Слухання «ворожих голосів» (західних радіостанцій). Спогади кінця 1970-х — середини 1980-х рр.

В кінці 1970-х рр. батьки придбали «VEF 202». Це був один із найпопулярніших в СРСР транзисторних приймачів. Слухати «ворожі голоси» мені порекомендував пан Олексій Комендяк (мій сусід, в'язень сталінських концтаборів).

«Ворожі голоси» (західні радіостанції типу «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Німецька хвиля», «Бі-Бі-Сі») у СРСР слухали на коротких хвилях (КВ) за допомогою спеціальних радіоприймачів, попри активне глушіння радянськими спецслужбами. Слухачі використовували приймачі «Спідола», «VEF», «Океан», «Меридіан» та ін.

Я тоді був в 7 класі. Мама переживала, що я слухаю, бо боялася, щоб я в школі «дурниць» не наговорив. Я мамі дав слово, що в школі не буду про це говорити. В школі не говорив, а ось з друзями з «Розлавки» з якими виріс, ми часто спілкувалися на політичні теми (дехто з них теж слухав, але одиниці).

Окрім новин про реальний стан справ у світі та СРСР, мене приваблювали передачі з історії УКРАЇНИ та читання забороненої літератури. Музичні програми слухав рідко.

З цих передач вперше дізнався про Грушевського, Міхновського, Болбочана, Холодний Яр, Шухевича, патріарха Йосипа Сліпого, митрополита Івана Огієнка, дисидентів: Лукяненка, Чорновола, Калинців, братів Горинів, Стуса та ін. Любив слухати радіо особливо в РІЗДВЯНІ січневі дні, передавали багато колядок. Цікаві були передачі про УГКЦ і УАПЦ. Вперше почув голос Патріарха Йосипа Сліпого.

Скажу чесно, богослужіння в неділю майже не слухав, слухали батьки. Був ще «малий» і «дурний».

Слухав зазвичай вночі (у квартирах люди часто накривали приймач ковдрою, щоб не почули сусіди).

Переважно слухав на 25-метрових хвилях. Західні мовники одночасно транслювали на кількох частотах. Постійно треба було крутити ручку налаштування, шукаючи частоту, яку ще не встигли «накрити» глушилкою.

Щоб посилити слабкий сигнал, тато інколи викидував мідний дріт на «форточку» (віконну шибку), або приєднував приймач до труб опалення.

Найкраще слухати було на хвилях коротше 25 метрів, де глушіння було менш ефективним, а найефективнішими були 11, 13, 16 та 19-метрові діапазони. Технічно підковані громадяни самостійно додавали до радянських радіо КХ-діапазони (наприклад, 13, 16 або 19 метрів), які офіційно не підтримувалися, але й менше глушилися.

Цікаво, що радіола «Сакта» 1960-х років мала недокументовану особливість: натискання клавіш «КВ1» і «КВ2» одночасно дозволяло налаштуватися на 19-метровий діапазон.

«Глушилки». Радянська влада використовувала потужні станції перешкод, тому сигнал часто було чути з тріском та гулом. У великих містах глушіння було найсильнішим. Тому часто «голоси» слухали за містом, на дачах або в селах, де сигнал пробивався значно краще.

Прослуховування іноземного радіо вважалося антирадянською діяльністю та переслідувалося КДБ. Хоча саме прослуховування не завжди вело до арешту, розповсюдження почутої інформації («антирадянська агітація») могло закінчитися терміном у таборах.

У 1980-і роки аудиторія «Голосу Америки» в СРСР досягала 30 млн осіб, попри технічні перешкоди.

 

ЯК ПРАЛИ ОДЯГ в 1960-1970-х рр. Спогади дитинства.

Марок пральних машин у СРСР було не так уже й багато. Хтось із господарок використовували для прання пральні дошки, але прати у пральній машині було набагато зручніше та швидше. Прання в такій пральній машинці, хоч і замінювало ручне прання, являло собою цілий обряд. Вода попередньо нагрівалася окремо, оскільки підігріву води в самій машинці не було. Нагріта вода заливалася відрами (близько 3-х відер) в машинку, завантажувалася білизна, засипався пральний порошок, іноді додавали господарське мило.

