Шкільництво в УРСР: шестиденка, роздільне навчання хлопців і дівчат, військова підготовка та трудові практики

Шкільництво в УРСР пройшло шлях від політики українізації у 1920-их роках до жорстокої русифікації у 1970-1980-их роках. Радянська школа була інструментом створення «нової людини», де комуністична партія жорстко контролювала навчання. 

20 квітня 1938 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України».

На виконання постанови від 20.04.1938, з найближчого навчального року суттєво збільшили кількість уроків російської мови в українських школах і школах національних меншин. Тільки в 1-му класі діти могли уникнути вивчення російської. Вже у 2-му класі на неї відводилося 3 години на тиждень. У 3-му і 4-му – 5 годин. 5-му, 6-му і 7-му – 6 годин. У 8-му, 9-му і 10-му – знову 5 годин.

До кінця розвалу СРСР кількість учнів, що навчались українською мовою в Україні, впала з 81% (1950-і рр.) до нижче 48%.

Попри поширений міф, у школі не завжди вчили безкоштовно. З 1940 по 1956 рік старшокласники мали платити за навчання – приблизно 150–200 рублів на рік.

З 1943 р. по 1954 р. у великих містах хлопці й дівчата навчалися окремо. Вважалося, що це дисциплінує учнів. Цікаво, що саме в цей період кількість медалістів різко зросла. У програмі для хлопців з’явилися й предмети з військової підготовки.

У 1949 році в країні запровадили загальну семирічну освіту. Це означало, що здобуття семи класів шкільної освіти стало обов'язковим для всіх.

У 1958 році замість загальної обов'язкової семирічної освіти було введено загальну обов'язкову восьмирічну освіту, завершену повсюдно в 1962. Повну середню освіту було збільшено на один додатковий клас — з 10 до 11 років навчання, але через п'ять років (1963 рік) 11 клас був ліквідований як невдалий експеримент.

У 1966 р. у 5—7-х та 10-х класах було запроваджено літню трудову практику, у 1970 році у 9-му класі — новий предмет — «Початкова військова підготовка», а в 7-му класі — «Основи Радянської держави і права».

У 1969 році, відбулася суттєва реформа, яка змінила структуру шкільного навчання: початкова школа стала трирічною (з 1-го по 3-й клас), неповна середня школа охоплювала період з 4-го по 8-й клас, а повна середня освіта завершувалася після 10-го класу. Проте, вже у 1980-х роках тривалість початкової школи знову збільшили, і діти поверталися до чотирирічного циклу з 1-го по 4-й клас.

Згідно з постановою Ради міністрів СРСР від 8 вересня 1970 р., навчальний рік у школах починався 1 вересня і закінчувався, включаючи проведення іспитів та практики, в 1-7 класах – 30 травня, у 8 класі – 10 червня, у 9-10 класах – 25 червня. Навчальний рік ділився на навчальні чверті: перша – з 1 вересня по 4 листопада, друга – з 10 листопада по 29 грудня, третя – з 11 січня по 23 березня, четверта – з 1 квітня до кінця навчального року.

Між чвертями й були канікули: осінні – з 5 по 9 листопада, зимові – з 30 грудня по 10 січня, весняні – з 24 по 31 березня, літні – з дня закінчення навчального року і по 31 серпня.

Канікули мали чітко регламентовану структуру, яка поєднувала відпочинок з ідеологічним вихованням, працею та активним дозвіллям на свіжому повітрі.

1978 р., 11 листопада – Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки» (посилення русифікації).

У 1980-х для старшокласниць навіть дозволили сині костюми-трійки. Та попри строгі правила, школярі намагалися «освіжати» вбрання блузками, прикрасами чи укороченням спідниць. За відсутність форми могли відправити додому.

До середини 1980-х рр. шестиденний навчальний тиждень був обов'язковим стандартом для всіх класів, що дозволяло вкластися у 10-річну програму навчання.

З початком шкільної реформи у 1984–1985 рр. та переходом на 11-річне навчання з'явилися перші експерименти щодо запровадження п'ятиденки, насамперед для початкових класів. Кінець 1980-х рр. перехід став масовим. Школам дозволили самостійно обирати режим роботи, і багато навчальних закладів почали перекладати учнів на п'ятиденний тиждень, щоб дати дітям другий вихідний для відпочинку та домашніх завдань.

У 1986 році було зроблено крок до запровадження одинадцятирічної освіти, що призвело до зсуву нумерації класів, починаючи з четвертого.

Крім того, після повернення до чотирирічної початкової школи, учні мали можливість вибору між двома програмами: чотирирічною (що вела до 11-річної повної освіти) та трирічною (що вела до 10-річної повної освіти). Діти, які навчалися за скороченою, трирічною програмою початкової школи, переходили одразу до п'ятого класу, минаючи четвертий.

Варто також згадати експерименти у деяких школах з 1985 року, де навчання могло розпочинатися з «нульового» класу, а школярі могли «перестрибувати» з 4-го одразу в 6-й.

Шкільна форма.

В 1949 році запровадили єдину форму, купувати яку батьки мали власним коштом. 

Шкільна форма - аж ніяк не винахід радянського часу. У середині XIX століття гімназисти на навчання обов'язково носили мундири, які від військових відрізнялися лише деякими деталями (кольором тканини, зовнішнім виглядом гудзиків, відмінностями в нашивках емблем).

За весь час свого існування гімназичні і студентські мундири змінювалися до 1917-го кілька разів (у 1855, 1868, 1896 і 1913 роках) – відповідно до моди. Але весь цей час форма хлопчиків була чимось середнім між цивільним і військовим костюмом.

У 1896 році почало діяти положення про гімназичну форму для дівчаток. Це був вельми скромний наряд: проста вовняна сукня темного (переважно коричневого) кольору довжиною нижче коліна, прикрашена білими комірцями й манжетами. З аксесуарів – чорний фартух. Практично точна копія шкільної форми радянських часів.

В принципі, цей одяг був взятий за основу, коли радянські ідеологи прийняли рішення про впровадження у школах спеціальної форми. Було це в 1949 році, у повоєнні роки потрібно було особливу увагу приділити всезагальній рівності, тому й вирішено було одягнути учнів в однаковий одяг.

Шкільна форма для хлопчиків була сірого кольору і складалася з штанів і сорочки, типу солдатської гімнастерки. Доповнювалося це широким ременем з масивною пряжкою і кашкетом з кокардою. Було суворо регламентовано зачіски – під машинку, як в армії.

Дівчатка, як і колишні гімназистки, носили коричневі сукні й чорні фартухи. На сукню пришивали білі комірці і манжети. Святковою вважалася форма з білим фартухом. І така форма залишалася незмінною багато років. Навіть найменші експерименти з фасоном або довжиною сукні суворо каралися адміністрацією школи. Крім того, обов’язковою зачіскою для дівчаток були коси з бантами – жодних стрижок, вони були неприпустимі. До чорних фартухів слід було вплітати чорні або коричневі банти, до білих – білі.

У 1960-х роках радянська шкільна форма для хлопчиків змінилася, хоча мілітаризованого характеру не втратила. Першокласники-хлопчики 1 вересня 1962 року прийшли у школу в сірому напіввовняному костюмі, який складався зі штанів і однобортного піджака з трьома чорними пластмасовими ґудзиками. Важливими аксесуарами залишалися кашкет з кокардою і ремінь з бляхою. А от форма для дівчат залишилася незмінною.

У 70-ті костюм для школярів молодших класів став складатися з куртки і штанів коричневого кольору. Штани стали вужчими, а куртка нагадувала своїм фасоном сучасну джинсову. Ґудзики були з алюмінію, білого кольору.

Якщо в більшості республік СРСР хлопці носили сині костюми, то в Україні (УРСР) форма для хлопчиків молодших та середніх класів була переважно коричневого кольору. Вона не мала емблем на рукавах, які були притаманні синім загальносоюзним курткам.

Дівчатам у середині 70-х дозволили носити коричневі сарафани з блузкою – повсякденна була в бежево-блакитну клітинку, святкова, звичайно, білою.

Як тут не згадати про піонерський галстук – шийну косинку червоного кольору і трикутної форми (хоча червоні хустки діти носили з перших днів створення піонерських загонів у 1922 році, офіційно статус піонерського галстука як обов'язкового символу піонерської організації затвердили на першому Всесоюзному з'їзді піонерів у 1924 році.).

У піонери в СРСР приймали в 3-му класі, тому спочатку це був доволі знаковий аксесуар, адже ним третьокласники відрізнялися від другокласників. Щоправда, досить скоро він набридав дитині: галстук потрібно було вміти пов’язувати, а також щоранку прасувати. До того ж, праска повинна була бути не надто гарячою – в іншому разі шматок червоного ацетатного шовку можна було пропалити й отримати за те прочуханку від батьків. Піонерський галстук коштував – 55 коп., тоді як буханка хліба – 16 коп. Прийти до школи без піонерського галстука було «ризиковано» – за це інколи навіть викликали батьків.

Але у брежнівську добу старшокласники, особливо хлопчики, ледь вийшовши за територію школи, з полегшенням знімали ненависний аксесуар й клали його абияк пожмаканий у кишеню. До останнього відданими піонерському галстуку були хіба що деякі затяті зразкові відмінниці.

На початку 1980-х було введено нову форму для старшокласників (її починали носити з восьмого класу). Старшокласники носили повноцінні коричневі костюми-двійки (штани та піджак) з класичною сорочкою.

На початку 1980-х форма для дівчаток стала коротшою й «піднялася» на декілька сантиметрів вище колін, хоча, в старших класах, учителі сталінської «закалки» могли й присоромити ту чи іншу ученицю за надто коротку, на їхню думку, сукню.

Дівчата з першого по сьомий клас носили коричневе плаття, як і в попередній період. А для старших учениць у 1984-му було введено костюм-трійку синього кольору, що складається зі спідниці-трапеції зі складками спереду, піджака з накладними кишенями та жилетки. Спідницю можна було носити або з піджаком, або з жилетом, або весь костюм відразу.

Важливим елементом шкільної сукні залишалися біленькі комірці й манжети, які потрібно було регулярно міняти – відпорювати, прати, крохмалити, прасувати і знову пришивати. Вони продавалися в магазинах – шматочки білої синтетичної матерії, обшитої стьожкою простенького мережива. Але скромна пропозиція радянського легпрому багатьох не задовольняла, тому комірці та манжети шили (чи в’язали гачком) власноруч, або ж замовляли в ательє. Те ж саме відбувалося з фартушками. В залежності від статків і смаків купували, вірніше «діставали» – матерію – це міг бути як чорний, так і білий тонкий батист, тюль, гіпюр – і шили за власними ескізами. Якщо раніше розміри комірців і манжетів були строго визначнених розмірів, то нині вони могли бути, якими заманеться. Тому, хтось взагалі, лише для годиться, обшивав тонюсінькою прошвою краї комірця і рукавів шкільного плаття, а хтось перетворював їх мало не на витвори мистецтва. Великі відкладні комірці й манжети з імпортного білосніжного гіпюру, обшиті тонким мереживом, були предметом гордощів і дівчачого зазнайства.

Якщо в 60-70-х роках, не кажучи про 50-ті, ніхто не ризикував заявитися в школу не в формі, то у 80-х – подібне часто траплялося. Хтось міг прийти навіть у справжніх «лівайсах», викликавши тим самим справжній фурор серед однокласників і вчителів. Сміливця могли визвати «на килим» до директора, соромити перед лінійкою.

А вже в 1988 році в деяких школах у порядку експерименту дозволили відмовитися від обов’язкового носіння шкільної форми.