Комісійна торгівля у Львові в 1960-их - 1980-их роках

 

У 1960-их — 1980-их роках комісійна торгівля у Львові була особливим явищем, що поєднувало легальний спосіб придбати дефіцитні товари з напівпідпільним світом антикваріату та «фірми» (імпортних речей). Для львів’ян комісійні магазини («комісіонки») були чимось середнім між музеєм та теперішнім елітним бутиком. Львівські «комісіонки» славилися по всьому СРСР завдяки великій кількості старовинних європейських меблів, срібла, годинників та порцеляни, що залишилися від довоєнних часів

Комісійна торгівля була єдиним легальним майданчиком для перепродажу вживаних або нових речей від приватних осіб державою, яка забирала собі відсоток (комісію) від продажу.

У звичайних магазинах панував дефіцит, а в «комісіонках№ можна було знайти імпортний одяг, взуття («саламандри», джинси), парфуми та якісну аудіотехніку (японські магнітофони «Sharp» чи «Sony»).

Речі в магазини потрапляли від моряків, дипломатів, артистів, що гастролювали за кордоном, та львів’ян, які мали родичів у Польщі, Канаді, США чи Австралії і отримували посилки.

У 1960-х рр. ковбаса «Московська» в комісійних магазинах коштувала 5,50 руб., у другій половині 1970-х вартість підвищили до 7,50. У 1980-х було 10,00 руб. і ближче до 1990 р. ще більше...

У 1960—1980-х роках на вул. Чапаєва, 41 (тепер вул. Городоцька, 39; район цирку) знаходилася одна з найвідоміших «комісіонок» Львова.

Один із відомих комісійних магазинів — магазин  "Камелія" на площі Рози Люксембург (нині Катедральна). Були комісійні магазини на проспекті Леніна (Свободи), на площі Ринок і т. д.

З історії. Комісійна торгівля в Україні виникла ще в 1917 р., однак офіційно вона з’явилася у 1926 р., коли Цивільний кодекс Української РСР поповнився розділом “Договір комісії”.

У 1920-1930 роки комісійні магазини брали на реалізацію так звані м’які товари (одяг, відрізи тканини, взуття, трикотаж, хутро), меблі, техніку і вимірювальні прилади, предмети мистецтва і старо-вини, музичні інструменти, товари господарського вжитку. До 1936 року в них існували відділи продажі верстатів, деталей, машинного обладнання, покупцями в яких найчастіше виступали установи та організації.

Станом на 01 січня 1948 року в системі Мінторгу СРСР діяли 552 комісійних магазини, 143 магазини по продажу скуплених речей, 225 закупівельних пунктів.

Відповідно до наказу Міністерства торгівлі СРСР з 1973 р. в країні створювалися державні комісійні магазини з продажу ювелірних виробів з дорогоцінних металів і каменів.

Наприкінці 1980-их, з появою кооперативів та перших «човників», що масово возили товар з Польщі та Туреччини, державна мережа «комісіонок» почала занепадати, трансформуючись у приватні лавки та секонд-хенди.

1960-і рр. Площа Ринок, 2. Комісійна торгівля.

1976 р. Пл. Рози Люксембург (тепер Катедральна). По ліву сторону - магазин "Школярик", фотосалон, перед входом в будинок мебельний магазин. По центру - комісійний магазин "Камелія". 

Як в Космачі новоюліанські фарисеї-рейдери захопили храм ПЦУ українців-юліанців.

 

В с. Космач є 4 церкви: присілок Рушір, присілок Завоєли, в центрі села є дві церкви: греко-католицька і православна ПЦУ Петра і Павла (про яку йде мова). У 2023 році 3 церкви перейшли на новий календар.

В церкві Петра і Павла в серпні 2023 р. відбулися збори, за новий календар проголосувало 3 людей. Другі збори  відбулися в жовтні 2023 р. , за новий календар - 9 людей (загальна кількість присутніх на зборах - більше 300 осіб). 2024 рік пройшов відносно спокійно.

