Мета статті – проаналізувати процес створення етнографічних карт С. Рудницького, особливості їх підготовки та видання, а також змісту.
Актуальність теми. Питання окреслення української національної території та визначення українських етнічних меж особливо актуально постало напочатку ХХ ст., в період становлення українськоїнаціональної самосвідомості, яке проявилося у прагненні до створення власної держави. Не втратило воно своєї важливості й сьогодні, в часи розбу дови незалежної України. С. Рудницький належить до когорти українських вчених (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення української держави з географічного погля ду, визначивши межі етнічної території нашого народу. Свої дослідження ці визначні географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти. На особливу увагу заслуговує докладне вивчення всіх етнічних (етнографічних) карт С. Рудницького.
Дослідженням наукової і, зокрема, картографічної спадщини С. Рудницького займається багато вчених: Г. Колодій, Н. Падюка, І. Ровенчак, О. Шаблій, П. Штойко та ін. У ХХІ ст. етнографічну оглядову карту українських земель С. Рудницького було перевидано двічі: у книзі "Політична географія України" (упор. П. Штойко) та в хрестоматії "Новітня українська суспільна географія" за ред.О. Шаблія. У цих виданнях карту подано у де-що зменшеному форматі – 12,2×26,2 см та10,5×22,4 см відповідно. Більше видань цієї мапи не виявлено. Проте внесок вченого у розвиток української національної картографії вивчений недостатньо. Спеціальні праці, присвячені аналізу етнокартографічної спадщини С. Рудницького, практично відсутні. З даної проблематики можна назвати хіба що статті Неоніли Падюки та Л. Цюцюри.
Етнографічна карта — картографічне зображення, яке показує територіальне розміщення різних етнічних груп, їх культурні особливості та розселення. Це карта, що відображає певні етнічні спільноти та їхню географічну присутність.
Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).
Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.
Першою етнографічною картою можна вважати карту 1775 р. французького географа і демографа Луї Бріона де ла Тура (Louis Brion de la Tour; 1743-1803) «Carte curieuse des nouvelles limites de la Pologne, de l'empire Ottoman et des états voisins» (Цікава карта нових кордонів Польщі, Османської імперії та сусідніх держав). Ареал проживання українців – від Сяну до Волги. Воронежчина та Бєлгородщина заселені українцями.
Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain...» (Ескіз загальної картини людського роду…). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.
Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яна Матея Корабінського 1791 р. та 1804 р. У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae...» (Переносний атлас Угорського королівства).
На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.
В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст.
Першими етнографічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів.
У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрюліх (1849). На карті Й. В. Кучайта “Огляд народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів – написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть “рутени” (Ruthenen).
Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія) — частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної поверхні.
Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність), схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей. Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.
Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією, або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є кримські татари, караїми та кримчаки.
Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.
У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
С. Рудницький належить до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.
За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].
1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.
Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
ВИСНОВОК. На європейських картах 19 ст. УКРАЇНЦІВ Австрійської (Австро-Угорської) монархії позначали як Ruthenen, Russinen та Russniaken (Рутени, Русини та Русняки). Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонім українців.
На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється у 1878 р. (Генріх Кіперт. Карта «Carte ethnographique de l'Autriche-Hongrie et des régions habitées par les Roumains aprés H. Kiepert» (Етнографічна карта Австро-Угорщини та областей, населених румунами за Г. Кіпертом). Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».
Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XI—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). У Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами та рутенами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni) до початку XX століття.
Русини (рутени) (від літописного д.-рус. роусинъ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «русин», «русинка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського).
Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих. Отже, Rutheni (Ruteni) є синонім назви «русини», «українці».
З кінця XIX — на початку XX століття назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини, руський» від «росіяни, російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має.
Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення.
Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.
Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області й кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули та власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».
Степан Рудницький (1877–1937) – творець географічної науки в Україні, визначний український географ і картограф, засновник і директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, вчений, який заклав фундамент географічної науки в Україні, розробив українську географічну термінологію. Його вважають основоположником сучасної української географії. Учений першим комплексно описав територію України.
С. Рудницький належить до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні мапи.
 |
| Степан Рудницький |
 |
| Михайло Грушевський |
 |
| Володимир Ґеринович |
*1914 р. Ethnographische Übersichtskarte [der] Ukraina. – M- b 1: 7 500 000. – Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges. m. b. H., 1915. – (нім., назва в перекладі на укр. мову: “Етнографічна оглядова карта України”). [Додаток до книги: “ Ukraina und die Ukrainer”. Видавалася і перевидавалася разом з книгою у 1914 і 1915 рр. багатьма мовами. Українською мовою під назвою “Оглядова карта українських земель” з’явилася у 1917 і 1921 рр. в книзі “Україна — наш рідний край”].
