Андрій Байцар: Відомі кнайпи Старого Львова. Фотоальбом

Поміщено 28 давніх світлини!

Кнайпа (від нім. Kneipe) — корчма, шинок, пивниця, пивна, кабак, генделик, ресторанчик, забігайлівка — гастрономічний заклад, де подають насамперед спиртні напої. В Україні термін «кнайпа» найчастіше вживається у Галичині, особливо у Львові, де нерідко, маючи на увазі кафе, говорять кнайпа або також кав'ярня (каварня). Історична назва перших кав'ярень — цукерня, пов'язана також зі Львовом — це були кондитерські, де до кави пропонували випечені свіжі тістечка. Також в Галичині досить часто вживалося слово пивниця — заклад, де, насамперед, можна було випити пива. В домашньому господарстві термін пивниця (деколи вимовляли півниця) вживався тільки в одному зі своїх значень, а саме — підвал, погріб, льох. Цікаво, що у Львові багато кнайп, пивниць розміщено в підвалах і напівпідвалах.

Німецький письменник-мандрівник Й. Г. Коль, відвідавши Львів у 1841 році, був здивований великою кількістю кав'ярень і кондитерських, і стверджував, що у Львові існують кав'ярні, якісніші та елегантніші за подібні заклади будь-якого німецького міста, зокрема рідного йому Дрездена. «Найкращою каварнею є каварня Вольфа (Wolff), що об'єднує кілька залів, переповнених відвідувачами у кожній порі дня чи ночі»,- зазначав Коль (I. G. Kohl) у своїй книзі Reisen im Innerem von Russland und Polen. Власниками тогочасних каварень були переважно німці — відомі родини Вольфів, Сіберів, Гекслів, Шнайдерів (Wolff, Sieber, Hexl, Schneider).

Віденська кав’ярня (Wiedenska) — була на вул. Гетьманській 16 (сучасний пр. Свободи 12). Споруджена в стилі ампіру за проєктом Матео Брезані. 12 травня 1828 року купець Карл Гартман уклав контракт з магістратом міста та центральним урядом, за яким він безоплатно отримував у власність частину площі святого Духа площею близько 105 квадратних сажнів (зі сторони валів Гетьманських), № 360-m, з правом її забудови, а натомість він зобов'язувався спорудити своїм коштом міську гауптвахту на площі Святого Духа. Для Гартмана, як i всіх його нащадків, місто надало «тимчасове право виду на площу» — а саме зі сторони площі святого Духа мати на фасаді вікна i одні вхідні двері та з умовою, що на будь-яку вимогу міста вони повинні бути замуровані без жодних відшкодувань (за жодних умов не можна було влаштовувати на цьому фасаді в'їзної брами). Вже 1829 року було завершене будівництво і у кам'яниці під конскрипційним № 360-m відкрили Віденську каварню. Після Карла Гартмана 1847 року каварня перейшла у спадок до Климентини з Гартманів (баронеси Рюстель), відтак 1856 року — до її доньки Ірени Рюстель. У 1870 році власність на каварню набули Антоній та Геновефа Сєбери, а після їх смерті у 1893 р. — Францішка Савчинська (до шлюбу Фучс Сєбер Хайнц). В 1880 р. відбулося переобладнання кам'яниці, суттєво змінився інтер'єр.

У дев'яностих роках ХІХ ст. у «Віденській» стояв буфет з домашньою випічкою та відомими на весь Львів «Рогаликами п. Сєберової». Згодом власність на каварню набув Габріель Старк, який врешті її відпродав магістрату міста. В 1902-1903 рр., на замовлення нового власника кав'ярні промисловця Кароля Чуджака художники Ю. Крупський та Францішек Зайховський декорували Віденську в модному на початку ХХ ст. сецесійному стилі. В 1903 р., з боку пл. Святого Духа, до кав'ярні прибудована залізна конструкція літнього павільйону, з роками вона перетворилася на муровану будівлю з терасою. Станом на 1934 рік власником та директором Віденської кав'ярні був п. Блоцький. В 1935 році адреса Віденської кав'ярні позначалась як вул. Гетьманська 14.

У Нафтули — знаходився на вул. Трибунальській (сучасна вул. Шевська 12), іменований за іменем власника закладу Нафталі Тепфера. Заснований у 1852 році. У газеті «Діло» від 17 лютого 1901 року подавалось таке меню: «Печеня вепрова з капустою — 15 корон; сікані легки (легені — П. А.) – 12 крн.; флячки — 12 крн., ніжка теляча з хріном — 10 крн., ковбаска з хріном — 5 крн.; кавяр — 15 крн.; обід в абонаменті — 40 крн. […] Найліпше вино по найтаньших цінах, почавши від 40 корон літра». Постійні гості особливо відзначали флячки: «Якісь 12 корон і, як то кажуть, ґемба в небі». Нічим не поступались знамениті ковбаски, бігос та пільзенське пиво, про котрі у місті ходили легенди. «Нафтула має добрий мід, ось попробуєм — веселіш буде розмова», — сказав Іван Франко Сергію Єфремову під час святкування в закладі. Після смерті Нафталі — його син Міхал (юрист за освітою) з 1901 року перетворив кнайпу в богемний заклад, що став місцем зустрічі музикантів, критиків, поетів з усього світу. Живописці Братковський та Піотровський виконали стінні розписи з краєвидами Львова у залах ресторану, і до них: «потягнулась гордовита дітвора чупринами і гучними голосами». На другому поверсі було відведено спеціальну кімнатку, де збиралась «мистецька еліта» обговорити чергову театральні виставу, концерт або ж книгу.

До кнайпи також частенько заходили такі відомі люди, як письменник Станіслав Пшибишевський, поет Ян Каспрович, австрійський намісник Казимир Бадені, професор консерваторії Станіслав Нев'ядомський. Бували у кнайпі і українські митці, зокрема Володимир Самійленко, Василь Стефаник та Лесь Мартович. У ресторації частою була практика, коли незаможні митці, які не мали достатньо коштів, розплачувались з власником своїми творами. Існує версія, що у кнайпі «Під трьома коронами» справляв своє весілля Іван Франко, але документально цей факт не підтверджено. 1 жовтня 2002 року на вул. Шевській, 12 стався обвал внутрішнього перекриття будинку. Станом на сьогодні будинок знаходиться на реставрації

Ресторація Атляс — знаходилася на розі пл. Ринок, 45 та вул. Гродзицьких (сучасна вул. Друкарська), діючий станом на сьогодні. Розпочала працювати наприкінці XIX — початку XX століття і була найпопулярнішим закладом Львова де збиралась львівська богема. Тут сиділи поруч, пили та сперечалися поети, художники, генерали, професори, священники, скульптори, музиканти та державні чиновники, студенти та актори. Слава про ресторан поширювалась і за межами міста. Ресторан мав фантастичну кухню, а також був школою життя, академією літератури, доброго тону та жарту, місцем конкурсів ораторів і акторів, концертів і диспутів, щоденних та святкових зустрічей.