Незмінним супутником прання був годинник - час прання засікалося по ньому. У пізніших машинах вже з'явився таймер для відліку часу. Як тільки необхідний час прання проходив, машинку вимикали кнопкою на корпусі прання. Ну, якщо відволікся, проґав – машинка продовжувала прати.

Для віджимання білизни зверху корпусу встановлювали спеціальні валики спарені. Дерев'яними щипцями (які додавались у комплекті до пралки) білизну витягували і намагалися вставити між двома валиками однією рукою. Зазвичай білизна перепліталася у великий клубок, розділити його було досить складно. Дуже товстий шар білизни неможливо було пропустити між валиками, за дуже тонкого – білизна не вичавлювалася. Тільки щипців не вистачало для розплутування клубка, доводилося допомагати другою рукою, попри дуже гарячий клубок.

Ну, ось вдалося дещо розплутати білизну, і вставити краєчок якоїсь речі у валики. Тепер треба було крутити ручку валиків, щоб білизна затягувалась і вичавлювалася. Видавлена ​​вода стікала на кришку машинки, встановлену для цього випадку зверху машини. Стікала вода у машинку. І повз теж.

Після закінчення прання всієї білизни вода з машинки виливалася через шланг у місткість, і тільки потім виливалася, адже помпи машинка не мала.

Віджата білизна складалася у ванну або миску для полоскання, вода мінялася двічі, тричі. Білизна вручну викручувалась і розвішувалась для сушіння.

ПРАЛЬНІ МАШИНИ в УРСР: продукція та ціни. З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.

Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.

Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).

Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.

 Побутова техніка.

Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3 х 4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли лише 5% сімей «наддержави».

Для масового поширення таких товарів були потрібні роки, але і через десятиліття звичайні зараз речі мали люди далеко не в кожному будинку.

Якщо порівняти ціни із зарплатами того часу, стає ясно, що крім продуктів і товарів першої потреби грошей на побутову техніку часто не вистачало.

Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і «найбільш передову науку», у звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри «ізолентою» й шукати поради, як з «вух» від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.

Пральні машини.

З історії. Марок пральних машин у СРСР було не так уже й багато. Хтось із господарок використовували для прання пральні дошки, але прати у пральній машині було набагато зручніше та швидше. Прання в такій пральній машинці, хоч і замінювало ручне прання, являло собою цілий обряд. Вода попередньо нагрівалася окремо, оскільки підігріву води в самій машинці не було. Нагріта вода заливалася відрами (близько 3-х відер) в машинку, завантажувалася білизна, засипався пральний порошок, іноді додавали господарське мило.

Незмінним супутником прання був годинник - час прання засікалося по ньому. У пізніших машинах вже з'явився таймер для відліку часу. Як тільки необхідний час прання проходив, машинку вимикали кнопкою на корпусі прання. Ну, якщо відволікся, проґав – машинка продовжувала прати.

Для віджимання білизни зверху корпусу встановлювали спеціальні валики спарені. Дерев'яними щипцями (які додавались у комплекті до пралки) білизну витягували і намагалися вставити між двома валиками однією рукою. Зазвичай білизна перепліталася у великий клубок, розділити його було досить складно. Дуже товстий шар білизни неможливо було пропустити між валиками, за дуже тонкого – білизна не вичавлювалася. Тільки щипців не вистачало для розплутування клубка, доводилося допомагати другою рукою, попри дуже гарячий клубок.

Ну, ось вдалося дещо розплутати білизну, і вставити краєчок якоїсь речі у валики. Тепер треба було крутити ручку валиків, щоб білизна затягувалась і вичавлювалася. Видавлена ​​вода стікала на кришку машинки, встановлену для цього випадку зверху машини. Стікала вода у машинку. І повз теж.

Після закінчення прання всієї білизни вода з машинки виливалася через шланг у місткість, і тільки потім виливалася, адже помпи машинка не мала.

Віджата білизна складалася у ванну або миску для полоскання, вода мінялася двічі, тричі. Білизна вручну викручувалась і розвішувалась для сушіння.

Перші пральні машини.

