Андрій Байцар: Радіоприймачі в УРСР: продукція та ціни. З історії зарплат у 1970-х

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням.

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.

Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.

Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.

Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).

Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.

Побутова техніка.

Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3 х 4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли лише 5% сімей «наддержави».

Для масового поширення таких товарів були потрібні роки, але і через десятиліття звичайні зараз речі мали люди далеко не в кожному будинку.

Люди, які ностальгують за СРСР, люблять згадувати, які в ньому були низькі ціни. Правда, якщо порівняти їх із зарплатами того часу, стає ясно, що крім продуктів грошей на побутову техніку часто не вистачало.

Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і «найбільш передову науку», в звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри синьою ізоляційною стрічкою і шукати поради, як з «вух» від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.

Радіоприймачі.

Використання радіоприймачів у СРСР регулювалося спеціальною постановою «Про приватні приймальні радіостанції», яку прийняли в 1924 році. Вона дозволяло громадянам користуватися радіоприймачами. Перші лампові приймачі з'явилися у 1930-х роках.

У 1940-х були розроблені «Рекорд» та «Москвич» але вони залишалися надто складними та дорогими для масового споживача. У середині 1940-х влада дала завдання розробити «народний» радіоприймач, яким став «Москвич-B». У 1949 р. було випущено понад 70 тис. нових приймачів, 1950 р. – понад 240 тис.

Починаючи з 1952 року радіоприймач можна було придбати без черги у вільному продажу. Середня зарплата в СРСР тоді була близько 700 руб.

«СВД».

У 1936 р. на двох радіозаводах налагодили серійний випуск першого радіоприймача за так званою супергетеродинною схемою. Це був конструктивно сучасний апарат, який міг стабільно ловити короткохвильовий сигнал. За основу взято закордонний RCA-140 з Америки. У різних версіях їх випустили кілька тисяч штук.

«СВГ-К».

У 1938 р. з'явилася нова дивина - перша радянська радіола. До слова, термін «radiola» свого часу був патентованою маркою тієї самої компанії RCA. Але згодом у всьому світі радіолами стали називати комбайни, що складалися з радіоприймача та програвача платівок (ну і, само собою, підсилювача з динаміками, іноді виносними).

«Спартак».

Деякі лампові радіоприймачі працювали на батарейках. Їх випускали для військових, учасників експедицій, колгоспників — для тих, хто не мав доступу до електромережі. У 1941 р. з'явився «Спартак», який став одним із основних фронтових радіоприймачів. Насправді досить потужна річ.

«Звєзда-54».

Радянські приймачі здебільшого виглядали страшно. Дизайнери особливо не старалися, а якщо копіювали імпортний дизайн, то підводила якість матеріалів і обробки. Феноменальним винятком стала «Звєзда-54».

Це копія французького апарату «Excelsior-52», хоча зірочка «на чолі», звичайно, «совєтська». Збирали їх у Москві та Харкові. Число діапазонів хвиль стандартне тих років, тобто п'ять: ДВ, СВ, КВ1, КВ2 і КВ3. Важив 15 кг, тому що лампи. Продано їх була шалена кількість – 674 тисячі!

«Турист».

Мегахіт від ризького заводу VEF 1956 року. Вироблено 300 тисяч штук! У чому причина успіху? Це перший повноцінний портативний радіоприймач у СРСР. Важив 2,4 кг і при цьому повністю побудований на ламповій схемі. Працював від батарейок 30 годин, але міг і від мережі — для цього його треба встановити на мережну підставку. Коротких хвиль не ловив, лише ДВ та СВ.

Спочатку їх робили з дерева, невдовзі перейшли на пластмасу. Коштував 310 рублів 50 копійок «старими» - цілком підйомні гроші, як і сам приймач.

«Атмосфера».

У 1952-1954 роках у ФРН та США з'являються перші транзисторні радіоприймачі. Це докорінно перевертає всю індустрію, та й побут людей теж.

1959 р. до клубу транзисторних країн увійшов СРСР: почали виробляти серійний радіоприймач «Атмосфера». Розробили його у Ленінграді. Апарат працював 60 годин від батарейок і важив всього 1,35 кг. Коштував 40 рублів і був справжнім шиком. З того часу й повелося говорити в побуті не «радіоприймач», а «транзистор».

З мінусів: був дуже тихим, вихідна потужність всього 150 мікроватів. Тож зручніше його було слухати, притуливши до вуха.

«Спідола».

Ще один революційний для СРСР апарат з'явився у 1960 році. Коштував серйозні гроші — 73 рублі 40 копійок, конструктивно та функціонально був близьким до ідеалу. Без батарейок важив 2,2 кг. З цього моменту ризький завод VEF остаточно став лідером у виробництві радянських побутових радіоприймачів.

За кордон його теж продавали - під назвою «Convair-1» і з розширеним діапазоном хвиль.

«Нева».

Перші кишенькові радіоприймачі у СРСР з'явилися 1958 року, але їх випускали зовсім у невеликих кількостях. А ось «Нева» пішла у серію та «породила» кілька нащадків. Важила 310 г та працювала від батарейки «Крона».

«Маяк».

Якоїсь миті на радянських маркетологів зійшло натхнення. Жарт: у СРСР не було маркетологів. Але натхнення було. 1965 року був випущений перший декоративний радіоприймач «Маяк» у вигляді Останкінської телерадіовежі. Ідея прижилася, і згодом у продажах з'являлися й інші сувеніри.

«ВЕФ-201».

«ВЕФ-201», як і подібний до нього «ВЕФ-202», — мабуть, головні «пахарі» 70-х років. Випускалися шаленою кількістю, були надзвичайно надійними і голосистими, хоч і коштували чималих грошей — менш ніж 100 руб.

«Ленінград-010-стерео».

Справжній хай-енд у світі радянського радіо. Стереофонічний апарат вищого класу надійшов у продаж 1979 року. Ловив дев'ять радіодіапазонів, включаючи УКХ. Функціонал топовий, як і ціна, - 375 рублів. І це саме радіоприймач, а не стереокомплекс із магнітофоном та вертушкою!

Ціни на радіоприймачі в СРСР значно варіювалися в залежності від класу складності пристрою, його типу (ламповий або транзисторний) та року випуску.

У 1950-х роках ціна на стандартний приймач могла становити 180-212 рублів (до деномінації 1961 року, що відповідало б 18-21 руб. пізніше). Висококласні радіоли (наприклад, «Симфонія») коштували значно дорожче – понад 300 рублів. Радіоприймач «Сюрприз», 1957 рік, ціна - 473 руб. 50 коп. (до деномінації рубля).

Орієнтовна вартість популярних моделей (після реформи 1961 року):

Портативні транзисторні (переносні):

«Альпініст» (масова серія): близько 28-32 рублів.

«ВЕФ» (VEF-201, 202): одні з найпопулярніших приймачів середнього класу коштували близько 90-100 рублів.

«Океан-209»: висококласний портативний приймач коштував 135 рублів у 1975 р.

«Спідола»: ранні моделі коштували в районі 73 рублів.

Малогабаритні (кишенькові):

«Селга», «Сокіл»: ціна варіювалася від 30 до 45 рублів.

«Мир» (мікроприймач): міг коштувати близько 40-50 рублів.

Стаціонарні лампові та радіоли:

Перша радіола в СРСР — СВГ-К (рос. супергетеродин всеволновый с граммофонным электропроигрывающим устройством, консольный) була випущена Олександрівським радіозаводом 1938 року. Останньою серійною радіолою на просторі колишнього СРСР стала «Серенада РЕ-209», випущена в 1992 році Владивостоцьким заводом «Радіоприлад».

Стаціонарні лампові радіоприймачі та радіоли в СРСР (1950-1970-і рр.) були основними джерелами інформації та розваг, поєднуючи приймач, підсилювач та програвач платівок у дерев'яних корпусах. Популярні моделі, такі як «Рігонда», «Симфонія», «Естонія» або «Латвія», відрізнялися високою якістю звуку завдяки використанню радіоламп. Використовувалися як домашні мультимедійні центри, часто ставали елементом інтер'єру.

До 1960-х років радіоли в СРСР були мало поширені, а в кінці 1960-х років і пізніше ламповими радіолами обзавелася практично кожна сім’я. В кінці 1970-х років, у зв’язку з широким застосуванням напівпровідникових приладів і поширенням компактних транзисторних радіоприймачів, популярність радіол стала падати. Вони поступилися місцем іншим комбінованим пристроям – магнітолам з компакт-касетами, а пізніше – пристроями, що містили програвач оптичних дисків або цифровий програвач.

«Сакта» — легендарна радянська лампова радіола I класу, що випускалася Ризьким радіозаводом імені О. С. Попова з 1959 по 1964 рік. Вона стала першим виробом заводу, що вийшов на міжнародний ринок і здобув срібну медаль на виставці Expo-58 у Брюсселі.

Мало хто знав у той час, що в радіолі «Sakta» було закладено можливо випадково, а можливо й спеціально, маленька ідеологічна хитрість для тих, хто хотів слухати закордонні станції. При натисканні клавіш діапазонів КВ-1 і КВ-2 одночасно включався діапазон 19 м.

Радіола “Рігонда-стерео”. Модель 1964 р. - перша радянська стереофонічна радіола.

Деякі моделі радіол (СРСР):

Білорусь-103.

Вега-312.

Вікторія-001-Стерео.

Гамма.

Латвія.

Мрія.

Рігонда.

Сакта,

Симфонія.

Сіріус.