Є типові львівські вирази, які добре знайомі львів'янам і майже не відомі поза межами Львова, такі як, наприклад «зайти до пана Едзьо». Цей вираз означає, що коли власником ресторану Атляс був Едвард Терлецький — всі хто торгував на площі Ринок, ходили до нього в платний туалет (Власне звідси і пішла фраза «сходити до пана Едзьо», це сходити в туалет. Ресторан певний час діяв і при радянській окупації Львова. В той час його відвідали Бажан, Корнійчук, Десняк і письменник граф Алексей Толстой, який: «Пив-пив, а коли довелося ставати, спробував це зробити і не зміг. Довелося викликати фіакр і везти легковажного графа Алексея Толстого в люлю до готелю Жорж».

Ресторація Райха - знаходилась за адресою пл. Ринок 5. Працювала з кінця XIX до середини XX ст. Власником був єврей Самуїл Райх. Тут збиралась різна інтелігенція, громадські діячі, а також учні гімназій І. Франко, М. Яцків, В. Стефаник, М. Заячківський. Василь Стефаник, приїжджаючи до Львова, одразу йшов до Райха і кликав туди товаришів з редакції «Літературно-Наукового вісника». Якось тут влаштував вечірку Олександр Олесь, який тішив свою компанію жартами замість поезій. Любив випити пиво в цій кнайпі Василь Щурат. Михайло Яцків доволі часто бігав до кнайпи під час роботи в редакції того ж «Літературно-Наукового вісника».

Стався курйозний випадок, коли до Львова приїхала Леся Українка, що зупинялася в готелі Жорж. Яцків надумав зізнатися їй в коханні, але для хоробрості заскочив до Райха і випив там не один стаканчик рому. В такому бойовому настрої рушив з квітами до Лесі, та вона, занюхавши запах рому, Михайла засоромила і квітів не прийняла. Так вернувся розчарований Яцків назад у кнайпу.

Перша кав’ярня «Штука» (“Sztuka”) містилась на одній з найстаріших вулиць середмістя, у кам’яниці (сучасна вулиця Театральна, 10) з багатою історією, збудованій в 1768-1773 рр. архітектором Петром Полейовським.

У 1908 році в будинку відкрилася кав’ярня «Штука», яка прославилася вишуканим інтер’єром.

Під час І світової війни у кав’ярні “Sztuka” функціонувала так звана “дешева кухня” – винахід львівської міської ради та її тогочасного очільника, доктора Тадеуша Рутовського. “Дешева кухня” у кав’ярні “Sztuka” за доступними цінами годувала у військовий час львівську інтелігенцію.

В наш час кав’ярня-галерея під назвою “Штука” розпочала свою роботу у травні 2009 року по вулиці Котлярській, 8.

Шкотська кав’ярня — знаходилась на вул. Фредра 9 (сучасна вул. Білозіра) і діяла з 1909 року. Будівля споруджена за проектом архітектора Збігнева Брохвіч-Левинського. З 1929 року Едуард Шанц, німець за походженням (починав помічником офіціанта в готелі Жорж), взяв в оренду приміщення кав'ярні. Шкотська — мала величезні вікна до самої землі, облицювання каменем, зал кав'ярні був у розписах за мотивами лицарських творів Вальтера Скотта, звідси й назва закладу.

Кав’ярня містилася недалеко від старої будівлі головного корпусу Львівського університету, де він розміщувався в 1851—1920 роках. В 1930-х роках вона стала улюбленим місцем застіль представників Львівської математичної школи. Улям, Штейнгауз, Мазур та інші викладачі Львівського університету та Львівської політехніки збиралися тут, щоб написати та розв’язати чергову математичну задачу.

Безумовним лідером з поміж них був Стефан Банах. Спочатку вони писали формули на столах чи серветках, що дуже дратувало власника закладу. Але, за однією з версій, дружина Банаха (за іншою – один з офіціантів закладу) придбала для них велику записну книгу, яка в подальшому стала відома у світовій науковій спільноті, як «Шотландська книга».

У радянські часи у приміщенні колишньої «Шотландської кав’ярні» містилося кафе, яке часто змінювало свою назву («Варенична»; «Подолянка»; «Десертний бар»), пізніше — відділення банку.

Заклад Якуба Маселки — знаходився на вул. Леона Сапєги (сучасна вул. Степана Бандери 25), що навпроти головного корпусу Львівської політехніки. Відкрився у 1926 році. Дичину замовляли у маєтках місцевих аристократичних родин. Впольовану звечора здобич, переважно вепрів та зайців, вже наступного дня після ловів везли до кнайпи на санях, аби вже на обід подати відвідувачам до столу. Восени в меню регулярно з'являлися фазани і перепілки, начинені різною солониною. У закладі постійно продавались свіжі раки, живі коропи і щупаки. При кнайпі регулярно працювала власна палярня кави без кофеїну фірми HAG. Вина привозили з Угорщини в діжках, а вже на місці господар розливав її у пляшки. При закладі діяла пекарня, де випікали фірмовий «сільський хліб» із чорним кмином на капустяному листі, торти, бісквіти та нугати (перемащені медово–горіховою масою вафлі).

Кожен клієнт міг безкоштовно пробувати вироби фабрики Бачевського і кондитера Залевського, які були торговими партнерами Якуба Маселки. Якуб Маселко першим у Львові запровадив сервіс замовлення товарів по телефону, і їх доставки по домашній адресі клієнта (телефонний номер закладу: 1–16–81). Відтоді, за прикладом Маселка, власники інших престижних кнайп почали проводити телефонні лінії до своїх закладів. Згодом Якуб Маселко віддав кнайпу в оренду своєму працівникові та сусідові Альфонсу Гонсьоровському, який перетворив її на покій сніданковий. У час «перших совєтів» один із нових радянських проректорів Політехніки вкрав ректорського ланцюга у тодішнього очільника цього навчального закладу Антонія Верещинського. Коли встановили особу злодія, проректора звільнили, призначивши на посаду кельнера в кнайпі Маселка. Після цього, і так популярний серед студентства заклад, отримав ще більше відвідувачів. Із початком Другої світової війни заклад припинив своє існування. Сьогодні тут знаходиться піцерія Піца хаус.

Цукерня Залевського, кафе «Снігуронька» та бар «Шоколадний» на вулиці Академічній у Львові.

Одна з найперших у Львові цукерень відкрилася у 1825 році у наскрізному проході між кам'яницею Коритовського (у 1800-х роках — власність Доменіко Андреоллі), що на площі Ринок, 29 та будинком на вулиці Театральній, 12 — це була цукерня швейцарця Домініко Андреоллі.

Цукерня або кондитерська (нім. konditorei, фр. confiserie, пол. cukiernia) — заклад громадського харчування з обслуговуванням офіціантами або крамниця, що пропонує асортимент випічки та десертів, а також фруктові коктейлі, гарячі напої (кава, чай, какао тощо) та сніданки. У таких закладах найчастіше кондитерський цех поєднують з пекарнею або кав'ярнею з морозивом.

Чи не найбільшу популярність мала цукерня, яку Людвіг Залевський відкрив на Академічній, 22, у 1903 році. Будинок № 22 збудований 1852 року за проєктом Вільгельма Шмідта. За радянських часів тут було кафе "Снігуронька".

У 1960-х - 1980-х роках кафе «Снігуронька» (часто згадується як «Снігурочка») було популярним дитячим закладом у самому центрі Львова. Це був класичний «морозиво-бар», куди львів'яни приходили цілими родинами. Найпопулярнішим десертом було морозиво, яке подавали у металевих креманках-«лодочках». Порції були великі, що не могло відвідувачів не тішити. Було дві великі кульки – одну поливали варенням, а іншу – шоколадом. Там морозиво було дорожче, а заклад вважався найкрутішим. Окрім морозива (з шоколадною посипкою, варенням чи горіхами), тут подавали молочні коктейлі, збиті вершки та кондитерські вироби

Ім’я Залевського було візитівкою Львова, його називали “шоколадним королем”. І недарма, адже смаколики з цукерні щодня відправляли до Варшави, Парижа та Відня.

Мєчислав Орлович у своєму путівнику 1925 року локалізує цукерню Залевського під номером 22 на вулиці Академічній. Перебрав Людвіг Залевський магазин у будинку № 10 вже 1930 року.

Кам'яницю № 10 на вулиці Академічній будували за проєктом архітектора Яна Шульца у два етапи. Спочатку, 1887 року, була збудована в глибині подвір'я лазня з басейном - «Купальний заклад Святої Анни». За радянських часів тут була Баня № 2, а у невеликому басейні хлопці з проспекту Шевченка та довколишніх вулиць училися плавати. Тепер тут «Ґранд-клуб "Софія».

У 1892-1894 роках був збудований величний будинок з двома вежами, що виходив фронтом на вулицю Академічну. В оздобленні кам'яниці брав участь відомий скульптор Петро Віталіс Гарасимович, що з 1901 року був викладачем художньо-промислової школи.

Кам'яниця належала спочатку видавцеві Александрові Мільському, а потім відомому адвокатові Володимиру Туцькому, котрий займав для свого помешкання увесь другий поверх і любив у теплі вечори грати з приятелями в карти на балконі.

А що було на партері (першому поверсі) кам'яниці № 10?

«Партерове, дуже велике приміщення мало різне призначення. Спочатку там розміщувався «Крайовий базар» з народними виробами, потім банк, який щодня вивішував біржові курси. Під ним збирались люди, що слідкували за курсами валют. Серед них переважали особи в чорних халатах з ярмулками на голові. Останніми часами опанував це зручне й елегантне приміщення власник найбільшої львівської цукерні Людвіг Залевський, який ту провадив продаж своїх чудових виробів, які щодня перевозили літаками до власної філії у Варшаві на вулиці Новий Світ, 57... Властива цукерня Залевського міститься на дальшому відтинку парної сторони вулиці Академічної під номером 22», - пише у своїх спогадах про Львів 1930-х років Гелена Ольшевська-Пазужина.

У цукерні Залевського пили каву та куштували солодощі Іван Франко, Михайло Грушевський, Юзеф Пілсудський.

«…Мене найбільше вабила цукерня Залевського на вулиці Академічній. Відтоді, по правді, ніде у світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки – лискучою глазур’ю» (Станіслав Лем, «Високий Замок»).

У 30-х роках в цукерні була рухома різдвяна вітрина пана Zaliewskiego. Ця вітрина завжди була «обліплена» дітьми.

Закрився бізнес “шоколадного короля” у 1939 році. За радянських часів у будинку була кондитерська крамниця (від 60-х років ХХ ст. – “Світоч”). 1972 року у підвалі “Світоча” відкрили бар “Шоколадний”. Зараз там “Пузата хата”, а тоді то був престижний заклад, куди годилося запросити на побачення даму. У “Шоколадці” можна було побачити і відомих спортсменів, і високих чинів міліції або прокуратури, і контрабандистів (хоча останніх більше було у “Вежі” в Стрийському парку”).

Гонорова «Шоколадка» (Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича. 2018 р.): «Що стосується інших напоїв, то культовий заклад був там, де зараз «Пузата хата», у підвалі. Він називався «Шоколадка». Це був дуже культовий заклад – там збиралися дуже наворочені люди. Я вже це застав не дуже сильно. Але це вважався одним з престижних барів. Туди було гонорово з дівчиною прийти. Це один із небагатьох закладів у центрі, де подавали справжній гарячий шоколад, а не щось з пакетиків. Навіть нині мало де справжній шоколад можна скуштувати. А ще там можна було взяти справжній львівський лікер, геть не такий, як теперішній. Він був густий, смачний – кавовий або шоколадний».

Тепер у приміщенні колишньої цукерні, яка манила львівську богему, – ресторан швидкого харчування.

Шинки. "Шинки розташовувалися в містах або на околицях міст. Тут торгували алкоголем, але й пропонували якусь нехитру закуску, а головне, що можна було влаштовувати гуляння. Колись шинок галичанину заміняв і радіо, і телевізор, і газету. Сюди стікалися всі новини не тільки з околиці, але й з чужини. В шинку святкували уродини, поминали небіжчиків і гуляли весілля.

Старий Львів був повен невеличких забігайлівок. Натрапити на них можна було достоту на кожному розі, на кожній вуличці, і довколишні мешканці ходили до них, як до себе до хати. Шинки виконували ролю дільничних клубів, де за гальбою доброго львівського пива можна було пограти в доміно, варцаби (шашки), шахи, карти (найпопулярніша гра «айненцванціг» – себто «двадцять одно») або й у більярд. Шинки, що містилися на околицях, не тішилися доброю славою, через що їх називали «мордовнями» або «спелюнками». Бо тут легко можна було дістати «ґнипак в бандзюх» (ножа в живіт)" (Ю. Винничук, 2025).

