середа, 22 березня 2023 р.

СЛОВАЦЬКА ТА ЧЕСЬКА КАРТОГРАФІЧНІ ШКОЛИ (XIX ст. – перша пол. ХХ ст.) та УКРАЇНА

 1804 р. «Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини» на 60 аркушах в кишеньковому форматі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» є першим атласом Королівства Угорщини кишенькового розміру. Його творцем був Ян Матей Корабінскій.

Ян Матей Корабінский (словац. Ján Matej Korabinský; 1740, Прешов — 1811, Братислава), словацький вчений, засновник словацької статистичної географії, картограф, історик, енциклопедист, педагог, журналіст. Корабінскій був професором кількох вищих навчальних закладів, викладав богослов'я, філософію й математику.

У 1786 в Братиславі видав енциклопедичний за формою — географічно-історичний Лексикон Угорщини (Geographisch-historisches und Produkten-Lexikon von Ungarn). У ньому містяться основні топографічні, демографічні, етнічні, політичні, адміністративні, економічні та культурно-історичні дані всіх районів країни, а також географічні карти, які склали повний атлас Австро-Угорської імперії. У Лексиконі наведені найменування, місцеперебування та власність місцевих муніципалітетів, історичні дані, описано більшість представників мінерального, рослинного і тваринного світу всіх районів імперії, сільське господарство і промисловість, мануфактури і ремесла, лікарські та термальні джерела, корисні копалини, наукові та мистецькі пам'ятки. У реєстрі наведені німецькі, угорські, латинські, хорватські, румунські та словацькі назви міст і сіл. Друге видання Лексикону Угорщини було опубліковано в 1801 р. у Відні.

У 1791 р. видав Географічну карту Угорщини.

Атлас містить видруковані з мідних гравіювальних пластин карти 58 комітатів (жуп) тодішньої Угорщини. На всіх картах також представлені герби комітатів. Масштаб вказано в милях. На кожній карті показані вільні королівські міста, єпархії, села, ринкові площі, замки, руїни, маєтки, поштові відділення, церкви (католицькі, протестантські, реформаторські й грецькі православні), а також позначені народності за допомогою різних символів. Це один з перших випадків, коли подібні спеціальні позначення для різних народностей, включаючи русинів (українців), німців, угорців, словаків і волохів, використовувалися в географічній праці, опублікованій в Австрійській імперії. Атлас складений німецькою та угорською мовами, але в деяких випадках географічні назви наводяться українською мовою, наприклад: Nelipino, Szaszovka, Holubine, Hankovicza; словацькою та ін. .На останній сторінці атласу міститься покажчик географічних назв, а також дається розшифровка географічних символів, що були використані на картах.

В атласі українські населені пункти розміщені по всій території Угорського королівства (позначені Х-подібними хрестиками). Назва українців в легенді атласу – RUSZEN.

Угорська Русь (теперішня Угорщина) – прабатьківщина Українців.

Міськов І. О. “RUTHENI”, “DUX RUIZORUM”, “MARCHIA RUTHENORUM” У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ ТА УГОРЩИНІ. 2009:

«Потисся після загарбання Стефаном І зберегло якусь частину колишньої самостійності, утворюючи удільне князівство. Першим удільним князем Потисся був син Стефана І – Емерик. Видно, підкорені русини Потисся не здавалися. З історичних подій випливає, що Емерик стояв на стороні поневолених русинів і захищав їх східний обряд. Очевидно, саме тому в середині 1031 року його усунули німецькі латинські ченці, що панували вже при дворі старого і хворого Стефана І, підтримувані Гізелою II. Стефанові І було сказано, що його син Емерик помер, розірваний на ловах диким вепром. Конкретних фактів про Емерика дуже мало. Одні дослідники пишуть, що він був заручений з візантійською принцесою, що й було причиною його усунення. Інші вважають невідомим походження його нареченої. Ряд дослідників дотримуються думки, що Емерик був одружений, але жив у дівственному подружжі, що він був зразком “целебса – неодруженого латинського духовника”. Скоріше за все, Емерик був вбитий як прихильник східного обряду русинів.