Перші пральні машини в СРСР почали привозити з США в 1920-х роках. Пральні машини в СРСР представлені в основному активаторними моделями та окремими напівавтоматичними пристроями, які відрізнялися простотою конструкції. Лише наприкінці радянської епохи з'явилася перша повністю автоматична модель.

Радянські машини були розроблені з мінімальною кількістю електроніки та рухомих частин, що забезпечувало їх довговічність та легкість у ремонті. Користувачам доводилося самостійно заливати та зливати воду, а також перекладати білизну з прального бака до центрифуги (якщо вона була). Часто використовувалися емальовані металеві баки, які були стійкими до корозії. Більшість моделей були компактними та відносно легкими, що було зручно для невеликих радянських квартир.

Власне масове виробництво почалося лише в 1950-х рр. на Ризькому електромеханічному заводі з моделі «ЕАЯ». Вода в машині не підігрівалася, заливання і злив проводилися вручну. Випрати можна було до 2,5 кг сухої білизни.

Одже, одна із перших моделей отримали назву «ЕАЯ-2» і «ЕАЯ-3», а потім її змінила «Рига-54», що цікаво, ця машинка мала коліщатка, а під час прання виставлялися гумові опори, адже завжди при пранні відбувається сильна вібрація і не секрет, що навіть сучасні пральні машини мають такі моменти.

Типи та моделі.

Більшість радянських пральних машин були активаторного типу: прання відбувалося за допомогою обертового диска (активатора) на дні бака. Вони не мали функції нагріву води (її потрібно було заливати вручну) та віджиму (для цього іноді використовувалися окремі центрифуги або вальці для віджиму на самій машині).

Згідно з даними з Держкомстату СРСР, вже в 1951 році виробництво побутових пральних машин наблизилося до позначки 19 тисяч штук, через кілька років, вже 1954 року — закріпилося на позначці 45,7 тис. екземплярів, а 1960 року підійшло до цифри 896 тисяч пральних машин на рік.

У 1965 році обсяг випуску пральних машин зріс до 3,4 млн штук на рік. Вже до 1970 року пральна машина була у 64% міських сімей СРСР.

«ЕАЯ». Одна з ранніх і простих моделей активаторних машин.

«Рига». Популярна серія, деякі моделі якої мали ручні вальці для віджиму білизни.

«Ока». Ще одна широко розповсюджена марка активаторних пральних машин.

«Волна» та «Сибирь». Моделі, які також мали популярність завдяки своїй надійності та простоті використання.

«Евріка». Деякі моделі цієї марки були напівавтоматичними і мали окремий відсік для центрифуги.

«Вятка-автомат». Це була перша масова й єдина повністю автоматична пральна машина в СРСР, випущена у 1981 р. на заводі «Вятка» в Кірові. Вона була дуже бажаним, але дефіцитним товаром. За функціоналом вона нагадувала західні аналоги того часу.

«Вятка» не була першою автоматичною пральною машиною у Радянському Союзі: в 1975 р. була спроба випуску автоматичної пральної машини «Волга-10». Для роботи «Волги-10» потрібно підключення не тільки до холодної, але й гарячої води, а також до каналізації. У більшості радянських квартир 1960-х років інженерні мережі не були розраховані на таке навантаження (потрібно було заземлення та стабільний тиск води).

«Малютка». Малогабаритна пральна машина, що вироблялася на Уралмашзаводі з 1973 по 1996 роки.

Основні цінові показники.

Ціни на пральні машини в СРСР значно варіювалися залежно від моделі та періоду випуску, складаючи від 40-50 рублів за прості активаторні машини в 1960-х роках до 1300-1500 рублів за перші автомати наприкінці 1980-х років.

1950-ті роки. Прості моделі активаторного типу коштували близько 600 рублів. Це дорівнювало приблизно середньомісячній зарплаті в той час.

1960-ті роки та пізніше: У цей період, коли зарплати зросли (до 80-110 рублів), пральні машини стали більш доступними, хоча все ще були відносно дорогими предметами розкоші. Їхня ціна могла коливатися, але все одно вимагала значних витрат.

У 1960-1970-х роках пральні машини (типу «Евріка» та «Волга-8») коштували в середньому 80-85 рублів, при середній зарплаті - 80-140 руб.

МАГНІТОФОНИ в УРСР: продукція та ціни. З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.

Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.

Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).

Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.

 Побутова техніка.

Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3 х 4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли лише 5% сімей «наддержави».

Для масового поширення таких товарів були потрібні роки, але і через десятиліття звичайні зараз речі мали люди далеко не в кожному будинку.

Якщо порівняти ціни із зарплатами того часу, стає ясно, що крім продуктів і товарів першої потреби грошей на побутову техніку часто не вистачало.

Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і «найбільш передову науку», у звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри «ізолентою» й шукати поради, як з «вух» від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.

Магнітофони.

Серійний випуск магнітофонів почався в СРСР ще до війни, але проводилися вони для спеціального застосування.

Перший серійний магнітофон - СМ-45 конструкції М. Рабіновича - з'явився 1942 р., він працював зі стрічкою шириною 6,5 мм.

Випуск першого в СРСР серійного побутового магнітофона «Дніпро» розпочався 1949 року в Києві. До середини 1950-х років апарати магнітного запису для споживчого ринку випускали вже низку заводів у Києві («Дніпро»), Вільнюсі («Ельфа»), Москві («Яуза», «Астра»), Горькому (МАГ-8М) та ін. У 1954 році почався випуск магнітної стрічки на хімічному заводі у Шостці Сумської области.

1957 р. набрав чинності державний стандарт ГОСТ 8088-56 «Магнітофони. Основні параметри» - перший, що регламентує параметри магнітофонів на стрічці завширшки 6,25 мм.

1960 р. був випущений перший у СРСР стереофонічний побутовий магнітофон «Яуза-10», 1969 — перший касетний, «Десна».т.

З 1960 по 1969 рік обсяги виробництва магнітофонів в СРСР зросли зі 128 тис. до понад 1 млн одиниць на рік.

В Україні (та в СРСР) перший касетний магнітофон «Десна» випускав Харківський радіозавод з 1969 року. Це була копія Philips EL3300, 1964 року випуску. Особливістю магнітофона «Десна» була можливість вести прихований запис за допомогою перемикача провідного дистанційного керування, розташованого на мікрофоні.

«Маяк» — серія транзисторних котушкових та касетних магнітофонів виробництва Київського заводу «Маяк». Першим магнітофоном серії була модель «Маяк-201», яку почали виробляти в 1971 році на заміну лампового стаціонарного магнітофона «Дніпро-14А».

З 1974 року вироблялась дещо модернізована модель «Маяк-202». У 1976 році почато випуск стереофонічного магнітофону «Маяк-203». Подальші модифікації «Маяк-204», «Маяк-205» та «Маяк-206» (1979-1980 рр.), відрізнялись незначними змінами електронних схем та зовнішнім оформленням.

В 1983 році завод почав виробництво касетного стаціонарного магнітофона-приставки «Маяк-010-стерео». Це був один з перших магнітофонів в СРСР такого класу.

«Юпітер». У 1971 р. Київський науково-дослідний інститут електромеханічних приладів розробив зразок стаціонарного стереофонічного котушкового магнітофона «Юпітер».

Виробництво магнітофонів «Юпітер» було організовано на Київському заводі "Комуніст" (з 1991 року - ВАТ «Київський завод «Радар»). Монофонічний магнітофон «Юпітер-1201» у 1971-1974 роках випускався також Омським електротехнічним заводом ім. Карла Маркса (не плутати із «Юпітером-201-стерео» київського виробництва).

На початку 1980-х років магнітофон був в 30% міських сімей.

Основні цінові показники.

При середній зарплаті близько 90 руб. після грошової реформи в 1960-х роках однією з найдешевших моделей був магнітофон «Романтик», який вроздріб коштував близько 160 руб. Аналогічні моделі коштували 180 – 200 руб. і більше. Магнітофон «Дніпро-12» - 147 руб. (1970 р.).

Прості транзисторні моделі коштували близько 160-200 рублів, тоді як складніші і високоякісні (включаючи імпортні) магнітоли і акустичні системи могли досягати 1000 рублів і більше. Ціни залежали від типу магнітофона (котушковий, касетний, портативний), його складності та виробника.

Прості портативні магнітофони. Касетні магнітофони. Магнітофон «Весна-2» коштував 190 рублів, а «Супутник-401» - 180 рублів.

Складніші та імпортні моделі. мпортні магнітоли, такі як «Sharp GF-777», коштували близько 2 000 рублів, що було дуже дорого. Магнітофон «Олимп-005» - 1 230 руб.  Стереокомплекс «Романтика-002-стерео» - 2 700 рублів.

"Комета МГ-201М" - популярний в СРСР котушковий магнітофон 1960-х років

 

 

ТЕЛЕВІЗОРИ в УРСР: продукція та ціни. З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

 З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.

Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.

Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).

Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.

 Побутова техніка.

Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3 х 4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли лише 5% сімей «наддержави».

Для масового поширення таких товарів були потрібні роки, але і через десятиліття звичайні зараз речі мали люди далеко не в кожному будинку.

Якщо порівняти ціни із зарплатами того часу, стає ясно, що крім продуктів і товарів першої потреби грошей на побутову техніку часто не вистачало.

Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і «найбільш передову науку», у звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри «ізолентою» й шукати поради, як з «вух» від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.

Телевізори.

Перші телевізори з'явилися у 1920-х роках: у 1926 році Джон Лоугі Берд створив перший механічний телевізор із диском Ніпкова, а у 1928 році почалися перші комерційні продажі. 3 липня 1928 року в США було продано перший у світі телевізор, ціна якого становила близько 75 доларів. Це був громіздкий дерев'яний ящик з маленьким екраном (розміром з поштову марку) і лінзою для збільшення.

Електронне телебачення. Справжній прорив здійснив Володимир Зворикін (американський інженер українського походження), який у 1923 році запатентував іконоскоп — першу телевізійну передавальну трубку. Електронне ТБ починає регулярні трансляції наприкінці 1930-х. Телебачення в часи Берлінської олімпіади 1936 року вже було чисто електронним, без диску Ніпкова та рухомих деталей.

СРСР. Перший масовий телевізор називався «Б-2» і почав випускатися в 1932 році на ленінградському заводі «Комінтерн». Він мав механічну систему і підключався до радіоприймача.

Перший електронний телевізор (1934 р.). Німецька компанія «Telefunken» налагодила серійне виробництво телевізорів.

Регулярне мовлення. Перші регулярні телепередачі розпочалися в 1935 році в Німеччині.

Побутові моделі. Американська лабораторія «RCA» у 1939 році презентувала модель TT-5, яка мала 5-дюймовий екран і виглядала як дерев'яна шафа.

Кольорове телебачення. Хоча прототипи з'являлися раніше, перший серійний кольоровий телевізор RCA CT-100 вийшов у 1954 р.

Телевізори СРСР.

Перший серійний аматорський механічний телевізор у СРСР зробили на заводі «Комінтерн» у Ленінграді в 1932 році. Перша партія складалася з 20 екземплярів, а вже у 1933–1936 роках на заводі імені Козицького в Ленінграді було виготовлено понад 3 тис. телевізорів Б-2. Телевізор Б-2 був випущений ще до того, як у СРСР почалося регулярне телемовлення. Б-2 мав екран 16 x 12 мм з розгорткою в 30 рядків і частотою 12,5 кадрів в секунду. Це зараз такі розміри й показники здаються смішними, а тоді пристрій вважався неймовірно сучасним з технологічного погляду. Б-2 був не телевізійним приймачем, як звичні телевізори, а лише приставкою, яку необхідно було приєднати до радіо СВ (середньохвильового). Рядовий споживач дозволити собі телевізор не міг.

Наприкінці 1930-х – початку 1940-х років у Радянському Союзі випускали відразу кілька моделей електронних телевізорів, частково за американською ліцензією, частково власної розробки, але масовим продуктом вони так і не стали – завадила війна.

Регулярне телемовлення розпочалося в СРСР лише 1938 року.

1 лютого 1939 року в Києві відбулась перша телетрансляція. Кияни зібрались у спеціальному залі, щоб побачити перше телевізійне зображення. В 1950-х роках в Україні почали виробляти власні телевізори. Київський завод “Маяк” випустив перший український телевізор “Київ”, який став символом технічного прогресу.

Масове поширення телевізорів почалося після 1949 року, коли було запущено серійне виробництво моделі КВН-49 (по-справжньому “народний” апарат).

КВН-49 випускався у різних модифікаціях до 1967 року, але він досі відомий широкій громадськості завдяки незвичайному вигляду (навісна лінза з водою або гліцерином для збільшення зображення) і популярній гумористичній телевізійній грі “КВН” (“Клуб веселых и находчивых”), що отримала назву і на його честь.

За понад десять років було випущено близько 2 млн апаратів. Крім КВН-49, вироблялися й інші моделі телевізорів. Обсяг виробництва зріс з 12 тис. штук 1950 року до 1,7 млн ​​1960 р.

Телебачення розвивалося стрімкими темпами і КВК-49 швидко застарів. Тому заводи почали випускати нові моделі на його базі. Кожен завод йшов своїм шляхом у рамках доступного асортименту радіоламп та кінескопів.

До кінця 1950-х років у вже досить широкому асортименті телевізорів в СРСР виділилися явні лідери. Це насамперед Московський телевізійний завод «Рубін» з однойменним телевізором високого класу, Ленінградський завод ім. Козицького та його телевізори «Нева», «Знамя-58», «Волна», «Дружба» (перший телевізор у СРСР з кінескопом розміром 59 см), Олександрівський радіозавод з недорогим телевізором.

У 1957 р. почалася епоха радянських телевізорів під легендарною маркою “Рубін”. Серійне виробництво телевізійного приймача «Рубін-102» тривало аж 10 років. За цей час було випущено понад 1 млн 328 тисяч цих телевізорів. «Рубін-102» міг приймати 12 телеканалів (насправді їх було на порядок менше) і перемикатися на радіохвилі. У ньому були навіть гнізда для магнітофона і звукознімача.

Одночасно в СРСР йшла зміна поколінь електронних компонентів: октальні радіолампи поступалися місцем пальчиковим, електровакуумні діоди витіснялися напівпровідниковими. З'явилися перші транзистори. Змінювалася і технологія виробництва. Навісний монтаж поступався місцем друкованому. З'явилося принципово нове покоління вибухобезпечних бандажованих скляних кінескопів, що прийшли на зміну металоскляним небезпечним.

“Рубін” асоціюється у першу чергу з телевізійним приймачем «Рубін-714». Він ще не був першим радянським кольоровим телевізором, але став одним з наймасовіших – за 9 років у 1976-1985 роках було випущено 1000000 443 тисяч примірників, з яких 172 тисячі пішло на експорт.

«Рассвет-307». За всю історію даної моделі й дуже близькою до неї “307-1” було випущено 8 мільйонів штук.

Цей чорно-білий телеприймач почав випускатися в 1975 році, коли вже з’явилися кольорові телевізори, проте все одно завоював величезну всесоюзну популярність. Сталося це в першу чергу через високу надійність апарата, а також його дешеву ціну в порівнянні з кольоровими конкурентами.

«Рекорд В-312». Цей суперпопулярний чорно-білий телевізор масово випускали і продавали з 1975 аж до середини вісімдесятих, коли давно настала епоха кольорового ТБ. “Рекорд В-312” можна було купити у двох варіантах оформлення: у корпусі під дерево з глянцевою поверхнею і з покриттям текстурним папером.

Багатьом людям “Рекорд” запам’ятався ще й своїм анекдотичним недоліком. У ньому було дуже складно провертати тумблер для перемикання каналів (особливо якщо загубилася чи зламалася пластмасова ручка), і часто доводилося використовувати для цього плоскогубці або пасатижі ).

«Весна-308». Одним з найкращих українських заводів, які займалися випуском телевізорів, у 1970-х рр. вважався концерн «Весна» з Дніпропетровська. Телевізор випускався з 1977 року.

«Весна-346». Найвідомішим і найбільш масовим продуктом концерну «Весна» був телевізор “Весна-346” який випускався з 1983 року. Він відомий як одна з останніх моделей лампових телевізорів заводу та мав двійника під назвою «Янтар-346».

