєв Сененський, а Станіслав Ваповський був секретарем польського короля Сигізмунда Августа (Orichoviana, I, 643).  

Родовід винниківських шляхтичівТарло.

Заклика Тарло (? — помер між 1465 р. та 1466 р.) — крайчий коронний 1447 р., староста стрийський, староста дроговизький з 1465 р.(тепер — село Дроговиж в Миколаївському районі Львівської області). Наступними дроговизькими старостами були сини  Заклики — львівський підстолій Андрій Тарло (1472—1508 рр.) та його молодший брат  Станіслав.

Станіслав Тарло (староста дроговизький) (? — помер після 1515 р.) — староста дроговизький, охмістр королеви (1508—1515 рр.). Батько — Заклика Тарло.

Дружина — Маргарита Магієра. Діти — єпископ Перемишльський Станіслав Тарло (бл. 1480—1544 рр.), войський львівський Павло Тарло (пом. 1553 р.), каштелян радомський Габріель Тарло (пом. 1565 р.) і Ян Тарло (чашник коронний).

Ян Тарло (чашник коронний) (? — 1550 р.) — польський державний діяч, крайчий великий коронний (1522—1546 рр.), підчаший великий коронний (1546—1550 рр.), чашник великий коронний (1550 р.), староста пільзновський. Батько — Станіслав Тарло (староста дроговизький; помер після 1515 р.), мати -  Маргарита Магієра.

Був одружений на Дороті Тарновській (пом. до 1540 р.), дочці каштеляна садецького Яна Тарновського (пом. 1527 р.), від шлюбу з якою мав двох синів і двох дочок:

* Ян Тарло (воєвода люблінський);

*Микола Тарло (пом. 1571 р.) — секретар королівський, хорунжий сандомирський (1553 р.), підчаший польської королеви Барбари;

*Анна Тарло — дружина хорунжого галицького Станіслава Фредруса Гербурта;

*Ельжбета Тарло — дружина гетьмана великого коронного Єжи Язловецького-Монастирського (1510—1575 рр.).

Ян Тарло (воєвода люблінський) (бл. 1527 р. —1587 р.)  — державний діяч Речі Посполитої, войський львівський (1553—1554 рр.), дворянин королівський (1554 р.), секретар королівський (з 1556 р.), каштелян малогощський (1563—1565 рр.) та радомський (1565—1574 рр.), воєвода люблінський (1574—1587 рр.), староста ломжинський і пільзновський. Батько — Ян Тарло (чашник коронний).

Активний кальвініст. 1573 р. підтримав створення Варшавської конфедерації. Надалі виступав проти Габсбургів і підтримував кандидатуру трансільванського князя Стефана Баторія на королівський трон Речі Посполитої.

Був двічі одружений з кальвіністами. Перша дружина — Ганна Гостомська (пом. після 1565 р.), дочка воєводи равського Ансельма Гостомського (бл. 1508—1588 рр.), від шлюбу з якою дітей не мав. Друга дружина —  Агнешка Шафранець (пом. після 1601 р.), дочка каштеляна і воєводи сандомирского Станіслава Шафранця (пом. 1598 р.) та Анни Дембіцької.

Діти від другого шлюбу:

* Петро Олександр Тарло;

*Ян Амор Тарло (пом. 1594 р.) — староста пільзновскій (1588 р.);

*Олена Тарло — дружина ротмістра королівського Станіслава Браницького;    

*Анна Тарло — у першому шлюбі одружена з Ієронімом Ходкевичем, у другому  — з Ієронімом Сенявським.

Петро Олександр Тарло (? — 1649 р.) — каштелян люблінський  (1618—1630 рр.), воєвода люблінський (з 1630 р.), староста пільзновський. Батько — Ян Тарло (воєвода люблінський). 1613 р. Петро Олександр Тарло був обраний послом (депутатом) на сейм. Був двічі одружений. Перша дружина — Софія Дзялинська, від шлюбу з якою мав четверо дітей. Друга дружина — Ядвіга Лянцкоронська, з якою теж мав четверо дітей, серед яких і Кароль Тарло.

Після смерті свого батька (1587 р.) Петро Олександр і його старший брат Ян Амор перейшли під опіку їхнього рідного діда, каштеляна і воєводи сандомирського Станіслава Шафранця (1525/1530 рр. — 1598 р.), власника замку Пєскова Скала. Початкову освіту здобув у кальвінській школі в Сециміні. 1605 р. Петро Олександр відправився на навчання в протестантське місто Страсбург, де пробув два роки. 1606 р.  включений до списку студентів  Женевського університету. Після повернення на батьківщину Петро Олександр Тарло відмовився від кальвінізму і перейшов у римсько-католицьку віру (бл. 1615 р.). Попри це, він не полишав зв'язків з дисидентами, у тому числі з учителем своїх синів Анджеєм Вишоватим.