Пізніше королі призначали своїх синів намісниками Потисся з титулом “Князь Русинів”. Так, король Андрій І (1047 - 1060 рр.) призначив свого брата Белу; король Соломон І (1063 - 1074 рр.) у 1064 році – Гейзу І; король Коломан (1095 – 1116 рр.) у 1095 році – Альмоша. Всі вони мали титул “Дукс Рутгенорум”.

Потисське руське удільне князівство в перших роках мадярського королівства було частиною держави з певними самостійними правами. Син Бели IV (1235 – 1270 рр.) був ще “руським князем” на землях на схід від Дунаю в Карпатах і Семигороді. Але король Бела IV втручався в справи сина, внаслідок чого спалахнула війна між батьком і сином, яка закінчилася битвою у 1265 році не на користь короля.

Цю боротьбу використали мадярські феодали, зискуючи великі маєтки за допомогу тій чи іншій стороні.

Руська єпархія Потисся обіймала всю область Потисся. Ще в ХІІ ст. її називали єпархією руською – “епіскопус Віарх, куюс седес діцітур Оросіенсіс”. Після того, як її зайняли латиняни, й вона була перенесена до Великого Варадина, тоді очевидно, створилися інші руські єпархії. Можливо, й раніше існуючі єпархії перебрали управу вірними Потисся.

Отже, в часи Стефана І Потисся називали руською країною “Мархіа Рутгенорум” – Потисська Русь (Пап, 2001, с.263-265).

В. Шандор, посилаючись на раніші праці С. Папа, цитує останнього: “Культурний і релігійний вплив Київської Руси на Угорщину не є досі належно досліджений. Слов’янські апостоли Кирило й Методій в дорозі до Великоморавської держави зупинились в роках 863 – 864 на території “Історичного Закарпаття”, охрестили й дали йому перше священство й єпископа.

Первісне християнство, заведене у Великоморавській державі Кирилом і Методієм, до якої належала й Паннонія, мало рішаючий вплив на те, що мадярські правителі приняли християнство з Візантії, а не з Риму. Проти Візантійського обряду вели німецькі церковні кола жорстоку боротьбу. Активно їм в цім допомагала друга дружина короля Стефана Ґізела II, німкеня, (перша була теж Ґізела). Син Стефана Емерик, князь Русинів, помер підозріло нагло дня 2 IX 1031, шість днів перед його коронуванням королем Угорщини. Дальший кривавий розвиток подій в Угорщині в боротьбі проти східновізантійського обряду вказує на те, що смерть Емерика спричинив не дикий вепр, але змова його мачухи разом з німецькими латинниками, які уважали християн візантійського обряду - поганами” (Шандор, 1992, с.41).

У колективній праці “Нариси історії Закарпаття” сказано: “Оволодівши всією територією Карпатської Русі, угорські правителі прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали Руською маркою (Marchia Ruthenorum), а окремих князів, які очолювали адміністрацію, називали князями руськими, повноваження угорських єпископів не поширювалися на католицьку церкву, то пізніше в Карпатській Русі була запроваджена загальноугорська адміністративна система, яка перетворила край в одну з провінцій Угорщини. У ХІІІ ст. замість Карпатської Русі дедалі частіше вживається вираз “Угорська Русь”, яку згодом почали називати Північною Угорщиною чи Верхньою Угорщиною” (Нариси, 1993, с.54; Обличчя, 2001, с.33).

Протилежної думки притримується Й. Кобаль: “Одним із аргументів на користь існування на Закарпатті якогось територіального утворення українського (руського) населення уже при перших угорських королях (XI ст.) є повідомлення однієї з німецьких хронік (“Гільдесхаймських анналів”) під 1031 роком про смерть сина угорського короля Іштвана І Святого Імре, який мав титул dux Ruizorum. Наведений пасаж більшість вітчизняних і деякі зарубіжні дослідники інтерпретують таким чином, що Імре був князем окремої території, заселеної руськими (Ducatus Russorom за І. Контратовичем)... Нарешті, окремі історики, притримуючись думки, що Імре дійсно був зверхником над руськими, що проживали компактно, бачать цю територію, однак, не на північному сході Угорського королівства, а на західному пограниччі (Oroszvar, сучасне Rusovсе).

