У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа (Czoernig), О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].
М. Кордуба визначив етнографічні межі України й розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі» [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).
Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.
Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території України є так звана Таблиця Певтінґера (Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст.
На карті зображені Чорне й Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди) [Подосинов А. В. Восточная Европа в римской картографической традиции: тексты, перевод, комментарий. 2002].
В рукописі «Географія Птолемея» 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напис «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).
Назва «Європейська Сарматія» (Sarmatia Єvropє) вперше поміщена на рукописній карті 1467 р. Ніколауса Германуса, який ще раз переробив зміст «Географії» Клавдія Птолемея (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467). Рукопис знаходиться в «Biblioteka Narodowa» у Варшаві. У рукописі Ніколауса Германуса міститься карта «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) на якій показано частину східноукраїнських земель (Sarmatie in Evropa pars).
Уперше українська етнічна територія у друкованому вигляді була зображена у другому (1477 р.) Болонському (перше з картами) виданні "Географії" К. Птолемея. До кінця XV ст. карти розмножувались рукописним способом. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто гравіювались на дереві (1472 р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек). Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді. Центрами картодрукування були відомі друкарські міста (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбурґ, Амстердам, Антверпен). У 1466 р. Н. Германус відновив карти К. Птолемея. 1477 р. за кресленнями Н. Германуса карти були гравійовані й видані в Болоньї («Географія Птолемея», Болонья, тираж 500 примірників). 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Європейська». На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Азійська». На карті написи – Sarmatiae Pars in Europa, Sarmatia in Asia, Scythie Pars.
У другому Болонському виданні (26 карт) «Географії» Клавдія Птолемея поміщені карти «Європейська Сарматія» та «Сарматія Азійська».
У наступному, Римському виданні (1478 р.) поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань “Географії” аж до 1730 р. включно.
З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактним етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.
В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Першими етнічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849).
На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».
Сьогодні дослідження питань української та закордонної етнокартографії щодо формування етнічного складу населення України загалом і окремих її регіонів займає вагоме місце в науці. Оскільки етнографічні карти є своєрідним джерелом знань, що потрібні нам для кращого розуміння своєї історії та культури.
Питанню зображення території України на російських та українських картографічних виданнях присвячені публікації Я. Дашкевича, М. Вавричин, Р. Сосси, Т. Паславського, І. Ровенчака, Н. Падюки, У. Кришталович, К. Галушко та ін., проте воно ще чекає поглибленого вивчення. Оскільки українські землі в різні періоди часу входили до складу різних держав (Польщі, Угорщини, Великого Князівства Литовського, Російської імперії, Австро-Угорської монархії, Румунії), необхідним є дослідження різноманітних картографічних джерел на територію України.
Етнографічне картографування території України започатковане словацьким етнографом та письменником Яном Чапловичем (Csaplovics J.; 1780-1847) який цікавився українською етнографією.
1845 р. було створене Російське географічне товариство, де діяльність у галузі етнічної картографії отримала великий розвиток. Так, вже у квітні 1846 р. Рада товариства затвердила представлений російським географом та етнографом Петром Кеппеном план видання етнографічного атласу Європейської Росії й виділила на це кошти.
1848 р. російський вчений (німецького походження), академік, один із засновників Російського географічного товариства П. І. Кеппен (1793-1864) видав перший «Этнографический атлас Европейской России» (Етнографічний атлас Європейської Росії). Вчений організував систематичний збір статистичних даних про кількість та національний склад населення Росії. У «Етнографічний атлас Європейської Росії» увійшло 77 кольорових карт всіх російських губерній, «Спеціальна карта Західної частини Російської імперії» та два варіанти «Етнографічної карти Європейської Росії» російською та німецькою мовами. Статистична таблиця «Числительные показания об инородцах, обитающих в Европейской России» та зміст атласу написані від руки.
1851 р. у Санкт-Петербурзі «Етнографічна карта Європейської Росії» (Этнографическая карта Европейской России) була видана окремо. Це перша в Росії карта етнічного складу (за ознакою «племінної приналежності») населення Європейської частини імперії. Карта була складена в масштабі 75 верст в дюймі (1 : 3 150 000). Над складанням мапи автор працював протягом багатьох років. В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.), а також матеріали адміністративнополіцейських обчислень і церковного обліку 1840-их рр. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення українців, росіян, і білорусів. При її складанні використовувалися і дані, зібрані в ході службових поїздок Петра Кеппена.
За цю мапу Географічне товариство присудило П. І. Кеппену премію ім. Жуковського (1852) та Костянтинівську медаль (1853). «Етнографічна карта Європейської Росії» П. І. Кеппена стала найважливішою подією в історії російської етнокартографії. Вона стала першою етнічною картою опублікованою масовим тиражем. При складанні карти він використовував метод якісного фону. На карті показано ареали розселення 38 етносів та етнічних груп, кожен з яких виділено відповідним кольором, проте райони зосередження українців, росіян, і білорусів залишено незафарбованими.Сам П. І. Кеппен розумів недосконалість методу якісного фону. Прагнучи поліпшити цей метод, Петро Кеппен наявність інонаціонального населення намагався показати на фоні основного (найпоширенішого) народу номерами і кружками різного кольору. У легенді карти серед слов’янських народів позначено лише росіян, поляків, сербів і болгар. 1853 і 1855 pp. виходять у світ 2-ге і 3-тє видання карти П. І. Кеппена з пояснювальними записками.
Величезний попит в середині країни на карту спричинив до повільного її розповсюдження закордоном. З цієї причини, наприклад, Французьке географічне товариство (Société de Géographie) отримало цю карту лише в 1852 р., а Британське Королівське географічне товариство (British Royal Society Geographical) — тільки в 1857 р.
2008 р. вийшло друком репринтне видання карти, відтвореної на 16 аркушах зі збереженням оригінального масштабу [Этнографическая карта Европейской России, составленная Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.; Об этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.].
1860 р. картографічний заклад російського географа та картографа Микити Зуєва (1823—1890) видав «Подробный атлас Российской империи» (Докладний атлас Російської імперії»), що складався з 22 карт. Атлас підготовлено за дорученням міністра Народної освіти. Значна кількість карт стосувалися території України. На «Карті губерній Київської, Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської» способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців, євреїв, греків, татар. На «Карті губерній Харківської, Орловської, Тамбовської, Курської, Воронезької та Землі Війська Донського» теж способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців та татар. «Карта губерній Херсонської, Таврійської, Катеринославської та Бессарабської Області» містить дані про татар, волохів, болгар, німців, греків, євреїв, вірмен, циган, сербів та поляків.
Перші українські етнічні мапи були видані у Львові у Ставропігійській друкарні.
1861 р. Найстарішою вважається «Карта етнографічна Малоруси» (24 x 38 см), що додана до статті Михайла Коссака «Русини» у книзі «Львовянинъ: приручний и господарський, месяцеслов на рок 1862» (Львів, 1861). На чорно-білій карті відображено межі території розселення русинів і виділено 12 етнографічних груп українців, тобто фактично дано етнографічне районування [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.)].