Кароль Тарло (1639 р. — 4 вересня 1702 р.) — державний діяч Речі Посполитої, сенатор, воєвода люблінський (1685—1689 рр.), Великий підканцлер коронний (1689—1702 рр.), Великий канцлер коронний (1702 р.), староста стенжицький. Батько — Петро Олександр Тарло, мати — Ядвіга Лянцкоронська (пом. після 1667 р.).

1697 р. підтримав обрання саксонського курфюрста Августа Сильного на польський королівський престол. Перед 1674 р. одружився з Софією Пшоняк, від шлюбу з якою мав сина і трьох дочок.

*Адам Петро Тарло;

*Ядвіга Тарло (пом. після 1705 р.), дружина з 1688 р. каштеляна радомського Яна Казімєжа Лянцкоронського (пом. 1698 р.);

*Дорота Тарло (пом. 1756 р.), 1-й чоловік — воєвода мазовецький і гетьман польний коронний Станіслав Хоментовський (1673–1728 рр.), 2-й чоловік воєвода люблінський Адам Тарло (1713–1744 рр.);

*Тереза ​​Магдалена Тарло (пом. 1700 р.), 1-й чоловік з 1691 р. підстолій коронний Олександр Пшиємський (бл. 1650–1694 рр.), 2-й чоловік воєвода краківський Францишек Велепольський (пом. 1732 р.).

Адам  Петро Тарло (? — 1719 р.) — державний діяч Речі Посполитої.  Володар Винник (1696— 1719 рр.), воєвода люблінський (1706—1719 рр.), стольник коронний (1703 р.), староста люблінський, солотвинський,  янівський, стенжинський.  Батько — Кароль Тарло, мати — Софія Пшоняк.

Сестри:

*Ядвіга Тарло (пом.  після 1705 р.), дружина з 1688 р. каштеляна радомського Яна Казимира Лянцкоронського (пом. 1698 р. );

* Дорота Тарло (пом.  1756 р.),  1-й чоловік — воєвода мазовецький і гетьман польний коронний Станіслав Хоментовський (1673–1728 рр.) , 2-й чоловік воєвода люблінський Адам Тарло (1713–1744 рр.);

*Тереза Магдалена Тарло (народилася  1700 р.),  1-й чоловік з 1691 р.  підстолій коронний Олександр Пшиємський (бл. 1650–1694 рр.), 2-й чоловік воєвода краківський Францишек Велепольський (помер 1732 р.).

1696 р. Адам  Петро Тарло одружився з  Доротою Дунін-Борковською. 1702 р. одружився (вдруге) з Маріанною Яблоновською (Потоцькою).

Маріанна Потоцька з Підгаєць (Яблоновська, Тарло) (бл. 1664 р. — 1749 р.) — воєводина люблінська  і володарка Винник 1719—1749 рр. (з перервами) після смерті чоловіка  Адама  Петра Тарло.

Батько — Фелікс Казимир Потоцький (1630 р. — 15 травня 1702 р.) — воєвода київський 1682 р. (у Києві не знаходився, мав лише титул), воєвода краківський 1683 р., гетьман польний коронний 1692 р., каштелян краківський і великий коронний 1702 р., староста белзький, красноставський,  грубешівський, тлумацький, сокальський, ніжинський. Мати — Христина Любомирська (Потоцька), померла 1669 р.

Брати:

*Міхал — волинський воєвода, староста красноставський, сокальський;

*Юзеф — староста белзький, ропчицький;

*Станіслав Владислав  — белзький воєвода, староста грубешівський;

*Єжи  — староста тлумацький, грабовецький.

Маріанна двічі виходила заміж. Перший раз у 1701 р. за Станіслава Кароля Яблоновського, який помер у 1702 р. і в цьому ж році за Адама  Петра Тарло. Дітей в шлюбах не мала.

Сама ж Маріанна померла у 1749 р. У хроніках «Географічного словника королівства польського» згадується про Маріанну Потоцьку (Тарло), воєводину люблінську і володарку Винник. Каспер Несецький (релігійний, науковий та освітній діяч Речі Посполитої, історик, дослідник генеалогії та геральдики) на перших сторінках II-го тому «Корони польської…» (1738 р.) написав їй присвяту.