У зв’язку з проблемою локалізації руських, зверхником над якими нібито був Імре, син Святого Іштвана, привертає увагу повідомлення про “Marchia Ruthenorum”, тобто “Руську марку”, яке збереглося в “Життєписі архиєпископа зальцбурзького Конрада” (“Vita Conradi archiepiscopi Salisburgensis”, XII ст.): “Nuntius ad regem (Ungarie) dirigitur, qui tunc in Marchia Ruthenorum morabatur”».

Святослав Семенюк. УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ.  2011 р.

УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ В УГОРЩИНІ (Угорська Русь, Паннонія):

«Угорщина – свята земля для кожного європейця, а тим більше для слов’янина та українця. Це тільки здається, що різні індоєвропейські етноси з’явилися на цей світ у різних точках планети на величезному просторі від Атлантичного до Тихого океану. На жаль, лише фахівці з етногенезу знають, що усі вони народилися на невеликому клаптику землі в центрі Європи, який тепер називають Угорщиною, і згодом розійшлися у різні боки, набуваючи тих рис і ознак, які притаманні їм нині. Не варто шукати їх Прабатьківщину десь на Дніпрі, Уралі чи Індії, етногенез базується на діалектиці протилежностей, і тому точка індоєвропейського етногенезу може бути лише одна, а не декілька.

Для українців-русинів-словенів це місце на карті Європи має бути подвійно святим, адже в Угорщині ці етноси не тільки зародилися в спільній загальнослов’янській масі (VII ст. до н. е.), а й утворилися (І—II ст. н. е.) і прожили аж до IV ст., тобто для частини русинів це є не тільки Прабатьківщина, а й Батьківщина, тому що, як вважав Нестор, звідси «пішла земля Руська».

У III ст. вони почали поступово покидати Угорщину, в V ст. переважна їх більшість сконцентрувалася на території Польщі, в VI ст. вони з’явилися на Дністрі і лише у VII ст. (! !) — у Придніпров’ї.

Хоча на час появи мадяр в кінці IX ст. з усіх руських племен в Угорщині залишилися лише білі хорвати та незначна частина дулібів, але це був такий чисельний союз племен, що вони займали не тільки свою стару етнічну територію на півночі цієї країни, а й колонізували район озера Болотон (Балатон) і землі вздовж течії річок Корос, Морос, Темош.

Саме тоді, в IX ст., утворилася Київська Русь, і Угорська Русь відійшла в тінь, хоча її мешканцям довелося пережити не менш бурхливі часи і витримати такі випробовування, яких не знала навіть Наддніпрянщина. Лише Нестор на поч. IX ст. поцікавився, «звідки пішла земля Руська?», а потім про Прабатьківщину забули, хоча русини і руські села існували тут аж до XX ст.

Тут кожен камінь пов’язаний з нашою прадавньою історією. Разом із тим, Угорщина - це не тільки наше минуле, а й, як це не парадоксально, — наше майбутнє, адже саме тут створювався генотип нації, закладалися основи її мови, культури, характеру, ментальності, зароджувалися фундаментальні процеси, які мають своє продовження у майбутньому. Саме тут, уважно вивчаючи минуле, ми можемо передбачити наше майбутнє.

Кожне місто, кожне село, кожна окрема місцевість в Угорщині надзвичайно важливі для нас, адже тут відбувалися події, пов’язані з українською історією, формувалися процеси і явища, які мають продовження у нашому сьогодніш­ньому житті, хоча загал українців про це і не здогадується, оскільки Угорська Русь досі є для українців «tегга іncognito».