Основним джерелом для укладання мапи були праці П. Шафарика “Слов’янська етнографія” (Прага, 1842) та етнічна карта “Слов’янські землі” (Прага, 1842), а також Я. Головацького “Розправа о язиці южно-руськім и его нарічіях” (Львів, 1849). Про це свідчить опис українських етнічних меж у нарисі “Русини”, який перегукується з тим, що його подає Я. Головацький як переклад з праці П. Шафарика. Очевидно, автор використав також дослідження Карпат В. Поля, оскільки позначив на карті розселення куртаків та чухонців (фактично лемків), яких “відкрив” польський вчений. Карта чорно-біла, форматом 23,5х35 см. На ній зображено українські етнічні межі, губернські кордони, більші міста, гідромережу, Карпатські гори. Методом написів позначено розселення етнографічних груп українського народу: поліщуків, пінчуків (на Волині), українців (у Київській губернії), степовиків (у Херсонській губернії), чорноморців (на Кубані), сотаків, лемків, куртаків, чухонців, тухольців, бойків, гуцулів (у Карпатах), патлачів (на Буковині), за межами української етнічної території — азовців (понад Таганрозькою затокою), бутколів (у дельті Дунаю) і ногайців (понад Азовським морем). Фактично вперше подано етнографічне районування України. Написи на карті русифіковані. Позначення незначної кількості місцевостей утруднює опис етнічних меж, проте в нарисі їх опис більш докладний. Крім того, трапляються помилки у розташуванні міст, наприклад: Радин, Брест, Новгород-Сіверський [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.)].
Українські етнічні межі на карті зображені так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.)]:
Західна українська етнічна межа з поляками починається біля Дрогичина на р. Буг, іде на південь до Білої, Вепру, Сяну, повертає на захід до Попрада (проходить по сучасних східних теренах Любельського, східних і південних Підкарпатського, південних Малопольського воєводств Польщі). До української етнічної території входить південна частина Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Північна Лемківщина.
Південно-західна українська етнічна межа з словаками, угорцями і румунами іде від Попрада на південний схід до Пряшева, Ужгорода, Мукачева, Хуста, Сиґота, переходить у Буковину, з півночі оминає Чернівці, охоплює Хотинщину і понад Дністер доходить до Чорного моря.
Північна українська етнічна межа з білорусами і росіянами від Дрогичина на р. Буг проведена по північних кордонах Волинської, Київської, Чернігівської і Харківської губерній та охоплює південну частину Воронезької. Тому поза українськими етнічними межами опинились Берестейщина, Пінщина.
Східна українська етнічна межа проходить східними кордонами Харківської і Катеринославської губерній та охоплює Кубань.
1863 р. у Львові греко-католицький священик, літератор, етнограф Гуцульщини Софрон Витвицький (1819-1879) опублікував “Історичний нарис про гуцулів” (Rys historyczny о Huculach), перевиданий 1873 р. У цій книзі була вміщена «Карта розселення гуцулів». Розміри мапи 20,2 х 20,6 см. Передувало цій події публікація автором у 1852 р. в «Зорі Галицькій» (ч.54 —56) фольклорно-етнографічного нарису «Статистически-историческое обозръніе Гуцуловъ въ Коломыйскомъ окрузь со характеристикою ихъ».
Мапа чорно-біла, скопійована з карти Генерального Квартермейстерства з 1824 р. Ф. Заєнчковським. На ній позначено територію розселення гуцулів і населені пункти, в яких вони проживають (на Буковині, в округах Коломийському і Станіславському, в Угорщині на схід від річок Чорна Тиса і Вишова). У тексті усі ці місцевості перераховуються. Значення цієї мапи полягає в тому, що на ній позначено українські назви місцевостей, частина з яких (Мармарощина) зараз перебуває у складі Румунії. Карта ще раз підтверджує українськість цих територій [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.)].
Відомий військовий картограф Родеріх Федорович Еркерт (1821-1900), прусський підданий на російській службі і типовий для тієї епохи ерудит в етнографії, лінгвістики, статистики та інших суміжних дисциплін, видав у 1863 р. дві версії етнографічного атласу: французькою мовою (Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863) і російською (Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863), у французькому заголовку – «губернії, населені повністю або частково поляками». Атлас складено за офіційним даними Міністерства внутрішніх справ за 1858 рік. Р. Еркерт в своєму атласі навів чисельний і національний склад населення Російської імперії, Австрії та Пруссії на 1858 рік. На базі Атласу була видана праця Р. Ф. Еркерта «Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії» (Взгляд на историю и этнографию западных губерний России, 1864) яка є частково примітна. Автор дотримувався сумнівної точки зору на співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р. Еркерт вважав, що все слов'янське католицьке населення там було за національністю поляками. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне більшою мірою до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів та українців була виявлена слабкіше. Все ж таки твердження Р. Еркета були помилковими, оскільки на території Росії мова, зроштою, виявилася набагато більш точною і чіткішою етнічною ознакою для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.
На погляди Р. Еркета сильний вплив мала стаття М. Лебьодкіна «Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперії» (1861 р.). Тут на підставі церковнопарафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. І. Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської, Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить погубернські і поповітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, не можна не визнати, що М.Лебьодкін виявився не в змозі критично осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі і хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857–1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу, і зберіг назви всіх перерахованих племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше [Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].
У 1860-1870-ті рр. найбільш плідним ученим, який займався вивченням етнічного складу населення Росії був картограф, етнограф, російський генерал Олександр Ріттіх (1831-1914). Він продовжив справу, успішно розпочату, але не завершену Петром Кеппеном. В цей період (1864 р.) Олександр Ріттіх опубліковав «Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям» (Атлас народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями).
Перше видання «Атласу народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями» – 1862 р. Але даний атлас не був доступний широкій аудиторії й в основному використовувався офіцерами й чиновника. Однак, коли дозвіл на публікацію було отримано, атлас був перевиданий у 1864 р. другим, доповненим, виданням.
Українські землі разом з білоруськими включили до складу так званого «Западно-Русского края». До цього ж утворення увійшли і північно-східні польські землі. Масштаб: 15, 20, 40 верст в англійському дюймі. В атласі подана одна загальна «Карта народонаселення Західно-руського краю за віросповіданням» (виконана двома мовами – російською та французькою) і 9 карт народонаселення окремих губерній за віросповіданням (Могилівська, Вітебська, Мінська, Віленська, Гродненська, Ковенська та три українські: Київська, Подільська та Волинська губернії). На кожній з 9 губернських карт способом якісного фону показану релігійну приналежність населення (православні, католики, лютерани і т. д.). На картах містяться таблиці конфесійного та національного складу населення. Як видно з карт, більшість населення західних околиць імперії були православними. Це переважно білоруси та українці. Православні переважають в Гродненській, Київській, Мінській, Могилівській, Подільській та Вітебській губерніях. У Віленській та Ковенській губерніях більшість населення були католиками.
Тут вперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території розміщення малоросів (українців), великоросів і білорусів.
При складанні атласу автор залучив різноманітні джерела. Зокрема були використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці та неопубліковані матеріали Петра Кеппена, а також так звані «огляди» (складені офіцерами Російського генерального штабу).
Хоча О. Ф. Ріттіх неодноразово посилається на матеріали П. І. Кеппена, але явну перевагу все ж віддає даним Генерального штабу і М. Лебьодкіна. Дані М. Лебьодкіна О. Ф .Ріттіх застосував в обробленому вигляді. У нього вже не згадуються поляни, древляни, волиняни і т. п. Проте надмірно довірливе ставлення до такого етнічного маркера, як віросповідання жителів, і недооцінка тих даних П. І. Кеппена, що ґрунтуються на ознаці «народної мови», привели його до неправильних висновків [Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].
Цей атлас витримав кілька видань, він і сьогодні не втратив свого значення і представляє великий інтерес.
Етнографічні карти О. Ріттіха:
*Риттих А.Ф. Карта западных и южных славян / составил А.Ф. Риттих. – 60 верст в англ. дюйме. – [С.-Петербург] : Картографическое Заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 100 × 72 cм.
* Риттих А.Ф. Карта западных и южных славян / составил А.Ф. Риттих. – 1 : 2 520 000, 60 верст в англ. дюйме. – [С.-Петербург] : Картографическое Заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 100 × 72 cм // Риттих А.Ф. Славянский мир : историко-географическое и этнографическое исследование / составил А.Ф. Риттих ; издание В.М. Истомина. – Варшава : Издание В.М. Истомина, 1885. Х, VI, 336, XXVIII с., карты.