У 2025 році священник сказав, що все спокійно, ніхто не вимагає переходу, але люди хвилювалися. Тоді сам священник ініціював опитування з підписами в книзі (серією і номером паспорта). Книга була з печаткою і підписом священника, прошита. В книзі було 3 графи: за новий календар, за старий календар, не підтримую жодний.

У Космачі 32 присілки, різні люди обійшли понад 20. Біля 1 400 підписалося за старий календар, десь 150 - за новий.

В грудні 2025 року ще провели збори, головував на зборах сам священник, 211 людей проголосувало за Юліанський календар. Збоку стояли люди парафії і прийшли з греко-католицької церкви (їх було приблизно 70-80 людей). Вони не дали себе порахувати, сказавши, що вони не вівці і розійшлися.

Остання служба за Старим стилем була 22 грудня 2025 року.

Священник сказав, що треба переходити, або інакше беріть колючий дріт і обгородіться, зробіть собі республіку. Люди після служби з ним говорили, але священник вже не давав себе вговорити. Дальше люди почули, що священник зібрав своїх прихильників (працівники шкіл, лікарні, сільради, бігає вночі на різні зустрічі, а до людей ставиться байдуже).

25 грудня голова ТГ попросив, щоб була Служба Божа, може бути не Різдвяна, але щоб була. Було прийнято, щоб була служба за воїнів, бо церква в пості й владика сказав, що не може правитися 2 Різдва.

Але перед 25 грудня священник сказав, щоби ключі від церкви сховали так, щоб самі не знали де. А він вирішить. В ніч з 24 на 25 грудня о 11. 20 год священник пише пост, що 25 грудня о 10.00 буде Різдвяна служба. Перед 10 год біля церкви зібралися люди, десь до 100 людей гарно вдягнені та прийшли люди, які просто боялися за свій храм (одіті вони були буденно).

Ключів від церкви не було звичайно. Між людьми почалася словесна перепалка, образи. Святково вдягнені називали себе патріотами й елітою, юліанців обзивали 3 сортом і москалями, які хочуть москальських свят, хочуть путіна. Така обстановка була кілька годин, хоча в 150 метрів була греко-католицька церква і там правилася служба.

Священник після цього сказав, що захворів, але заміни за себе не давав, давав лише, коли були похорони.

7 січня церква була повнісінька, не було де голці впасти, але священник не прийшов і не дав заміну, хоча до нього їздили і просили. Він навпаки сказав, що на його хату напали.

Дяк читав 7 січня акафіст, люди колядували, жінки плакали.

14 січня, на Василія, людей було знов багато, був адвокат (якого найняли). Провели збори. Понад 300 людей проголосувало за Юліанський календар. Адвокат оформив документи та здав в єпархію. Сказали чекати місяць на рішення.

18 січня (другий Святий вечір), воду освятили в монастирі в Березові і роздавали в церкві.

19 січня в церкві читав акафіст дяк, співав хор, люди самі пішли на ріку. На ріку запросили освятити воду монахів із монастиря. Тому освячення води відбулося. На ріці було більше ніж 1 000 людей.

Стрітення було в церкві, давали освячені монахами свічки.

Пройшов місяць, владика прийняв рішення: священника відсторонити, церква лишається на Юліанському календарі, був призначений новий священник.

Люди щасливі їхали додому, повернули до нового священника познайомитися, але той вже відмовився (його за цей час встигли залякати). «Еліта» (друзі священника) поїхали на другий день в єпархію і владика дозволив колишньому священнику повернутися.

Але церква була закрита. Священник став приїздити в село, до нього бігли новоюліанці, вони молилися під церквою. З парафіянами церкви священник не пішов на контакт, сказавши, що він тепер з «елітою», а Юліанці - 3 сорт.