*1915 р. «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі).
*1916 р. Карта-інфографіка «Ukraine Land und Volk» [Видавництво: Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges m. b. H.,1916.].
*1916 р. Ethnographische Übersichtskarte von Osteuropa. – M-b 1:10 000 000. – (нім., назва в перекладі на укр. мову: “Етнографічна оглядова карта Східної Європи”). [Додаток до книги: “Ukraina. Land und Volk”, 1916]. [Видавництво: Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges m. b. H.,1916.].
*1917 р. Оглядова карта українських земель / [С. Рудницький]. – 1 : 7 500 000. – Відень : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1917]. – 1 к. : двоколір. ; 20 × 35 см // Рудницький С. Україна – наш рідний край / написав Степан Рудницький. – Львів : Накладом Загальної Української Культурної Ради, 1917. – 141, [4] с., ілюстр., карта. – (Шкільна серія ; ч. 21).
*1918 р. Стінна фізична карта України / зладив Степан Рудницький. – 1 : 1 000 000. – У Львові : Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1918 ; У Відні : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта. – 1 к. : багатоколір. ; 150 × 215 см.
*1918 р. Карта України Степана Рудницького (межі України відповідають умовам Берестейського договору).
*1918 р. Народописна карта України. – 1 : 5 000 000. – 1 к. : багатоколір. ; 28,5 × 43,5 см // Рудницький С. Стінна фізична карта України / зладив Степан Рудницький. – 1 : 1 000 000. – У Львові : Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1918 ; У Відні : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта.
*1918 р. Карта [нових] утворених держав на колишніх російських землях (Die Staatenbildung in dem bisherigen russischen Gebiete). 1918 р. Літографія. Карта опублікована віденським видавництвом “G. Freitag & Bernd” у серії “Етнографічні карти Європи”. Карта видавалась також українською мовою та входила до великих та шкільних атласів.
*1918
р. S. Rudnyćkyj. Карта
України (Carte de l’Ukraine), укладена Степаном Рудницьким і видана Інститутом
географії “Institut Géograph. de Kummerly & Frey” у Берні. Карта багатоколірна, формат 37,5 × 49,5 см.
*1919 р. Карта (Carte de l’Ukraine) Степана Рудницького була додатком до книги Мирона Кордуби (Kordouba M. Le territoire et la population de l'Ukraine: contribution géographique et statistique – Berne: Imprimerie R. Suter & Cie, 1919. – 111 s., karta), яка вийшла друком в Берні без зазначення автора.
*1919 р. Оглядова карта українських земель / [С. Рудницький] ; Т-во «Вернигора». – 1 : 7 500 000. – У Київі : Вернигора ; У Відни : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1919]. – 1 к. : двоколір. ; 19,5 × 35 cм.
*1919 р. Оглядова карта українських земель / [С. Рудницький]. – 1 : 7 500 000. – У Київі : Т-во «Вернигора» ; У Відни : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1919]. – 1 к. : двоколір. ; 21 × 35,5 cм // Рудницький С. Початкова географія для народних шкіл. – Київ ; Львів ; Відень : Вернигора, 1919. – 192 с., мал., карта.
*1920 р. Україна у своїх етнографічних межах [з Г. Гасенком]. – Київ; Відень: Druck: Christoph Reisser's Söhne.
*1920 р. Українці в світі. – М- б 1:75 000 000. –2 - е вид. – Відень: Вид- во “По світу”.
*1920 р. Україна у своїх етноґрафічних межах / [С. Рудницький] // Гасенко Г. Україна = Die Ukraina / в числах зладив Г. Гасенко ; ІІ. видання при співучасті С. Рудницького. – 2-е вид. – Відень : Христофа Райсера Сини ; Kyїv : Po switu, 1920. – 1 к. : багатоколір. ; 15 × 19 cм.
*1921 р. Оглядова карта українських земель / зладив Степан Рудницький ; накладом Видавництва «Шляхи» у Львові. – 1 : 7 500 000. – Львів : Шляхи ; Відень : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1921]. – 1 к. : двоколір. ; 20 × 35,5 cм.