* Риттих А. Ф. Этнографическая карта Европейской России / сост. по поручению ИРГО А.Ф. Риттих. – 1 : 2 520 000, 60 верст в англ. дюйме. – СПб. : Картогр. заведение А.А. Ильина, 1875. – 1 к. : багатоколір. ; 164 × 133 см.
* Риттих А. Ф. Этнографическая карта славянских народностей / с 1-го издания 1867-го года М.Ф. Мирковича ; дополненная А.Ф. Риттихом ; издание С. Петербургского Благотворительного Комитета 1874 г. – 1 : 4 200 000. – С. Петербург : Картографическое заведение А. Ильина, 1874. – 1 к. : багатоколір. ; 87,5 × 71 cм, в обкл. 23 × 19 см.
* Риттих А. Ф. Этнографическая карта славянских народностей М.Ф. Мирковича / дополнена А.Ф. Риттихом ; гравировал на камне С. Емченинов. – 3-е изд. – 1 : 4 200 000. – С.-Петербург : Изд-е С.-Петербургского Отдела Славянского Благотворительного Комитета, 1877. – 1 к. на 2 арк. – 1 к. на 2 арк. : багатоколір. ; 51 × 71 cм.
* Риттих А.Ф. Этнографическая карта славянского мира / составил А.Ф. Риттих. – 1 : 16 500 000. – В С. Петербурге : Картографическое заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 41,5 × 61 см.
*
Риттих А.Ф. Этнографическая карта славянского мира / составил А.Ф.
Риттих. – 1 : 16 500 000. – В С. Петербурге : Картографическое
заведение А. Ильина, [1885]. – 1 к. : багатоколір. ; 41,5 × 61 см //
Риттих
А.Ф. Славянский мир : историко-географическое и этнографическое
исследование / составил А.Ф. Риттих ; издание В.М. Истомина. – Варшава :
Издание В.М. Истомина, 1885. Х, VI, 336, XXVIII с., карты.
1875 р. Олександр Ріттіх опублікував працю «Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России», в якій подано докладні поповітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р.
Український етнос тут вказаний особливою графою. В цьому відношенні праця О.Ф.Ріттіха становить особливий інтерес. У ній вперше в російській історіографіі містяться досить докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні міститься чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. В Костянтиноградському повіті Полтавської губернії, навпаки, не вказані російські селяни-однодворці, хоча їх тут було чимало[Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].
Тоді ж, у 1875 р., за наказом та дорученням Імператорського Російського географічного товариства, О. Ріттіхом була складена «Этнографическая карта Европейской России» (Етнографічна карта Європейської Росії). Від карти Петра Кеппена вона відрізняється більшим масштабом і охопленням ширшої території (тут показані західні губернії Росії, Фінляндія і Закавказзя). Крім того, тут вперше виділені території переважного розміщення українців, росіян, і білорусів. Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Видруковано в С. Петербурзі в картографічному закладі Олексія Ільїна.
Джерелом інформації для карти послужили матеріали ревізії 1858 р.; матеріали зібрані Петром Кеппеном, зокрема, невикористані ним церковно-приходські списки священиків та матеріали місцевих адміністративних обчислень, передані вченим Російському географічному товариству; результати «описів» офіцерів Генерального штабу 1860-х рр., зокрема описи західних губерній Російської монархії; списки населених пунктів, складені в ті ж роки Центральним статистичним комітетом Міністерства внутрішніх справ. З цього видно, що О. Ріттіх опинився у набагато кращому положенні при складанні етнографічної карти, оскільки зміг залучити найрізноманітніші джерела різного ступеня точності й вірогідності.
Всього на карті показано 46 народів, що населяли теперішні території Європейської Росії, України, Білорусі, Молдови та частин Прибалтійських та Закавказьких країн. Серед слов'ян автор окремо виділяє такі етноси, як малоруси (українці), білоруси, великоруси (росіяни), болгари, поляки та ін.
Відразу ж після виходу карти вона була відправлена на Міжнародний географічний конгрес у Францію, де була відзначена найвищою нагородою. Але автору не вдалося уникнути багатьох неточностей. Всупереч даним ревізії українське населення материкової частини Таврійської губернії зараховане до великоросів. Ця так звана “помилка Ріттіха” пізніше потрапила в закордонні картографічні видання, що стало підставою для сумнівів в українському характері Північної Таврії на картах новоутворених держав 1918-1921 рр. На помилку було свого часу вказано класиком радянської та російської етнодемографії В. Кабузаном.
1878 р. німецькомовна «Еthnographische karte von Russland» (Етнографічна карта Росії) О. Ріттіха. Росіяни позначені як Gross-Russen, українці (малоруси) – Klein-Russen, білоруси – Weiss-Russen.
1885 р. Олександр Ріттіх опублікував у Варшаві працю «Славянский мир: Историко-географическое и этнографическое исследование». До книги ввійшла «Карта західних та південних слов’ян» (КАРТА ЗАПАДНЫХЪ И ЮЖНЫХЪ СЛАВЯНЪ). Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Автор виділяє серед слов’ян 11 етносів, серед них малоруси (українці), білоруси, великоруси, поляки, лужичани (тепер мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею та Чехією; в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург), кошуби (тепер проживають на північному заході Польщі), чехо-морави та ін. На мапі добре показано (штрихування) північну, західну та південно-західну межу поширення українського етносу.
Монографія 1885 р. дійсного члена Російського географічного товариства і Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії включає 42 карти-схеми та три кольорові вкладки: 1) «Етнографічну карту Слов'янського світу»; 2) детальну карту Західних і 3) Південних слов'ян. В об'ємному тексті узагальнювався досвід слов'янознавства за кількох десятиліть. Олександр Ріттіх був слов’янознавцем правих, консервативно-монархічних переконань. На таких принципах побудована його і монографія. Як пише сам Ріттіх, особливо цінними для нього були: «Слов'янські старожитності» чеського вченого Павела Шафарика (він їх цитує по німецькому виданню «Slavische Alterthruemer», 1844 р., хоча російський переклад О. Бодянського був опублікований Московським університетом ще в 1847 р.); «Зібрання творів» О. Ф. Гільфердінга (особливо про балтійських слов'ян); атлас старовинних карт Меркатора («Weltbuch», Amsterdam, 1607), «Карпатську Русь» Головацького. та ін.
Що стосується західних слов'ян, Олександр Ріттіх у своїй праці серед них згадує племена укрів (рос. - укров, укранов), що проживали біля річки Укри. З історичних джерел відомо, що західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) украни, укряни або укри (нім. Ukranen, Ukrer, Vukraner; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie) заселяло у VI—XII ст. землі навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині. Також на польсько-німецькому кордоні розташоване місто Уккермунде.
Річка «Укра» позначена на карті (стор. 134). На стор. 49 цитата: «Укране сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и но Финнову протоку, но Одрѣ, къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города былм: Пустоволкъ, тенерь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ».
Укра або Укер (пол. Wkra, нім. Ucker) — річка довжиною 103 км на північному сході Німеччини, недалеко від польського кордону, протікає в землі Бранденбург (де називається як «Укер», нім. Ucker) і Мекленбург-Передня Померанія (де вже називається «Ікер», нім. Uecker). Назва річки походить від історичного слов'янського племені укри, що мешкало тут у VI-XII століттях, яку вони іменували відповідно своєї назви племені Укри (цит. за Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова», 2013).