Перша неділя посту, віряни прийшли до своєї церкви, але священник прийшов вже з новоюліанцями, які стали ображати людей. Почалася сварка. Юліанці стали молитися, а священник забрав своїх і пішов з другої сторони церкви.

На наступну неділю прийшли новоюліанці, священник, голова ТГ. Вони покликали для здійснення свого злочину людину, яка сиділа за вбивство. Останній приніс болгарку. Збоку церкви є маленьке вікно, яке той спочатку вибив, а потім обрізав ґрати на вікні. І так попали в церкву. На вулиці була поліція, але на прохання людей вмішатися, не реагувала.

Всі ці люди, які були причетні до злочину стосовно церкви, осквернили божий дім, де 120 років вже правилися служби і молилося не одне покоління космацьких гуцулів. Зайшовши в церкву, священник оточив себе своїми прихильниками, а по дорозі в Космач, його супроводжує поліція, бо живе він в сусідньому селі.

Він не звернув увагу, що в єпархії затвердили церковну десятку, що зборами був обраний голова цієї десятки. Священник Кіфор став директором церкви і установив свої правила. Розрізали райські двері, розрізали сейф з грошима, але ніхто вже не дізнається, де і на що пішли гроші.

В церкву пішли ті, що хотіли переходу на новоюліанський календар (але ж вони мають ще дві церкви), пішли греко-католики (мають теж свою церкву), які мріяли захопити цю церкву ще з 90-х років і пішли ті, що не вірять, що ще можна добитися ПРАВДИ, пішли зі страху.

Так, священник зумів роз'єднати, пересварити ціле село, перегнівати рідних, зробити одних вищими за інших. Люди перестали вітатися на вулиці, всі бесіди в селі лише про календарі і церкву.

Значна частина людей знайшла собі священника (УПЦ Київський патріархат), який їм править службу Божу в лісі, біля гробу Господнього (це велика каплиця, де закінчується хресна дорога). Люди стоять просто неба, але відчувають Божу благодать.

Ще більша частина людей не йде нікуди. Причини у кожного свої: хтось розчарувався у духовенстві, яке допустило цей гріх, хтось чекає, що замінять священника, а хтось просто не може пішки дійти до того місця, де правиться служба Божа, бо болять ноги.

З церкви зробили об'єкт, всюди наклали камери, поставили на сигналізацію, обвішали оголошеннями, що об'єкт під охороною. В ґанок церкви уже не зайдеш помолитися, бо виє сирена і зразу біжить голова ТГ до церкви.

Святе місце осквернили та оскверняють дальше, Божа благодать покинула приміщення і подвір'я, люди чекають, що буде розплата, одним за причетність до осквернення, а другим - за те, що боялися вмішатися, коли їхню святиню оскверняли.

Але всі мають пам'ятати одну істину - Бог принижений не буває!!!

Зараз ламається увесь стрій національної сутності українського народу, нівелюється сама природа української душі. Нас перетворюють на безлике «воно», яким легко управляти й заганяти в стійло. Але сила духу народу нездоланна! Ніякі глобалістські виверти, тим паче модницькі віяння, його не здолають. Якщо не змогли цього добитися впродовж тисячоліття, то не досягнуть і нині.

Українські церкви у 20 і 21 ст. святкували Різдво до «реформи» завжди 7 січня. За цією датою Різдво святкували в Організації Українських Націоналістів та в Українській Повстанській Армії. Чи в когось повернеться язик назвати ці організації прислужниками московської церкви? Степан Бандера - син греко-католицького священника, і Різдво, як і оунівці та упівці, відзначав 7 січня.

З розповідей учасників і очевидці цих ганебних подій в ПЦУ!

Фото з сайту «Вікна».

Львів 1960-их років у фотографіях

 

Поміщено 71 давніх світлин!  