Мордовні. "Мордовнями у Львові називали кнайпи найнижчого ґатунку, де навіть міцні столи й важезні лави приковували до долівки ланцюгами, аби занадто агресивні гості не могли використовувати умеблювання закладу у частих бійках. Відому кнайпу Петра Кіяка відкрили на зламі XIX і XX століть на горішньому Личакові, який тоді був ще типовим львівським передмістям. До закладу, котрий окрім міцних напоїв, уславився ще й фірмовими шкварками, вчащали клієнти з околиць і з усього міста. Личаківська дільниця, район вулиці Личаківської від площі Митної і до Ялівця та Кривчиць ще століття тому був романтичним закутком здебільшого одноповерхових будиночків в оточенні городів, садочків і виноградників.

Чи не найзнаменитіша львівська кнайпа початку XX століття «У Бомбаха» розташовувалася на розі вулиць Різницької (тепер Наливайка) і Казимирівської (Городоцька). У цій будівлі, яка має адресу Городоцька 21, у міжвоєнний час містилася друкарня Мадфоса і біжутерія Гальперна, за радянських часів тут був відомий магазин головних уборів. Поряд із кнайпою «У Бомбаха», була кнайпа «Вангової» теж на вулиці Городоцькій.

Кнайпа з народною назвою «У Ветеранів» розташовувалася на межі XIX і XX століть у двоповерховій кам’яниці на розі сучасних вулиць Кониського і Туган-Барановського. Тоді вулиця Кониського називалася Охоронок, вона мала цю назву від 1871 року, бо тут заснували один із перших у Львові дитячих садочків, які тоді називали охоронками чи захоронками. Локаль Цісарсько-Королівського Корпусу Військових Ветеранів перебував під патронатом війська, і Товариство Ветеранів об’єднувало заслужених офіцерів і підофіцерів, які вийшли у відставку і носили спеціальні мундири. Славними були тут щонедільні забави, на які збиралися вояки, торгівці, ремісники, робітники, службовці, студенти, батяри і повії (менди)" (Львів у батярських піснях. То є Львів. 2023).

Радянські заклади.

Ресторани.

Тепер важко уявити, що наприкінці 50-х – початку 60-х років у Львові було всього три ресторани – всі на центральному проспекті Свободи (тоді просп. Леніна): “Москва” (раніше, перед війною – “De la paix”), “Інтурист” (раніше і тепер – “Жорж”), “Першотравневий” (раніше – “Брістоль”). Плюс два обов’язкові за радянськими нормами ресторани в аеропорті та на вокзалі, де віктувався не тільки пасажирський контингент, але бавилася й цілком тутешня публіка. Культура ресторанів, кав’ярень і добрих харчевень передвоєнного Львова була повністю знищена радянською владою як «буржуазна».

"Високий замок". У 1960-х роках на Високому Замку побудували однойменний ресторан. . При ньому був відкритий перший у Львові гриль-бар. У 1970-х на другому поверсі ввечері публіку розважало вар’єте.

За наступних 15 років відкрили ресторан у новому готелі “Львів”, ресторан і бар “Молодіжний” на Любінській, “пролетарський” ресторан “Червона Рута” на Замарстинівській, де клієнти торгували краденими товарами з ближніх підприємств – дефіцитною кавою в зернах, м’ясом і цукерками.

На початку 80-х відкрили шикарні (за уявленнями того часу) ресторани: “Фестивальний” (1982 р.) позаду університету, з великим баром у підвалі (заклад мав “велику честь” обслуговувати вище компартійне начальство, зокрема у їхньому готелі закритого типу на вул. Глінки), “Під Левом” на площі Ринок та “Дністер” в однойменному готелі.

У будиночку в парку Франка був симпатичний ресторан “Літо” – там зараз болгарське консульство.

У Стрийському парку було аж три ресторани. На верхньому ярусі – “Лебідь” і “Супутник”, а біля ставу – старенький “Зелений Гай”, який у середині 80-х перетворили на добрий гриль-бар.

У Парку культури був літній ресторан із неофіційною назвою “Барабан”, де часто можна було знайти відсутнє в магазинах чорне пиво “Портер”,.

Народна назва "Барабан" причепилася до літнього кафе, що з часу заснування парку стояло на пагорбі ліворуч від центрального входу в Парк культури і відпочинку. Кафе було круглої форми, по периметру розташовані столики, кухня і буфет були в центрі. Але, оскільки воно було дерев'яне, то десь в середині 1970-х занепало. Але бізнес, мабуть, був файний тому, щоб не відновлювати, його спрощену і розширену версію відбудували в іншому місці, ближче до танцювального майданчика колись прозваного "Клітка". Там воно дожило до незалежності і занепало вдруге. Тепер там лише заасфальтований кругленький майданчик (ФБ. Гриць Совків).

У радянські часи в ресторанах і великих кафе грали естрадні ансамблі. Репертуар їхніх пісень затверджувала спеціальна комісія, щоби звучали лише ідеологічно нешкідливі твори. Але коли вже йшла добра забава, то музики за добрі гроші дозволяли собі суттєві відхилення від стандартів.

Вільних місць у ресторанах і великих популярних кафе майже ніколи не числилось. Цю проблему штучно створювали швейцари на вході, щоби на цьому заробляти. Добре було мати знайомого офіціанта (впускав у заклад і знаходив столик), але водночас це було і погано (обраховував без страху).

Бармени для особливих клієнтів, які доплачували до офіційної ціни, продавали дефіцитний товар: цигарки “Мальборо”, “Пепсі-Колу” з Талліннського заводу в скляних 0,33л пляшечках, марочні сорти коньяку, добрі вина та лікери. Деколи мали контрабандні жуйки, лікери чи віскі, які продавали “на чорно”.

Бари. Кав’ярні та кафе.

У 1960-х роках у Львові відновили давню довоєннуа традицію зустрічатись із друзями й вирішувати свої справи у кав’ярнях. Запросити "на каву" — це дуже по-львівському. Хоча до середини 1960-х у Львові кав’ярень взагалі не було. Існували тільки ресторани де жінки без чоловічого товариства не відважувалися навіть заходити.

У 1960- роках відкрилася перша каварня на Дорошенка, а незабаром друга на площі Міцкевича. Цю останню прозвали в народі «Телевізором» через великі просторі вітрини. До «Телевізора» вчащали відомі митці – Анатоль Кос-Анатольський, Ростислав Братунь, Роман Іваничук, Любомир Медвідь, Роман Безпалків, Любомир Медвідь, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Микола Петренко і багато інших (Винничук, 2021).

Від середини 1970-х років почали відкривати досить оригінальні кафе та бари. Деякі бари і кафе відкривали під егідою комсомолу для “культурного відпочинку молоді”. А з кінця 1970-х років пішла хвиля на дуже популярні гриль-бари, де можна було спожити половинку смаженої курки-бройлєра.

Бар "Вежа". Поряд із вулицею І.Франка у старій водонапірній вежі був цілодобовий бар з відеокліпами західних поп-зірок “Вежа” від Гастрономторгу. Його створила і ним керувала знаменита “Соня-Золота-Ручка”, підприємлива і креативна кобіта. Її чоловік Хаїм Гольденберг завідував кафе “Пінгвін”, де робили м’яке морозиво і яке існує дотепер на просп. Свободи. Він був ветераном війни, нагороджений орденами. Але це не врятувало його від засудження до розстрілу за незаконне збагачення. Соню Гольденберг засудили на 15 років, а бар “Вежа” передали до тресту ресторанів, де він поступово зійшов був на пси (Богдан ПАНКЕВИЧ, 2023).

Бар “Вечірній Львів” збоку театру ім. Заньковецької.

Бар “Театральний” був з іншого боку цього театру, на двох поверхах там тусувала досить заможна публіка.

Бар «Комарик» у театрі імені Марії Заньковецької. Тут завжди продавали коньяк, шампанське та сухе вино. Актори, які заходили сюди у перервах між виходами на сцену не розгримовувалися і не переодягалися. Це надавало кнайпі неповторного шарму. Адже можна було випити вина поруч з Тарасом Бульбою, а то й з Леніним.

Бар “Сайгон” (назва народна) з добрими коктейлями на вул. Скельній. Одна із версій назви - специфічний вигляд бармена.

"Десертний бар" у приміщенні колишньої легендарної "Шкотської" кав’ярні був відомий добрими дієтичними стравами. Зараз там розташований банк, а "Шкотську" відновили в бічному приміщенні.

“Шоколадний бар” у цоколі магазину “Світоч”.

Бар “Кентавр” на площі Ринок. Заклад розташований в старовинній кам’яниці Авенштоківській, в якій у XIX столітті була заснована перша винарня в місті. “Кентавр” здобув своє ім’я у 1970 році, коли скульптор Богдан Романець створив легендарний горельєф Кентавра з кухлем в руках. У чотирьох залах наливали шаровані коктейлі, прибалтійські лікери та інший дефіцитний алкоголь.

Напроти входу в міськраду було легендарне кафе “Квітка”, яке жартома вважали філією міської влади – тут здійснювалися сотні домовленостей і корупційних оборудок.

Кав’ярня збоку готелю “Інтурист” (Жорж). Її відвідувало переважно старше панство, тому в народ жартома називав її "трупарнею". Правда, окрім старшого покоління, в часи незалежності там виник своєрідний центр обміну валют і розрахунків, який тримали сильні, жорсткі, але порядні хлопці, “коні”.

"Акваріум" був відділом кави у гастрономі на протилежному від "Інтуриста" (Жоржа) боці підземного переходу. Величезні скляні вітрини створювали враження, що відвідувачів з вулиці видно, як у акваріумі.

"Домова кухня" на проспекті Шевченка. Це були совєтські часи, але завжди все було по-Львівськи! У народі її називали «домовина». Навпроти цієї кнайпи був магазин «сквозняк». Працювала до 2005 року. Перед входом продавали чебуреки й сортів зо п'ять пиріжків.

Їдальня профспілок під Домовою кухнею... А які були «посиділки» в підвальному приміщенні «домовини»… Треба було через посудомийку, через подвір'я спуститися сходами у підвал, пройтися довгим вузьким коридором, стукаючись головами об труби, А потім раптом потрапити у їдальню профспілок. Замість вікон - неонові фото старого Львова...., пляшкове пиво... А які там були рубці й чанахи! І чомусь пригадується смажена печінка.

Популярною була «Зелена брама» на Чайковського біля філармонії. Там були стоячі столики, продавали гарячі напої, каву і якісь канапки. На цій вулиці був знаменитий ресторан «Червона Калина».

“Нектар” на вул. Саксаганського, на протилежному боці вулиці був магазин «Молодіжний» у якому продавали товари для молодят. «Нектар» існував з 1974 року і славився доброю кавою. Заклад був немаленький – мав два зали зверху та два знизу. Зазвичай там збирались різні мистецькі угруповання. У 2007 р. власниця продала кнайпу "донецьким".

Власниця «Нектару» пані Люба бавилася у меценатство, беручи в художників за оплату картини. Потім вивішувала їх на стіни, а часом і продавала. Кава в древні часи коштувала 16 копійок, готували її в автоматі «Omnia» (Винничук, 2016).

У "Нектарі" наливали каву з коньяком для львівського панства, серед якого був знаменитий “пан Нектарський” – дуже яскрава особистість, доцент “Політехніки” Микола-Ярослав Гнатів.

Після виборів 1990-го року деякий час тут зранку проводили неформальні наради за участі нових керівників області.

«МЕДІВНЯ» на Краківській. Якщо “Пиріжкову” на Словацького більше полюбляли студенти, то в “Медівню” на вулиці Краківській ходили викладачі львівських вишів. Не лише універівські, яким було близько, але й із "Політехніки" та інших закладів. Тут не було такої неформальної мистецької тусовки, як у "Нектарі", зате часом тут могли збиратися не просто професори та асистенти кафедр, але й академіки та всесвітньо відомі винахідники. На відміну від більшості інших популярних крапок, тут не лише пили, але й їли. “На каву” ішли деінде. Поважні професори й доценти брали тут чарочку медовухи на місці “для апетиту”, промовляли гарний тост, а далі бралися за чанахи, наваристий борщ, вареники, реберця в меді, мариновані гриби. Тут було єдине місце, де можна було з’їсти вареники з начинкою з риби. І лише тут подавали огірки в меді. Це збирало поціновувачів у будь-який день тижня.

Кав’ярня «Вірменка» (вул. Вірменська, 19). 1979 р. відкрито культову львівську кав’ярню на вулиці Вірменській - "Вірменку" де дотепер каву варять у турочках на піску. «Вірменка» мала тільки 7 столиків усередині, і черга по каву стояла аж на вулицю. Тут зародилася традиція пити каву на вулиці, сидячи на тротуарах чи в під’їздах. До початку 1990-х років тут зустрічалася активна та нестандартна молодь, художники, музиканти, історики, поети. Влiткy 2016 рoкy y “Вiрмeнцi” бyлa прoвeдeнa рeстaврaцiя.

Сюди приходила львівська богема та її друзі, таким чином формуючи один із перших у Львові неформальних клубів. Ходити до "Вірменки" стало модно, і сюди йшли навіть просто з цікавости, щоб подивитися і послухати завсідників. Згодом у "Вірменці" можна було знайти і заборонену антирадянську літературу, і самвидав, і обмінятись музичними новинками, або зустрітись з курцями "травки" — залежно хто що шукав. Як не дивно, радянська влада не розганяла цього "клубу", але в андроповські часи тут найчастіше у Львові відбувалися облави у робочий час, обшуковували сумки відвідувачів.

За спогадами Юрія Охріменка «Кнайпи моєї юності»: «Бар «Лотос» на теперішній вулиці Шевській. Під час горбачовської боротьби з пияцтвом «Лотос» залишився чи не єдиною кнайпою, де продавали горілку на розлив. Подейкують, через те, що до «Лотоса» вчащав один з впливових редакторів львівського телебачення. Не забуду побожної атмосфери, яка панувала у цей період у «Лотосі». Черга була довга і мовчазна, достоту як до мавзолею. Кожен знав, за чим прийшов. А прийшов, аби дістати гранчак горілки і «вічнозелений» маринований помідор на закуску. У грецькій міфології лотос - їжа забуття. Хто скуштував лотоса, робиться «лотографом», не пам’ятає і не хоче нічого більше, окрім лотосу, отож, назва кнайпи цілком виправдана...

Під час боротьби із «зеленим змієм» горілку продавали ще і у «Чарочній» навпроти так і не збудованого готелю «Золотий Лев». Вона називалася «Фотографія». Бо поруч працює фотоательє... Тепер вже не існує кнайпа «Дзеркало» на розі вулиць Валової і Сербської. Біля неї колись було велике опукле дзеркало, яке допомагало водіям бачити, що робиться за рогом. Атмосфера цієї кнайпи добре описана у книзі Миколи Петренка «Лицарі пера і чарки». Правда, вона фігурує у цій книжці під назвою «Сільрада...

Знаменитим був «Телевізор» по вулиці Валовій, названий так через величезну вітрину.

На початку вул. Грушевського було маленьке кафе, яке називали поміж собою «Інтеграл» — там навстоячки тусували університетські фізики, біологи і геологи. На Бандери свій «Інтеграл» мали політехніки. Кнайпа була розташовану якраз навпроти головного корпусу "Політехніки". Назва походить від неонової вивіски, яка зображала паруючу філіжанку кави. Витягнутий язичок пари і справді нагадував цей математичний символ.

На початку вул. Жовтневої (Дорошенка) 9 знаходиться одна з перших львівських сецесійних кам’яниць, збудована за проектом Альфреда Захаревича aбo Івана Левинського для Германа Бака. За проєктом 1927 р. надбудовано третій поверх. у 1899-1900 рр. Тут внизу була відома за радянських часів кнайпа "Рубці по-львівськи". Сюди приходили поласувати "львівською екзотикою" – флячками. Потім її переобладнали на популярний бар "Гарячі бутерброди", який весною 2008 р. закрився.

На цій вулиці знаходилося відоме кафе "Святкове".

Клуб “Лис Микита” розташовувався у цокольному приміщенні Спілки письменників. Його декілька разів закривали і відкривали знову, бо письменники конфліктували з центровими тусовщиками. У 1989–90 роках це був своєрідний центр демократії, тут засідала Крайова рада “Руху”, планувалися вибори та інші акції, створювалися різноманітні товариства і громадські організації, зокрема Мала академія наук.

Віктор Неборак про кнайпу "Лис Микита" (2014 р.): "Вона була розписана образами львівських письменників як героїв із казки Івана Франка «Лис Микита». Тобто, можна було пізнати за обличчям, скоріше, за мордою. Ведмедем був Роман Федорів, наприклад, Роман Лубківський ще кимось, ну, і так далі. Я не пам’ятаю, хто це розписував, проте зараз закладу немає, його продали якимсь бандитам чи здали в оренду, і вони все це просто замалювали. Ми — покоління, яке багато пиячило, і багато людей вже через ту пиятику померло. Літклубом, який підпорядковувався літфонду, керував такий письменник Василь Левицький, що втопився ще у 1989 році. А його шефом був письменник Ярослав Павлюк (його повість «Сад п’яних вишень» надрукована в антології Ґабора «Книга Лева») помер від церозу печінки. Пиятика багатьох звела з цього світу".

Кнайпа «Стовпи» - на розі вулиць Гнатюка і Січових Стрільців, 2 (будинок збудовано в 1847 р.). Назва походить від колон при вході. На початку XX століття будинок належав родині Шемеловських. Внизу була кімната для сніданків та ресторан Мусяловича і Яніка. У радянський період вишукані ресторани замінило кафе «Чанахи». 2011 року там відкрили виномаркет. Під час реставрації у 1990-х роках будинок був світло-пісочного кольору, після ремонту йому повністю змінили колір фасаду на теракотовий.

Бар у підвалі по вулиці Пекарській. Його прикрашало живописне панно, на якому намальований білий кінь. Відповідно і називали цю кнайпу «Білий кінь». У «Білому коні» можна було випити кави, були добрі канапки з сиром і коньяк та лікери.

Кнайпа «Церква» по вулиці Івана Франка, 56. Ця кнайпа пишно називалася «Ресторан Турист». Вона розташовувалася у колишній церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиц монастиря оо. редемптористів. Монастирський комплекс споруджений у 1882—1884 роках в неороманському стилі для сестер Василіянок. Хоча ця невелика церква не була парафіяльною, до неї приходили на Службу Божу греко-католики з усієї Стрийської дільниці. За радянських часів у приміщенні монастиря був гуртожиток обласної партійної школи, потім туристична база, а у храмі містилося кафе.

Навпроти хімічного корпусу "Політехніки", на початку вулиці Шептицьких було маленьке кафе, котре, як і слід було сподіватися, називалося «Молекула».

На перехресті площі Митної та вулиці Личаківської зараз є «Панська чарка», однак раніше це був дуже знаменитий заклад «Глинянська вежа». Вона була знаменита смачними дерунами.

На вул. Пасічній було два “комсомольських” кафе – “Юність” із прозорою підлогою танцмайданчика і світломузикою та “Червона гвоздика”, де люди чинно сиділи за столиками.

Кафе «Підзамче». Koлись цe мiсцe слaвилoсь чeбyрeкaми й чaнaхaми y Львoвi. Тепер тут супермаркет “Рукавичка”.

Пивбари й пивресторани.

У величезних підвалах Львівського пивзаводу знаходився пивний ресторан “Колос”. Інтер’єри чотирьох залів гарно оформили за участі Львівської академії мистецтв. Підлога цього закладу досягала позначки 8,2 м нижче рівня землі. Ресторан був далеко від центру міста і тому не здобув належної популярності.

Користувався популярністю фірмовий пивресторан “Янтар” на Ботвіна (нині Куліша).

Культовий пивбар у 1960-х - 1990-х рр. «Під Вежею» на Братів Рогатинців, 32 (тоді Комсомольській). Заклад народ називав «Баварією». Він розташовувався у напівпідвальному приміщенні, де збереглися залишки середньовічної оборонної споруди.

На першому поверсi кава й лiкери, а в пiдвалi пивко! 100 гр. кави + 100 гр. коньяку = 2 руб.; черга на 30 хв.

Тут за столиками навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і риби, переважно молодь; можна було зустріти і студентів, що тут же при гальбі пива писали курсові, в обідній час підземелля окуповували студенти «Політехніки», що мали поряд на Ватутіна (нині Князя Романа) військову кафедру. Часто тут можна було зустріти й студентів з «універу» й Поліграфічного.

Там у підвалі стояли дубові столи, пиво наливали в бокали. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки. Дим від сигарет «стояв» стовпом. Люди йшли туди і брали з собою тараньку, а дехто «чекушку» горілки, бо казали, що «пиво без горілки – гроші на вітер». Саме пиво було не погане, але кращого на той час і не було.

За спогадами Юрія Охріменка «Кнайпи моєї юності»: «Цілі покоління залишали на каменях стародавньої бастеї, яка є серцевиною бару, свої графіті. їх регулярно забілювали і мабуть тепер там утворився цілий культурний шар. Сюди заходив дуже милий п’яничка баяніст. Грав за пару копійок, а то й за кухоль пива. Мій друг, підпивши, замовляв йому вальс «На сопках Маньчжурии». А потім під сумну мелодію ронив рясну сльозу просто до ґальби.

Туг проводили і своєрідні пивні змагання хто вип’є більше. Наскільки пам’ятаю, на гроші, чи ще на щось не закладалися. Але переможцеві була забезпечена всезагальна пошана - до наступних змагань. Прикро, але у цих битвах я був скромним воїном, бо не міг втиснути у себе більше шести ґальб. А були серед нас мастаки, здатні подужати і до двадцяти.

Львівське пиво і тоді було «кляса». Воно славилося далеко поза межами України. Коли у 1975 році я був з будівельним загоном у Казахстані, то за одну пляшку львівського пива нам пропонували дві пляшки горілки.

Майже завжди тут стояла довга черга. Зрештою, черги тоді були всюди. Дістати пиво поза чергою можна було через прибиральницю - за додаткову оплату».

У напівпідвальному приміщенні будинку є залишки стін та бастеї міських укріплень XIV-XV ст. Фортифікаційна споруда доби готики - одна з 16-ти бастей зовнішнього кільця оборонної стіни середньовічного Львова (розібрана наприкінці XVIII ст.). Була розміщена у південній частині східного прясла муру. Виявлена у 1906 р. Півкругла, мурована з каменю споруда.

Тепер це паб «Під вежею». Наливають розливне пиво від вітчизняних та чеських пивоварів (більше 7 сортів, а також фірмове «Вежа»).

З відомих пивбарів можна згадати ще “Мюнхен” (неофіційна назва) на вулиці Франка біля

«Пляц Пруса»

та «Ґрюндік» на Ґрюнвальдській біля “Політехніки”.

«Пляц Пруса» (Plac Prusa) — це історична народна назва локації у Львові, яка сьогодні є площею Івана Франка. Офіційно ця назва (площа Болеслава Пруса) існувала в польський період історії міста до 1939 року.

«Ґрюндік» був улюблений пивбар студентів Політехніки і студентів-географів Універу, які до 1985 року проживали неподалік в гуртожитку №2 на вул. Пушкіна. Мабуть саме тут у часи горбачовської перебудови народилася ідея однієї з перших львівських неформальних газет «Ґрюндік». Вона випускалася на ксероксі під чудовим гаслом: «Менше піни - більше пива»

«Крива липа». У радянські часи проїзд Крива Липа слугував звичайним прохідним двором, тоді там торгували пивом і пиріжками («тошнотиками»). Навколо самої липи був павільйон де продавали пиво на розлив. За Горбачова в період «сухого закону» (1986-1990 рр.) тут інколи треба було простояти в черзі й годину. До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 2-3 тошнотики, а коли випивали по дві гальби — тошнотиків з'їдали 4-5, інколи значно більше.

Черги стояли великі, ціна за пиріжки була спочатку 3 копійки, пізніше 4 копійки, а потім подорожчали до 7 копійок. Завжди гарячі, по часах бідності системи громадського харчування це було щось, дешево і смачно.

Кіоск по продажу пиріжків був колись біля Преображенської церкви.

Направо в тупику був прийом склотари. Там постійно стояла черга. Здаєш пляшку за 12 коп., маєш три гарячих пиріжки, обернених касовою стрічкою.

Тут біля липи навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і пиріжків. Часто тут можна було зустріти студентів з «універу» й інфізу. «Публікала» була різноманітна — від «бомжів» до професорів. Інколи сюди навіть «забігала» творча інтелігенція: художники, артисти, письменники і т. д.

Пиво наливали в гальби. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки.

З історії. Теперішня назва - проїзд Крива Липа з'явилася у 1992 році. Назва походить від давньої липи, яка до нашого часу росте на території провулка у центрі двору. Дерево залишилося від колишнього ботанічного саду Маєра.

Проїзд Крива Липа має досить тривалу історію. Вона розпочалася із 1895 року, коли збудував пасаж власник «Гранд-готелю» Єфраїм Гаусман. Ансамбль пасажу створювали будівлі, які були зведені у стилі історизму та неокласицизму. Він був відкритого типу та мав виходи на теперішню вулицю Дорошенка та на вулицю Січових Стрільців.

У той час львівські пасажі, що були на центральних вулицях, були популярними. Там представляли для відвідувачів відомі торгові марки, зокрема, були найкращі товари.

Назву пасажу змінювали декілька разів. У 1942 році окупаційна влада перейменувала пасаж Гаусмана на Дурхляс, що з німецької означає «прохід, галерея». Ця назва була впродовж двох років, а згодом вирішили повернути історичну назву вулиці. Однак у 1950 році знову придумали чергову нову назву. Тоді назвали провулок - Жовтневий проїзд на честь більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917 року.

У горішній частині Парку культури був демократичний пивбар “Кафедра“ і «Деканат», такий самий павільйон при вході до парку.

Студенти Політехніки збиралися в «Унітазі» - пивничці по вулиці Японській. Назва походить від розташованого неподалік магазину сантехніки.

Їдальні та "Забігайлівки".