Михайло Влох у своєму збірнику описує період володіння Винниками Маріанною: «Вперше згадується про замок у Виниках де жила Мар’яна, і правдоподібно за її часів побудовано при дерев’яних фільваркових забудованнях муровану палату, названу замком. Про Мар’яну у Винниках залишилися народні перекази і записи у львівських хроніках. Найдавніші перекази про Винники відносяться якраз до часів Мар’яни...».  

У 1720-их рр. володарем Винник був Кароль Тарло (1697—1749 рр.) – ленчинський староста (син Адама  Петра Тарло і Дороти  Дунін-Борковської), який продав Винники брату своєї мачухи Станіславу Владиславу Потоцькому.

16 січня 1730 р. Винники викупив за 370 тис. гульденів белзький староста Станіслав Владислав Потоцький.

 

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ШЛЯХЕТСЬКИЙ РІД ПОТОЦЬКИХ – володар Винник (біля Львова) у XVIII ст.

Князі Потоцькі — один з найчисельніших украінсько-польських шляхетських родів. Вихідці з цього роду займали державні пости, були воєначальниками, меценатами. Їхній рід поділяється на кілька гілок, які в свою чергу теж розгалужуються. Шляхетський рід Потоцьких гербу “Пилява” отримав назву від села Потік біля Кракова. Перший відомий з Потоцьких – Сулислав – сандомирський каштелян в 1217 році. Політичної ваги рід Потоцьких набув у кінці XVI століття, коли канцлер Ян Замойський став протегувати братам Потоцьким за їх військові здібності.

Потім їх протектором став король Сигізмунд I, в нагороду за інтриги проти попереднього покровителя – Замойського. А породичання з молдавським господарем Ієремією Могилою зробило Потоцьких “королями” на Поділлі Власне магнатську лінію Потоцьких продовжив Якуб Потоцький (1481–1551).

З часом утворилось три відгалуження:

«Залізна Пилява»(пол. «Żelazna Pilawa»);

«Гетьманська лінія» або «Срібна Пилява» (пол. «Linia hetmańska»/«Srebrna Pilawa»);

«Лінія примасів» або «Золота Пилява» (пол. «Linia Prymasowa»/«Złota Pilawa»).

Українсько-польський рід Потоцьких свого розквіту набув у XVII-XIX століттях та володів на Правобережній Україні та в Галичині сотнями сіл і десятками міст і містечок, де розташовувались їх маєтки. Серед їхніх маєтків були і Винники (біля Львова).

У роду Потоцьких зосередилася вся влада в Брацлавському воєводстві, Кам’янецькому, Канівському, Теребовлянському староствах – земельних володіннях, які вони отримували від уряду за службу у тимчасове або постійне користування.

Історична довідка (за Святославом Семенюком «Український путівник по Польщі», 2007 р.):

«З села Поток (тепер – Польща, Свєнтокрижське воєводство) походить українська гілка давньоруського шляхетського роду Потоцьких. Безумовно, були серед Потоцьких і поляки (сіл з подібною назвою достатньо не лише в Україні чи Малій Польщі, а й у Великій Польщі), але ці Потоцькі належать до іншого гербу (Остоя чи Любич) і жодного стосунку до українських Потоцьких не мали. Вперше в документах Потоцькі згадуються у 1217 р., коли Суліслав був призначений Сандомирським каштеляном. До 1340 р. вони вже прийняли католицтво, але остаточно ополячитися не встигли, оскільки сини Якова Потоцького після приєднання Поділля рушили на схід, і усе подальше життя Потоцьких-магнатів проходило у рідному, тобто руському середовищі.

З того, що Степан Потоцький одружився на донці київського митрополита Петра Могили, випливає, що або він взагалі не був католиком, або був «дуже поганим» католиком. «Поганими» католиками також показали себе Павло і Теодор Потоцькі, які задовго подій XVIII ст., у 1664 р., зреклися католицької віри і повернулися у православ’я (етнічні поляки в той час ніколи такого б не зробили)».

Давній українсько-польський аристократичний рід Потоцьких має пряме відношення до Винник. Перші підтверджені відомості про це зустрічаємо у документах початку ХVІІІ ст. 1730 р. Винники викупив Станіслав Владислав Потоцький.

Станіслав Владислав Потоцький (? — 27 червня 1732 р., Львів) — представник знатного шляхетського роду Потоцьких гербу Срібна Пилява, державний діяч Речі Посполитої, грубешівський староста (1705–1727 рр.), ловчий Великого князівства Литовського  (1704–1710 рр.), стражник ВКЛ (1710–1729 рр.), белзький воєвода (1729–1732 рр.), маршалок Тарноградської конфедерації, володар Винник (16 січня 1730 р. — 3 квітня 1732 р.).