1846 р. в чотирьох комітатах Закарпаття за переписом проживало 468 838 осіб, з яких 235 266 – українців-русинів, 119 816 – угорців, 64 917 - румунів, 24 589 – євреїв, 13 857 – словаків, 10 351 – німців. За  даними 1913 р., на території Угорщини, не враховуючи Хорватію та Словенію, налічувалось 63 комітати/жупи, з них на території Закарпаття знаходилось 4 комітати/жупи, а саме: комітат/жупа Берег, комітат/жупа Мараморош, комітат/жупа Угоча і комітат/жупа Уж (Унг). Всі зазначені комітати/жупи в XVIII-XIX століттях підпорядковувались Угорському королівському намісництву, що знаходилося спочатку в м. Пожоні (Братиславі), а пізніше – в м. Буді.

Ужанська жупа.

Комітат/жупа Уж (Ung vármegye) (ХІІ ст. – 1919 р.), межував з комітатами Берег, Саболч, Земплін, на півночі з Галичиною. Площа комітату/жупи Уж (Унг) – 3229 кв. м, Внаслідок переведення початкових шкіл з української мови на угорську протягом 19 століття — з 1810 по 1910 роки більш ніж удвоє знизилась частка русинів-українців у населенні комітату Унг. 1810 року їх було тут 88,5 %, 1840 — вже 53,6 %, а у 1857 — лише 51,0 %. 1910 року українців залишалося вже тільки 38.1 %. Населення 162 000 (за даними перепису 1910 року), в тому числі 61 700 українців (русинів), 53 824 угорців, 36 300 словаків, 17 000 євреїв. Це було наслідком мадяризації та словакізації русинів-українців.

Березька жупа.

Комітат/жупа Берег (Bereg vármegye) був створений в 1261 р., до 1918 р. входив до складу Угорського королівства. Як показують переписи до кінця XVIII століття Берег був заселений ще переважно русинами-українцями. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську, в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю.

Угочанська жупа.

Комітат/жупа Угоча (Ugocsa vármegye) (1210-1920 рр.), найменший в Угорському королівстві, що складався в середині ХІХ століття з 4 округів. Комітат/жупа Угоча межував з комітатами Берег, Сотмар, Мараморош, площа 1191 кв. м. адміністративний центр м. Великий Севлюш (Nagy Szőllős). Переважна частина Уґочі була заселена русинами — українцями, жили також угорці, євреї, нечисельна громада німців та на півдні невелика група румунів. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю. Населення – 91 800 осіб (за даними перепису 1910 р.), з них 42 700 угорців, 34 400 русинів, 11 800 євреїв, 9 700 румунів.

Марамароська жупа.

Комітат/жупа Мараморош (Mármaros vármegye) знаходився в північно-східній частині Угорського королівства (1303-1918 рр.). Населення на початку ХХ ст. понад 300 тис. осіб, в тому числі русинів – 44,6 %, румунів – 21 %, німців – 15 %, угорців – 11 %, решта євреї, словаки та інші. Північна Мармарощина тепер належить Україні і більшість населення становлять українці. Попри довгі роки румунізації на території Південної Мармарощини досі зберігається українська мова і в місті Сигіт діє український ліцей. Майже все населення краю можна назвати нащадками українців, але знають, а тим паче визнають своє українське коріння мало.

Павел Йозеф Шафарик (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861), видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. Засновник наукової славістики. Свої твори писав переважно чеською та німецькою мовами. Карта «Slovanský zeměvid» була частиною виданої П. Шафариком у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»), яка заклала основи слов'янської етнографії й мала великий успіх.  Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія  витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 році, а третє — у 1843 році. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Розмір мапи 44 х 51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду - у правому, етнічну карту півночі Росії (9 х 14 см) - у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. Перше видання мапи мало наклад 600 примірників.  Розфарбовані ці примірники були від руки.

На цій карті чи не уперше виділені серед слов'янських народів «малоруси» (українці), які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вірогідно збігається з українським етномовним простором на першу половину XIX ст.  На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.

На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-х рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».

П. Шафарик визначає українсько-польську етнографічну межу від Ракова до Улянова, далі на південь через Лежайськ і біля Городиська під Березів; звідтіля, обійшовши Жизнів, Високу і Братківку, він нагинає її до Будини, через Дуклю, Жмигород, на південь під Горлиці й Грибів до с. Розтоки на Попраді, поминаючи села Шляхтову, Чорноводу, Біловоду і Явірки, до Пивничної й Лелюхова на півден­ному сході [УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.].

Праця П. Шафарика була перекладена російською, польською та німецькою мовами. Переклад російською мовою «Славянское народописанiе» надрукований  в 1843 р. у Москві. Російський переклад здійснив відомий український славіст О. Бортнянський.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними. Учений вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією та Австрією).

З різними доповненнями етнографічна карта П. Шафарика перевидавалася у західноєвропейських довідкових та навчальних виданнях – спочатку німецькомовних, а згодом французьких та інших. Зокрема, точно за П. Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи у німецькому навчальному атласі Генріха  Берґгауса (1847). Аналогічно виглядають ареали проживання народів і на французькій “Етнографічній карті Росії” (1852).

Поряд з українцями, великорусами й білорусами П. Шафарик, за мовним критерієм, виокремлює і “новгородців”. Пізніше вони зникнуть з етнографічних карт. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”. Отже, мова йде не про три, а чотири східнослов’янські народи.

Український народ – найстарший. Білоруський, псково-новгородський, московський (російський) етноси фактично постали як відгалуження від українського, і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Пізніше псково-новгородці були асимільовані московитами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІV Грозного. 1478 р. московити обложили Новгород, після чого відбулося остаточне включення Новгородської землі до Московського князівства. Велику частину новгородців було вирізано, більшу половину купецьких сімей вивезено до Московії. На місце корінних жителів - новгородців були завезені московити.

Павел Шафарик був одним із ініціаторів скликання Слов’янського конгресу в Празі у 1848 р. У цьому представницькому заході взяли також участь галицькі та закарпатські українці (русини) з Австрійської імперії. Під час Конгресу вони заявили про належність русинів з Австрії до “15-мільйонного малоруського народу”, що проживає у Російській імперії. Ними ж було підняте питання про необхідність виокремлення власної адміністративної одиниці в Австрії шляхом поділу коронного краю Галичина на польську та українську (русинську) частини.            

Фрагмент тексту російського видавництва книги 1843 р. (за Александр Клещевский. Павел Шафарик о русском народе и наречиях (диалектах) русского языка): «§ 8. Нарѣчiе Малоруское.  Объемъ. Это пространство Малорускаго нарѣчiя зключаетъ въ себѣ, въ Росiи: губб. Волынскую, Кiевскую, Черниговскую, Полтавскую, Харьковскую, часть Воронежской (около четверти), Екатеринославскую, Херсонскую, Таврическую, землю Черноморских Козаковъ, Подольскую и часть Бесарабiи; въ царствѣ Польскомъ: часть губб. Подляской и Люблинской; въ королевствѣ Галицко-Володимiрскомъ округи: Перемышлевскiй, Львовскiй, Жовковскiй, Золочевскiй, Тернопольскiй, Березинскiй, Самборскiй, Сяноцкiй, Стрыйскiй, Станиславскiй, Коломiйскiй, Чортковскiй, и части Решовскаго, Ясельскаго, Ново-Сяндецкаго и Черновецкаго или Буковины; въ королевствѣ Угорскомъ: большую часть округовъ Берегскаго, Угварскаго, Угоцкаго и Мармарошскаго, а меньшую Земпенскаго и Шарышскаго, не упоминая уже о поселенiяхъ, разсѣянныхъ по другимъ округамъ. Внѣ этого пространства Малоруское нарѣчiе слышно еще въ слободахъ Русиновъ въ Угрiи, находящихся въ округахъ передъ и за Тысой (двѣ слободы даже въ Бачкой: Куцура и Керестуръ, и одна, Шидъ, въ округѣ Сремскомъ за Дунаемъ), въ Молдавiи, Валахiи, Бесарабiи и Таврiи. …» (с. 20, 22-23). Областныхъ, особенныхъ, названiй въ Росiи не столько (Украина, Украинцы, Запорожцы и др., Постольницы въ Подлѣсьѣ на лѣвомъ Бугѣ, всѣмъ извѣстны и отчасти уже устарѣли) сколько въ Галицiи и Угрiи. Такъ Лемки въ прежней Сяноцкой землѣ и уездѣ Бѣцкомъ, отрасль коихъ, въ сѣверной Угрiи, на верхней Ондавѣ, Крайняки; Бойки -  въ Зидачевской и Галицкой земле, родина коихъ называется Подгорьемъ (Пидгирье); Гуцулы – въ краѣ Куты и Покутье, вѣтвъ коихъ Чеваки подъ горами на Тересвѣ; Ополье (Опилье), иначе земля Львовская, гдѣ Гривняки, Долы около Перемышля и Ярославля и т.д. число настоящихъ Малорусовъ простирается  до 13,144,000 душь; изъ нихъ 10,370,000 принадлежатъ Росiи, а 2,774,000 Ракусiи (Австрiи), т.е. 2,149,000 въ Галицiи; и 625,000 въ Угрiи. Изъ этого числа 10,154,000 христiяне Восточнаго или Греческаго исповѣданiя, а 2,990,000 того же самого, только соединеннаго съ Римскою Церковью, отчего они и называются Унитами или, по-Славянски, Унiятами, именно въ Ракусiи 2,774,000, и 216,000 въ царствѣ Польскомъ.» (с. 23-24)».

У Празі 1868 р. чеський етнограф та історик Карел Яромир Ербен (Karel Jaromír Erben; 1811–1870) видав етнографічну «Карту слов’янського світу» (Мара Slovanskèho Svèta), складену на підставі власного польового етнографічного матеріалу. Автор використав також карти П. Шафарика, французького мандрівника Г. Лежана і М. Ф. Мирковича. Масштаб – 1:6 400 000. Українські етнічні території охоплені лише частково. Це, зокрема, Буковина (Чернівці, Хотин), Бессарабія (Одеса), частково Поділля (Бар, Умань). Український етнос у легенді позначено як Rusovi. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, відображено розселення дев’яти інших народів. Щодо українсько-молдавського (К. Ербен виділив тільки румунів) прикордоння автор допустив багато помилок. Українсько-румунську (молдавську) межу він провів через Хотин, Балту, Чернівці зачислено до румунської етнічної території тощо. Однак австрійське географічне товариство високо оцінило наукову вірогідність  його карти.

1912 р.  Любор Нідерле (Lubor Niederle; 1865–1944), видатний чеський археолог, етнолог, етнограф та історик-славіст, дослідник слов'янської старовини, член Чеської Академії Наук і Наукового Товариства у Львові, професор Карлового університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Карта - Národopisná mapa Slovanstva» (Етнографічна мапа Слов’янства). Видавництво Прага. Масштаб 1:3 700 000, формат 45 x 56 см. Карта створена на основі статистичних даних переписів Австро-Угорської імперії, Болгарського Царства, Німеччини та Російської імперії. На мапі показані лише етнічні ареали слов'янських народів. Українськими є Кубань, Підкавказзя, Слобожанщина, Донщина, Берестейщина, Пінщина, Підляшшя і Лемківщина.

«Етноґрафічна карта славянщини» – версія українською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле. Рік видання між 1912 р. і 1930 р. 

1915 р.  «Этнографическая карта славянскаго мира» – версія російською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле. Українці позначені як «Малоруссы». В правому куті карти міститься карта-врізка «Етнографічна карта Сибіру».

1915 р. Мапа «Přehledná národopisná mapa Ukrajiny» створена за мапою «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле 1912 р.

10 вересня 1919 р. Карпатська Русь увійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. Остаточно статус території був підтверджений Тріанонським договором 1920 року. Там було створено окрему автономію т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну» (назва з 26 жовтня 1938 р.). Конституція Чехословаччини, прийнята 29 лютого 1920 р. ввела в ужиток назву «Підкарпатська Русь» і, починаючи з цього часу, таку назву використовували у всіх офіційних відносинах.  Між Підкарпатською Руссю і Словаччиною 1919 р. провели «тимчасову» межу — кілька км на захід від р. Уж, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км² української суцільної етнічної території та близько 100–120 тисяч українського населення.  Невелику частину Закарпаття (на південь від р. Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина) приєднали до Румунії. Проте до Підкарпатської Русі прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території.

