Август Генріх Петерманн.
Август Генріх Петерманн
(August Heinrich Petermann; 1822-1878) –
німецький географ та картограф, учень Генріха Берґгауса. 1839 р. вступив до
його художньої школи в Потсдамі, щоб вивчитися на картографа. У період між 1839 і 1844 рр. Август Генріх Петерман пройшов
навчання у Генріха Берґгауса, а в третій чверті XIX ст. був визнаний на міжнародному рівні одним з
найвидатніших географів/картографів. В 1845 р. він переїхав в Единбург (Шотландія), де працював (1845-1846) над «Фізичним атласом», виданим Олександром
Джонстоном. 1847 р. влаштувався в Лондоні. Там він
заснував власну установу (1850). Август Генріх Петерманн був дуже активним у Королівському географічному товаристві, яке
нагородило його в 1868 р. «Founders medal» (медаллю засновників). У Лондоні він зустрівся з багатьма
географами та дослідниками. Оскільки,
він вільно володів німецькою, французькою та англійською мовами, йому не склало
труднощів опинитися в такій компанії. В 1854 р., він виконав прохання Бернарда Пертеса про роботу в його
фірмі. Незабаром після
переїзду до Готи герцог Готи призначив його професором в 1854 р., а в 1855 р.
він став доктором наук. в
університеті в Геттінгені. 1855 р. заснував спеціалізований журнал з
географії «Petermanns
Geographische Mitteilungen». А. Петерман брав участь у складанні великої
кількості важливих атласів і карт. Редактор п'ятого (1866—1868 рр. (84
карти) та шостого (1871–1875 рр. (90 карт) видання “Атласу Штілера”.
1855 р. Карта
професора Фрідріха Макса Мюллера для офіцерів, яка повинна була допомогти у
вивченні мов на території, охопленій Кримською війною. Створена Августом
Петерманном. Опублікована: «The languages of the seat of war in the East : with
a survey of the three families of language, Semitic, Arian, and Turanian / by
Max Müller. 2nd ed., with an appendix on the missionary alphabet, and an
ethnographical map, drawn by Augustus Petermann. London : Williams and Norgate,
1855». Українці позначені як LITTLE RUSSIAN (малороси).
Фрідріх
Макс (Максиміліан) Мюллер (нім. Max Müller; 1823—
1900) — німецький та англійський філолог, спеціаліст із загального
мовознавства, індології, міфології, засновник «Школи природного міфу». Член
Геттінгенської академії наук. Доктор філософії (1848). Професор Оксфорду, де
викладав санскрит.
Етнографічна карта – карта, що
показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні
види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення
народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя
народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).
Етнічна карта — географічна карта на якій зображено
особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній
зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що
характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так
й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного
етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність
етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім
того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.
Першою етнографічною картою світу можна
вважати карту 1786 р. французької
письменниці й натуралістка Марі Ле Масон
Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau
général du genre humain ou l'on apperçoit...» (Ескіз загальної картини
людського роду…). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque).
Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.
Першими етнографічними картами європейських
країн можна вважати карти Яна Матея
Корабінского 1791 р. та 1804 р.
У 1791 р. він у Відні опублікував
економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris
productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства),
на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів
Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані
рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und
vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat
: ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In
Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського
королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини).
На початку ХІХ ст. в багатьох
країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно
активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним
відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр.
етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними
пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу
окремої національності на певній території.
В цей період активізувався
процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі
результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати
території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані
етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст.
Етнографічні дослідження
сприяли створенню етнографічних карт, що було пов'язано з процесами
українського національного відродження. Перші науково обґрунтовані
етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. (Ян Чаплович (1780—1847) і Павло Шафарик (1795—1861).
Першою картою (1829 р.), на якій подано етнічну
характеристику частини населення України в Закарпатті, була «Етнографічна карта
Королівства Угорщини разом з Хорватією, Славонією, угорським військовим
кордоном і Примор'ям» словацького письменника та громадського діяча Я.
Чапловича (В-во: Ляйпціґ).
У 1842 р. у Празі вийшла карта
чеського історика, філолога й поета П.
Шафарика «Слов'янські землі», на якій вперше подано етнографічні межі
розміщення українського народу.
Перші етнографічні карти Європи. 1837 р. Констант Дежарден (Constant Desjardins; 1787-1876), французький
картограф, працював в галузі картографії понад 40 років, автор “Атласу Європи”
(1837 р.) опублікував карту “Ethnographische Karte von Europa, oder Darstellung
der Haputvertheilung der europaischer Volker nach ihren Sprachen und
Religions-Verschiedenheiten; der Jugend gewidmet von C. Desjardins, mit
erklarendem Text von J.H” (Етнографічну карту Європи).
Мапа була поміщена у “Фізико-статистичному
і політичному атласі Європи” (Physisch-statistisch und politischer Atlas von
Europa) – одна із шести карт. Видавництво Відень. На карті вперше подано
етнографічні межі розміщення українців.
Мапа 1847 р. “Етнографічна карта Європи” (Uberlicht von Europa mit
Ethnograph ..., 1847 р.) німецького географа Генріха Берґгауса (Heinrich
Berghaus; 1797-1884) поміщена у першому
двотомному виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (Berghaus'. Physik.
Atlas, 1848). Видавництво Гота. Розмір мапи 42 х 31,5 см. Українські етнічні
землі показані як Klein Russland (Мала Росія).
На австрійських
(австро-угорських) та німецьких картах УКРАЇНЦІВ позначали як Ruthenen, Russinen та Russniaken
(Рутени, Русини та Русняки). Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім.
Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх
картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в
хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum»
у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва
Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних
українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени
використовувався в Габсбурзькій монархії
як етнонім українців.
Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних
джерелах, написаних латиною XI—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують
похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex
(рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). У Західній Україні, в
Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами та рутенами
(лат. Ruthenus; мн. Rutheni) до початку XX століття.
Русини (рутени) (від літописного д.-рус. роусинъ) —
народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст.
Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно
слова «русин», «русинка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини
«русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та
Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була
запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У
Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni)
вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх
«москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх
від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського).
Поряд із книжним варіантом
«русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на
Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було
офіційною назвою всіх її українських підданих. Отже, Rutheni (Ruteni) є синонім
назви «русини», «українці».
З кінця XIX — на початку XX
століття назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ.
Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини, руський» від
«росіяни, російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці»,
практично не має.
Із потужним розвитком української національної
свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході
України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська
влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер
корінного населення.
Українська інтелігенція
Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення
належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи
так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і
українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб
зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.
Руснаками
й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії,
Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від
межиріччя Тересва – Теребля на сході області й кінчаючи басейном річки Уж на її
заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно
давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів
Закарпаття, тобто власне гуцули та власне бойки, які, як відомо, протягом
ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали
себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют
Русинами, Русаками и Руснаками».
*Байцар Андрій. ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ УЧЕНИХ XIX ст. // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 52. Львів.
2018. С. 3-14.file:///C:/Users/admin/Downloads/10037-19598-1-PB.pdf
*Байцар Андрій. НАЗВИ “РУСЬ”,“ЧЕРВОНА РУСЬ” НА
КАРТАХ ЄВРОПИ XIV–XVIII ст./ А.Байцар, І. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ.
Вип. 52. Львів. 2018. С. 15-26.
*Байцар Андрій.ЕТНІЧНІ
КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ВЧЕНИХ (ДРУГА
ПОЛОВИНА XIX ст.)// Вісник Львів.
ун-ту серія географ. Вип. 53. Львів. 2019. С. 3-12.
*Байцар Андрій. Географія та
картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники;
Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА
ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ.
Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ
(XII–XIX ст.) / Сучасні
напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф.
Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ
ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія.
Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА
КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX
ст.).
Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.
*Байцар Андрій. Українські
землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html
*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ
ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.
*Байцар Андрій, Манько Андрій. Назва
«Україна — Держава (Земля) козаків» на Європейських картах XVII ст. //
International scientific innovations in human life. Cognum Publishing House,
Manchester, United Kingdom. 2022. С. 299—308.
