Русь - це УКРАЇНА

  Польський освітній і науковий діяч, географ періоду Відродження Матвій Меховський (1457—1523) й німецький вчений, гуманіст, географ Себастьян Мюнстер (1488—1552) чітко розрізняли Московію і Русь, називаючи столицею останньої Львів.

 Росія (землі Суздальська, Володимирська, Ростовська та інші, які потім стали Московським князівством) - відношення до історичної Русі не має ніякого. Ні до колишньої Русі, ні до теперішньої України, яка є прямим спадкоємцем Русі - і по території, і по мові, і по звичаях та традиціях.

В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну)  з “Росією” (Московією).

 Про те, що ні Новгород, ні Московія (Суздаль, Володимир, Ростов, Рязань) не були Руссю, говорять самі руські літописи.

«Новгородський перший літопис старшого ізводу» — найдавніший збережений руський літописний рукопис XIV ст. (зберігається в Державному історичному музеї РФ).

У запису від 1135 року сповіщається: «Въ то же лето, на зиму, иде въ Русь архиепископь Нифонтъ съ лучшими мужи».

Там же в записі від 1149 року: «Иде архепископъ новъгородьскыи Нифонтъ въ Русь, позванъ Изяславомъ и Климом митрополитом».

Запис від 1177 року: «Преставися Глебъ, князь Рязанськыи, Володимири въ порубе. Въ то же время слепленъ бысть Мьстиславъ князь съ братомь Яропълкомь от стръя своего Всеволода, и пусти его въ Русь».

У 1180 році Новгородський літопис сповіщає: «И послаша новгородцы к Святославу в Русь».

У 1180 році Суздальський літопис повідомляє: «Иде князь Святослав… из Руси на Суздаль ратью».

У Лаврентіївському літописі за 1152 рік читаємо: «Поиде Гюрги Суждальский с сыном своим, и с Ростовци, и с Суждальцы, и с Рязанци, со князьями Рязанскими в Русь».

Троїцький літопис за 1223 рік повідомляє: «На татар около Днепра собрались все князи Рустии и все князи Черниговскии».

Всі князі Русі були. Там не було північних князів з території нинішньої Росії.

Були: Мстислав Романович Київський, Мстислав Мстиславович Удатний Галицький, Мстислав Святославович Чернігівський, Данило Волинський, Володимир Овруцький, Мстислав Німий Луцький, Олександр Дубровицький, Святослав Шумський, Андрій Туровський, Юрій Несвіжський.

Тобто князі Русі - це і Київ, і Волинь, і Галичина, і Древлянщина з Туровщиною. Виключно територія сучасної України і частково Білорусі. (Григорій Таргонський,  Анатолій Герасимчук.«Від Русі до України. Факти і сенсації». 2022).

Таких записів, які прямо говорять про те, що землі, які входять зараз до складу Росії, Руссю не були, дуже багато в літописах, які зібрані в 43 томи «Повного зібрання руських літописів».

Але ці літописи не перекладені ні сучасною російською мовою, ні сучасною українською.

Хоча є переклади Новгородського літопису анлійською, данською, німецькою.

Сучасною російською і українською мовами перекладена лише «Повість минулих літ», яка доводить свою розповідь до 1117 року. Все інше, аж до 15 століття, практично сховане від широкого кола людей. Літописи чітко, однозначно і багаторазово вказують, що Русь - це не сучасна Росія.

   Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.

У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: “знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ...” [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Київ-Львів. 2004].

Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.

На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.

Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.

Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон  історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку й обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…»  він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Руссія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.

Назва «Русь; Руссія» (Rusia; Russia) блукає географічними картами  XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.

 

Мапа держави Ярослава Мудрого. З книги «Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель». Угорі — княжа печатка з прижиттєвим портретом Ярослава Мудрого (з колекції Олексія Шереметьєва).