*1921 р. Оглядова карта українських земель / зладив Степан Рудницький ; накладом Видавництва «Шляхи» у Львові. – 1 : 7 500 000. – У Львові : Шляхи ; У Відні : Картоґр. завод Ґ. Фрейтаґа і Берндта, [1921]. – 1 к. : двоколір. ; 20 × 35,5 см // Рудницький С. Україна – наш рідний край / написав Степан Рудницький. – 2-е вид. – Львів : Накладом фонду «Учітеся, брати мої»; Ч. 4, 1921. – 128 с., карта
*1922 р. Карта слов’янщини // Дорошенко Д. Слов’янський світ. – Берлін,– Т. 3. (Основана на Нідерле, з поправками, особливо на Кубані).
*1922 р. Карта України. Оглядова карта українських земель / після карти Степана Рудницького [дотичнож сумежних територій: білоруської, польської і чехословацької після карти Любора Нідерлє] ; видання «Впереду». – 1 : 7 500 000. – Львів : Вперед, [1922]. – 1 к. : одноколір. ; 23 × 36,5 см.
*1929 р. С. Рудницький, Т. Скрипник. Оглядова політично-економічна карта Західньої України. – М 1: 2 000 000. Видавництво «Західна Україна». Київ. Тираж 8 100 прм.
1907 р. в НТШ виникла ідея створення етнографічної (етнічної) карти українських земель. З цією метою було організовано спеціальну комісію для збирання та опрацювання статистичного матеріалу. У ній активно працювали С. Рудницький та В. Ґеринович.
На основі переписів населення Австро-Угорщини 1867—1910 рр. та перепису населення Російської імперії 1897 р., статистичних даних 1914 р., інформації з етнографічних мап європейських вчених та інших джерел визначив тогочасні межі суцільної (мінімальної) та мішаної (максимальної) української етнічної території.
1910 р. (восени) вийшла друком перша частина книги С. Рудницького «Коротка географія України. Фізична географія». Єдиною картою-додатком цієї книги була «Географічна карта земель, де живуть Українці» (масштаб 1:5 000 000) Володимира Ґериновича.
Етнографічні карти, розроблені С. Рудницьким, з'явилися дещо пізніше.
Перша Етнографічна карта, розроблена С. Рудницьким, видана у 1914 р. у Відні під назвою «Ethnographische Ubersichtkarte der Ukraina» (Етнографічна оглядова карта України) як додаток до книги «Ukraine und die Ukrainer» (Україна і українці). Масштаб 1:7 500 000. Бачимо на мапі використання рожевого, який у Британській імперії був улюбленим кольором для показу на карті британських володінь.
Карта видавалася і перевидавалася разом з книгою у 1914 і 1915 рр. багатьма мовами. Повторне видання німецькою мовою цієї книги разом з картою було здійснене у Берліні (1915), перевидання італійською – у Римі (1914). Українською мовою під назвою “Оглядова карта українських земель” з’явилася у 1917 і 1921 рр. в книзі “Україна — наш рідний край”.
С. Рудницький подає перелік своїх праць, до яких додано етнічні карти: 1. Ukraine und die Ukrainer. Wien, 1914, 2 вид. Berlin, 1915; 2. Verbreitung der Ukrainer. 1915; 3. Ukraina, Land und Volk. Wien, 1916; 4. Україна наш рідний край. Відень, 1917, а також – Картон при Стінній фізичній карті України. Львів, 1918 (карта-врізка під назвою «Народописна карта України»).
Отже, українською мовою «Етнографічна оглядова карта України» вперше вийшла у праці «Україна – наш рід ний край» (Львів, 1917 р.; 2-ге вид. – Львів, 1921 р.) і мала назву «Оглядова карта українських земель». Цю карту було уміщено також у праці С. Рудницького «Початкова географія для народних шкіл» (1919).
Видання 1917-1921 рр. Формат карти 15 × 32, 5 см, масштаб 1:7 500 000. Її видано накладом товариства «Шляхи» (Львів) на картографічному підприємстві Ґ. Фрейтаґа і Берндта у Відні. Внизу напис – «Зладив Степан Рудницький». Карта має картографічну сітку: меридіани та паралелі проведено через 5°. Територія, зображена на мапі, простягається від ≈45° пн. ш. на півдні до ≈50° пн. ш. на півночі та від 15°-20° сх. д. на заході до 45°-50° сх. д. на сході. Карта охоплює всю етнічну територію України від Західної Лемківщини на заході до Каспійського моря на сході, від Підляшшя і Стародубщини на півночі до Чорного, Азовського морів і Кавказу на півдні [Цюцюра Л. Ю. Оглядова карта українських земель Степана Рудницького: особливості розроблення та видання (1914-1921 рр.). 2010].
