Львів в ретрофотографіях. Не стерті часом

Бернардинська площа. Кінець 1800-х рр.

1894-1915 рр.

? р.

1939 р. Автор світлини Ельжбєта Павловська.

Синклінальні складки

 Складки — хвилеподібні вигини пластів в шаруватих товщах осадових, вулканогенних, чи метаморфічних порід, які виникли при пластичних деформаціях в результаті тектогенезу. Сукупність складок називають складчастістю.Синкліналь (грец. κλινω — нахиляю) — увігнута складка, ядро якої складено молодшими відкладами, аніж крила. Звичайно синклінальна складка обернена замком донизу і геологічні шари на її крилах падають назустріч одне одному. Однак у синклінальної опахалоподібної складки шари у напрямку замка спочатку падають у різні сторони, а вже потім — назустріч. У перекинутої, лежачої і перевернутої складках крила падають в одну сторону, причому в останньої — синкліналь обернена своїм замком догори (антикліналь неправильна).

Синклінальні складки шарів вапняку. Пляж Плайя-де-Баллот. Іспанія. 

Росія - Московія й Тартарія. Карти Азії 1713 р. та 1714 р. Пітер ван дер Аа

1714 р. Карта «L'Asie / suivant les nouvelles observations de Mess.rs de l'Academie royale des sciences, etc, augmentées de nouveau» (Азія). Теперішня Росія на карті – Московія Європейська та Тартарія Московська.

На карті 1713 р. «L'Asie : selon les nouvelles observations de Mess.rs de l'Academie des Sciences, etc. / a Leide Chez Pierre vander Aa avec privilege» (Азія) теперішня Росія – Московія та Тартарія.

Пітер ван дер Аа (П’єр ван дер Аа; Pieter van der Aa; 1659-1733), голландський картограф та видавець. Найвідоміші його роботи: «Atlas Nouveau» (1710) та «Galerie Agreable du Monde» (Приємна галерея світу) що складалася з 66 частин у 27 томах (інші пишуть про 20, 22 або 33 томи, але кількість 66 частин скрізь однакова) і містила понад 3000 карт, панорам та гравюр (Лейден, 1729 р.). Вона вийшла скромним накладом у 100 примірників (принаймні про це повідомляє видавець). Обмежений наклад був, ймовірно, пов’язаний з дуже високою вартістю виробництва цього видання. Ілюстрації для цієї роботи були зроблені найважливішими граверами епохи, такими як: Луйкен (Jan Luyken), Малдер (Mulder), Гері (Goeree), Стоопендаль (Stoopendaal). Для виготовлення використовувалися також пластини, виготовлені раніше для інших видавництв XVII—XVIII ст.

За свою видавничу діяльність він опублікував близько 200 праць з географії, природознавства та старожитностей.

Пітер ван дер Аа був сином каменяра Боудевейна Пітерша з Гольштейну, який переїхав до Лейдена в 1659 році. У 1677 році Пітер ван дер Аа був прийнятий до гільдії книготорговців. З 1682 року разом із двома своїми братами, друкарем Боудевейном і гравером і художником-брошурником Хіллебрандом, керував важливим книготорговельним бізнесом у Лейдені. Його перший шлюб був 9 вересня 1685 року з Елізабет Пехлінус, донькою лютеранського пастора Йоганна Пехлінуса, а другий шлюб був з Анною Марією Кроссен з Амстердама 16 листопада 1697 року. У 1714 році він вступив до Лейденської гільдії друкарів. Наступного 1715 року він став міським друкарем. Незабаром він також отримав посаду університетського друкаря.

Для Пітера ван дер Аа важливі були дуже якісні наукові видання. У 1703–1706 рр. він опублікував десятитомне видання творів Еразма Роттердамського Жана Леклерка, для якого його брат Хіллебранд розробив титульну сторінку. Свого часу Пітер ван дер Аа був особливо відомий своїми атласами з гравюрами із зображеннями міських пейзажів. Він дуже детально скопіював деякі з цих гравюр у Маттеуса Меріана. Подібним чином він діяв і з картами для своїх атласів, особливо з картами Африки з детальними ілюстраціями.

В 1719 р. ван дер Аа видав в Амстердамі французький переклад книги німецького географа-мандрівника Адама Олеарія (1599-1671) «Опис подорожі до Московії» (нім. Beschreibung der muscowitischen und persischen Reise) з ілюстраціями Ніколааса Вітсена у вигляді гравюр. Вперше книга була видана в Шлезвігу в 1647 німецькою мовою. Книга містить докладний опис життя і побут московитів у XVII столітті.

1713 р.

 

1895 р. Українці на етнографічній та релігійній картах Австро-Угорської монархії

1895 р. Карта «Nationalitäten- und Sprachen-Karte von Österreich-Ungarn 1895» (Prof. Hickmann’s geographisch-statistischer Taschenatlas von Österreich-Ungarn) (Національна та мовна карта Австро-Угорщини 1895 р. (кишеньковий географічно-статистичний атлас Австро-Угорщини проф. Гікмана).

Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN).  Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу - Пряшівщина (тепер Словаччина) та  15-50 км західніше  р. Сян (тепер Польща). Українців Російської монархії позначено як RUSSEN. В Галичині великі міста та прилеглі до них території позначено як польські (Львів, Дрогобич, Рава-Руська, Рогатин, Станіслав  і т д.).

1895 р. Карта «Religions-Karte von Österreich-Ungarn 1895» (Релігійна карта Австро-Угорщини 1895 р. (кишеньковий географічно-статистичний атлас Австро-Угорщини проф. Гікмана).

Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).

Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.

Першою етнографічною картою світу можна вважати  карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain ou l'on apperçoit...» (Ескіз загальної картини людського роду…). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.

Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яна Матея Корабінского 1791 р. та 1804 р.

У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі  «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини).

На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.

В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись  як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст.

Етнографічні дослідження сприяли створенню етнографічних карт, що було пов'язано з процесами українського національного відродження. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. (Ян Чаплович (1780—1847) і Павло Шафарик (1795—1861).

Першою картою (1829 р.), на якій подано етнічну характеристику частини населення України в Закарпатті, була «Етнографічна карта Королівства Угорщини разом з Хорватією, Славонією, угорським військовим кордоном і Примор'ям» словацького письменника та громадського діяча Я. Чапловича (В-во: Ляйпціґ).

У 1842 р. у Празі вийшла карта чеського історика, філолога й поета П. Шафарика «Слов'янські землі», на якій вперше подано етнографічні межі розміщення українського народу.

Перші етнографічні карти Австрійської монархії. В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр.

На підставі ревізії 1843 р. Й. Гойфлер 1845 р. опублікував першу в Австрії “Карта мов Австрійської монархії” (Sprachenkarte der Österreichischen Monarchie. – Ofen (тепер Будапешт), на якій землі слов’ян означені зеленою фарбою, а розмежування між етносами – точками. На заселеній українцями (“Ruthenen”) території автор написами позначив етнографічні групи: червоноруси, покутяни, лемки, лісаки.

На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса   «Етнографічна карта Австрійської монархії» позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки). 

Генріх Берґгаус (Heinrich Berghaus; 1797–1884), німецький географ, картограф та етнограф. 1846 р. Карта “Етнографічна карта Австрійської монархії” (Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie. Nach Bernhardi, Safarik, und eigenen Untersuchungen von HBgs. Febr 1845.),  поміщена у першому двотомному виданні (1837-1848) «Фізичного атласу» (Berghaus'. Physik. Atlas, 1848). Видавництво Гота. Масштаб мапи 1:3 800 000 (не підписаний). Титул розташовано у лівому верхньому куті, легенду – у правому нижньому куті. Українці, що проживають в межах Австрійської імперії, позначені як Klein russen (малоруси). Автор поділяв їх на етнографічні групи: Ruthenen (РУТЕНИ на Закарпатті), Russniaken (РУСНЯКИ - від р. Дністер на схід), POKUTEN (ПОКУТЯНИ - між р. Дністер та Карпатами).

За матеріалами  ревізії 1846  р.  Р. А. Фрьоліх (1849 р.) опублікував карту – «Нова національна і мовна карта Австрійської кайзерівської держави і прилеглих частин з точним поданням окремих мовних сімей» (Neueste National und Sprachenkarte des Oestereichischen Kaiserstaates und der angrenzenden Theile, mit genauer Angabe der einzelnen Sprachfamilien. – Wien, 1849). На карті усі слов’янські землі позначені різними відтінками зеленої фарби, в т. ч. українські, де українці позначені як “русини” (“Russinen”).

На карті Ф. Рафельшперґера “Карта народів і мов Австрійських земель” (Völker und Sprachenkarte der Oestereichischen Staaten. – Wien, 1849) слов’янські землі виділені зеленим кольором, а розселення кожного етносу – написами. На українських територіях Австрійської імперії автор виокремив лемків, лісаків, покутян, рутенців, червонорусів, сотаків.

На австрійських (австро-угорських) картах УКРАЇНЦІВ позначали як Ruthenen та Russinen (Рутени та Русини). Починаючи з етнографічної карти Яна  Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії  як етнонім українців.

Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області й кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули та власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».

Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XI—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). У Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами та рутенами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni) до початку XX століття.

Русини (рутени) (від літописного д.-рус. роусинъ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «русин», «русинка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського).

Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих. Отже, Rutheni (Ruteni) є синонім назви «русини», «українці».

З кінця XIX — на початку XX століття назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини, руський» від «росіяни, російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має.

 Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення.

Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.

Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії. 

Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи і словаки - 16,5%, серби і хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.

Мовне  питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш сільських народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали. 

Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах. 

При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.  

Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

 У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був в тому, що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більша народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і  нечисленні словенці.  

В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни,  українці, словаки, євреї та цигани.

*Байцар Андрій. ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ УЧЕНИХ XIX ст. // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52.  Львів. 2018. С. 3-14.file:///C:/Users/admin/Downloads/10037-19598-1-PB.pdf

*Байцар Андрій.  НАЗВИ “РУСЬ”,“ЧЕРВОНА РУСЬ” НА КАРТАХ ЄВРОПИ XIV–XVIII ст./ А.Байцар, І. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52.  Львів. 2018. С. 15-26. 

*Байцар Андрій.ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ВЧЕНИХ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст.)// Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 53.  Львів. 2019. С. 3-12. 

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html

*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.

*Байцар Андрій, Манько Андрій. Назва «Україна — Держава (Земля) козаків» на Європейських картах XVII ст. // International scientific innovations in human life. Cognum Publishing House, Manchester, United Kingdom. 2022. С. 299—308.