У 1960-х роках більшості населення (тим, хто не крав) жилося несолодко. Середня зарплата була не більше ста рублів, а кукурудзяний хліб та акуратна латка на коліні чи лікті робітника або службовця були звичним явищем. Галичина у 1960-х завдяки своїй близькості до західних кордонів, впливу Європи й, зокрема, Польщі, завдяки родинним зв’язкам галичан зі Штатами і Канадою, завдяки нетривалому, порівняно зі східними територіями України, перебуванню у складі тоталітарного совка і, нарешті, завдяки міцним традиціям — сімейним, моральним, релігійним і українофільським, була регіоном вільнодумства, який Москва вважала найнебезпечнішим і піддавала шаленому ідеологічному тискові. 

На початку шістдесятих, вперше після війни, львів'яни побачили площу Ринок більш-менш пристойному вигляді - нарешті нормально поштукатурили середньовічні будинки. Тоді ще стояли мури Бернардинського собору. У центрі було відносно чисто. Вулицями ходили пани у фетрових капелюхах і макінтошах, у їхніх кишенях лежали абонементи до філармонії на весь концертний сезон. Це був час, коли спраглі духовної поживи громадяни з фанатизмом, який і не снився пізнішим адептам рок-музики, штурмували концертні зали, де виступав піаніст Святослав Ріхтер; шкільні вчителі старого польського гарту били ледачих учнів лінійкою по долонях, а не кулаком по обличчю. Кулькові ручки ще були дивом, отже школярі мачали пера в чорнильниці й мусили писати з каліграфічним натиском - до сімдесятих  років у шкільній програмі існував окремий предмет «чистописання». На спеціальних уроках першокласники намагалися як найретельніше виводити літери в зошитах у косу лінійку. Чорні нарукавники захищали їх від фіолетових чорнильних плям, що розтікалися партою; взимку учні ходили до школи у валянках і гумових калошах, чорних і блискучих ззовні та червоних зсередини.

Це був час, коли говорили не «на Ринку», а «в Ринку» і на вулиці ще часто можна було почути, як норму, звертання «прошу пані» і «прошу пана», на відміну від пізніших сімдесятих і вісімдесятих років, коли така форма звертання вважалася вже (і, на жаль, не лише москалями) архаїчним впливом села і перекочувала виключно на базари.

Бачки з питною водою і металевим горнятком на ланцюжку в установах, а також фонтанчики з питною водою у парках і на вулицях давали змогу громадянам безкоштовно втамовувати спрагу. Біля під'їздів  багатьох будинків стояли блискучі металеві шкрябачки для зчищення бруду із взуття.

Шістдесяті роки - це епоха хрущовок. Хоча перші з них з'явилися наприкінці п'ятдесятих, але масово чотири- і п'ятиповерхові бараки будують з 1961 року: висота квартири - 2,70 м (а деколи і 2,50), найменші із можливих кухні - 5,5 кв.м і суміжний санвузол. Норма житлової площі - 9 кв.м на людину - небачений раніше простір! Та головне, що це було початком масового переселення людей із комунальних квартир і підвалів в окремі помешкання, де кожна сім’я нарешті мала власну кухню, туалет і ванну. Про ці квартири львів'яни жартували, що будівельники забули з’єднати стелю з підлогою і водопровід із каналізацією. А через те, що стіни не тримали тепла, їх прозвали «хрущовськими холодильниками». 

 У 1960-х до Львова спеціально приїжджали з інших міст пити наше знамените пиво, а шоколадні цукерки "Світоч" возили до Москви як найвишуканіший подарунок для найвищих імперських чиновників. Тими роками вуличні скрипалі ще ходили львівськими подвір’ями і грали "Розамунду", а вдячні слухачі з балконів другого і третього поверхів кидали дрібні монетки, загорнуті в папірець, намагаючись точно потрапити у скрипковий футляр. А потім на тих самих подвір’ях за десять копійок мандрівні точильники гострили ножі за допомогою величезного кам’яного колеса, і дітям було радісно спостерігати, як іскри розліталися навсібіч. Це була епоха, коли вулицями Львова ще ходили сажотруси у штруксовому вбранні з ґудзиками старого львівського магістрату.

У 1960 - 1961 роках з'явилися магазини і їдальні самообслуговування - це був «перший крок до комунізму». Водночас у свідомості радянських львів’ян поширювався неофіційний антисемітизм - 1962 році закрили синагогу, ліквідували єврейську громаду і приєднали єврейський цвинтар до Янівського.

У лютому 1960 року відкрили демонстраційний зал Львівського будинку моделей.  

У 1960-х з’явився і новий символ духовно-мистецької боротьби з тоталітарною системою. Якщо у 1950-х цим символом був саксофон, то тепер ним стала звичайна шестиструнна (іспанська) гітара. Тоді гітари серйозно не сприймали, тож їх випускали навіть не музичні, а меблеві фабрики, до того ж лише семиструнні (російські або циганські). У 1965 році з модою на "Бітлз" у Львові з’явився термін "бітлас"  і отоді почалася справжня боротьба з довгим волоссям.  

15 червня 1960 року відкрилося загальноміське сміттєзвалище у Грибовичах дорогою на Куликів, і з цього дня заборонили вивіз сміття на кінець вулиці Зеленої.

6 серпня 1960 року у Стрийському парку відкрили кінотеатр «Львів», а 21 вересня  - кінотеатр «Супутник» на Левандівці.

15 листопада 1960 року урочисто відкрито головний критий корпус Краківського базару.

У травні 1961 року на головній пошті започатковано новий вид послуг - факсимільний зв’язок. 

У вересні 1961 року у всьому місті були обладнані посадкові смуги на зупинках трамваїв і тролейбусів. Тоді ж з’єднали вулиці Б.Хмельницького та 700-річчя Львова вулицею Річною (тепер Липинського). 

У 1961 році з'явилися поліетиленові пакети, які називалися целофановими, проте аж до кінця 70-х років в магазинах продовжували загортати продукти у папір. 

15 березня 1962 року відкрилося кафе «Веселка» на розі вулиць Костюшко і 17 вересня.

 У  жовтні 1962 року на вулиці Коперника відкрився перший і на той час єдиний(!) у СРСР музичний салон. Місяць навчання музиці тут коштував 12 карбованців 80 копійок. За 20 копійок можна було грати на піаніно цілу академічну годину - 45 хвилин, за 10 копійок - на акордеоні, за 8 - на баяні, за 5 - на скрипці, за 1 копійку - на гітарі, мандоліні і домрі.

У 1962-1963 роках виникли  перші житлові корпоративи, і почалося будівництво корпоративних будинків. Спочатку це запровадили телевізорний завод, «Сільмаш» і фірма «Прогрес». Львів  почав стрімко розбудовуватись, і мікрорайон на вулиці Терешкової  став першим експериментальним у місті. Він виріс на місці пустиря, обмеженого із західного боку вулицею Пустою, з півдня - Кульпарківською, з півночі - вулицею 1 Травня і зі сходу - залізничною колією на Сихів.  

На початку лютого 1963 року напроти пам'ятника Міцкевичу у колишньому пасажі Касслера відкрився перший дитячий пасаж «Барвінок», або «Дитячій світ». 

18 серпня 1963 року відбувся футбольний матч на новому стадіоні «Дружба» між «Карпатами» і «Жальгірісом». 

У  квітні 1964 року на вулиці Франка відкрилося ательє «Спасибі!», де безоплатно ремонтували телевізори. В той самий час почалася боротьба з чайовими у сфері обслуговування. А львівська АТС почала встановлювати на телефони блокіратори. Для вгамування тих, хто протестував, знайшли простий спосіб - їм взагалі відключали телефон. 

У серпні 1964 року на вулиці Федьковича відкрили нову залізничну лікарню на 150 місць.

У 1964 році у Львові збудували перший 12-поверховий будинок, який назвали «висотним»,  - там розмістилася машинно-обчислювальна станція Обласного статистичного управління, поруч із новим кінотеатром «Мир». 

Тривала широкомасштабна газифікація міста, і до вісімдесятих років Львів був практично  повністю газифікований.

31 жовтня 1964 року перед університетом відкрили пам'ятник Іванові Франку, а в листопаді на місці двох старих австрійських кам'яниць завершили будівництво будинку «Червоної шапочки» на проспекті Леніна (Свободи) (тепер там Острів суші).

 У липні 1965 року відкрилися книгарня «Дружба» і кінотеатр «Мир» (тепер нічний клуб «Міленіум»). 

12 листопада 1965 року з’явилися перші у Львові маршрутні таксі «Головний вокзал – Аеропорт». За проїзд у них платили 15 копійок. А от на рейсі «Центр – Майорівка» брали 48 копійок, бо це вважалося далекою околицею, але у травні 1966 року там відкрилося кафе «Юність», і Майорівка стала ближче до міста.

1966 р. 

*  У Львові виходить літературний і громадсько-політичний журнал «Жовтень», 4 газети — «Вільна Україна», «Львовская правда», «Слава Родины» і «Ленінська молодь», а також ряд багатотиражних газет. Широку діяльність розгорнули книжково-журнальне видавництво «Каменяр» і наукове видавництво Львівського університету. 

* На початок 1966 року у Львові було 176 бібліотек масового користування з фондом у 2,4 млн. книг, понад 50 будинків культури і клубів, 38 кінотеатрів.  

* У Львові діяло 93 загальноосвітні школи — 54 середні, 36 восьмирічних і 6 спеціальних. Крім того, у місті працювало 30 вечірніх і 2 заочні середні школи. Серед загальноосвітніх шкіл 10 шкіл-інтернатів, у яких навчалося 4,4 тис. дітей. У школах і технікумах працював п’ятитисячний колектив педагогів.

* У 1966 році прийшла мода на бурштин у жіночих прикрасах. 

  * У кінотеатрах Львова - «Війна і мир», «Ніхто не хотів помирати», «Удвоє більше, або нічого», «Карнавальна ніч», «У джазі лише дівчата», «Гангстери й філантропи», «Лимонадний Джо», «Чудова сімка», «П'ять мільйонів свідків». 

*  Відкрили аптеку-музей.

*  Заснували Товариство охорони пам'ятників історії й культури.

 * На Львівському ордена Трудового Червоного Прапора заводі кінескопів виготовлені та випробувані перші електронно-променеві трубки для кольорового телебачення.  

* У Львові 1966–72 рр. ведеться будівництво на вул. Бандери, 28 а навчального корпусу №5 Національного університету “Львівська політехніка”  як Навчально-лабораторний корпус енергетичного факультету Львівського політехнічного інституту. Архітектор проєкту – Муза Консулова. Співавтори В. Голдовський, Г. Рахуба. Стиль будівлі – модернізм. Будівля з лекційними та навчальними авдиторіями та лабораторіями.

 *  1  січня. За рішенням ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, з 1 січня 1966 року знижуються в сільській місцевості державні роздрібні ціни на цукор, кондитерські вироби, бавовняні тканини, трикотажні вироби та інші товари до рівня роздрібних цін, які діють у містах.

 *  5 січня відкрився магазин «1000 дрібниць».  Таку назву мав магазин Львівського міськпромторгу, який відкрився на вул. Проїжджій (Данилишина). 

*  У травні на Майорівці відкрили кафе «Юність».

*  8 травня відкрився музей військ ПрикВО.  

* 14 серпняна стадіоні СКА, відбувся континентальний фінал командного чемпіонату світу. Збірні чотирьох країн виборювали 2 путівки до фіналу у Вроцлаві. 

1967 р. 