Нижче на тій же сторінці Олександр Ріттіх називає укрів «українцями» (до їх складу входило плем'я «Речане» - проживали по річці Одрі). Цитата: «…Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ». На карті на стор. 45 ми бачимо племена Украйнов і поруч - плем'я Речан, що входило до їх складу. На стор. 86, автор відзначає існування населеної слов'янами області «Крайна» - на території Австрії, Словенії та Північної Італії. Цитата: «Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Ее иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она no Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т. е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси».
Сучасна Крайна або Країна (словен. Krajina, vojvodstvo Kranjsko; нім. Krain, лат. Carnia, Carniolia) — область в Словенії, що займає велику частину країни, з центром в столиці цієї країни — Любляні. У минулому — герцогство і коронна земля (Kronland) Австро-Угорщини. Вперше згадується в 973 р. як частина герцогства Каринтія.
1866 р. в Санкт-Петербурзі була опублікована «Карта России и племена ее населяющие» (Карта Росії і племена, що її населяють), складена Нестором Теребеневим (видавництво М. Л. Свєшнікова). Літографія. Мапа цікава не тільки географічно, але і графічно. Це твір типографського мистецтва складається з двох карт: «Карта Європейської Росії» та «Карта Азіатської Росії і Американських володінь». По периметру карти знаходиться 21 клеймо із зображенням 55 основних та малих народів та народностей, що населяли Росію. Народи зображено в традиційних костюмах. Найбільш численні – великороси, малороси (українці) і білоруси зображені ліворуч і праворуч від державного герба. Оформлення карти виконано у стилі історизму із зверненням до імперського стилю наполеонівської епохи.
Певну позитивну роль у розвитку етнографії зіграв Слов'янський з'їзд 1867 р., приурочений до Всеросійської етнографічної виставки, який став великою подією в культурному житті слов'янських країн і народів.
1867 р., можливо спеціально підготовлена до з'їзду, вийшла з друку «Этнографическая карта славянских народностей» (Етнографічна карта слов'янських народностей) Михайла Мирковича (1836-1891; генерал-лейтенант, картограф), що охоплює територію Європейської Росії, Кавказу та європейських держав. Масштаб мапи 1:4 200 000. У пояснювальній записці М. Миркович детально описав, якими джерелами користувався при складанні своєї карти. Основним джерелом була карта П. Шафарика. Автор використав і дані карт Петра Кеппена. Карта М. Мирковича витримала кілька видань (1874 р., 1877 р. та ін.). Видання 1874 р. було доповнене О. Ріттіхом. До видання 1877 р. було додано статистичні таблиці, які показують розподіл слов'ян по державах і народах, а також за віросповіданням, азбукам і літературним мовам (складені відомим філологом-славістом професором А. С. Будиловичем).
М. Ф. Миркович, як й інші російські етнографи та картографи цього часу, не виділяв окремо українського та білоруського етносів. В легенді карти позначені лише росіяни. Крім росіян, серед слов’янських народів виділено поляків, чехів, словаків, болгар, словенців, хорватів, сербів та лужан.
1868 р., в Празі, чеський етнограф та історик Карел Яромир Ербен (Karel Jaromír Erben; 1811-1870) видав етнографічну «Мара Slovanskèho Svèta» (Карту слов'янського світу). Карта складена на основі власного польового етнографічного матеріалу. Крім того, автор використав вже опубліковані карти Павла Шафарика, французького мандрівника Гійома Лежана і М. Ф. Мирковича. Масштаб мапи 1:6 400 000. Українські етнічні території охоплені лише частково. Це, зокрема, Буковина (Чернівці, Хотин), Бессарабія (Одеса), частково Поділля (Бар, Умань). Український етнос у легенді карти позначено як Rusovi. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, зображено розселення 9 інших народів. Щодо українсько-молдавського (К. Ербан виділяє тільки румунів) прикордоння, то тут автор допускає багато похибок. Українсько-румунська (молдавська) межа проходить через Хотин, Балту, Чернівці віднесено до румунської етнічної території і т. д.
1869 р., у Львові, український історик, культурний діяч, священик УГКЦ Василь Степанович Ільницький (1823-1895) під псевдонімом Денис з Покуття опублікував працю “Вісти про землю і дії Русинів”. До цієї історичної праці було долучено “Карту малоруського народа”. Карта чорно-біла, форматом 35,5 х 48 см. На ній позначено гідромережу, більші населені пункти, Карпатські гори. Українські етнічні межі механічно скопійовані з карти П. Шафарика “Слов’янські землі” (Прага, 1842) на недосконалу картографічну основу. На нашу думку, це стало причиною того, що Чернівці опинились поза українською етнічною територією (на відміну від Шафарикової карти), а міста Пряшів (на карті — Еперієс), Ужгород, Мукачево, Балта, Влодава, Миропілля, Бєлгород та ін. позначені неправильно. Крім того, не включено до української етнічної території Кубань, яка на карті П. Шафарика позначена як українська. Територію розселення русинів-українців у нарисі В. Ільницький окреслив дуже загально: “Від Вислоки ріки, аж по ріку Дон, від Прип’яті до середнього Дніпра, аж по-за Карпати і по Чорне Море розпростронюються границі Русинів” [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
1871 р. Вагомий вклад у розвиток і становлення української етнічної картографії зробили П. Чубинський та К. Михальчук. "Карта южно-русских наречий и говоров" етнографа П. Чубинського і мовознавця К. Михальчука (1871 р.). Мапа була підготовлена за матеріалами етнографічних та мовознавчих досліджень Російського географічного товариства та укладена приватним землеміром К. Маржецьким. Як зазначено на мапі, вони виконана за вказівкою П. Чубинського та К. Михальчука. Це перша українська діалектологічна карта, автором якої був К. Михальчук.
Щодо ролі П. Чубинського у створенні карти, то вона, можливо, звелась до того, що всі свої нотатки щодо визначення мовних кордонів українців він передав К. Михальчуку для більш ґрунтовного опрацювання Протягом року (літо 1869 — літо 1870) П. Чубинський здійснив три поїздки (дві літні і одну зимову), які охопили 50 повітів краю. Записувати етнографічні матеріали у цих мандрівках йому допомагав І. А. Чередниченко, до третьої був запрошений В. Х. Кравцов. У 59-ти місцевостях було зроблено записи українських говорів [ Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
Науковцями було закартографовано етнічні українські землі, а це територія сучасних України, Росії, Білорусі, Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини та Молдови (Волинська, Подільська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська, Гродненська, Мінська, Люблінська, Сідлецька, Курська, Воронезька та Павловська губернії; Галичина, Лемківщина, Буковина, Північно-Західна частина Бессарабії, Акерманщина, Крим, Кубанщина, Ставропілля, Північний Кавказ та ін.).
Вперше методом автопсії було визначено приналежність до української етнічної території повітів чи їх частин, де українці межували з іншими народами, але ці повіти не належали до т. зв. української групи. У Гродненській губернії — це Брест-Литовський і Кобринський повіти, значна частина Пружанського і невеликі частини Слонімського і Більського. У Мінській губернії — це Пінський повіт і більша частина Мозирського. У Північно-Західній частині Бессарабії — це Хотинський (біля половини населення — українці), Ясський (менш як 10 %) і Сороцький (1/6 населення) повіти. У Царстві Польському: у Люблінській губернії — Холмський, Грубешівський, Томашівський, Білгорайський, Замостський, Красноставський, Любартівський та Янівський повіти; у Сідлецькій губернії — Влодавський, Радинський, Більський, Соколовський і Костянтинівський повіти [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
Формат карти 68 х 75 см. Масштаб – 1 : 2 520 000. Надрукована в «Друкарні і Хромо-Літографії А. Траншеля» в Санкт-Петербурзі. Мапа була опублікована у роботі К. Михальчука «Наречия, под наречия и говоры южной России в связи с наречиями Галичины» (в книзі «Труды этногр.-стат. экспедиции в Западнорус. Край», т. 7, в. 1. СПб., 1872. - C. 453-512).