«Електрон Ц-382». Одним легендарним українським виробником телевізорів в СРСР був львівський завод “Електрон”. У вісімдесятих роках він випустив відразу кілька вдалих моделей кольорових телевізорів, наймасовішою з яких вважається “Електрон Ц-382”. Він виділявся з-поміж інших радянських телевізорів тієї епохи гарною якістю зображення (у нього була “японська трубка”), високою надійністю, стильним дизайном і низьким споживанням електрики. До речі, саме завдяки успіху цієї моделі, кожен четвертий телевізор в СРСР у 80-х роках був виробництва ВО “Електрон”.

Аж доти, поки з-за кордону не почали завозити “беушні” “кубики” та сучасні телевізори відомих японських брендів.

«Горизонт Ц-355». Найбільшою мрією вважався телевізор “Горизонт Ц-355”, що випускався на Мінському радіозаводі з 1986 року.

Цей надійний і якісний телеприймач був неймовірно дефіцитним пристроєм – люди готові були переплачувати значні суми за право купити такий пристрій собі додому. І все тому, що, на відміну від інших попередніх радянських телевізорів, “Горизонт Ц-355” комплектувався японським кінескопом «Toshiba».

«Ровесник». “Ровесник” – найменший телевізор, що випускався в СРСР. Цей портативний переносний телеприймач можна було купити у зібраному вигляді або у вигляді конструктора, щоб скласти пристрій самому відповідно до інструкції. Останній варіант коштував дешевше – не 120 карбованців, а 100.

“Ровесник» мав екран з діагоналлю 8 сантиметрів і важив без акумулятора лише 1,4 кг. До речі, його, як і весь інший радянський дефіцит, можна було купити тільки “по великому блату” і з переплатою.

Львівський телевізійний завод (ЛТЗ) був заснований у 1957 році на базі заводу вимірювальних приладів. Це підприємство стало одним із найбільших виробників телевізійної техніки в СРСР і згодом трансформувалося у відомий сьогодні Концерн «Електрон». Завод випускав масові моделі телевізорів, такі як «Львів», «Верховина», «Огоньок» та найвідомішу марку — «Електрон». У 1965 році завод випустив свій мільйонний телевізор.

У 1958 році заводом були випущені перші телевізори «Львів», створені на основі конструкції телевізора «Рекорд» Олександрівського радіозаводу, в 1959 році було освоєно виробництво телевізора «Львів-2», в 1960 році — виробництво телевізора «Верховина»,в 1961 році - телевізора «Огоньок», створеного спільно з Московським науково-дослідним телевізійним інститутом.

ЛТЗ став першим у СРСР підприємством, яке розпочало серійний випуск кольорових телевізорів — пробна партія випущена 1968 року, а від 1970 року налагоджено серійне виробництво телевізорів «Електрон-701» (першого в СРСР серійного кольорового телеприймача).

У період до 1981 року заводом було освоєно виробництво 15 моделей чорно-білих та 7 моделей кольорових телевізорів (серед яких були «Електрон», «Огоньок-2», «Електрон-2» та ін.

Основні цінові показники.

Ціна телевізорів у СРСР значно варіювалася залежно від епохи та типу (чорно-білий або кольоровий).

КВН-49 (кінець 1940-х рр.): коштував близько 1 200 дореформених рублів.

На початку 1960-х років найдешевші моделі («Зоря», «Весна») коштували 199 руб. Середня ціна - 300 руб.

Ч/Б телевізори (1960-1970-ті рр.): ціна варіювалася від 199 до 530 рублів. Телевізор ч/б «Горизонт-104» у 1975 р. коштував 525 руб.

У 1970-і роки зарплата інженера становила близько 120-150 рублів, тому покупка телевізора (особливо кольорового) була серйозною сімейною витратою.

До 1970 року телевізор був у 61% міських сімей.

Кольорові телевізори були дорогими: на початку 1970-х вони коштували близько 1 200 рублів, а пізніше з впровадженням уніфікованих моделей ціна знизилася до 650 рублів.

Малогабаритні телевізори: наприклад, «Юність» коштували близько 100-150 рублів.

КВН-49

Львів

Львів - 2 

Електрон Ц-382

“Рубін-714”

“Рубін-102”