"Забігайлівки" лагідно називали "чайними", "чебуречними", "пельменними", "бутербродними" і т д. Там завжди можна було не дорого перекусити, В асортименті завжди була горілка, пиво, сухе вино і "чорнило" (кріплене вино).

У ті роки з’явилось дешеве вино низької якости (плодоягідне, у народі — "плодовигідне"), яке дуже легко виготовляли. Вагони-цистерни з підгнилими яблуками заганяли в тупики й вони там стояли доти, доки відбувався процес бродіння. Потім, майже готове, так зване вино везли на завод, де його залишалось розлити у пляшки.

За радянських часів була відома в центрі міста їдальня за адресою Коперника,3. В роки незалежності тут відкрили їдальню "Час поїсти".

Офіцерська їдальня на початку вулиці Пекарської (Пекарська, 1). Працювала з поч. 1950-х років. Тут подавали сухе вино і непогані гарячі закуски. Спиртне можна було приносити з собою.

«Варенична» на вул. Леніна (Личаківській), 24 а. Тут за Польщі містився ресторан Енґелькрайса, від радянських часів на розі з вулицею Чехова працювала «Варенична», яка нині має назву — кафе «Вареники».

У будинку №120 на куті Личаківської з вулицею Котика за часів СРСР була пельменна, нині тут кафе "Кайзервальд". Під №122 у 1950-х була шашлична, зараз це житловий будинок.

За спогадами Юрія Охріменка «Кнайпи моєї юності»: «Студенти кожного львівського вузу мали свої улюблені місця. Студенти-медики любили «кафедру візуального розливу імені пана Андрія», чи просто «кафедру пана Андрія», Це був скляний павільйон на розі вулиць Личаківської та Сковороди. Самого пана Андрія я там вже не застав, його змінила товста єврейка, яку називали Марківною. Але вдячна студентська пам’ять з покоління в покоління передавала ім’я цього, мабуть, колоритного шинкаря. На «кафедрі пана Андрія» можна було дістати розливне пиво, яєчню зі шкварками і скумбрію холодного копчення. Цей комплект споживали, стоячи за високими столиками. Сидячих місць там не було. Можна було принести пляшку з собою - то не переслідувалося. Пиво могли налити навіть у борг - під заставу студентського квитка. Коли бракувало гальб, пиво наливали у півлітрові слоїки. Про що тільки не було говорено за пивом і скумбрією! Яких тільки анекдотів не розповідали!

На «кафедрі» постійно ошикався курдупель-балакун Женя-Шарік. Він вдавав з себе мало не «вора в законє». Всім охочим розвісити вуха і виставити йому пиво розповідав про злочинний світ Львова та обіцяв свою високу протекцію у кримінальному середовищі. Іноді талант цього артиста розмовного жанру нагороджували сяким-таким дріб’язком, а то і рублем. Тоді це була значна сума…

Коли на «кафедрі пана Андрія» закінчувалося пиво, спраглі студенти вирушали вище по Личаківській. Там знаходилася пельменна, яку в народі називали «Му-Му». Ця назва дотепна і має всі підстави, але з етичних міркувань я не можу їх розкривати. Сюди йшлося у крайньому випадку бо пиво тут немилосердно доливали водою і атмосфера була занадто вже демократичною».

У будинку (І. Франка, 98) із вежами на даху, який збудований у 1893-му році, у 1960-80-х роках на першому поверсі була кнайпа «Холодок».

Поруч «Унітазу» знаходилася кнайпа політехніків - «П’ять кутів» або «Пентагон». Ця чебуречна і справді має п’ять кутів.

По вулиці Зеленій навпроти стадіону «Україна» у підвалі висотного будинку знаходиться кнайпа «Гроби». її вподобали студенти інституту прикладного мистецтва. Звідки походить назва - не відомо. Однак інтер’єр і справді подібний до інтер’єру бункера Гітлера з відомої картини Кукринікси «Остання година».

«Пончикова» («Утро Родины») знаходилася біля Галицького базару. Відкривалася раніше будь-якого магазину о 6 год. 30 хв. Павільйон пиво на вокзалі відкривався в 6 год. Через це кнайпа, а швидше, вживаючи довоєнний вираз - мордовня, була помічною для осіб з лютим похмільним синдромом. Назва «Утро Родины» на українську мову не перекладалася. Заклад, загнувся разом з епохою.

Слід згадати «Захристію» навпроти Успенської церкви, «Двокрапку» по Городоцькій (складалася з двох кімнат).

За спогадами Юрія Охріменка «Кнайпи моєї юності»: «Останніми роками у Львові з’явилося багато кнайп з вишуканими інтер’єрами і екзотичними меню. Але я й далі ходжу туди, де ходив завжди. Це як поношений одяг чи старий халат - не так красиво, зате затишно.

Ми сидимо за незграбними столами, відполірованими нашими ліктями і ліктями наших попередників. У тютюновому димі точиться некваплива розмова - про політику і мистецтво, про погоду і здоров’я, одним словом про життя.

Згадуємо й тих, хто бував тут з нами, а тепер вже там, де не наливають...».

ДЖЕРЕЛА:

* Кнайпи Львова у радянські часи. Фотографії старого Львова. 2023.

* Юрій Охріменко. Кнайпи моєї юності.

* Кава повоєнного Львова, або кнайпи львівської богеми. Фотографії старого Львова. 2021.

* Кава та кавові кнайпи Львова. Історія зародження. Фотографії старого Львова. 2021.

* Живі легенди львівських кнайп. Львів, який ми втрачаємо. То є Львів. 2022.

* Львів у батярських піснях. То є Львів. 2023.

* Юрій Винничук. Кнайпи львівської богеми 2. Збруч. 2016 р.

* Юрій Винничук. Львів без «шніта» і без «мліка». 2025.

* “Шоколадний король” Львова, львівські цукерні та ресторани. Фотографії старого Львова. 2014 р.

* Ілько Лемко. “Львів 1970-ті: русифікований побут, рибний дефіцит, ковбаса 4-х сортів, цигарки Marlboro і тотальна мода на джинси. 2023 р.“

* Ілько Лемко. «Коли є «все» не для всіх, зате є джинси, «довгі патли» і жовто-сині трамваї. Побутові хроніки Львова: 1960-ті. 2023 р.».

* Ігор Мельник. Ще раз про вулицю Академічну. 2007 р.

* Фотографії старого Львова.

*FB Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

*FB Ретро-Львів

*FB Гриць Совків (The Gryć)

1892 р. Віденська кав'ярня

Кав'ярня в театрі Скарбека (орієнтовно 1900 р.)

Популярна серед художників і письменників кав'ярня "Монополь" (1902-1912) в будинку Понінського. Будинок знесений в 1912 р. (сьогодні пл.Міцкевича, 8)