середа, 15 вересня 2021 р.

Походження назви "Україна": документи та географічні карти

В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 2 000 років:

·        Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);

·        Дуліби (VI—VII ст.);

·        Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;

·        Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);

·        Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);

·        Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;

·        Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.

 

Історіографія питання

Україна або Вкраїна (давньорус. Ѹкранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 р., у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича на Посульському рубежі. У тому ж Київському літописі за 1189 р. згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя): «И еха и Смоленьска въ борзѣ и приѣхавшю же емѹ ко Ѹкраинѣ Галичькои». Смоленськ і Смоленська Земля — це не Країна. З Смоленську князь їхав на галицьку Україну, а тому літописець і росповідає про те, як він прибув до України Галицької. З XIX ст. назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю та Чорним морем, заселена переважно українцями. 

Термін «Україна» має багату історіографію. Над проблемою термінологічного розуміння назви «Україна» задумувалося не одне покоління дослідників.

Вперше пояснення терміну «Україна» давав польський історик козацько-польських війн Самуїл Ґрондський в 1672 р. («Історія козацько-польської війни»). Він написав, що Нижня та Середня Наддніпрянщина, де жили козаки, була окраїною Польщі, а через це і стала називатися Україною. Така думка дуже імпонувала польським експансіоністам А звідси підстава уважати Україну польською землею, а назву «Україна» — польською назвою.

Ця версія ввійшла у шкільні підручники з історії Польщі, на яких виховувалися цілі покоління поляків. Гімназіальний підручник 1930-х років Анатоля Левіцького зазначав: назва "Україна" утвердилася тому, що це був власне край, у розумінні, «прикордоння Польщі» (ze to juz jest koniec Polski).

Російський учений О. Шахматов спочатку теж дотримувався погляду «окраїнного» походження слова «Україна», але згодом (1919 р.) зрікся цього погляду.

Згідно з версією, поширеною в російській, радянській та частково в українській історіографії, так називали «пограничну територію»  (у (= біля) краю) (Михайло Грушевський, Лонгин Цегельський [1907], Богдан Барвінський [1916], Володимир Охримович, Іван Огієнко, Ярослав Рудницький, Євген Онацький, Зенон Кузеля, Дмитро Дорошенко, О. О. Потебня, Ю. О. Карпенко, В. А. Никонов, П. П. Толочко, В. А. Смолій, Орест Субтельний [1991] та ін.). «Окраїнну» формулу підтримував К. Гуслистий, її приймають сучасники М. Котляр та С. Майборода. Цього погляду дотримувався український емігрантський історик Омелян Прицак.

Друга версія запропонована видатним українським географом Степаном Рудницьким в його працях «Україна. Земля й народ» (Відень, 1916) і «Основи землезнання України» (Прага, 1923). На його думку, «Україна» - це межова земля Європи, кордон між Європою та Азією. Прихильниками цієї версії були відомі географи Мирон Дольницький (1892-1968) та Володимир Кубійович (1900-1985). Пояснення Степана Рудницького широкого поширення так і не набуло. Ця версія зазнала нищівної критики українським істориком Ярославом Рудницьким («Слово й назва Україна» (Winnipeg, Man. 1951), назвавши її "ще однією псевдологією" та "народною етимологією, що насправді прогомоніла майже безслідно".

За третьою версією, «україна» має значення «рідний край, країна, земля» (Б. Д Грінченко. [1909], Сергій Шелухін [1921], Ф. П. Шевченко [1979], С. Я. Єрмоленко, В. Г. Скляренко [1991], М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський [2004], Г. П. Півторак [2001], М. Дністрянський, А. Байцар та ін.).

Вже за радянського часу поширення набула думка про походження назви землі проживання свого народу «Україна» від глибоко народних і поетичних слів "край", "країна". Видатний російський історик Л. Черепнін, не відкидаючи зв'язку між словами «Україна» і «окраїна», схилявся до того, що в ті часи (XII ст. — С. М.) цей термін означав «краину» — країну (страну), рідну землю, а також «окраину», «пограничье». Народне «етнічне» начало у формуванні назви "Україна", а не "географічне пограниччя" наголосив у багатотомній «Історії Української РСР» Ф. Шевченко: термін «Україна», «Вкраїна» має передусім значення «край», «країна», а не «окраїна» [С. А. Макарчук. Етнічна історія України. 2008].

На поч. XX ст. про цю тему, хоч і побіжно, почали згадувати у своїх фундаментальних працях визначні українські історики та мовознавці – Михайло Грушевський, Агатангел Кримський та Борис Грінченко.

У «Вступних замітках» на початку І т. своєї монументальної праці «Історія України-Руси» Михайло Грушевський писав:

"Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в 16 в. Спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем 15 в. Стає таким небезпечним [……] набирає особливого значіння з 17 в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя […..].

Літературне відродженнє 19 в. Прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. […..] останніми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших літературах входить просте імя "Україна", "український", витісняючи иньші назви...".

Видатний український історик та лінгвіст Агатантел Кримський  (1907) у першому томі "Української граматики" написав про назву "Україна" таке: "Бачимо звідси, що Україною попереду звалася не вся малоруська земля, а саміно пограничні краї, котрі були близчі до половців, а потім до татар – ті краї, де потім була Козаччина. Як настала ж Козаччина, то терріторія "України" значно поширшала – і з правого, і з лївого боку Дніпра."

У Бориса Грінченка (Словарь української мови, 1909) - «Україна, ни, ж. 1) — країна.»

Згодом почали писати окремі дослідження на цю тему. Лонгин Цегельський - брошура "Звідки взяли ся і що значать назви "Русь" і "Україна" (1907, Львів), яка була перевидана 1917 р. у Вінніпезі "Українською видавничою спілкою в Канаді". У Відні 1916 року вийшла друком праця Богдана Барвінського "Звідки пішло імя Україна" де докладно проаналізована історія та етимологія назви "Україна", її вживання та походження.

Іван Огієнко висловив такі міркування з цього приводу у своїй праці «Історія української літературної мови». Про перший вжиток слова «україна» у Київському літописі він пише так: «В якому саме значенні вжито тут слово Україна, трудно сказати, — може, так названо граничну Переяславську землю; але не виключено, що тут це назва й ширша — й землі Київської. Взагалі в давнину слово „україна“ визначало якусь землю, сторону, край. Другу згадку про Україну цей же Літопис подає під 1213 роком, розповідаючи, що князь Данило „прия Берестий, і Угровеск, і Верещин, і Столпє, Комов і всю Україну“. Тут Україна визначає певне окреслений край. Зазначу ще, що церковнослов'янське „пріиде в предѣль (грецьке ρια = краї) іудейскія“ Пересопницька Євангелія 1556 р. перекладає: „пришол в україни иудейския“.