Неодноразово обирався послом на сейми. Був прихильник короля Августа ІІ (тоді у Речі Посполитій панувало двовладдя, причому, Август ІІ був союзником Російської імперії, а Станіслав Лещинський — Швеції).

Син гетьмана великого коронного Фелікса Казимира Потоцького (1630—1702 рр.) та Кристини з Любомирських  (доньки гетьмана польного коронного Станіслава Єжи Себастьяна Любомирського). Внук Станіслава «Ревери» Потоцького та Зофії Каліновської. Брати: воєвода волинський Михайло Потоцький, стражник великий коронний Юзеф Потоцький, староста грибовецький Єжи Потоцький. Сестра — Маріанна Потоцька (Тарло).

Був двічі одружений. Його першою дружиною була Ельжбета Анна Францкевич-Радзимінська, дочка старости слонімського Стефана Францкевича-Радзимінського. 1712 р. вдруге одружився з Маріанною Жевуською (пом.  1732 р.), дочкою гетьмана великого коронного Станіслава Матеуша Жевуського.

Писав сонети. Брав участь у Підгаєцькій кампанії 8—9 вересня 1698 р.  (перемога польської армії під проводом польного гетьмана коронного Фелікса Потоцького над татарською ордою) на чолі своєї панцерної коругви.

1708 р. (січень) від імені белзького воєводи писав скаргу до польного коронного гетьмана Станіслава Матеуша Жевуського через неприйнятні дії розквартированих там москалів та калмиків. 1712 р. важко хворів. Белзький воєвода з 25 травня 1729 р. завдяки зусиллям примаса Теодора Анджея Потоцкого. Староста грубешівський (з 5 березня 1705 р., в 1727 р. відступив Ф. С. Потоцькому), опалинський (Опалин біля Володимира Волинського). Був власником маєтку в Печеніжині Коломийського повіту. Завдяки запису Гелени Морштинівної отримав величезні маєтки поблизу Умані, зокрема, Тульчин, Торговицю, Браїлів, Демидівку, Могилів на Поділлі. Володів Тартаковим у Белзькому воєводстві. Був протектором бернардинів, мав намір наприкінці життя прийняти «habit», осісти при кляшторі бернардинів Сокаля, якому записав 50 000 золотих для утримання каплиці.

Від двох шлюбів не мав потомства. Його маєтки перейшли до племінника Франциска Салезія Потоцького. Помер від несподіваної хвороби. Був похований в костелі бернардинів (Кристинопіль).

Портрет С. В. Потоцького є в збірці палацу у Вілянуві.

3 квітня 1732 р. Станіслав Владислав Потоцький подарував Винники разом з селами Виннички і Підберізці своєму племінникові Франциску Салезію Потоцькому, хоча Маріанна Потоцька (Тарло) все ще вважалася власницею, бо протестує проти посесорів с. Сихів за шкоди, заподіяні винниківському лісу (26 травня 1732 р.). Станіслав Потоцький і Маріанна Потоцька (Тарло) були бездітними, і акт даровизни, якщо він існував, міг бути внутрішньо родинною формальністю.

1732 р., З квітня, м. Белз. – Облята дарчого запису Станіслава Потоцького своєму племінникові Францискові на сс. Винники, Виннички й Підберізці.

«Облята дарчої на Винники найсвітлішому вельможному Потоцькому, белзькому старості.

До нинішнього Львівського гродського старостинського уряду й актів особисто з'явився вельможний Павловський і подав цьому урядові для внесення до актів дарчу на села Винники з прилеглостями пресвітлого вельможного Станіслава з Золотого Потока Потоцького, белзького воєводи, внесену до белзьких актів у четвер після найближчої неділі «Юдіка» сороківниці року нинішнього тисяча сімсот тридцять другого у справі найсвітлішого вельможного Потоцького, белзького старости, і це автентичне зізнан­ня, внесене до актів, такого змісту:

Станіслав із Золотого Потока Потоцький, белзький воєвода, здоровий розумом і тілом, і зробив розпорядження й висловив добру волю щодо юрисдикції усіх своїх маєтків після [своєї] смерті й прилюдно, без примусу, вільно заявив, що свої власні добра й маєтки, а саме села Винники, Виннички й Підберізці, розташовані в Руському воєводстві, Львівській землі, з усіма правами, що належать до цих маєтків і правами пана і власника, з усіми належним до володіння згаданими маєтками, користями, ужитками, прибутками, приростами, вигодами й благами, прилеглостями та іншим у всій загалом їх протяжності, з усіми компетенціями і прерогативами, з дворами, будинками, нерухомостями, землями, ...із правом патронату й презентації на всі церковні бенефіції, як римо-, так і греко-католицькі з усім належним і у всьому обсягові, що віддавна належить до цих маєтків, не роблячи ніяких винятків з права панської власності й не залишаючи нічого для себе самих і своїх спадкоємців, і ці маєтки у їхніх межах і грани­цях, які визначені віддавна, усе це, що служило нам, сповна даємо, даруємо й записуємо найсвітлішому й вельможному Францискові з Потока, на Китайгороді й Християмполі Потоцькому, белзькому, грубешівському старості, нашому власному племінникові і спадкоємцеві на вічні часи...

Вніс до актів Смідзінський. Виправив Виджга. Після інґросації цього оригінальний примірник звірено з белзькими актами, повернено й поквитовано нинішній уряд» (за Ігорем Тимцем, 2005 р.).

Франциск Салезій Потоцький (1700 р., Кристинопіль — 22 жовтня 1772 р., Кристинопіль) — представник знатного  шляхетського роду Потоцьких гербу Срібна Пилява, державний діяч Речі Посполитої, меценат, київський воєвода (з 19. 07. 1756 р.), волинський воєвода (з 22. 05. 1755 р.), крайчий великий коронний (1736 р.), претендент на польську корону, володар Винник (3 квітня 1732 р. — 16 січня 1750 р.). За своє багатство та владу названий «малим королем Русі». Резиденція його була в Кристинополі (тепер — Червоноград), мав маєтності в Умані, Тульчині, був власником Гусятина. Онук гетьмана Фелікса Казимира, син Юзефа, охоронця війська королівського і Теофіли (пом. 1742 р.), доньки Яна, львівського старости. Франциску Потоцькому перейшли від Станіслава Потоцького всі землі, які належали раніше вигаслому роду Струсів та Калиновських, а також через одруження з Ганною Потоцькою. Салезію дісталися також землі, які належали вигаслому роду Лящів.

Носив козацький стрій.

Франциску належало 70 міст, кілька сотень сіл, 400 000 душ. У Белзькому воєводстві володів містами: Тартаків, Варяж, Лящов, Витків; 40 селами, мав також землі в Перемиській землі, біля Сяну. Найбільші володіння були в Брацлавському воєводстві: міста Тульчин, Браїлів і багато сіл навколо; йому належала Уманьщина, Могилів, палац в Переспі, замок в Тартакові.

1736 р. Франциск Потоцький виділив кошти для перебудови кристинопольського замку на палац французького стилю та закладення палацового садово-паркового ансамблю. Утримував у Кристинополі особисте військо з козаків. Відвідувачі замку мали право в'їжджати на перший дитинець, звідти від другої брами повинні з поваги до Потоцького йти пішки. У Кристинополі придворний театр ставив балети та опери.

В Умані Франциск утримував козацьку роту, в кількості від декілька сотень до декількох тисяч. За його сприянням  Умань у 1761 р. отримала магдебурзьке право та дозвіл на проведення ярмарків.

20 листопада 1720 р. успадкував від батька Белзьке староство і став власником (дідичем) Кристинополя.

1724 р.  обраний від Белзького воєводства послом на Сейм. 1729 р.  обраний послом на сейм в Гродно від Брацлавського воєводства, 1730 р. — від Чернігівського воєводства.

1728—1731 рр.  — претендент на руку останньої з роду Сенявських — Марії Зофії з Сенявських Денгофової, з якою пізніше одружився Август Олександр Чарторийський. Ймовірно, з того часу виникла неприязнь між Потоцькими та прихильниками короля Чарторийськими і Понятовськими.

1732 р. успадкував від стрийка  (белзького воєводи Станіслава Владислава Потоцького) маєтки на Україні: Умань, Браїлів, Торговицю, Могилів, Тульчин, Грубешівське староство і Винники.

Після смерті короля Авґуста ІІ (1733 р.)  — посол  на сейм від Белзького воєводства. Був прихильником, з усіма Потоцькими,  короля Станіслава Лещинського (1733—1734 рр.), для його захисту пристав до Діковської конфедерації.

1736 p. одружився із Софією Речицькою (? — 1741 р.), дітей не мали. 1742 р. одружився (вдруге) з Анною Потоцькою.