Карта кольорова, позначено невелику кількість населених пунктів, державні та адміністративні кордони, рельєф, гідрографію. Підписи подано староруською мовою.
Ареал «південноруських наріч та говірок» (домінування української мови на середину ХІХ ст.) позначається червоною лінією. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, зображено розселення 13 інших народів. Додатковим навантаженням на карті є позначення їх арабськими цифрами.
На карті способом якісного фону відображено три основні українські говірки: українська, поліська, червоноруська (русинська), що у свою чергу поділяються на 17 діалектів. Тут даний спосіб має декілька зображувальних засобів: кольоровий фон та штриховку різного рисунку. Саме це дозволяє відобразити різноманітність «разнорычія». Наприклад, «Пинско-Волынское», «Средне-Украинское-Полышкое», «Волынско-Украинское» (українські наріччя); «Королевское», «Заблудовское», «Мозырское» (польські наріччя) тощо. А також на карті додатково позначені великими буквами латинського алфавіту «поднарычія», маленькими буквами латинського алфавіту – «разнорычія», римськими цифрами – «нарычія». Способом кількісного фону, штриховкою, підписами маленькими буквами латинського алфавіту з апострофом зображено відсоток «южн.-руссовъ, въ смъеси съ Велик.-Россами» до 60% і до 80% [Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 2013.].
Українські етнічні межі зображено так [За: Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008] :
Українсько-польська етнічна межа починається у Гродненській губернії південніше Білостока, іде на південь через річку Нарву до Більська, досягає Західного Бугу, по ній — на північний захід до Дрогичина, іде, звиваючись, на південь через Люблінську губернію до Сідльця, Радина, по річці Вепр до Красностава, на захід до Янова, знову на південь до галицького кордону і далі до Ярослава, повертає на південний захід до Дубецька, проходить на південь від Ясла і Старого Санчу і сягає кордону з Угорським королівством, охопивши таким чином Північну Лемківщину.
Українсько-словацька етнічна межа тягнеться, звиваючись, на південний схід, охоплює Південну Лемківщину, де українці розселені понад Попрадом, Гернадом, Топлею, Ондавою і доходить до Ужу.
Українсько-угорська етнічна межа іде від Ужу на південний схід до Тиси і Вишевої. Варто зазначити, що українські етнічні межі в Угорській Русі і Буковині зображені на карті без означення місцевостей, через які вони проходять.
Українсько-румунська етнічна межа звивистою лінією проходить на південний схід до кордону з Буковиною, піднімається на північ до Чернівців, досягає Дністра, на правому березі якого охоплює Хотин і Малинці, йде по Дністру та його правим берегом на південний схід до Сороків, входить на південь українським півостровом у Бессарабію до Більців, знову йде по Дністру, повертає на схід до Балти, понад Ягорлик прямує на південь до Дністра, його лівим берегом попри Тирасполь до Овідіополя; далі охоплює Акерманщину, вклинюючись українським півостровом у Південну Бессарабію, і доходить до дельти Дунаю.
Українсько-білоруська етнічна межа починається на південь від Білостока і прямує на південний схід до Межевичів, по річці Шара до Огинського каналу і далі до Прип’яті, по якій тягнеться на схід до Мозиря і на південний схід до Дніпра, по Дніпру піднімається на північ, відтак скручує на схід до Десни. Стародубщина не внесена до української території, хоч означена як така, де розповсюджений, за автором, власнесіверський різновид поліського наріччя.
Українсько-російська етнічна межа йде від Десни по кордону Чернігівської губернії, охоплює Південну частину Курської губернії, половину Воронезької губернії, охоплює на лівому березі Дону околиці Павловська, від Дону на південь від Богучар іде у південно-західному напрямі кордонами Воронезької і Харківської губерній з Землею Війська Донського, доходить до Сіверського Дінця біля Слов’яносербська, тримаючись правого берега доходить до його гирла і Дону та тягнеться на південь до річки Кубань і нею на захід, охоплюючи таким чином Північну частину Кубанщини (на карті — Земля Військ Чорноморських). Ставропілля і Північний Кавказ означені як територія, де разом з росіянами українці складають 80 %. Територія обабіч нижньої течії Дону зазначена як така, де українці з росіянами становлять 60 %. Крим позначено татарським, крім північної частини Керченського півострова і Арабатської стрілки.
У цьому ж VII тому праці П. П. Чубинського додано ще дві карти, укладені приватним землеміром К. Маржецьким: «Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края» та «Карта католиковъ, а въ томъ числъ и поляковъ Юго-Западнаго края». На мапах зазначено, що вони виконані за вказівкою П. Чубинського. Роки укладання мап точно невідомі (1870 р. або 1871 р.). Ці карти є дуже схожими між собою, адже мають ідентичну географічну та математичну основаи, а також подібний тематичний зміст. Розмір обох мап 45×57 см, масштаб – 1: 1 260 000. На мапах закартографовано територію українських губерній - Волинську, Київську та Подільську. На картах зображено державні кордони та межі адміністративно – територіальних одиниць (губерній, повітів). Добре показано гідрографічну сітку та населені пункти.
Цінність цих карт полягає в тому, що на них детально відображено розселення євреїв та католиків на різних територіальних рівнях (від повітів до міст та сіл) на теренах нашої держави. Ці карти є першими такими картографічними творами, тому залишаються дуже важливим джерелом знань про етнографічну територію України [Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 2013].
1871 р. «Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ» (Докладний атлас Російської імперії з планами головних міст, Видавництво: «Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871». Атлас містить 70 географічних карт російських губерній, країв і областей з планами губернських центрів. Виданий атлас картографічним закладом російського генерала, картографа Олексія Ільїна (1834-1889). Крім того, в атласі вміщено кілька тематичних карт Росії (орогідрографічна, етнографічна, адміністративна тощо). Карти Атласу були довгий час найточнішими й найдетальнішими картами губерній Російської імперії. Атлас був єдиним великим виданням такого роду. На «Етнографічній карті Європи» способом якісного фону позначені: малороси (українці), великороси, білоруси і т. д.
В цьому ж атласі поміщена і «Этнографическая карта европейской Россiи» (Етнографічна карта європейської Росії). В легенді мапи, способом якісного фону, показано 36 народів. Українці, білоруси та росіяни позначено одним кольором (зеленим), межі між даними етносами не показано.
1875 р. Мапа українського лінгвіста, етнографа, фольклориста Якова Головацького (1814-1888) «Этнографическая карта русскаго народонаселения Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины» (Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині) надрукована, як додаток до праці – «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», у видавництві Ф. Кьоке. Тритомна етнографічна праця Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863–1878 рр. в «Чтениях» Товариства історії і древностей російських при Московському університеті.
За основу для мапи Я. Головацький взяв найбільш ґрунтовну на той час “Етнографічну карту Австрійської монархії” К. Черніґа 1855 р. видання, до якої вніс виправлення, замінивши польські, німецькі й угорські назви місцевостей на народні українські (руські), але зрусифіковані назви. Масштаб мапи 1 : 1 600 000, формат 39,5 х 50 см. На карті позначено гідромережу, політичні й адміністративні кордони, залізниці, головні дороги, гори, міста і села, червоною фарбою підкреслено ті місцевості, де були записані Я. Головацьким народні пісні, або які згадуються у піснях. Адміністративні одиниці (округи і комітати) пронумеровані. Окремо на карті подано політико-адміністративний поділ Галичини й Угорщини з відповідним номером, що відповідає нумерації на карті. Способами якісного фону і ареалів зображено розселення шести народів, українців (у легенді — “русское населеніе”) — зеленим кольором. Крім карти К. Черніґа вчений використав праці Я. Чапловича, П. Шафарика, А. Фікера, Р. Фрьоліха, В. Кельсієва, І. Ступницького, В. Поля, Г. Шараневича, Д. Зубрицького. Для позначення топографічних назв Я. Головацький опирався на найкращі на той час мапи Й. Лісґаніґа, К. Куммерсберґа, Л. Шедіуса.
Яків Головацький планував долучити мапу до збірника народних пісень Галичини, Північно-Східної Угорщини і Буковини, працю над яким він почав ще у 30-х роках ХІХ ст. Редактором і керівником видання був славіст і історик О. Бодянський. Основні етапи укладання карти, як і про роботу над збірником загалом, викладено у листах Я. Головацького до О. Бодянського. Про початок роботи над мапою йде мова у листі Я. Головацького від 31 серпня 1873 р., де повідомляється, що виготовлення “Етнографічної карти...” він замовив у Відні, оскільки там зручніше знайти коректора-галичанина, який зможе краще припильнувати хід роботи над мапою. Більш докладно про виготовлення карти йдеться у листі від 4 січня 1874 р. Я. Головацький інформує, що його брат Іван Федорович замовив гравірування “Етнографічної карти…” у Відні у майстерні А. Кнорра. В обов’язки брата входило не тільки пильнувати загалом за ходом роботи над картою, але також написати на скелеті мапи назви російською мовою замість надрукованих латинськими буквами і віддати на гравірування. У листі від 18 грудня 1875 р. Я. Головацький повідомляє О. Бодянського, що “Етнографічна карта…” готова, і ящик з географічними мапами вже прямує залізницею, а після отримання буде відправлений О. Бодянському. Ця інформація вкрай важлива, оскільки допомогла встановити рік видання мапи — 1875 (карта не датована). До цього часу українські вчені й дослідники датували карту переважно 1878 р. — часом публікації першого тому “Народних пісень Галицької і Угорської Русі”, до котрого вона була додана. Проте згадана карта долучалась до двох праць вченого: вперше — до другої частини статті “Карпатська Русь” (СПб., 1877), поміщеної у “Слов’янському збірнику”, який видавало С.-Петербурзьке слов’янське благодійне товариство, вдруге — до першого тому збірника “Народних пісень Галицької і Угорської Русі” (Москва, 1878), що опублікувало Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті. Своє завдання Я. Головацький вбачав у нанесенні на карту місцевої топонімії. Варто зазначити, що проблемі позначення на картах місцевих слов’янських назв вчений приділяв велику увагу. 1884 р. він опублікував “Географічний словник західнослов’янських і південнослов’янських земель і прилеглих держав” з картою, в якому подав місцеві слов’янські назви географічних об’єктів та їх відповідники іншими мовами, а також пропонував порівняти найкращі російські географічні карти з його словником [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
У статті “Карпатська Русь” Я. Головацький зазначав, що при розмежуванні народностей виникають непереборні труднощі. Причиною цього є ненадійність офіційної австрійської статистики щодо руського населення. Тому більш точними даними оперує статистика духовних відомств. Я. Головацький зазначав, що кожен священик має, крім метричних книг, ще й списки усіх жителів парафії. Ці списки постійно доповнюються і виправляються. За ними священики подають до консисторій щорічні звіти. В угорських єпархіях зазначається також мова народу в певній місцевості, тобто мова, якою священик говорить проповіді, навчає дітей і звертається до своїх прихожан. На думку Я. Головацького, ці списки і звіти — найкращий критерій для вивчення руської народності. Щодо Галичини, то вчений зазначав, що майже всі уніати за походженням — руські. Проте, на думку вченого, основою для визначення етнічних меж народу має бути мова, як найбільш правильна ознака народності. У поясненнях до “Етнографічної карти…” Я. Головацький зазначав, що межі народностей проведені на мапі на основі мови чи наріччя, яким говорить народ [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
Українські етнічні межі зображено так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:
Українсько-польська етнічна межа починається у підросійській частині України на північний схід від Фрамполя і йде на південний захід до Білгорая і Крешова, тягнеться у південно-східному напрямі галицьким кордоном до Тарногорода і адміністративного кордону Перемишльського повіту, по цьому кордону йде до Дубецька і Сяноцького повіту, проходить через місцевості Березів, Риманів, переходить у Ясельський повіт і проходить на південь від Дуклі, Скальника, Горлиць, Грибова, Нового Санчу і по Сандецькому повіті йде на південь до Північної і на захід вздовж кордону з Угорщиною. У Перемишльському повіті етнічна межа входить на схід в українську етнічну територію польським півостровом до Ярослава і Радимна і з півночі біля Дубецька. Український острів зображено в Ясельському повіті, який охоплює населені пункти Опарівка і Красна.
Українсько-словацька етнічна межа починається на галицько-угорському кордоні на південь від Кростенки і тягнеться у південно-східному напрямі через Списький комітат до Старої Любовні, через Шариський комітат — до Плавця і Кам’яниці, між якими входить у південно-західному напрямі у словацьку етнічну територію великим українським півостровом, від Кам’яниці прямує у південно-східному напрямі до Сабінова, відтак на північ до Ґаболтова, оминаючи який, іде на схід до Стебника, за Зборовом повертає на південь до Біловежі, Ґіральтівців і Ганушавців, далі йде на схід через Земплинський комітат до Турян і Стропкова, відтак, звиваючись, на південний схід до Грушова, Стакчина, оминаючи Снину, на південний захід, входить до Ужанського комітату, через який тягнеться у південно-східному напрямі до Ужгорода.
Від Ужгорода починається українсько-угорська етнічна межа, яка йде далі по цьому ж комітаті до Холмця, у тому ж напрямі прямує через Берег-Угоцький комітат до Гаті, оминаючи з півночі Мукачеве і Залужжя, доходить до Барбового, Вилока, Гальмина й Угочі.
Українсько-румунська етнічна межа починається у Берег-Угоцькому комітаті на схід від Угочі, іде у південно-східному напрямі по кордону Мармароського і Сатмарського комітатів, на південь від Тячева повертає на схід і тягнеться через Мармароський комітат до Довгополя і Великого Бичкова, далі прямує на південний схід до Петрови, Руськови, Вишова, відтак на схід до Борші і кордону з Буковиною, по цьому кордону — до Кирлібаби і через Буковину на північний схід до Арджела, потім на північ до річок Сучава і Серет, далі на північний схід попри Давидівці і Сторожинець до Чернівців, Садгори і Малого Кучурова, по кордону з Російською імперією йде на південний схід до Новоселиці, відтак на північний схід до Хотина і Дністра. Біля міста Серет зображено, як і в К. Черніґа, український острів.
1884 р. Коялович Михайло Йосипович (1828—1891) — російський історик, викладач, публіцист. Був прибічником слов'янофільської та панславістської інтерпретацій історичного минулого. Виходив з ідеї суб'єктивності пізнання історичного. Розглядав розвиток історіографії в руслі єдиного процесу поступу історичної самосвідомості суспільства. Вважав, що росіяни, українці та білоруси походять від спільного кореня, належного до слов'янського етносу, об'єднані православ'ям і складають єдине ціле — російський народ. Виступав за урядову підтримку православ'я. Полемізував з Миколою Костомаровим та іншими істориками й публіцистами з питань національної та конфесійної політики уряду в західних губерніях Російської імперії та Царстві Польському, проблем української та польської історії.
Він був прихильником і одним з ідеологів західнорусизму, відстоював думку, що білоруси є самобутньою частиною російського народу нарівні з великоросами і малоросами, розвивав національно-монархічні ідеї, ідеї єдності російського народу. Литовців Коялович вважав гілкою («племенем») західноросійського народу, поруч із білорусами і малоросами, називаючи їх ««сторожовим полком російським», що захищали Русь від пруських і лівонських лицарів». На думку Кояловича, вся історія Північно-Західного краю — це російська історія, тут живе російський народ, місцева білоруська говірка — це «міст» між малоросійською та великоросійською мовою.
Коялович М. Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великоруссов, молоруссов и белоруссов, а также с показанием местожительства литовского народа в России, Пруссии и Австрии. – Без м-бу. – В С. Петербурге : Картографическое Заведение А. Ильина, [1884]. – 1 к. : триколір. ; 40 × 38 cм.
Коялович М. Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великоруссов, молоруссов и белоруссов, а также с показанием местожительства литовского народа в России, Пруссии и Австрии. – В С. Петербурге : Картографическое Заведение А. Ильина, [1884]. – 1 к. : триколір. ; 40 × 38 cм // Коялович М.О. Чтения по истории Западной России / М.О. Кояловича. – 3-е изд. – С.-Петербург : [Типография А.С. Суворина], 1884. – ХІІ, 340 с., карта.
Коялович М. Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великоруссов, молоруссов и белоруссов, а также с показанием местожительства литовского народа в России, Пруссии и Австрии. – В С. Петербурге : Картографическое Заведение А. Ильина, [1884]. – 1 к. : триколір. ; 40 × 38 cм // Коялович М.О. Чтения по истории Западной России / М. Кояловича. – Новое изд., перераб. и доп. с изд. 1864 г. – С.-Петербург : [Типография А.С. Суворина], 1884. – ХІІІ, [2], 340 с., карта.
Ареал цих трьох етносів позначено одним кольором (коричневим). На кольоровий фон нанесено штрихування різного рисунку. Для української етнічної території вона коса, для білоруської – пряма. Російський етнос подано на карті без штрихування. Власне штрихування дозволяє показати відмінність між етносами. Галицькі українці на карті позначені як «ГАЛИЦКІЕ РУССКІЕ». Кубань на карті показана як українська етнічна територія, а Лівобережжя Херсонщини як – російська. Берестейщина, Пінщина, Стародубщина теж відносяться до українських етнічних земель.
1887 р. товариство “Просвіта” видало у Львові “Карту Галичини, Буковини і Угорської Руси”. Її автором був галицький український географ Роман Гнатович Заклинський (1852–1931). Карта долучалась до його книги “Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська”, що була видана у Львові Товариством “Просвіта” 1887 р. О. Косткевичу належала аутографія укладеної мапи.
Це був фактично перший підручник з географії українських земель в Австро-Угорщині українською мовою, тираж якого становив 2 030 примірників. Карта, очевидно, була видана також окремим тиражем, оскільки знайдені нами в бібліотеках примірники надруковані на папері кращої якості, ніж ті, що долучались до книги, її наклад становив 2010 примірників у 1887 р. і вичерпався до 1909 р.
На “Карті Галичини, Буковини і Угорської Руси” українські етнічні межі, острови і колонії Р. Заклинський зобразив синьою лінією. Масштаб на карті не зазначено, формат 44 х 63 см. Крім того, показано великі міста, містечка, села, залізниці, муровані дороги, державні і крайові кордони.
Українські етнічні межі на карті зображені так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:
Українсько-польська етнічна межа починається на захід від Ярочина,
іде, звиваючись, на південь через Улянів, по правому березі Сяну, за Рудніком переходить на лівий берег і іде на південь до Лежайська, Переворська, Канчуги, Березова, Риманова. Між Римановомі Коросном входить у північному напрямі вузьким півостровом у польську територію, минаючи Коросно, іде, звиваючись, на захід до Жмигорода, Осєка, Віча, Горлиць, Ропи, Грибова, і у південно-західному напрямі до Кростенки.
Українсько-словацька етнічна межа іде від Кростенки і кордону з Галичиною спочатку на південь і далі на схід до Любовлі, відтак у південно-східному напрямку входить в українську територію, повертає назад на захід і прямує на південь до Левочої, недоходячи до якої, повертає на схід і доходить до Сабінова, відтак іде на північний захід вузьким клином до Ґаболтова, оминає його і йде на південний схід, минаючи Бардіїв, Ґіральтівці, до Ганушавців, далі на захід і південь, минаючи Пряшів, охоплюючи Дринів, повертає на схід і далі на південь прямує до Уйгеля.
Біля Уйгеля починається українсько-угорська етнічна межа, яка повертає на схід до Земного, і звиваючись, до Ужгорода, минає його і йде на південь до Латориці і на схід до Мукачева, відтак на південний схід до Берегів, Виноградова, між якими входить довгим півостровом у румунську територію.
Українсько-румунська етнічна межа іде від Виноградова на південний захід до Вилока й у південно-східному напрямі до Сиґота, Вишова, Борші, Кирлібаби, далі на північний схід, охоплюючи Руську Молдавицю, на північний захід до Стражі, на північний схід до Сторожинця і
на південь до Радівців і Сучави.
На карті-врізці показано руські колонії в Банаті. Крім того, зображено ареали русинів в Угорщині.
1889 р. Англійська карта «Cultures and Races of Europe» (Культури та раси Європи). Українці на карті позначені як Little Russians or UKRAINIANS (малороси або українці). Це одна із перших етнічних карт іноземних авторів де Український етнос позначено як Українці.
Карта містить неточності щодо національного складу на Півдні України. Берестейщина (тепер Білорусь), Пінщина (тепер Білорусь), Підляшшя (тепер Польща), Надсяння (тепер Польща), Перемищина (тепер Польща), Холмщина (тепер Польща), Стародубщина (тепер Росія), Воронежчина (тепер Росія), Курщина (тепер Росія), частина Подоння (тепер Росія) – заселені українцями.
1893 р. для середніх і народних шкіл на вищому рівні «Руським товариством педагогічним у Львові» видано карту «Русь-Україна і Біла Русь» масштабу 1:3 700 000, укладену студентами Львівського університету Мироном Кимаковичем і Любомиром Рожанським.
Всього на карті виділено 13 етносів, розміщення русинів-українців відображено жовтим фоном. Карта видана українською мовою у літографічній друкарні А. Пришляка. Як зазначено на мапі, укладена вона на основі карт і етностатистичних даних праць О. Ріттіха (1875), А. Петерманна (1877), Ф. Ле Моньє (1888). Формат карти 58 х 74 см. Мапа літографована трьома кольорами: жовтим позначено територію розселення українців; зеленим — кордони держав і губерній; блакитним — гідромережу [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
У правому верхньому куті розміщена оглядова карта Європи з позначенням української суцільної етнічної території і “Перегляд”, де подано статистичні дані про населення території України, процентне співвідношення українців та представників інших народів на теренах проживання українського народу, короткі відомості про кордони, клімат, ґрунт, “кольонії” (острови компактного проживання українців на етнічних територіях інших народів) України.
Крім українців, на карті ареалами і написами виділено 12 етносів, назви місцевостей позначено написами українською мовою, показано етнічні, державні та адміністративні кордони, основні шляхи, залізниці, канали, відзначені історичні місцевості: Січ, Дніпрові пороги, Шевченкова могила, місця визначних подій (Жовті Води тощо). Населені пункти класифіковано за кількістю населення на 6 рівнів, виділено столичні і повітові міста, а також ті, які мають університети.
Українська суцільна етнічна територія на карті зображена так [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]:
Українсько-польська етнічна межа починається на річці Нарва біля Суража, тягнеться на південь до Західного Бугу, іде на захід до Сідльця, повертається на схід до Білої, іде на захід до Межиріччя, на південний захід до Радина і Коцька, правим берегом річки Вепріде у південно-східному напрямі до Залуччя, охоплює Холмщину, за Любліном повертає на південний захід до Янова, на південний схід до Білгорая, зі сходу від Білгорая утворює польський півострів до Томашова, іде до Тарногорода і галицького кордону, прямує на південь до Ярослава, понад Сян до Перемишля, на захід до Динова, на південь до Сяніка, знову на захід до Ясла, Горлиць, Грибова, Нового Санчу, на південь до Північної.
Українсько-словацька етнічна межа іде у південно-східному напрямі до Пряшева, Кошиць, Ужгорода.
Українсько-угорська етнічна межа іде далі на південний схід до Мукачева і Хуста.
Українсько-румунська етнічна межа іде на південний схід до Сиґота і Кирлібаб, на схід до Руської Молдавиці, іде на північ до річки Сучави, по ній на схід до Серета, на південний східдо Сучави, утво-рюючи український вузький півострів, повертає на північ до Чернівців, на північний схід до Хотина. У Бессарабії українські острови розкинуті практично по всій території та займають її половину. Зображено укра-їнські острови у Добруджі.
Українсько-білоруська етнічна межа іде від Нарви на південний схід до Пружан, Ясьолди, по річці до Огінського каналу, вздовж каналу на північ до Шари, на південний схід до Хотиничів, по річці Цна до Прип’яті, по Прип’яті на схід до Мозиря і далі по річці на південний схід до Дніпра, утворюючи між Барбаровом і Дерновичами на правому березі Прип’яті обабіч річки Словечної білоруський півострів; далі йде по Дніпру на північ до гирла Сожі, на схід по кордону Чернігівської губернії до Чуровичів, на північ до Новозибкова, Нового Міста, на північний схід до Клинців, Мглина, Миколаївської.
Українсько-російська етнічна межа, охопивши Стародубщину, іде по кордону Чернігівської губернії до Десни, прямує на південний захід до Судості, оминає Погар, тягнеться по губернському кордону до Крупця, відтак на південний захід до Путивля, минаючи який, прямує Сеймом на схід до Коренева, далі, звиваючись, йде на південний схід до Мартинівки, Миропілля, Рокитного, Красного, Борисівки, Томарівки, минає з півдня Білгород і повертає на північний схід до Корочі, відтак, тримаючись східного напрямку, йде до Острогожська й Новохоперська, утворюючи між річками Оскол і Тихою російський півострів, що сягає Валуйок (займає південну частину Курської і половину Воронезької губерній). Далі українсько-російська етнічна границя йде на південь, тримаючись кордону Воронезької губернії, до витоківрічки Чир, охоплює ліві притоки річки Калитви, від гирла Березової з півдня утворює український півострів понад річки Бистра і Гнила, входить в українську територію російським півостровом, що простягається обабіч Сіверського Дінця до річки Айдар і Слов’яносербська, минаючи Луганськ, повертає на південь і тягнеться до гирла Дону, охоплює Північну Кубань. Тав-рійська губернія означена як напівукраїнська. У Криму українці зображені тільки біля Кирзані. На північ і схід від означеної етнічної межі зображено українські острови у Курській, Воронезькій, Саратовській, Астраханській губерніях, у Донській області, найбільші з яких розташовані понад Медведицею і біля Саратова.
Як відзначали сучасники, карта була складена старанно і досить якісно, була доступна за ціною (коштувала 20 кр. або 20 коп.), і її видання було дуже на часі. За словами І. Ровенчака, етнічна карта М. Кимаковича і Л. Рожанського є “найвищим рівнем картографічної інтерпретації розселення українського народу “довеличківського” періоду”. Укладена за картами О. Ріттіха і Ф. Ле Моньє вона достатньо добре зображала українську етнічну територію, була досить добрим картографічним матеріалом для потреб навчальної і просвітницької роботи і залишається важливим документом розселення українців у 90-х роках ХІХ ст. [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
1896 р. Григорій Величко (1863-1932), доктор філософії, професор історії і географії Львівської чоловічої вчительської гімназії видав «Народописну карту українсько-руського народу». Масштаб мапи 1:1 680 000. Карта укладена на замовлення товариства «Просвіта» у 1893 р. Видана мапа у друкарні А. Андрейчина. Формат карти 80x120 см. Зміст карти розроблено з використанням найновіших на той час статистичних і картографічних матеріалів. На ній способом якісного фону виділено розселення 19 народів. Українці названі – «українці русини». Це одна із перших українських етнографічних карт де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ. На мапі показані сусіди українців – росіяни, білоруси, поляки, румуни, мадяри, словаки, татари, черкеси. Григорій Величко виділив на мапі і діаспорні народи (болгари, німці, вірмени, греки, євреї). Крім того, на карту нанесено народи, населені на південний схід від українців (калмики, нагойці, кабардинці, чеченці, киргзи (казахи).
У межах Російської імперії показані границі між губерніями. Мапу доповнюють чотири карти-врізки: 1. «Гіпсометрична карта малоруських земель»; 2. «Осади малоруські в губерніях Самарській і Оренбургській»; 3. «Осади малоруські в Угорщині полудневій»; 4. «Край Приамурський».
Своїм картами-врізками: «Осади малоруські в губернії Самарській і Оренбурзькій» та «Край Приамурський» Г. Величко, чи невперше, виділив два великі регіони українського колонізаційного освоєння в північно-східній Євразії (Росії), відомі пізніше під назвою «Жовтий клин» і «Зелений клин» відповідно [Шаблій О. Григорій Величко – перший український доктор географії].
1897 р. Г. Величко видав «Малу народописну карту українсько-руського народу» масштабу 1:8 000 000. Це зменшений варіант його «Народописної карти українсько-руського народу». Мапа була поміщена в календарі «Просвіти» і вийшла накладом 10000 примірників. Літограф карти той же – А. Андрейчин. Від попередньої карти вона відрізняється кращою якістю (особливо кольорове вирішення). Ця мапа, з огляду на її великий наклад, відіграла ще більшу роль для усвідомлення українцями своєї національної ідентичності та формування української політичної нації.
В цьому ж році у Парижі вийшов як додаток до статті Ф. Вовка, франкомовний варіант даної карти.
1896 р. Г. Величко також розробив для своєї праці «Вплив вітрів на асиметрию долин річних Всхідноевропейскої низини» невелику карту «Всхідноевропейська низина» (Східноєвропейська рівнина).
Висновки. Сьогодні етнографічні карти потребують всебічного вивчення та дослідження. Друга половина ХІХ ст. стала початковим етапом розвитку української етнокартографії, на якому були закладені засади стрімкого розвитку у ХХ ст. як української картографії, так і етнокартографії. Перші українські етнічні карти мають різну наукову вартість: в основу більшості з них лягли мапи європейських картографів від повного копіювання до часткового перероблення і доповнення. Тільки карта П. Чубинського та К. Михальчука, укладена на власних дослідженнях авторів, стала джерелом для інших картографів при укладанні етнографічних мап. Етнографічні карти дають знання, які необхідні для глибокого розуміння історії й культури народу на всіх етапах розвитку людського суспільства. Ці своєрідні етнографічні джерела дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про етнографічне розмаїття нашої держави.
Вивчення та аналіз вище перелічених карт дозволяє зробити висновки, що основне значення їх полягає у тому, що вони зображають українців (рутенів, русинів, південнорусів, малорусів, козаків і т.д.) як окремий народ, і це стало одним із поштовхів процесу формування української модерної нації у ХІХ ст.
Cписок використаної літератури
1848 р. П. Кеппен. “Етнографічна карта Європейської Росії” (Этнографическая карта Европейской России)