Основоположником третьої версії слід вважати Сергія Шелухина (1864–1938) – українського вченого, видатного юриста та історика. У 1921 р. , у Відні, вийшла друком його невеличка брошура "Назва Україна (з картами)". У ній Шелухин  стверджував, що  "...назва терріторії Україною не менш стародавня, як назва Руссю. Слово Україна місцевого простонародного походження і в своїй появі звязане з терріторією...". На думку С. Шелухина, "Слово «Україна» — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значення...". 1936 р. у Празі вийшла друком ще одна його книга на цю ж тему «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів». С. Шелухин у ній вже писав, що назва «Україна» давніша за назву "Русь", що це "імя рідне словянське, утворене собі народом для означення себе й своєї території, свободи, незалежности, боротьби проти поработителів і ворогів народної свободи". Версія, висловлена та активно пропагована С. Шелухиним,. Р. Смаль-Столький (Свобода, 1959, ч. 166), як і С. Шелухін,. первісне значення  слова “Україна“  пояснює як «вкраяну, наділену землю».

Частково думку С. Шелухіна поділяв український мовознавець у США Пантелеймон Ковалів (1898–1973), щоправда, відкидаючи пояснення Шелухіна, який первісне значення слова «Україна» розумів як землю "вкраяну в своє посідання і свобідне володіння організованою силою мечем і шаблею". "Таке фантастичне пояснення – пише Ковалів – […..] не має над собою ніякого наукового грунту, але "краяння землі", "вкраяна земля" в розумінні – розділювання землі на окремі шматки, таке пояснення ґрунтується не тільки на фактах минулого, але й на живих фактах сучасної дійсности." Трактування Коваліва згодом підтримали видатні українські мовознавці В. Скляренко та Г. Півторак.

1948 р. український мистецтвознавець Володимир Січинський в німецькому місті Аусбурзі видав книгу «Назви України» – невеличку брошурку, у якій коротко описав походження та історію вживання назв «Роксоланія», «Русь», «Малоросія» та «Україна». У розділі, присвяченому Україні, він фактично підтримує Шелухіна, пишучи: «Україна», як назва географічна і збірно національна, в протилежність до назви «Русь» була завжди чисто-народньою, глибко-інтимною і соборною. Ця назва містить в собі поняття про окрему географічну одиницю, окрему землю, з якою органічно звязане історичне життя народу». Проте примітна ця книга не цим. Окрім даного пояснення та аналізу згадок назви Україна протягом століть Січинський зіставив назву «Україна» з назвою західнослов'янського племені украни, що мешкало навколо річки Укер і було остаточно асимільоване у ХІІ-ХІІІ столітті та висунув припущення про спорідненість цих назв. Згодом гіпотеза Січинського стала підґрунтям для численних міфів про древніх укрів як найдавніше старослов'янське плем'я, предків українців, касту жерців, людей з надзвичайно розвиненою власною біоенергетикою, тощо [Данило Стаценко. Слово і назва «Україна»: історіографія питання. 2021.].

Під кінець 40-х – на початку 50-х років з цього приводу спалахнула доволі жвава дискусія з приводу первісного значення слова «Україна». Її причиною стала стаття, написана Володимиром Січинським та Ярославом Рудницьким та опублікована у І томі «Енциклопедії українознавства».  Стаття називалася «Назва території і народу» і у пункті про назву «Україна» там були такі слова. «Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов'янського походження й означала первісно «пограниччя», «окраїну», «пограничну країну» (індоевропейський корінь найімовірніший *(s)krei- "відокремлювати, різати")...». «...Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= «пограничників», пор. Литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів (= "люди з пограниччя", пор. Нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI — VII ст. Назвою анти ("пограничне плем'я, краяни"), що з історичних, географічних, ономастично-філолоґічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем'ям тогочасної слов'янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку....». Це викликало незадоволення у Миколи Гайдука та Миколи Андрусяка. Останні були прибічниками Сергія Шелухина та стверджували, що первісне значення слова Україна – «країна», «земля», а не пограниччя [Данило Стаценко. Слово і назва «Україна»: історіографія питання. 2021.].

Своєрідним підсумком цієї дискусії стало видання у 1951 році книги Ярослава Рудницького «Слово і назва Україна».  На його думку, назва Україна "... походженням в'яжеться з словом «Україна», що первісно визначало "крайну межівну землю", а згодом через перехідне значіння "меншої просторової одиниці, частини цілості" розвинулося в сучасне основне значення "земля, край, держава". Ще він вважав, що «...назва анти -  це іранський переклад слов'янського «граничні люди, пограничне плем'я» чи (вживаючи первісної термінології [....] – «україняни, українники»)...».

З сучасних українських вчених, що досліджували дану тему, слід зазначити Григорія Півторака, Наталю Яковенко, Ярослава Грицака, Андрія Плахоніна, Кирила Галушка та ін. Підходи та точки зору даних дослідників різняться між собою, інколи навіть кардинально.

Андрій Плахонін та Кирило Галушко вважають що первісним значенням України було прикордоння і що спочатку Україна, власне, була окраїною сучасної України, а вже згодом, коли сенси змінилися, стала самодостатнім феноменом.

З точки зору Ярослава Грицака, «...слово Україна могло означати і країну і окраїну», а академік Г. Півторак вважає, що первісним значенням слова Україна було земля, країна.

Доктор історичних наук Наталя Яковенко пише у своїй праці, що питання назви «Україна» «залишається найбільшою загадкою для історика».

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Український учений В. Скляренко дослідив, що процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

На карті «Troisieme partie de la carte dEurope, contenant le midi de la Russie, la Pologne, et la Hongrie, la Turquie y compris celle dAsie presqu"entiere» (Карта Європи) 1760 р.  французького географа і картографа Жана Батиста Бургіньона д’Анвіля (Jean Baptiste Bourguignon d’Anville; 1697-1782), міститься напис KRAYN ou UКRAINE (Країна або Україна). Напис охоплює Київське воєводство (Річ Посполита) та Київську і Бєлгородську губернії (Росія).

За Г. П. Півторак «Україна» — це не «окраїна»: «Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені»…

Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

НАЗВИ «УКРАЇНЦІ»,  «УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД», «УКРАЇННИЙ» та «УКРАЇНСЬКА МОВА»

Твердження московитів нібито у Європі не використовували у XVI ст. та XVII ст. назву українці, а використовували лише русини - є недостовірним.

Йосиф Верещинський (бл. 1530 або 1539, Збараж — 1598), філософ, письменник, історик, проповідник, доктор теології, київський римо-католицький єпископ (1592-1598 рр.). Походив зі старовинного українського шляхетського роду. Батьки: холмський підсудок Андрій Верещинський, його дружина Анна з Яровських. Батько першим у родині перейшов з православ'я на римо-католицький обряд. Вперше в історії в 1590 р. ввів назву «Український народ» й змусив усю Європу говорити про Україну.  Твір «Droga Pewna» 1590 р., в якому він розробив проєкт реорганізації Війська Запорозького на засадах найманого територіального війська. Вживаючи вислів «Український народ», автор наповнює його етнополітичним змістом. При цьому етноніми як «русини», «русь» синонімічні та тотожні терміну «українці».