У 1939–1944 pp. державний кордон між Словацькою Республікою й Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на захід від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним складом населення а також прагненням мати спільний кордон з Польщею; до Угорщини приєднано 1 700 км² території з 70 000 населення, у тому числі 38 000 українців.

Інтелігенція низинних районів Закарпаття до назви русин почала зголошуватися тільки у XX столітті під впливом галицьких видань. Масовому поширенню етноніма русин закарпатці зобов'язані чехословацькому режимові міжвоєнних років. З утворенням Чехословацької республіки та входженням Закарпаття до її складу празький уряд, керуючись політичними мотивами, фактично нав'язав закарпатцям етнонім русин та незграбний прикметник русинський як офіційні назви (галичани на той час уже масово називали себе українцями), аби демонструвати світові, що закарпатці – це не той народ, який живе на північних схилах Карпат, над Дністром, Дніпром і далі. Для придбаних земель Прага вже 1919 року придумала й нову назву (Рodkarpatskа Rus), скомпонувала для них герб, до якого, крім українських традиційних синьо-жовтих кольорів, внесла і російський триколор, затвердила гімн на текст вірша невстановленого автора "Подкарпатскіє русины, оставте глубокій сон", музику до якого написав місцевий русофіл проугорської та пропольської політичної орієнтації Степан Фенцик [Чучка, 2013].

1931 р. Чехословацька карта «Pomery Národnostni». Видавництво: «Vojenský zeměpisný ústav v Praze».  На карті виділено (способом кольорового фону і ареалів) вісім основних етносів, що проживали в країні. Словаки і чехи об’єднані в одну національність – чехословаки. Українську народність позначено як RUSKA. Присутність українських етнічних островів зазначена у Східній Словаччині. Етноси на карті подано лише в межах Чехословаччини.

Словаки і чехи українців здебільшого називали Rusínmi, Rusnákmi.

У міжвоєнній Чехословаччині  переписи населення відбулися у 1921 р. та 1930 р. За даними перепису 1921 р. у всій  Чехословаччині проживало 461 849 осіб російської, малоруської (української) національності. Відповідно у 1930 р. таких було 549 169 осіб. На території Словаччини (без Підкарпатської Русі) у 1921 р. проживало 85 628 українців, а в 1930 р. – 91 079. У графі про національний склад українців записували як ruskej, maloruskej (ukrajinskej).  На час першого офіційного чехословацького перепису людності (1921 р.) у Закарпатті жило 604, 670 громадян. Із них русинами (за тодішньою термінологією) записано 370 тисяч, тобто близько 60 відсотків. Однак цей перепис, щонайменше стосовно місцевих українців чи, як їх тоді офіційно іменували чехословацька влада, русинів, не відображає об'єктивної картини з кількох причин [Копчак, 1977].

По-перше, той перепис навіть не передбачав окремої рубрики для національності українець. По-друге, особи, що здійснювали той перепис, робили це несумлінно. За Д. Ріхардом (1927 р.), по тих населених пунктах, у яких функцію вповноваженого по перепису виконував русофіл (а тим більше – росіянин-біженець), місцевого корінного закарпатця записували до переписного листа як росіянина, а якщо ні, то – як русина. Однак того ж таки русина уповноважений міг самовільно записати й чехом чи угорцем. До того ж необхідно враховувати й те, що більша частина корінних українців була ще неграмотною в ті роки. За даними Д. Ріхарда, 60 відсотків людей краю, старших віком за 6 років, на ту пору не вміли ні писати, ні читати .

За даними статистики 1930 р., до російської, малоруської (української) національності (саме так наведено у бланку) присутність українців зазначена у всіх тодішніх 78 округах Словаччини. Найвищі дані наведені у східнословацьких округах. На першому місці Меджилабірецький округ, там з-поміж 20 472 осіб 15 829 належали до російської, малоруської  (української)  національність, що становило 77,32% населення. У Снинському округу серед 32 814 жителів 20 118 громадян – українці, тобто 61,31% населення. У Стропківському округу, з-поміж 30 099 жителів українців – 17 316 осіб (57, 53%). А у Вишньосвидницькій експозитурі цього округу  з 14 490 жителів – 11 663 українців (80,49%). Бардіївський округу – з-поміж 39 593 жителів – 13 505 осіб української національності. Старолюбовнянський округ – з-поміж 23 205 жителів – 13 318 українців (27,21%). Сабинівський округ –  з-поміж 40 159 жителів  – 6 968 українців і т. д.

1933 р. Чехословацька карта «Národnostni mapa republiky Československé». Масштаб 1 : 2 500 000. Карта складена на основі статистичних даних 1930 р.  На карті виділено (способом кольорового фону і ареалів) сім основних етносів, що проживали в країні. Словаки і чехи об’єднані в одну національність – чехословаки. Українську народність позначено як RUSOVE. На карті показано межі регіонів: Чехія, Моравія, Словаччина та Підкарпатська Русь. В таблиці наведено статистичні дані по національному й релігійному складу населення по кожному із цих регіонів. Присутність українських етнічних островів зазначена у Східній Словаччині. Етноси на карті подано не лише в межах Чехословаччини, а й в прикордонних районах.

1936 р. «Географічний атлас» (німецькою мовою). Виданий для німецькомовних шкіл Чехословаччини. Автор: др. Лоренц Пуффер (Lorenz Puffer), професор державної вищої гімназії у B. Budweis (нині – Чеських Будійовіцах). Атлас вміщує 191 карту, 60 інших матеріалів.

Опис атласу подаємо за Володимиром  Піпашом «Атласом по «русинству» з доповненнями автора.

Перша карта «EUROPA. Volkerkarte» (про народи Європи).

Українці названі «Kleinrussen» (малоруси), разом із «Weißrussen» (білорусами) та «Großrussen» (великорусами) включені до підгрупи Східних слов’ян. Етнічна територія українців збігається із тою, як її подають класики української етногеографії (Г. Величко, С. Рудницький, В. Кубійович). Згідно з картою, українська етнічна територія протягається від Старої Любовні у Словаччині та на півдні Польщі, до Донщини, Вороніжчини, Поволжя та Кубані. Цікаво, що на сході вона подана як суцільна. Приміром, Вороніжчина не є архіпелагом українських «островів», як це подають сучасні етнографи, а повністю злита із українським «материком». Азовське море, згідно з картою, виглядає, як «внутрішнє українське море», навколо нього суцільна українська етнічна територія. Показано також українські етнічні «острови» на Поволжі, по сусідству із місцевостями,заселеними поволзькими німцями. Північніше, ніж це на сучасних картах, пролягають кордони української етнічної території у Білорусі, включають, окрім Берестейщини (що визнається і нині), ще й південну смугу на заході та у центрі Білорусі.

Друга карта: «CECHOSLOVAKISCHE REPUBLIK. Volker… karte».   

Значні терени Чехії та Моравії у 1930-ті рр. були заселені німцями, а не лише «прикордонні» райони у Судетах. Але протягом  1945—1946 рр. з Чехословаччини було вигнано більше 3 млн. німців. Ті, хто залишився в Чехословаччині, були піддані репресіям.

Українці на цій карті подані не малорусами, а як «Ruthenen» (Рутени). Вочевидь, що автори вважають, що це дещо різні назви одного і того ж народу (приміром, тут же іранці названі персами, турки османами). Ніякої різниці між русинами Закарпаття, Галичини, Пряшівщини, чи Закерзоння – вони не бачать. Як і наскільки далеко на Захід у Словаччині (у т. ч. із «острівцями» у Південно-Східній Словаччині) та Польщі (теж із «острівцями») тягнеться українська етнічна територія, а також у румунській Мармарощині – карта чітко демонструє.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.

1842 р. П. Шафарик

 

 

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар