Андрій Байцар: «Парашутистки» - селянки-трудівниці з тлумаками зі свіжими продуктами. Львів. 1900-1980-і рр.

Поміщено 10 давніх світлин!

У післявоєнному Львові «парашутами» називали великі полотняні клунки або тлумаки, з якими селянки приїжджали до міста продавати продукти. З Винник теж багато жінок в довоєнні й післявоєнні роки їздили з тлумаками до Львова (в цих роках багато винниківчан ще тримало худобу і мали свої городи).

Чому «парашути»? Через характерну форму великих вузлів із тканини, які вони носили на плечах або в руках. Кожна така продавчиня зазвичай мала своїх постійних клієнток («пань»), яким доставляла товар прямо до квартир.

Жінки з «парашутами» появилися у Львові в кінці XIX – поч. XX ст. Але в цей час ще не було такого терміну як «парашут». Це були жінки з навколишніх сіл, які щоранку привозили свіже молоко, сир, сметану та городину. Жінок з тлумаками ще можна було зустріти у Львові в кінці 1980-х років.

Юрій Николенко (ФБ. 2020 р.). ЛЬВІВ МОГО ДИТИНСТВА, АБО ПРО ТИХ, КОГО ПАМ'ЯТАЮ ТА ЛЮБЛЮ...

«Майже кожен мій ранок зовсім «дрібного» дитинства розпочинався з приходу до нашої квартири на Одеській жіночки-селянки з величезним тлумаком за плечима. На відміну від Миколая чи Діда Мороза з Санта-Клаусом, в її торбі не було жодних цукерок та помаранчів. Там знаходилися слоїки зі свіженьким, ще теплим молочком з піною від своєї корівки, трохи замурзані яйка без чорнильного птахофермецького штампу, але з величезними, майже червоними жовтками, сметана та розсипчастий домашній сир. Якість молока була такою, що моя мама сама без сепаратора спромогалася збити масло з вершків, що утворювалися на поверхні квасного молока. А з решти робила чудовий сир.

Щоденно з першого приміського потягу, який прибував до Львова, висаджувався цілий "десант парашутисток", як зневажливо та зверхньно називали їх деякі «нові львів'яни». Натомість ми свою молочницю пані Стефу просто обожнювали. Не одне літо я провів у неї в Зашкові і всім малюкам на селі було по цимбалах, що я бельмочу «якоюсь незрозумілою мовою». Разом ходили на ставок лапати плетеним кошиком або марлею рибу, збирали козарики та літні підпеньки в лісі. Власне про себе, майже як поет, можу написати: «Я пас телята край села!».

Всіх жінок нашої триповерхової старенької кам'яниці Стефа називала шановливо «пані докторова», «пані майорова». Навіть «пані двірничкова». Але соромливо червоніла, коли її називали саме так - пані. «Яка я вам пані, я проста жінка з села...». Привозила вона свою продукцію «під замовлення», та неодноразово давала в борг, бо у радянських «панів», які жили в одно-двокімнатних колишніх «кавалерках з усіма вигодами на бальконі та в лазні на Бема»- зайвих грошей ніколи не водилося. Та які там зайві! Здається мені, що одне з першіх слів, яке я почув в дитинстві було - «позичити». Позичити гумовий м'яч, ровер, ковзани... Тоді, навіть через десять років після війни панували ще не люди, панувала тотальна повоєнна бідося.

Повертаючися думками в своє минуле, таке далеке й незворотнє, я з величезною повагою та вдячністю, або як прийнято нині казати - "з респектом та шануванням" згадую цих самовідданих працелюбних жінок, Жінок, які в повному розумінні цього вислову - на своєму горбі витягували дітей до міста, до науки, до кращого життя. Неймовірно важкою працею та политою власним потом кожну зароблену копійчину. Саме вони були справжніми годувальницями львівських діточок. Завдяки ім ми не знали тоді, що це таке: молоко з порошку, пальмове масло, нітрати з пєстицидами, "відновлені соки", нашпиговані хімією «ножки Буша» та інша канцерогенна отрута з позначкою «Е» - "ідентична натуральному продуктові". Це дійсні, а не надумані героїні праці заслуговують щонайменше на не помпезний невеличкий пам'ятник, хоча б на львівській Рогатці, куди вони багато років, здебільшого пішки та босоніж, йшли до Львова з сіл та повітів. Може треба над цим питанням замислитися депутатам з Ратуші. Власне, в багатьох з обранців це були їхні бабці, рідні цьотки або навіть мами. А може пам"ятник вже існує. Але якщо навіть пам'ятника нема й не буде встановлено, пам'ять та теплі спогади про них до кінця життя залишаться в моєму серці. Та хіба тільки в моєму?».