Назва «українці» вперше відстежується наприкінці XVI ст. в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

В цей час назва «українці» ще не мала значення етноніма і просто позначала тих, хто мешкає в Україні (жителів України).

У книзі 1908 р. (Джерела до історії України-Руси [Т.8: І.Крипякевич. Матеріали до історії української козаччини] (1908). С. 92.), І. Крип'якевич і М. Грушевський, викладають документи, листи і т. інш., а також лист польського гетьмана Станіслава Жолкевського до короля Сигізмунда III Вази, від 10 червня 1596 р., в якому С. Жолкевський називає українцями (ukraincy) своїх солдатів (жовнірів-шляхту, солдат польських коронних, походженням з України), які брали участь у придушенні козацького повстання Григорія Лободи та Северина Наливайка.

На початку XVII ст. гетьман Станіслав Жолкевський називає Українцями в значенні етнічному вже виключно український народ. Він в листї до короля з 12-го червня 1614 р. пише: gdyby się wojsko od Ukrainy odwiedło, niepośliby Ukraińcy daleko... Nr. 36. стр. 226.) В иншім листї з 23. цвітня 1615 р. каже, що «z Ukrainy zawiódł do siebie kilkaset Ukraińców» (стр. 406.) Притім годить ся зазначити, що коли має на думці лише мешканців українних земель, то виразно зазначає «Україну київську (507), або угорську (517)».[«Руський» і «український». В. Черевкo, 1914 р.].

1651 р. Гравюра фламандського картографа, гравера, художника Вільгельма Гондіуса: «Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux» (Богдан Хмельницький. Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь).

1675 р.  Ламберт ван ден Бос (Lambertus van den Bos (Sylvius); 1620-1698; голландський історик та письменник). «Театр війни: Розпочатий у Сполучених Нідерландах: Через обійми королів Франції та Англії...» Амстердам, 1675 р. / Schau-platz des Krieges: aufgerichtet in den Vereinigten Niederlanden : durch die Waffen der Könige von Franckreich und Engeland. - С. 122 : «1669 р. серпень. Загальний ворог християн досі йде у наступ на Форт / який мені близький до серця; тому я з доброї довіри з України [Ukraine] це посилаю [...] він рушив прямо через Україну і нищить тут безліч народу [...] він прийняв такого хорошого захисника / через таких Українці [Ukrainer] зміцнення тримають...».

1772 р. Цитата «Краль КарлЪ не смотря на разоренїе Батурина, думалЪ непремѣнно, что Украинскїй народЪ а потомъ и Татары пристанутЪ кЪ нему» з ниги Захаріє Орфеліна «Житие и славные дела государя императора Петра Великого, Ч. I, 1772 - С. 361».

Козаки у 1602 р. називали Україною землі від Могилева білоруського аж до гирла Дніпра біля турецького Очакова. Про це засвідчує лист гетьмана Війська Запорозького Івана Куцковича з польських архівосховищ: «...ПОЧАВШИ ВІД МОГИЛЕВА УСЯ УКРАЇНА АЖ ДО ГИРЛА ДНІПРОВОГО, ЩО ВСЕ Є ПРИСТАНИЩА НАШІ...»  (Архів Головний актів давніх у Варшаві. 1602 р.) [Т. Чухліб, 2019. FB].

15 лютого 1622 р. Гетьман Петро Сагайдачний, незадовго до своєї смерті, пише листа до польського короля Сигізмунда III Вази. Цей лист цікавий тим, що Сагайдачний в ньому кілька разів застосовує топонім «Україна». «Україну, власну, предковічну отчизну нашу». І також «городи українські», і вперше в офіційних листах які дійшли до нас застосовує словосполучення «народ український» [Максимович М. А. Собрание починений. К. 1876].

Прикметник «Українний» має більш давнє походження. Зокрема, 1606 р. в універсалі гетьмана (старшого) Війська Запорозького Григорія Ізаповича від 20 грудня до Сигізмунда ІІІ королівський уряд Речі Посполитої називався «урядом Українним» («...Єсьмо доносимо тую пересторогу до відомості Вашої Милості [ Короля], яко уряду Українного...» (Архив Юго-Западной России, издаваемый временной коммисиею для разбора древних актов. — Т. 1: Акты о козаках. — Ч. ІІІ. — К., 1863. — С. 152). Варшавський сейм 1616 р. ухвалив дві постанови «Про стражів Українних» та «Про розбої і злодійства Українні», де зазначалося, що козаки «самі встановлюють собі право [на Україні], самі обирають урядників і ватажків і нібито створюють у великій Речі Посполитій другу республіку» (Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarów. — T. III. — Petersburg, 1859. — S. 137–138). *

Король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир у своїх універсалах неодноразово уживав поняття «Україна» та «Українний». Наприклад, його універсал від 31. ІІІ. 1667 р. адресувався «генералу і коменданту фортець наших Українних» Стахурському, якому наказувалося, «усіляко захист України обмислити» (Ак-ты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею. – T. VI. – Санкт-Пе-тербург, 1869. – C. 210) [Т. Чухліб, 2016. FB].

Першим західноєвропейським джерелом, де зустрічається назва українська мова (langue ukraine), І. Борщак вважає книгу 1672 року, видану в Парижі обсягом 416 стор. під назвою “Le voyageur d’Europe оù sont le voyage d’Allemagne et de Pologne et le voyage d’Augleterre de Danemark et de Suède” (“Мандрівник Європи і його подорож Німеччиною й Польшею та подорож Англією, Данією і Швецією”). Її автор – королівський скарбник Жувен де Рошфор, який багато мандрував по світу, але в Україні не був, можливо, не був і в Польщі. На с. 258 вищеназваної книги є згадка про козаків: “Слово “cozac” означає в українській мові (en langue ukraine) випадкового вояка, що живе від грабунків”. Ілько Борщак наголошує на значенні цього запису: “Річ ясна, такий слововивід не має жодної вартости, але сам текст цей дуже важливий, бо це перший західноєвропейський текст, де зустрічається вираз “українська мова”, що двісті років потім російський уряд заборонив його вживати, як “штучний”!” [Валентина Статєєва. НАЗВИ НА ПОЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ, УКРАЇНЦІВ, УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ ХІІІ–ХVІІІ ст. Науковий вісник Ужгородського університету, 2013].

 МЕЖІ «УКРАЇНИ»: історико-географічні аспекти

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатівському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством [Григорій  Півторак. «Україна» — це не «окраїна»].

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатівський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.; «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.) [Григорій  Півторак. «Україна» — це не «окраїна»].

З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною» [Григорій  Півторак. «Україна» — це не «окраїна»].

Документи XVI ст. свідчать про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 р. називає Поділля «Ukraina Podolska».

З розвитком Козаччини в XVI ст. назва Україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін Україна вживається в писаннях київського католицького єпископа Й. Верещинського (кін. XVI ст.) та ін.

Після 1569 р., коли українські землі Великого князівства Литовського перейшли під владу корони Польської, підпольська Русь могла замінятися синонімічною назвою Украйна.