Діти:

*Станіслав Щенсний Потоцький;

*Аделя Антоніна Потоцька — дружина князя Франциска Ксаверія Любомирського;

*Маріанна Клементина Потоцька — дружина графа Алоіза Фрідріха фон Брюль;

*Людовика Пелаґія Потоцька — дружина Казимира Ревуського;

*Пелаґея Тереза Потоцька — дружина Міхала Єжи Вандаліна Мнішека.

3 серпня 1750 р. став кавалером Ордену Білого Орла.

Франциск Потоцький підтримував приязні стосунки з Туреччиною, з кримським ханом, приймав у себе послів тягинського та хотинського паші. Приймав в Кристинополі турецького посла до Варшави — Алі Агу. Підтримував постійне щотижневе листування з волоським воєводою — Костянтином Раковиця. Був проти переселення сербів та утворення Ново-Сербії. Заборонив перехід сербам під проводом І. Хорвата через землі які належали Речі Посполитій.

14 вересня 1772 р. австрійський уряд забрав у Потоцького озброєння замку, гармати, заборонив мати власне військо.

Франциск Салезій Потоцький був замішаний у процесі з Коморовськими, які, апелюючи до нової влади та Марії Терезії, виграли процес у нього. Імператриця Марія-Терезія засудила Франциска Салезія до публічної смерті. Через кілька днів він був повідомлений про цей наказ і прийняв отруту. Був похований разом з дружиною Анною в костелі Бернардинів у Кристинополі.

 

Самуель Ґловінський (львівський єпископ-суфраган) - володар м. Винники (друга пол. XVIII ст.)

 

16 січня 1750 р. Франциск Салезій Потоцький продав Винники і Підберізці за 400 тис. гульденів львівському єпископу-помічникові (суфрагану) Самуелю Ґловінському.  Документ продажі перераховує різні суми і час оплати, в тому числі: 7 000 пані з Потоцьких Тарловій, другі 7 000 через воєводину Тарлову на репарацію костелу у Винниках чи каплиці, шо тих добрах є, 2 000 через Кароля Тарло старосту ленчинського Конвенту Кармелітів босих... Цей документ підписаний 16 січня 1750 р. Отже, ще жила Маріанна Тарлова і Кароль (польські дослідники подають 1749 р. їх смерті); вони продають маєтки  Самуелю Ґловінському гербу Рох-2. Можливо, що Маріанна залишилась фактичною власницею Винник, аж до 1750 р.

Самуель Ґловінський (18 лютого 1703 р.  — 14 вересня 1776 р.) — польський католицький релігійний діяч, меценат, львівський єпископ-суфраган, володар Винник (16 січня 1750 р. — 1775 / 1776 рр.).

Батько — Миколай Ґловінський, матір — Евфрозина Сломчанка. Походив з давнього роду, який походить з Равського воєводства у Мазовії. Цей рід у XVII ст. переселився у Галичину. Представники цього роду значних посад не займали, так що Самуель зробив найбільшу кар'єру у цій родині.

27 грудня 1725 р. став архідияконом, 22 лютого 1726 р. висвячений на священика. У 1727 р. став львівським латинським каноніком, чому сприяла фундація на користь львівської капітули його родича Станіслава Ґловінського з XVI ст. 2 грудня 1733 р. отримав «провізію» на посаду львівського єпископа-суфрагана як титулярний єпископ хевронський. Був пробощом у місті Снятині.

Адміністратор Львівської архідієцезії:

*02. 03. 1733 р. — 06. 05. 1737 р., 02. 12. 1733 р. єпископ-помічник;

*07. 05. 1757 р.  — 13. 03. 1758 р.;

*10. 04. 1759 р. — 21. 07. 1760 р. 

1744 р. під час засідання капітули у Золочеві оголосив піярам, які там зібралися, про свій намір заснувати у Львові конвікт на зразок «Колегіум нобіліум» у Варшаві. Львівський латинський архієпископ Миколай Вижицький спочатку прихильно поставився до пропозиції Ґловінського, однак потім під тиском єзуїтів, які не хотіли поступатись монополією навчання у школах Львова, став її противником.

Ґловінський дуже не любив єзуїтів, тому спровадив до Львова орден піарів (піярів), що також спеціалізувалися на освіті. У Речі Посполитій піари з’явилися на запрошення короля Владислава Вази у 1641 р. 1748 р. Ґловінський за підтримки Станіслава Конарського звернувся до папи Бенедикта XIV, короля Августа ІІІ Веттіна-Саса з пропозицією закласти конвікт піарів, які з'явилися в місті ще 1718 р. 1748 р. король затвердив фундацію Ґловінського, однак протести єзуїтів, які відстоювали своє монопольне право вести навчання у Львові, примусили С. Конарського підписати письмове зобов'язання про відкриття тільки конвікту, а не навчального закладу. Після цього король 1749 р. знову затвердив фундацію. Піари також знайшли прихильників у римській курії, які не допустили до Папи меморіалів М. Вижицького та львівського старости Мнішека, тому папа Бенедикт XIV своїм бреве надав цьому ордену 24 жовтня 1750 р. дозвіл на право викладання у школах Львова. 1750 р. розпочато будівництво приміщення конвікту. Конвікт (лат. – гуртожиток) – закритий навчальний заклад католицької церкви, в якому всі вихованці живуть разом, разом користуються приміщеннями і т.д. Через протидію єзуїтів колегіум відкрили лише 1758 р., а 19 травня 1760 р. було закладено наріжний камінь будівлі за проектом архітектора Франческо Плаціді чи Паоло Фонтана. Через перешкоди єзуїтів до будівництва приступили у червні 1764 р. Роботи тривали до 1776 р. під керівництвом архітектора Франциска Ксаверія Кульчицького. Зі смертю (1776 р) фундатора колегіуму єпископа Самуеля Ґловінського припинилось фінансування будівництва. Але вже у 1783 р. відповідно до політики австрійського уряду (т.зв. «йосифинська касата») колегію було закрито. Спершу тут розмістили тютюнову фабрику, а у 1785 р. будівлю передано під Крайовий шпиталь. З того часу профіль споруди не змінюється (тепер головний корпус Обласної клінічної лікарні, вул. Некрасова № 7).

16 січня 1750 р. Ґловінський купив за 400 000 польських злотих маєтності у Винниках і Підберізцях для забезпечення діяльності майбутнього закладу.

1756 р. (липень) С. Ґловінський передав Винники у тимчасове користування ордену піарів. У старому замку вони влаштували свій монастир,  а Ґловінський став настоятелем монастиря. Поява піарів негативно сприйнялася мешканцями Винник, яких піари змушували відробляти 4-6 днів у тиждень панщини. Самуель  Ґловінський прибутки від Винник направляв на утримання львівської колегії піарів. Та австрійська влада у 1783 р. ліквідувала піарську колегію, а наступного року реквізувала всі золоті й срібні прикраси та вотиви з винниківської ікони у костелі. Саме отці-піари обслуговували новостворену римо-католицьку парафію (1766 р.) у Винниках. До парафії були прилучені латинники з Лисинич, Підборець, Миклашова й Винничок.

З іменем Самуеля Ґловінського пов’язана історія монастиря францисканців та костелу св. Антонія Падуанського на Личакові (вул. Личаківська, 49). Ці споруди були закладені 1718 р. краківським каштеляном Янушем (в іншій версії – Януарієм) Антонієм Вишневецьким, а у 1739 р. освячені львівським єпископом-суфраганом С. Ґловінським.

1758 р. єпископ С. Ґловінськимй консекрував костел св. Марії Магдалини у Львові. 17 вересня 1759 р. провів обряд хрещення Якова Франка в Латинській катедрі Львова, хресні батьки — польний коронний писар Францішек Жевуський і саксонська графиня Анна Брюль.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів. Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). Після встановлення тут панування Габсбургів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українців, відновлення Львівського університету (1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.). Починаються значні економічні, соціальні, політичні перетворення. Політика щодо монастирів була достатньо жорсткою: їх закривають, майно конфісковують, натомість відкривають великі мануфактури, нові підприємства.

У цей період С. Ґловінський був спритним дипломатом у ставленні до австрійської влади. Він передбачив, що може втратити новозбудоване приміщення конвікту піарів і Винники з Підберізцями, бо такий був дух часу. Щоб дещо з цього врятувати, він випередив австрійську конфіскацію і передає замок у Винниках і монастир піарів у Львові в дар цісаревій Марії-Терезії. До акту даровизни С. Ґловінський хитро включив легат для польської катедри у Львові на суму 1 200 ринських флорентів річно та інші «дрібниці». Довгі роки з винниківських прибутків йшов податок на польську катедру.

Після смерті С. Ґловінського (1776 р.) його особисте майно одержали спадкоємці: Йосиф Гурецький, Тома Зброєвський і Михайло Бжежанський. З оціненого на 42 000 гульденів майна, вони повинні були щорічно виплачувати по 6 000 гульденів на засновану ним у Львові колегію. 1779 р. австрійський уряд зробив Винники казенним містечком у Львівській окрузі й заснував у ньому тютюнову фабрику.

Біля центрального входу до найдавнішого Міського парку Львова (тепер парк ім. Івана Франка) з боку Галицького сейму (тепер Львівський національний університет ім. Івана Франка) знаходилося ряд постаментів з бюстами славетних львів'ян: журналіста Яна Добжанського, театрального режисера Яна-Непомука Камінського, громадського діяча князя Леона Сапеги, художника Артура Гроттгера, поета графа Юзефа Дунін-Борковського і засновника навчально-виховного закладу о. Самуеля Ґловінського, які були споруджені у 1894—1896 рр. скульпторами Антоні Попелем та Тадеушем Барончем.

Вулиця Чернігівська у Львові за польських часів називалась іменем С. Ґловінського.

До наших днів дійшла легенда про настоятеля Шуфригана (очевидно йдеться про С. Ґловінського). Легенда про Шуфригана в різних інтерпретаціях передавалася з покоління в покоління. Ось один із варіантів (з розповіді корінної винниківчанки п. Галини Грицько (з дому Скремета; 1904-1979).

Настоятелем монастиря у Винниках був дуже жорстокий єпископ-суфраган Самуель Ґловінський, якого люди називали Шуфриган. Селяни тяжко працювали на монастир, а Шуфриган переслідував усіх, хто без його дозволу збирав в Діброві сухостій. Високий на зріст, з палицею в руках, з'являвся несподівано з-під землі у лісі Діброва і люто бив усіх, кого піймав.

З монастиря (тепер тютюнова фабрика) вели підземні ходи до Діброви, тому то страшний монах і випірнав з-під землі. Селянам здавалось, що він володіє якоюсь надприродною силою.

Шуфриган одержував особливе задоволення від катувань, і Всевишній його покарав. Коли Шуфриган помер і його поховали, на другий день труна з'явилася на поверхні. Земля не прийняла його. Ще двічі його ховали на цвинтарі, і кожного разу земля викидала назад. Вирішили  поховати Шуфригана у  Діброві на роздоріжжі. Старші люди згадували, що під час сильної негоди (грози чи буревію), бачили тут привид  монаха і чули нелюдські стогони.

Працівники тютюнової фабрики розповідають, що бачили його привид у підвалах і на тютюнових складах, а деколи чули сильний гуркіт, що лунав з-під землі.

І ще одна розповідь, яка, мабуть, теж стосується Шуфригана.

За Михайлом Влохом (1970 р.): «І так Семен Маґаляс (1885—1978); український культурно-освітній і військовий діяч, співорганізатор Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР, сотник Армії УНР, начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР, начальник мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР – А. Б.), уродженець Винник, подав до  нашого збірника  таке оповідання:

«Я їхав у поле «Під Дібровою» через обійстя мого стрийка, де народився мій батько. Обійстя дотикає лісу «Діброви». Тоді їхав зі мною мій старший брат Олекса і оповідав мені, за переказом бабуні віком понад 90 літ, що тут на краю лісу є вал.

- Не бійся, коли б ти сам уночі туди переїжджав, бо можеш побачити кремезного пана на валі (можливо тут йде мова про Шуфригана, бо в роки мого дитинства подібну легенду розповідали старші люди – А. Б.). Він прохожим нічого не робить і не звертає на нікого уваги. Він чекає на свого брата, якого він уб’є, щоб позбутися свого суперника (продовження про старшого брата моє покоління вже не знало - А. Б.).

Обидва брати були синами власника замку. Був колись слід гробу того вбитого брата, а потім земля вирівнялася. Старші люди пам’ятають місце гробу. При «Діброві» правдоподібно, крім оборонного валу, були ще додаткові укріплення з оборонною вежею.

Переказ Семена Магаляса згадує про вал під «Дібровою», що його молодше покоління вже не бачило, і дає підставу для археологічних дослідів. Братовбивство під «Дібровою» кидає світло на даровизни Мар’яни (Маріанна Потоцька з Підгаєць (Яблоновська, Тарло); бл. 1664 — 1749; воєводина люблінська і володарка Винників на початку XVIII ст. – А. Б.)…».

 *Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.

*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.

*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016.  312 с.

*Байцар Андрій.  Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017.  180 с.

*Boniecki Adam. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Lwów, 1912.

*Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. — Lwów : nakładem księgarni H. Altenberga, 1904.

Винники