* На розі Стрийської й  Наукової закладено  парк «Боднарівка» (первісна назва — парк 50-річчя Жовтня). 

*   У 1967 році прийшла мода на одяг із кримплену, який  швидко електризувався. Тому почали масово випускати антистатики — рідини, що нейтралізують електричний заряд.

1968 р.

 *  У східній частині Парку культури було збудовано стадіон «Юність» на 8 тисяч місць. 

*  1968 р. вийшов друком комплект з 14 художніх фотолистівок “Львів”  тиражем 145 000 примірників.  Обкладинку до комплекту малював художник В. Гринько.  

* 1968 р. київське видавництво під назвою «Мистецтво» видало ілюстроване видання, присвячене місту Львів. Окрім яскравих світлин, тут можна було прочитати про те, чим гордилось тогочасне місто, на той час, це була не унікальна архітектура чи пам’ятки, а виробництво. 

      Ось як про це писалось тоді: «Сьогоднішній Львів — великий індустріальний центр. Це потужні машинобудівні й приладобудівні заводи, це славнозвісні автобуси і автонавантажувачі, телевізори і кінескопи, це продукція взуттєвиків першої в Союзі фірми «Прогрес»… Львів постачає нафту, газ, електроенергію, точні прилади, сільгоспмашини, телевізори, бурильні долота, автобуси та багато іншої промислової продукції в усі республіки і в 67 країн світу.

      Львівські велосипеди цінуються не тільки українськими спортсменами, але й прихильниками цього спорту в усій країні. Готель «Львів» порівняно недавно відкрив свої двері для гостей, але як вдало вписався будинок у загальний архітектурний ансамбль міста. З його вікон відривається чудовий краєвид» (Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО. Що писали про Львів 1968 року).

1969 р.

*   У квітні  на Львівській фабриці музичних інструментів випустили перші в Україні електрогітари. 

* У червні відкрилися популярні львівські кафе «Ватра», «Під левом» і бар «Під вежею». 

* 8 липня відкрили стелу на проспекті Ленінського комсомолу (вулиця Пасічна) на честь 50-річчя ВЛКСМ.

* Безумовно, найвидатнішою подією у спортивному житті міста за всі радянські часи став день 17 серпня 1969 року, коли команда «Карпати» завоювала кубок СРСР з футболу. Тоді на московському стадіоні імені Леніна в Лужниках львівські хлопці подолали ростовський СКА 2:1. А що у ці хвилини діялось у Львові! Десятки тисяч фанатів "Карпат" після перегляду матчу по телевізору висипали на вулиці міста. Це найбільша демонстрація за всю історію футбольного руху у Львові. Розповідають, що ошалілі від щастя фанати «Карпат» підняли на руках міліцейський «лунохід» (так називали міліцейські авто - на честь пристрою, який в ті часи висадили на Місяці) і занесли його на знамениту клумбу (батько мені розказував, що фанати перевернули трамвай №4). Отже, досвід вуличних демонстрацій львів'яни набували ще із шістдесятих (Гриць Совків).

28 червня 1969 р.

1/8 фіналу

«КАРПАТИ» Львів – «Чорноморець» Одеса 2:0 (0:0).

 Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів. +24 °C.

Голи: 1:0 Габовда (49), 2:0 Лихачов (55).

«Карпати»: Турпак, Сарабін, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварский, Данилюк (Басалик, 66), Булгаков (Бондаренко, 82), Габовда, Кульчицький, Лихачов.

«Чорноморець»: Альтман, Лисенко, Решко, Зубков, Москвичов, Скурський (Кузьмін, 60), Секеч, Прокопенко (Михайлов, 46), Босий, Гасперський, Сапожников.

19 липня 1969 р.

1/2 фіналу.

«КАРПАТИ»  Львів – «Суднобудівник» Миколаїв 2:0 (2:0).

 Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів. +27 °C.

Голи: 1:0 Лихачов (36), 2:0 Габовда (43).

«Карпати»: Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Булгаков (Сарабін, 69), Данилюк, Габовда (Бондаренко, 76), Кульчицький, Лихачов.

«Суднобудівник»: Галімов, Карлаш, Совейко, Заболотний, Шеховцев, Селецький (Ісенко, 56), Більдюк, Авер’янов, Полуянов (Курінний, 46), Кімалов, Дерев’яга.

14 серпняна стадіоні СКА, відбувся континентальний фінал командного чемпіонату світу. Збірні чотирьох країн виборювали 2 путівки до фіналу у Вроцлаві.       

1960-і рр. Проспект Міцкевича  

1960-і рр. Площа Ринок, 2. Комісійна торгівля.

1960-і рр. Пл. Возз'єднання (пл.Соборна) 

1960-і рр. Стрийській парк. На парашутній вежі.

1960-і роки. 7 Листопада.  Вул. Леніна (Личаківська)

 

1960-ті рр.., вул. Ольги Кобилянської. 

1960-і рр.. Погулянка. Збіг вулиць Мечнікова і Маяковського (К. Левицького).
Кінцева трамвайного маршруту №7 

1960-ті рр. Вул. Брюсова (вул. О. Бесараб).

1960-ті рр., вул. Стрийська. Вхід в ЦПКіВ ім. Б. Хмельницького. 

1960-ті рр., пр. Леніна (пр. Свободи)  

1960-ті рр.,  вул. 17-го Вересня (вул. Січових Стрільців). За Австрії - готель "Імперіал".

Сквер на площі св. Юра у Львові 1963-1964 року/Міський медіаархів 

1960-і рр. Стадіон "Юність". 

1955-1960-і рр. Скульптура в зимовому парку ім. І. Франка у Львові

1960-1965 рр.  Клумба на проспекті Свободи

1960-і рр. Вул. Погулянка

1960-і рр.Вулиця Мазура 

Реконструкція Винниківського ринку на вулиці Личаківській у Львові у 1960-1965 роках/Міський медіаархів 

 Районна новорічна ялинка у збігу вулиць Личаківської та Солодової у Львові у 1960-1965 роках/Міський медіаархів 

1960-і рр.

1957-1952 рр. Хокейний майданчик в парку культури у Львові

1960-і рр. 

1960-і рр.Винники.  Олена Комендяк з дочкою Надійкою. Світлина Олександр Комендяк. Вул. Леніна (тепер Галицька)

1960-і рр. ВИННИКИ. Вулиця Шевченка. На фото Володимир Копач

25.01.1960. Стадіон "Юність" в ПК ім. Б.Хмельницького. 

 

       

 

1960 р. Грудень. Юліан Дорош

        1 січня 1961 р. Юліан Дорош                                    

Львів, вулиця Кутузова (сучасна Тарнавського), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.  

 

Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош. 

 20 липня 1961 р.  Вул.Горького (вул. Гнатюка) 

20 серпня 1961 року. Вул.Чапаєва (вул. Городоцька). 

 20 серпня 1961 р., пр. Шевченка.

1961 р.,  вул. Жовтнева (вул.Дорошенка) 

 

1961 р. ЦПКіВ ім. Б. Хмельницького.

 1961 р. Стадіон  "Харчовик"  (тепер "Торпедо")

1961 р. 

1962 р. Богданівка, біля Сільмашу (Перетин вулиць Городоцької, Окружної і Сяйво). 

 

23 березня 1962 р. Вул. Чапаєва ( Городоцька)

16 березня 1962 р. пл. Міцкевича.  

16 березня 1962 р. пр. Леніна (пр. Свободи) 

1963 р., вул. Гвардійська (вул. Героїв Майдану) 

1965 р., полоща Ринок. Тогочасний останній писк моди, так званий "болоновий плащ" 

1965 р. Вул. Котляревського

ДЖЕРЕЛА

* Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009). 

* Фотографії Старого Львова 

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)