ВПЕРШЕ НА ОФІЦІЙНОМУ РІВНІ НАЗВА УКРАЇНА БУЛА ВЖИТА КОРОЛЕМ СТЕФАНОМ БАТОРІЄМ у 1578 р.

Вже від часів королювання Стефана Баторія наша старовинна назва почала активно використовуватися для позначення «країв Руських», тобто Руського, Підляшського, Волинського, Подільського, Чернігівського, Брацлавського та Київського воєводств, де компактно проживав «руський народ». Власне, про це і свідчить опублікований універсал 28 вересня 1578 року до «жителів воєводств Руських», де говориться про Україну як «рицарський край» Речі Посполитої [Т. Чухліб, 2021. FB].

В універсалів 1580 р. короля Стефана Баторія назва «Україна» поширювалася на тогочасні Львівщину, Тернопільщину, Івано-Франківщину, Волинь, Поділля, Київщину та Черкащину. Саме там проживали «своєвільні люди-плебеї» - козаки. Сейм Речі Посполитої на початку січня 1580 р. затвердив королівський універсал Стефана Баторія, в якому відзначалося: «…Люди своєвільні на Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській, Брацлавській, договори з Турками, Татарами, Волохами, порушуючи, які були плебеями і неосідлими, мають старости, князі, панове шляхта у своїх староствах, маєтках ловити і на смерть карати». Джерело: Оригінал Постанови-конституції Сейму Речі Посполитої, яка затверджувала універсал короля Стефана Баторія за січень 1580 р. Переклад - Тарас Чухліб» [Т. Чухліб, 2020. FB].

І. Колимський у листі до Патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 р. (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині XVII ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).

За Тарасом Чухлібом (2021 р.): «Гетьман Богдан Хмельницький (а також його писарі, канцеляристи та найближче оточення) протягом 1649 – 1657 років уявляли «Україну» як окрему від Речі Посполитої «землю» у якої був «рубіж», який потрібно було «оберігати» від різних ворожих сил. «Неприятелями України» (в окремі періоди - союзниками) у цей час були «ляхи», «татарове», «мультяни», «волохи», «венгри», «московити» тощо. Вони постійно «нівечили», «пустошили», «розоряли», «воювали», «висікали», «зносили», іншими словами «нападали» на те, що у канцелярії Війська Запорозького називали «Україною» й «Українними городами». Власне, вищі урядовці Війська Запорозького ще від 1648 року поступово вибудовували синонімічний ряд політичних назв для території, де встановилася їхня влада.

Як можна зрозуміти з логіки вживання відповідних термінів гетьманом, полковниками, сотниками і канцеляристами Війська Запорозького: по-перше, під «Україною» вони розуміли не так географічне, як територіально-політичне утворення, адже вона «вся повстала» і її треба було «оберігати»; по-друге, «Україна» в їхніх означеннях чітко почала відокремлюватися від «Польщі» - була «своєю» та «нашою»; по-третє, «Україна» почала виступати синонімічним відповідником «Русі» , пізніше – «Малої Русі («Малої Росії»))»; по-четверте, володіння Війська Запорозького «в Україні» та «в Русі» поділялися на окремі «землі» - «Київщизну» (суфікс «изн» визначав збірну назву регіону, місцевості), «Уманщизну», «Черніговщизну», «Ніженщизну», «Сіверщизну» тощо, при цьому у певних випадках «Україна» вживалася в одному семантичному ряду з цими «землями». «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу»), а також те, що тут колись давно правили «княжата Руські». З огляду на це, гетьман заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», яку потім прийшлося «захищати».  Слово «Україна» стало назвою нашої держави вже з 1640-х – 1650-х років.

Уперше поняття «Україна» було вжито у міжнародному договорі між Річчю Посполитою та Кримським ханством 1654 р. для означення території, на якій знаходилися «бунтівливі козаки і хлопи».

Назву «Україна» як держава уперше на міжнародному рівні було зафіксовано у матеріалах Віленського перимр’я 1656 р. між Річчю Посполитою та Московським царством, а потім — тексті Бучацького перемир’я 1672 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією, востаннє — Андріанопольських мирних договорах 1713 р. між Стамбулом, Варшавою та Москвою. У 1676 р. гетьман Війська Запорозького Ю. Хмельницький почав титулуватися як «гетьман Війська Запорозького, князь України».

27 січня 1670 р. наказний полковник Яків Лизогуб, лубенський полковник Гамалія, наказний чернігівський полковник Пригара та ін. звернулися до частини лівобережних полків з листом закликаючи підтримати гетьмана Петра Дорошенка: «милістю Божою і своїм щирим бажанням привів всіх українських людей по обох берегах Дніпра… до повного бажаного братерства й односності… Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи будуть собі здорові. Але нам з вам для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння Отчизни нашої України радитись…». В цього словосполучення чітко видно, що козацька старшина вживає термін «Україна» в якості означення окрема країна, рідна земля українського народу. При цьому в листі згадуються такі держави, як Московія і Польща і підкреслюється окремішність країни України від цих держав.

У 1676-1681 роках Юрій Хмельницький титулувався як «ЮРІЙ ФЕДІР ВЕНЖИК ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КНЯЗЬ МАЛОРУСЬКОЇ УКРАЇНИ І ВОЖДЬ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО», а його наступник Георге Дука титулувався у 1681-1683 роках як «ДУКА ВОЄВОДА І ГОСПОДАР ЗЕМЕЛЬ МОЛДАВСЬКИХ І УКРАЇНИ»... Та ще й Самійло Самусь у 1693- 704 роках підписував свої універсали і листи яко «ГЕТЬМАН... УКРАЇНСЬКИЙ» [Т. Чухліб, 2019. FB].

На початку XVIII ст., на картах Германа Молля, появляється такий термін як Польська Україна, Московська Україна, Російська Україна.

В атласі 1772 р.Carte de la Pologne: Divisée par provinces et palatinats et subdivisée par districts, construite d'après quantité d arpentages d observations, et de mesures prises sur les lieux” (Карти Польщі з її провінціями, воєводствами, землями і регіонами) відомого італійського картографа Джованні Антоніо Рицци Занноні є Україна Польська (Ukraina Polska), Україна Московська (Ukraina Moskiewska), Південна Україна (Południową Ukrainy) та Північна Україна (Północną Ukrainy).

На іншій карті (1781) «LI PALATINATI DI BRACLAW, E KIOWIА. TRATTA DALL’ ATLANTE POLACCO DEL SIGR. RIZZI ZANONI» (БРАЦЛАВСЬКЕ ТА КИЇВСЬКЕ ВОЄВОДСТВА З ПОЛЬСЬКОГО АТЛАСУ РІЧЧІ ЗАННОНІ) цього ж автора територія за межами Київського та Брацлавського воєводств позначена як Ukrania Russa (Україна Російська).

На мапі «Генеральная карта Новороссийской губернии, разделенной на уезды. Сочинённая в 1779 г. Иваном Исленьевым» Правобережна Україна позначена, як «Часть Польской Украины».

В атласі 1789 р. Йоганна Франца Йозефа фон Райлі, на картах, містяться написи Polnische Ukraine (Польська Україна) та Russische Ukraine (Російська Україна).

Карта 1799 р. Вільяма Фадена, яка є зменшеною версією карти Джованні Антоніо Рицци Занноні, теж містить написи: «Russian Ukrain» (Російська Україна), що охоплює всю Правобережну Україну, починаючи від Стародубщини та «Polish Ukrain» (Польська Україна) – Південна Київщина.

1843 р. Джеймс Вйльд. На карті Польщі Лівобережна Україна позначена як Russlan Ukrain (Російська Україна).

МАЛОВІДОМИЙ ФАКТ. У 1847 р. в Києві на парканах і стовпах розклеювали прокламації: «К верным сынам Украины. Братья! настает великий час; час, в котором вам представляется случай смыть поношение, нанесенное праху отцов наших, нашей родной Украине подлою рукою вечных врагов наших. Кто из вас не подымет руки за великое дело! За нас Бог и добрые люди! Вечно верные сыны Украины, враги кацапов» [О. Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. 1991].

На європейських мапах назва «Україна» не завжди була (філологічно) однакова. На картах латинською мовою писалося Ucrainа або Ukraina, але були і форми написання, як Ucrainia чи Ukrainia. Форма написання Ukrania залишилася й досі в деяких європейських мовах (іспанська, португальська, фламандська). В інших мовах «націоналізовано» закінчення відповідно до мовних звичок, так французькою L’Ucraine (у вимові «Люкрен»); в англійській – Ukraine (інколи Ucraine – у вимові «Юкрейне»); в німецькій подвійна форма: давніша Ukraina, новіша – Ukraine, Ukrajina).

Назва Окраі(ї)на на картах починає з’являтися на поч. XVII ст. Це територія у верхів’ї Оки та Дону (Рязанщина), інколи «Окраїна» на картах це – українсько-татарське прикордоння.  Московська «Окраїна» не має жодного відношення до  «України». 

КАРТУШІ КАРТ З НАЗВОЮ «УКРАЇНА»

Картуш (фр. cartouche, італ. cartoccio — згорток) — скульптурна (ліпна) або графічна прикраса у вигляді декоративно обрамленого щита чи напіврозгорнутого згортка, на яких вміщують написи, герби, емблеми тощо. Поширився в XVI—XVIII ст. Картуші прикрашають парадні входи до палаців. В давнину їх зображали на документах, географічних картах, надгробках тощо.

1639 р. ГІЙОМ БОПЛАН (Guillaume Levasseur de Beauplan; бл. 1600—1673 або 1685), французький  військовий архітектор та картограф, першим створив окрему рукописну  карту нашої країни, який вжив назву «Україна» як географічне визначення. Назва карти «Tabula Geographica Ukrainska» (Українська географічна карта).

1648 р. на основі  карти «Tabula Geographica Ukrainska»,  Гійом Левассер де Боплан видав «Загальну карту України». Повна назва: «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis» (Загальний план Диких полів, простіше кажучи України).

1650 р. «Спеціальна (топографічна) мапа України». Повна назва: «Delineatio specialis et accurata Ukrainae. Cum suis Palatinatibus ac Distictibq, Provincycq adiacentibus» (Спеціальний і докладний план України разом з належними до неї воєводствами, округами та провінціями).

1660 р. Карта «CARTE D’UKRANIE CONTENANT PLUSIEURS PROUINCES COMPRISES ENTRE LES CONFINS DE MOSCOUIE ET LES LIMITTES DE TRANSILUANIE DRESSEZ PAR G. L. V. SIEUR DE BEAUPLAN INGENIEUR ET CAPITAINE DE LARTILLERIE DU SERENlySIME ROY DE POLOGNE. A ROUEN CHEZ JACQUES CAILLOUE DANS LA COUR DU PALLAIS» (Карта України з багатьма її провінціями з межами Московії та Трансільванії, накреслена паном Г[ійомом] Л[е] В[ассером] де Бопланом, інженером і капітаном артилерії його королівської величності короля Польщі. У Руані, у Жака Каюе, при королівському дворі).

1655 р. Нікола Сансон (Nicolas Sanson d’Abbeville; 1600–1667), французький картограф, у Парижі видав мапу “Estats De La Couronne De Pologne ou sont les Royaume de Pologne, Duches et Provinces De Prusse, Cuiave, Mazovie, Russie Noire &c Duches De Lithuanie, Volynie Podolie &c. De L'Ukraine &c … 1655” (Коронні польські землі, що включають Королівство Польщі, князівства й провінції Пруссії, Куявії, Мазовії, Чорної Русі тощо, Князівства Литовського, Волині, Поділля тощо, України тощо).

1657 р. Йоганн Янсоніус (Ян Янсон; Johannes Janssonius; 15881664),  нідерландський картограф та гравер, який жив і працював в Амстердамі, видав карту «Typus Generalis VKRAINÆ sive PALATINATUM PODOLIÆ, KIOVIENSIS et Braczlawiensis terras  nova delineatione   exhibens» (Генеральна карта України).

1665 р. Нікола Сансон:

*«Haute Volhynie, ou Palatinat de Lusuc ; tiré de la Grande Carte d'Ukraine, du Sr. le Vasseur de Beauplan / Par le Sr Sanson d'Abbeville, ...» (Верхня (Горішня) Волинь, т.з. Луцькі землі; частина Великої карти України).

BASSE VOLHYNIE, ou PALATINAT DE KIOW, tiré entierement de la grade Ukraine du Sr. le Vasseur de Beauplan» (Низова (Долішня) Волинь, частина Великої карти України);

*«Haute Podolie ou Рalatinat de Kamieniec tirée entièrem. de la gr. Ukranie du Sr. le Vasseur de Beauplan, par le Sr. Sanson» (Верхнє (Горішнє) Поділля, частина Великої карти України);

*«Basse Podolie ou Palatinat de Braclaw, tiré de la grande carte d'Ukraine du Sr. le Vasseur de Beauplan» (Низове (Долішнє) Поділля, частина Великої карти України);

*«Russie Noire. divisée en ses Palatinats. & c. tirée pour la plus grande partie de la grande Carte de l' Ukaine, du Sr. le Vasseur de Beauplan. Par le Sr. Sanson d' Abbeville Geogr. ord.re du Roy. A Paris. Chez P. Mariette, rue S. Jacques a l' Esperance Avecq Priuilege pour Vingt Ans. 1665» (Чорна Русь з поділом на її воєводства. В основному це запозичення з великої карти України п. Ле Вассера де Боплана. Уклав королівський географ Сансон д’Аббевіль).

1670 р. Ян Блау (Jan (Joan) Willemsz. Blaeu; 1596—1673) видав чотири карти України на основі карти Боплана. 

Карта «Ukrainae Pаrs, Quae Podolia palatinatus vulgo dicitur» (Частина України, Подільське воєводство).

Карта «UKRAINAE PARS, QVAЕ POKUTIA Vulgo dictur»  (Частина України, Покуття).

Карта «UKRAINAE PARS, QVAЕ BARCLAVIA PALATINATUS Vulgo dicitur» (Частина України, Брацлавське воєводство).

Карта «UKRAINAE PARS, Quae Kiovia palatinatus vulgo dicitur» (Частина України, Київське воєводство).

1680 р. Мозес Пітт (Moses Pitt; бл. 1639—1697) — англійський продавець книг і друкар. Карта “Typus Generalis VKRAINÆ sive PALATINATUM PODOLIÆ, KIOVIENSIS et Braczlawiensis terras  nova delineatione  exhibens” (Генеральна карта України...).

1687 р. Якоб Зандрарт (Jakob von Sandrart; 16301708), нюрнберзький гравер, картограф, художник і видавець у своїх працях не тільки приділив значну увагу землям України, а й визначив її як окрему територію. Карта “Russia Rubra, Podolia, Volhynia et Ukraina” (Червона Русь, Поділля, Волинь і Україна).

1710 р. Пітер ван дер Аа. (Piter van der Aa; 16591733) голландський картограф та видавець опублікував мапу  «Ukraine, grand pays de la Russie Rouge, Kartenmaterial, avec une partie de la Pologne, Moscovie, Bulgarie, Valachie, Podolie et Volhynie» (Україна, велика країна Червоної Русі, що межує з частиною Польщі, Московії, Болгарії, Валахії, Поділля й Волині).

1712 р. Йоганн-Баптист Гоманн (Johann Baptist Homann; 16641724). Карта “Vkrania quæ et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiæ, Moldaviæ, Minoris, Tartariæ provinciis” (Україна або Козацька Земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії й Малої Тартарії). Інший український варіант назви карти – “Україна, що є Землею Козаків з сусідніми провінціями Валахії, Молдавії, Малої Тартарії представлена Йоганом Баптистом Гоманном”.

1716 р. Крістоф Вайгель Старший (Christoph Weigel; 1654—1725), німецький гравер, картограф, видавець, торговець творами мистецтва, у Нюрнберзі,  видає мапу «Ukrania seu Cosacorum Regio Walachia item Moldavia et Tartaria minor» (Україна, або Козацька Земля…).

1742 р. Матеус Зойтер (George Matthäus Seutter; 1678–1757). Карта “Amplissima Ucraniae Regio Palatinatus Kioviensem et Braclaviensem complectens...” ([Карта] найобширнішого Українського королівства з Київським і Брацлавським воєводствами та прилеглими провінціями, за найдокладнішими вимірами мистецьки вигравіювана на міді та [видана] коштом Матеуса Зойтера, географа с[вященної] імп[ераторської] і кор[олівської] катол[ицької] велич[ності] у Аугсбургу). Опублікована в його «ATLAS UNIVERSALIS».

1776 р. Паоло Сантіні (Paolo Santini), італійський картограф, опублікував карту “Сarte des Environs de la Mer-Noire ou se trouvent L'Ukrayne, La Petite Tartarie, et les Confins de la Russe Européene, et de la Turkie”.

 КОЗАЦЬКА УКРАЇНА

Перша книга про українських козаків вийшла 1594 р. в Австрії. Український вчений-історик Богдан Березенко віднайшов в австрійській бібліотеці унікальну книгу-брошуру під назвою «Die Kossäcken mit hilff der Moldaur und Moscawitter in Podolia 26 000... Wiin, 1594». У книзі «Козаки за допомогою молдаван та московитів на Подолії...» йдеться про участь Війська Запорозького у війні Австрійського цісарства з Османською імперією у 1593-1606 роках. Розкривається участь 26-тисячного українського війська за участю молдавських вояків і донських козаків як союзників Австрії [Тарас Чухліб. 2020. FB].

У 1657 році в Амстердамі, столиці Голландії, вийшла брошура обсягом 52 стор. Її автором був Якоб Йоостен Толк ван Еммерік, що працював перекладачем у якогось голландського дипломата в Польщі. Назва праці “De groote wonderlijcke Oorlogen ende geschiedenissen, tusschen den Koning van Polen ende Sweeden, desmede tusschen de Starosten ende Weywoden ende Cosacken, desmede den grootvorst van Moscovien, in Polen, Littouwen, Lijflandt, Courlandt ende Pruyssen”. Тут українські землі названо “Cosacken”, тобто землею козаків, подано характеристику українського письма (кирилиці), української мови як самостійної слов’янської мови, що відрізняється від польської мови і має навіть церковний ужиток. Зокрема, в праці відзначено: “Мова в козацькій країні слов’янська, відмінна від польської, з грецькими літерами. Її вживають в церквах, завжди повних народу, бо це країна вельми побожна” [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 2. – С. 47–50].

З появою козацтва Середня Наддніпрянщина, де гуртувалися козаки, дістала назву козацьких україн, що зображено в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає». В період національно-визвольної війни українців проти Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654) Україною називалися не тільки Запоріжжя, а вже всю Наддніпрянщину. З цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну (державу). Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободско-Украинская губерния», що існувала у 1765–1780 та 1797–1835 роках). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на них і стала спільною для всієї української етнічної території. Після впровадження  Г. Бопланом назви Україна в європейську географію, вона на тривалий час закріплюється у свідомості європейців як “країна (земля) козаків”. Українські козаки вважалися своєрідною частиною “руського народу”. 

З XVII ст. у часи розвитку Козаччини назва Україна стає географічною назвою, спершу для Центральноукраїнських земель (Південної Київщини й Південної Брацлавщини), а в часи визвольних змагань Богдана Хмельницького і для Західної України та всієї української етнічної території. Привертає увагу, що європейські картографи в цей період почали вживати термін «Україна» синонімічно політичному терміну «Країна» (PAYS), підкреслюючи окремішність від Московії та Польщі і окремо вживали слово «Окраіна» в якості порубіжжя Московської держави. 1689 р. Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Ця  країна (Гетьманщина) звалася «Україна держава козаків", «Україна земля козаків», «Земля війська Запорозького», або просто Україна. Наприкінці XVII ст. поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі.

У західній Європі українське козацтво певний час сприймали як окремий народ, проте невдовзі його почнуть усе ж сприймати як частину русинів. Тому суттєвим з тих часів є зауваження французького автора П'єра Шевальє (1663), що «козаки – це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав". Італієць Г. Пріорато тоді ж писатиме, що "ні походженням, ні укладом життя вони (козаки) ні в чому не відрізняються від русів» [цит. за Д. Наливайком].

У віднайденому в польських архівах перекладі турецького оригіналу Бучацького договору на польську мову у пункті 4-му стверджується: «УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ З ДАВНІМИ КОРДОНАМИ КОЗАКАМ ВІДДАТИ...». 20 жовтня 1672 р. між Османською імперією і Річчю Посполитою у м. Бучач на Тернопільщині було укладено мирний договір. На боці турецької сторони взяли участь представники гетьмана Петра Дорошенка. Стосовно українських земель Брацлавщини та Правобережної Київщини, де існував козацький устрій, вперше на міжнародно-правовому рівні вживався термін «Українська держава» (Ukrainskie Panstwo). Козацька старшина під час польсько-турецької комісії вимагала включити до Бучацького договору пункт щодо встановлення західного кордону Української держави по річках Горинь (прит. Прип'яті, бас. Дніпра) і Лабунь [Т. Чухліб, 2019. FB]. 

Революційний процес політичного утвердження на теренах східних воєводств Речі Посполитої нової держави у середині XVII ст. спричинив до цікавих свідомісних та мовних явищ, зокрема великих трансформацій у сприйнятті поняття «Україна» та похідних від нього понятійних лексем правителем Війська Запорозького гетьманом Петром Дорошенком. Несподівані політичні та соціальні перетворення вплинули на словотворчі процеси у староукраїнській («руській») мові, в т. ч. започаткували виникнення оригінальних лексичних понятійних моделей, які наповнювалися патріотичною семантикою новопосталого державного утворення. Адже підлегла гетьману територія Війська Запорозького отримала сталу назву «Україна» та, окрім того, означувалася як «Українний край», «Українська земля» та «Українні городи». Вона також усвідомлюється гетьманом і його оточенням як «Отчизна наша Україна», «наша мила Отчизна», «наша Україна». При цьому, «Україна» у дорошенковому дискурсі виступала не тільки як «прадавня, предків наших» історична територія («земля», «край»), але і у якості «держави», що була у політичному підпорядкуванні то «Його Королівській Милості», або ж «Салтана Турського». Окремим важливим питанням протягом періоду гетьманування Петра Дорошенка була проблема територіальної цілісності Війська Запорозького, що спричинило до уживання назви «Україна» поряд з такими локалізаційними означеннями як «того боку», «цього боку», «обидві сторони Дніпра» і похідними від них словоформами – «тамобічна», «цьогобічна», «тогобічна». У свою чергу, такі мовотворчі процеси викликали появу таких простих і складних «об’єднавчих» словосполучень як «вся/уся Україна», «ціла Україна», «цілісність України», «вся Україна в єдності перебувала», «уся Україна обопільних народів Дніпра» тощо. Цікаво, що в універсалах та офіційному листуванні Петра Дорошенка для позначення населення і станів Війська Запорозького поширюються такі мовні патріотично-локалізаційні конструкції як «Українське поспільство», «Українські обивателі», «Українські діти», «Українські люди» та «Українські козаки» [Т. Чухліб, 2016. FB]. 

Німецький учений Йоган-Христіан Енгель (1770–1814) у праці “Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kozaken” (Історія України і українського козацтва), що вийшла в Гале 1796 року, свідомо вживав назву Україна та похідні – українець, український. У цій праці подано чітку періодизацію історії України, описано історію церкви і школи, етнокультуру українського народу, його звичаї, обряди, традиції. Ця праця була відома й закарпатським ученим-просвітителям Івану Орлаю, Юрію Гуці-Венеліну, М. Лучкаю, Миколі Кукольнику, О. Духновичу та ін. [Куля Ф. Доба Петра Могили у контексті німецькомовної історіографії // Петро Могила та його доба в історії української культури (до 400-річчя від дня народження): Матеріали наук. конф. – Ужгород, 1997. – С. 52–60].

В тій же Націон. Бібліотеці (Париж. – А. Б.) зберігаються дві географічні карти: одна з 1641 року, перевидана в Римі в 1678 р., а друга з 1657 р., перевидана в Римі в 1688 році. Авторами їх були італійські географи: першої Сансоне (французький географ та картограф Нікола Сансон. – А. Б.), а другої Корнетті. На обох картах територія України має на собі надпис: «Ukraina o Paese de Cosacchi» (Україна або Країна (Земля) Козаків). Ся територія займає обидва боки Дніпра з Волинею, Поліссям, Галичиною. Назви Русі або Россії — немає. Московію названо Московією [Сергій Шелухін. Назва України: з картами. 1921].

Отже, починаючи з карт Нікола Сансона (1641 р.) і аж до кінця XIX ст. Україна ототожнюється з козаками, як держава або країна козаків.

«… початкова залежність петровської російської картографії від західноєвропейських (передовсім французьких) зразків позначилася на тому, що на межі XVII–XVIII ст. вперше (але вкрай ненадовго — хіба що один раз) на російську карту Європи втрапляє «Україна Козацкая Страна». Співіснують на цій карті і «Царство Московское или Российское», і «Рωссиа Черная» в Галичині та Холмщині. Надалі ж «Україна» вже не з’явиться знову, замінена на офіційно прийнятнішу для держави, що нещодавно почала називатися «Росія», «Малоросію». Існування тут «України» пов’язано з імовірним французьким (але, безперечно, іноземним) оригіналом цієї карти — твором Ґійома Сансона (1670-ті роки)» [К. Галушко, 2018].

Висловлювання іноземців про Україну та українських козаків

      1650 р. Гійом Левассер де Боплан про українських козаків. «Опис України…»:

*"Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люб­лять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають";

*"...добре загартовані, легко пере­носять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать";

*"... високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі...";

*"Вони відзначаються міцним здоров'ям...Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави";

*"... серед цих козаків взагалі трапля­ються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будів­ництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготов­ляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гармат­ний порох, їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять з них полотно і тканини для щоден­ного вжитку. Всі вони добре вміють оброб­ляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви…".

 1710 р. Ю. Юст, данський посол, дивувався, що “...не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку й розмовляли бездоганною латиною”, і не вірив своїм очам, бачачи письменних селянок... Мешканці України живуть у добробуті і багато співають. Вони купують і продають усякого роду крам, не платячи жодних податків, крім невеликого до гетьманської скарбниці. Вони мають необмежену волю займатися яким хочуть промислом... В місті Немирів найбідніша хата, о небо, чистіша за найбагатший палац у Москві. Місто Кролевець є велике, вулиці гарні, таких я ніде не бачив в Московщині, будови імпозантні, добре, з мистецьким смаком збудовані і дуже чисті, а не такі як в Московщині”.

1731 р. Вольтер (François Marie Arouet; 1694–1778), французький письменник і філософ: “Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, змушена була шукати собі протекторат в одній з цих держав. Україна піддалась спочатку Польщі, яка поводилась з нею, зовсім як з поневоленою країною, пізніше піддалась московитові, що уярмлював її, неначе рабів, як це й завжди є у московитів. Спочатку українці користувались привілеєм вибирати собі правителя, але скоро Москва позбавила їх цього права і гетьмана почали призначати з Москви”.

1796 р. Й. Енгел автор першої (в Європі) наукової історії України писав: “Україна є граничним муром, що стоїть між культурною Європою і нецивілізованою Азією. Вона є воротами, через які багато азійських орд пробували вдертись до Європи. Вже з одної цієї причини вона заслуговує на увагу... Але як це сталося, що ці горді, вільні козаки опинилися в московському ярмі? Яким чином москвини змогли накласти кайдани на козаків – націю, що була пострахом для Туреччини, Польщі і татар? Як сталось, що місце вільно обраного гетьмана зайняв московський губернатор? Історія козаків мала великий вплив на історію Польщі, Швеції, Трансільванії. Історія козаків багато чого вчить. Треба геніального пера, щоб те все належно описати... Як відомо наприкінці XVIII ст. Московський уряд почав колонізувати чорноморські степи, для завоювання яких, українці на протязі багатьох століть понесли великі жертви. Москвини колонізують степи різними чужинцями, яким давали спеціальні привілеї, як наприклад державні позички, реманент, звільнення від податків і т.п. Такі самі привілеї отримували і чистокровні москвини, яких уряд привозив з Московщини. Але в цей самий час московський уряд вів цілком протилежну політику щодо українців. Українці не лише не діставали тих привілеїв, якими обдаровувались москвини та чужинці, але, навпаки, на українців накладалися побільшені руйнівні податки”.

1799-1800 рр. Франсуа Массон (Charles-François-Philibert Masson; 1762-1807), француз, секретар старшого онука Катерини II князя Олександра, автор “Memoires secrets sur la Russie…” (Секретних записок про Росію). У своєму творі писав: “Нація козаків зменшується через тиск на неї Росії. Хіба що якась щаслива революція позбавить її ярма... Дехто вважає їх ледве не росіянами, одначе козаки не мають нічого спільного з росіянами... Вони в усьому цілком відмінні: вони вигадливіші, чесніші, менше звиклі до рабства, а рабство їх ще не цілком споганило... Козаки не мають нічого спільного з московитами, за винятком грецької релігії та зіпсованої москвинами слов’янської мови. Їхні звичаї, їхній спосіб життя, хати, їжа – все цілком різне. Козаки є гарні, вродливі, спритні, щирі, чесні, хоробрі, не звикли до рабства. Якщо коротко – повна протилежність москвинам... Козацька нація тратить незалежність, яку вона мала перед об’єднанням з Росією... Тепер їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність між ними зникла. Російський уряд використовує козаків у своїх війнах, розбиває їхню територію і приєднує до російських провінцій, переселяє козаків в інші провінції, хоч союз козаків з Московщиною був вільний і умовний. Вся земля в Україні належала козацькій нації, і жодний чужинець, включно з москвинами, не міг оселитись там без дозволу козацької республіки”.

На картах назви «Ukraine» (Україна) та «Cosaques» (Козаки) появляються одночасно, Перша відома карта з такими написами відноситься до 1572 р.   А  починаючи з карт Нікола Сансона (1641) і аж до кінця XIX ст. Україна ототожнюється з козаками, як держава або країна козаків. Назва “Ukraine Pays des Cosaques” (Україна Земля (Країна) Козаків) проіснувала у французьких джерелах аж до кінця XVIII ст. Надалі відбулася ситуативна трансформація географічного позначення цього регіону просто словами “Cosaques” (Козаки), або “Cosaques Zaporoski” (Козаки Запорозькі). Хоча ці терміни (“Cosaques”, “Cosaques Zaporoski”) існували на картах протягом XVI-XIX ст.  В першій половині 1700-х рр. на картах появляється термін «Cosaci Bialagorodski» (Козаки Бєлгородські), а в другій половині - терміни «Kozaci Slobodsczy» (Козаки Слобідські) та «Human Cosaks» (Уманські Козаки). У 1820-х рр. на картах появляється термін «Czernomorische Kosaken» (Чорноморські Козаки). На картах 17-19 ст. позначено й інших козаків - «Козаки Тартарські» (KASAKI TARTARI - з 1620-х рр.) і «Козаки Донські» (Cosaques Donski - з 1680-х рр.) які не мають прямого відношення до УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ.

 На європейських картах  XVI-XIX ст. містяться написи: «Cosaques» (Козаки), Ukraine Pays des Cosaques (Україна Країна Козаків), Ukraine pays des Cosaqyes (Україна земля (країна) Козаків), VKRAINE ou PAYS DES COSAQUES (Вкраїна, або Країна Козаків), D'Ukraine ou Pays Des Cosaques (Україна, або Країна Козаків), Ukrajna o Paese de Cosacchj (Україна,  або Країна Козаків), Vcriania o Paese de Cosacchj (Вкраїна, або Країна Козаків), Vkrania quæ et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiæ, Moldaviæ, Minoris, Tartariæ provinciis (Україна чи Козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії), UKRAYNE COSACKISCHE LANDER (Україна козацька земля), Ucrania Cosaccorum (Україна Козацька), Ukraine ou Cosaquie (Україна, або Козаки), Pays des Cosaqyes (Країна (земля) Козаків), Pays des Cosaqyes Ukraine (Країна (земля) Козаків Україна), Dzyke Pole ou Campagne De Cossaques Zeporoski (Дике Поле, або Земля Запорозьких Козаків), Terr. Cosaccorum zaporoviensium (Земля Козаків запорозьких), Territ Cosaccorum Zaporoviensium (Земля Козаків Запорозьких), Cosaques Zaporiski (Козаки Запорозькі), Cosaques Сzaporowski (Козаки Запорозькі), Cosakki Saporoski (Козаки Запорозькі), Cosaques Saporowi (Козаки Запорозькі), Zaporog Kosak (Запорозькі Козаки), Dniepri Kosak (Дніпровські Козаки), Kozaci Slobodsczy (Козаки Слобідські), Cosakes de Saporoski (Козаки Запорозькі), Kosaken Ukrainiichen (Козаки Українські), Kosaken Tshernomoricen (Козаки Чорноморські), Human Cosaks (Уманські Козаки), Kozaków Humańskich y Zaporohowskich  (Козаків Уманських та Запорозьких), Saporoskiaja Sieza (Запорозька Січ), Osady Zaporohowcow (території Запорозькі), Kosaks Zaporovien ou Haydamaks (Запорозькі козаки або Гайдамаки), Cosaci Bialagorodski (Козаки Бєлгородські) і т. д.

Отже, протягом віків Україна завжди ототожнювалася зі своїми лицарями-захисниками - Запорозькими Козаками. Це яскраво ілюструють і європейські карти XVI-XIX ст.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с.


1760 р. На карті «Troisieme partie de la carte dEurope, contenant le midi de la Russie, la Pologne, et la Hongrie, la Turquie y compris celle dAsie presqu"entiere» (Карта Європи)  французького географа і картографа Жана Батиста Бургіньона д’Анвіля (Jean Baptiste Bourguignon d’Anville; 1697-1782), міститься напис KRAYN ou UКRAINE (Країна або Україна). Напис охоплює Київське воєводство (Річ Посполита) та Київську і Бєлгородську губернії (Росія).

 

Немає коментарів:

Дописати коментар