У ХХІ ст. етнографічну оглядову карту українських земель С. Рудницького було перевидано двічі: у книзі «Політична географія України» (упор. П. Штойко) та в хрестоматії «Новітня українська суспільна географія» за ред. О. Шаблія. У цих виданнях карту подано у дещо зменшеному форматі 12,2×26,2 см та 10,5×22,4 см відповідно. Більше видань цієї мапи не виявлено [Цюцюра Л. Ю. Оглядова карта українських земель Степана Рудницького: особливості розроблення та видання (1914-1921 рр.). 2010].
Перша інфографіка про Україну з’явилась в науковій праці академіка Стефана Рудницького «Ukraina und die Ukrainer» (Україна і українці). Спочатку брошура була видана 1914 р. німецькою мовою у Відні, того ж року — перевидана італійською у Римі, 1915-го — у Берліні, румунською — у Бухаресті, угорською — у Будапешті, а також англійською в США — в Джерзі-сіті, під назвою «The Ukraine & the Ukrainians». 1918 року в Нью-Йорку монографія перевидається під назвою «Ukraine, the land and its people»: an introduction to its geography» разом із мапами „General Physical Chart of Ukraine“, „General Ethnographic Map of Eastern Europe“, „Geological Map of Ukraine“, „General Climatic Map of Ukraine“, „Map of the Flora of Ukraine і Structural-Morphological Map of Ukraine“. Ці мапи видало підприємство «Rand Mc Nally & Co.», N.
В англомовному варіанті цієї брошури «The Ukraine & the Ukrainians» (1915) було вміщено три мапи: німецькомовна мапа „Українська територія у Європі“ та дві — англійською: „Карта Центральної Європи“ та „Карта ґрунтів європейської Росії“.
Карта «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі). Масштаб 1:20 000 000, формат 12,9 х 17,7 см. Виконана у чорно-білих тонах. Карта охоплює територію Європи, а також частину Азії та північну частину Африки: від Португалії на заході до Аральського моря й Персії (теперішній Іран) на сході, від Скандинавського півострова та Росії на півночі до Середземномор’я й країн Північної Африки на півдні. Мапа відображає українську національну територію.
Зображено й територію проживання українців: основна частина українських земель, де українці чисельно переважають (у т. ч. на Кубані) — чорним кольором суцільно; території на змішаних землях (в т. ч. басейни Нижньої Волги і Дону, Передкавказзя) — штриховими чорними лініями більшої товщини, за винятком ареалу довкола Оренбурга, де проживає значно менше українців, — тоншими лініями (що більший відсоток українців у структурі населення, то товстіші лінії). Можна сказати, що це — мапа етногеокультурного поширення українського народу в Європі [Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького].
Вона неодноразово передруковувалася у багатьох іноземних книжкових і періодичних виданнях. Зокрема, її було вміщено у франкомовному журналі La Revue Ukrainienne (№ 1, 1915) та англомовній газеті The Ukraine (№ 1, 1915), що виходили у Лозанні, німецькомовному українському журналі Ukranische Rundschau (№ 2, 1915) тощо. Цю мапу під назвою «Україна у своїх етнографічних межах» було зображено й на двомовному плакаті «Україна = Die Ukraine», виданому 1920-го у Відні С. Рудницьким і Г. Гасенком. [Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького].
1916 р. у Відні друкується карта-інфографіка «Ukraine Land und Volk» з етнографічною картою України Степана Рудницького від 1914 р. Етнічні межі були позначені поза межами Австро-Угорської Імперії, бо австрійська військова цензура не пропустила б «сепаратистську» карту, а про концепцію конфедералізації та утворення Королівства Україна під реґентством Австрії, яку розробляв вбитий в Сараєво ерцгерцог Фердинанд, в 1916 р. вже не згадували, відклавши ідею реформи в шухляду до завершення війни. «Оглядова карта України» вперше була надрукована у 1914 р., перевидана у 1916 р.
1918 р. у Берліні карту-інфографіку перевидано. Додатком до карти-інфографіки виходить книга Степана Рудницького «Ukraine Land und Volk», яку перевидають 1919 р. англійською в Нью-Йорку під назвою «“Ukraine, the land and its people”: an introduction to its geography».
Ця ж мапа стала основою для карти-інфографіки Григорія Гасенка (1919 р.). Вочевидь, до друку мапи-інфографіки «Ukraine Land und Volk» він мав теж безпосередній стосунок, хоча його ім’я не вказано у вихідних даних цієї інфографіки. Автором інфографіки вказаний Степан Рудницький. 1920 р. вийшла друком карта-інформографіка вже авторства Степана Рудницького та Григорія Гасенка "Українці в світі". Масштаб 1:75 000 000. Видавництво “По світу”, Відень.
1918 р. Карта України Степана Рудницького (межі України відповідають умовам Берестейського договору).
Карта в оригіналі має розмір 100 х 70 см, і є навчальною. “Карту України”, затвердили у Науковому товаристві ім. Шевченка (Львів) в 1917 р., коли політичні кордони України тільки починали виникати, і очевидно, що територіальне охоплення карти виходило з етнічного простору українців, – а от кордони України на неї потрапили вже пізніше. Буква “У” могла б теоретично знаходитися і на території Галичини, але навряд чи це б дозволила австрійська цензура воєнного часу. Наприклад, на “Етнографічної карті Австро-Угорщини” сер. 1918, призначеної для офіцерів, на території Австро-Угорщини “рутени” вже перейменовані в “українців”, але назва “Україна” відноситься, природно, лише до території УНР. Карта опублікована відомим віденським картографічним видавництвом “Фрайтаг унд Берндт”, яке з 1890-их років видавало навчальну картографічну літературу українською мовою для шкіл Галичини.
Ймовірно, карта відображає реалії літа-початку осені 1918 р, тобто періоду Гетьманату П. Скоропадського. Цікавий нюанс карти полягає в тому, що жирною червоною лінією позначені межі тодішнього української держави, а як “Україна” підписані всі українські етнічні території до Передкавказзя.
На карті межі України відповідають умовам Берестейського мирного договору, укладеного Українською Народною Республікою з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією 27 січня (9 лютого) 1918 р. У договорі визначалися кордони України, частина з яких була вказана остаточно, а частина (наприклад, українсько-російський кордон) підлягала подальшому уточненню в ході міждержавних переговорів.
На цій карті червоним діагональним виділенням показані території зі спірним статусом (Холмщина, українські етнічні частини Бессарабії, українсько-російський кордон на схід від Курська і Бєлгорода). Переговори з РСФРР відбувалися 23 травня – 11 листопада 1918 р., і закінчилися нічим. Вже незабаром карта застаріє, бо 1 листопада 1918 р. почне формуватися Західноукраїнська Народна Республіка на тих територіях, які на цій карті – ще Австро-Угорщина.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького - Режим доступу: http://meest-online.com/history/achievement/anhlomovni-pratsi-akademika-rudnytskoho
*Листування Степана Рудницького [Текст] / Упо рядк., вст. стаття, прим. П. Штойка. – Л.: НТШ, 2006. – 435 с. – (Українознавча бібліотека НТШ. Чис. 19).
*Новітня українська суспільна географія [Текст] / За ред. проф. О. Шаблія. – Л., 2007. – 1008 с. + 3 к.
*Рудницький С. (?) Карта України. М 1: 2 000 000. – Відень: Фрейтаґ і Берндт, 1918.
*Рудницький, С. Коротка географія України. Ч. 1. Фізична географія [Текст]. – К.: Лан, 1910. – 154 с. + к.
*Рудницький С. Рец. на: Кордуба М. Ґеоґрафічний атлас [Містить 24 карти головних і 11 побічних]. – Ко -ломия: Галицька накладня Якова Оренштайна // Наша школа. Л.; Чернівці, 1912. – Кн. 4-5. С. 62-66.
*Рудницький С. Коротка географія України. Ч. 2. Антропогеографія України [Текст]. – Л., 1914. – 224 с.
*Рудницький С. Огляд національної території України [Текст] // Чому ми хочемо самостійної України? / Упорядк., передм. О. І. Шаблія. – Л.: Світ, 1994. – 416 с.
*Рудницький С. Стінна фізична карта України. М 1: 1 000 000. – Л.: НТШ, 1918.
*Рудницький С. Україна – наш рідний край [Текст]. – Л.: Накл. Заг. укр. культ. ради, 1917. – 144 с. + к.
*Рудницький С. Україна – наш рідний край: Коротка географія [Текст]. – Л.: Накл. Фонду "Учітеся, брати мої", 1921. – 128 с. + к
*Русов А. Несколько слов о территории и населении Украины [Текст] // Укр. вест. – С.Пб., 1906. – № 4. – С. 222-230 + к.
*Rudnyckyj S. Ukraina und die Ukrainer [Teхt]. – Wien: Verlag des allgemeinen ukr. Nationalrates, 1914. – 32 s. – (Karte).
*Rudnyckyj S. Ukraina und die Ukrainer [Teхt]. – Berlin: Verlag C. Kroll, 1915. – 48 s. – (Karte).
*Rudnizkyj, S. L' Ucraina e gli Ucraini [Teхt]. – Roma, 1914. – 32 s. – (Karte).
1916 р.
1915 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар