Читальня польська у Винниках (Львівщина). 1911 р.

Буджацька Тартарія на європейських картах XVII-XVIII ст.

 Тартарія, або Татарія (лат. Tartaria, фр. Tartarie, англ. Tartary, нім. Tartarei), — неісторична географічна назва, яку використовували в західноєвропейській літературі та картографії щодо великих областей від Каспію (навіть від Криму) до Тихого океану і до кордонів Китаю та Індії; у східнослов'янської традиції — землі Монгольської імперії і її дочірніх держав, переважно населених кочовими тюркськими та монгольськими народами, виключаючи землі Московії. Активне використання топоніма простежується з XIII до XIX століття, подекуди — до початку ХХ. У європейських джерелах Тартарія стала найпоширенішим найменуванням Центральної Азії серед негативно забарвлених назв, які не мали зв'язку з дійсним населенням регіону, аж до XIX століття європейські відомості залишалися вкрай мізерними та уривковими.

Розрив зі спадщиною Птолемея відбувається на початку XVI  ст. На португальській карті (1501-1504) Тартарією називали територію між Ісартус (Яксартус) до Оккардо (Обі), до Уральських гір.

Отже, існувала величезна країна Тартарія, провінції якої мали різні розміри. Найбільша провінція цієї імперії називалася Велика Тартарія й охоплювала собою землі Західного Сибіру, Східного Сибіру й Далекого Сходу. На південно-сході до неї примикала Китайська Тартарія (Сhinese Tartary) [не плутати з Китаєм (China)]. На півдні від Великої Тартарії була, так звана, Незалежна Тартарія (Independent Tartary) [Середня Азія]. Тибетська Тартарія (Tibet) розташовувалася на північний захід від Китаю й на південний захід від Китайської Тартарії. На півночі Індії перебувала Монгольська Тартарія (Mogul Empire) [сучасний Пакистан]. Узбецька Тартарія (Bukaria) була затиснута між Незалежною Тартарією на півночі; Китайською Тартарією на північному сході; Тибетською Тартарією на південному-сході; Монгольською Тартарією на півдні й Персією (Persia) на південному-заході. У Європі теж були Тартарії: Московія або Московська Тартарія (Muscovite Tartary), Кубанська Тартарія (Kuban Tartars) та ін. На теренах України – Мала Тартарія (Little Tartary), Перекопська, або Ногайська Тартарія (Tartaria Nogaiens, Precopiensis P.), Очаківська Тартарія (Tartares d'Oczakow) та Буджацька Тартарія (Tartares de Bvdziak).

Буджацька Тартарія (Tartares de Bvdziak), або Буджак (Budziak) — сучасна територія південноукраїнських степів між гирлами Дністра і Дунаю. Перебувала у васальній залежності від Кримського ханства і Османської імперії. Заснована у XV ст. тюркськими кочовиками — ногайськими татарами (20 000—30 000  осіб). Проіснувала до XVIII ст.

Буджацька орда (Білгородська Орда, Орда малих ногаїв, або Добруджська Орда) — татарська орда, на чолі якої стояв мурза. Назву дістала від історико-географічної області Буджак та від міста Білгорода (тепер — Білгород-Дністровський). На початку 1711 р. орда бере участь у поході гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну протимосковитів. Але, не витримавши важких умов, татари зрадили гетьмана, що призвело до невдачі всього походу. В 1770 р., після завоювання Південної України та Молдовського князівства московитськими військами Білгородська Орда перейшла під протекторат Російської імперії.

Більшість кочовиків царський уряд переселив у приазовські степи між річкою Кам'янкою і містом Азовом відповідно до Карасубазарського трактату, ліквідувавши цим Білгородську Орду.

Довгий час Буджацька Орда не мала усталеного кордону на півночі, з Молдавським князівством, що викликало численні конфлікти за землю, воду та пасовища. Але навіть після того, як султанська влада провела прикордонну лінію, зіткнення тривали аж до ліквідації Буджакської Орди в 1806 під час чергової російсько-турецької війни.

Згідно з картою Занноні, у третій чверті XVIII століття на території Буджаку було понад 100 населених пунктів із мечетями (без міст та фортець). Причому Занноні фіксує такі поселення навіть на північ від Кишинева — у районах, які формально входили до складу Молдавського князівства. За підрахунками істориків, загальна чисельність мусульманського населення Буджака становила 40–50 тис. осіб. Крім того, відомо, що безліч мечетей було у великих містах регіону: Акермані, Ізмаїлі, Кілії та ін.

Східний кордон Буджацької Орди проходив Дністром і Дністровським лиманом. Найближчими сусідами буджакців були єдисанці, об'єднані в Єдисанську Орду. Це державне утворення виникло внаслідок переселення ногайських племен з Північного Кавказу та Нижнього Поволжя до причорноморських степів. Єдисан займав територію між річками Дністер та Південний Буг.

 КАРТИ

1672 р. Гійом Сансон та Юбер Жайо. Карта «LE ROYAUME DE HONGRIE, ET LES ESTATS QUI EN ONT ESTÉ SUJETS, ET QUI SONT PRESENTEMENT LA PARTIE SEPTENTRIONALE DE LA TURQUIE EN EUROPE. TIRÉ LES MEMOIRES LES PL.’ NOUUEAUX. PAR LE Sr. SANSON, GEOGR. ORD." DU ROY» ([Карта] королівства Угорщина і країн, які входили до нього, а тепер складають північну частину Туреччини у Європі. Виконана королівським географом паном Сансоном за найновішими даними). Мова карти – французька та латинська.

Центральне Правобережжя та Лівобережжя назване Україною, або Країною Козаків (Vkraine ou Pays des Cosaques); в межиріччі Інгульця (Ingulet Maly R.) і Дніпра позначене Дике поле (Dzïke Polie ou Campagnes Desertes et Inhabitées).

Українські історико-географічні землі представлені Волинню (Volhynie), Поділлям (Podolié), Чорною Руссю (Russie Noire) у складі Королівства Польського і названі його прикордонними землями (Frontières des Estats de Pologne). У Причорномор'ї — Бессарабією (Bessarabie), Тартарією Буджацькою (Tartares de Bvdziak), Тартарією Очаківською (Tartares d'Oczakow) та Малою Тартарією (Petite Tartarie) y складі Османської імперії; Закарпаттям – у складі королівства Угорщина (ці землі названі християнською Угорщиною (Hongrie Chrestienne).

1672 р. Гійом Сансон та Юбер Жайо. Карта «Росія Біла або Московія». Автори виділили Бессарабію, Тартарію Буджацьку (Tartares de Bvdziak), Тартарію Очаківську (Tartares d'Oczakow) та Малу Тартарію (Petite Tartarie).

1700 р. Йоганн Баптист Гоманн (Johann Baptist Homann; 1663–1724).  Карта «Tabula Geographica qua pars Russiae Magnae Pontus Euxinus seu Mare Nigrum et Tartaria Minor cum finitimis Bulgariae, Romaniae et Natoliae Provinciis» (Географічна мапа частини Великої Росії, Понта Евксінського, або Чорного моря, та Малої Татарії, разом з прикордонними провінціями Болгарії, Романії та Натолії), де територія України, що окупована Московією, позначена (яскраво-рожевим кольором) як Мала Русь (Pars Russiae Minoris), а Московія як Велика Русь (Pars Russiae Maximae). Карта створена на основі «Географічної карти країн Малої та Великої Руссії». Ця карта також поміщена в шедеврі Гоманна «Grosser Atlas ueber die ganze Welt. 1716» (Великий Атлас усього світу).

На мапі позначені: Мала Тартарія і Крим (Tartaria Minor) – зелений колір; Бессарабія або Тартарія Буджацька (Tartaria Budziacensis), підконтрольна Кримському ханству й Османській імперії; Донські Козаки (Territorium Cosacorum Donnensium) – оранжевий колір; Бєлгородське воєводство (Palatinatus Belgradiensis); Севське воїнство (Seviensis Exercitus). Також на карті позначені князівства Московське і Смоленське, а також чорноморські країни – Черкесія, Грузія, Туреччина, Болгарія та Румунія.

1720 р. Матеус Зойтер (George Matthäus Seutter; 1678 —1757), німецький видавець та географ видав мапу “NOVA MAPPA MARIS NIGRI ET FRETI CONSTANTINO POLITANI QUAM ЕХАСТISSIМЕ CONSIGNATA ET IN LUCEM EDITA PER MATTH. SEUTTER” (Нова карта Чорного моря і Константинопольської протоки, досконало укладена й видана Матеусом Зойтером).

Середня Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна; Брацлавське та Київське воєводства) позначена як UCRANIA (Україна). З українських земель зображено Нижнє Поділля (Podolia). Південь України (землі між Інгульцем і Дніпром та вздовж правого берета Дніпра) названі Диким полем (Dzike Polie sive Campi Deserti et Inhabitati). В районі Причорномор’я написи латиною – Tartaria Minor (Мала Тартарія), Tartaria Budziacensis (Буджацька Тартарія) та Cremia (Крим).

1745 р. Жозеф-Нікола Деліль на своїй карті «Theatrum Belli Ao MDCCXXXVII. a milite Augustae Russorum Imperatricis adversus Turcas Tattarosque gesti. Ex. autographis in Acad. Scient: Petropol» (Карта театру військових дій в Російсько-турецькій війні в 1737 р.) виділив Татар Буджацьких.

1769 p. “Спадкоємці Гоманна” (Homanianos Heredes; Homann Erben (1724-1780). Карта «TABULA GEOGRAPHICA CONTINENS DESPOTATUS WALLACHIÆ ATQUE MOLDAVIÆ PROVINCIAM BESSARABIÆ SUВ CLIENTELA TURCICA, ITEMQUE PROVINCIAM POLONICAM PODOLIÆ, TANQUAM REGIONES, IN QUIBUS BELLUM PRÆSENS GERITUR, EX HASIANIS ALIISQUE NOVISSIMIS SUBSIDIIS SECUNDUM STATUM POLITICUM RECENTISSIMUM DELINEATA, IN LUCEM EDITA AB HOMANNIANIS HEREDIBUS. 1769. C.P.S.C.M» (Географічна карта, що охоплює Господарство Валахію, а також Молдавію з провінцією Бессарабією під турецьким володінням, а також польську провінцію Поділля, як і краї, у яких точиться нинішня війна, укладена за останніми відомостями щодо політичної ситуації, видана у світ Спадкоємцями Гоманна 1769 р. 3[а] п[ривілеєм] С[вященної] королівської] м[илості]).

Видавництво:Амстердам. Мова: латинська. Основою для створення карти стала карта Королівства Польського Й. Б. Гоманна «Regni Poloniae Magnique Ducatus Lithuaniae», опублікована у Нюрнберзі 1712 p., на основі якої його спадкоємці створювали більшість своїх карт.

Землі центральної частини Поділля (Podolia) та Брацлавське воєводство (Palatinatus Braclawiensis) названі Україною (Okrainia).

На карті позначені Бессарабія, Очаківська (Tartaria Oczacoviensis) та Буджацька (Tartaria Budziacensis) Тартарії, які перебували під протекторатом Туреччини (Terrae de industrie a Turas et Tartaris de sertæ redditae sub Clientela Turcica), а також правобережна частина Нової Сербії (Nova Servia) з центром у фортеці Св. Єлизавети (S. Elisabeth) [Вавричин, 2009].

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

1672 р. Гійом Сансон та Юбер Жайо.

 

1745 р. Жозеф-Нікола Деліль

Винники (Львівщина). Хлопці з "Кута". 1946 р.

 

 Кут (На Куті) - один з найдавніших топонімів м. Винники (Львівщина).

        У привілеї (1352 р.) польського короля Казимира ІІІ Юрію, Руперту та Маргариті – нащадкам львівського війта Бертольда на вічне володіння маєтками під містом Львовом – згадується топонім "млин Сільський Кут". Територія між сучасними вулицями Львівською і Руською, формою нагадує гострий геометричний кут. У свій час там знаходилося багато джерел, вода з яких заливала нижню частину міста, поки австрійська влада не побудувала водопроводи для потреб фабрики.

1946 р. Стоять: Володимир Проців, Роман Гнип, Орест Букайло, Владислав Пайонкевич; сидять: Володимир Чайка, Богдан Домазар і Іван Врецьона. З архіву Івана Врецьони.

Правдива історія Московії написана московитом. 1690-і рр. А. І. Лизлов "Скіфська історія"

Цитую за «XVIII век - Сочинение истории»: «Однак, до сходження Катерини II на престол у 1762 році один із сучасників Петра I – Лизлов Андрій Іванович, який помер у 1696 році, написав десь до 1692 року серйозну працю – "Скіфську історію". Саме у цій роботі Лизлов А. І. вперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи вона називалася – Московією), її взаємини з Київською Руссю та Золотою Ордою. "Скіфська історія" охоплює час із найдавніших століть до кінця XVI століття. Ось що про це пише радянська енциклопедія (БСЕ, третє видання, том 15, стор. 84):

"Лизлов використовував велике коло джерел і історичних творів (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти "Казанської історії", українські історичні праці, польсько-литовські хроніки, твори латино-італійських та інших авторів".

"Скіфська історія", як не дивно, не була видана до 1776 р., хоча поширювалася в рукописі. Видання книги у дуже малих тиражах у 1776 та 1787 роках здійснив знаменитий видавець М. І. Новіков.

Про що розповідала "Скіфська історія"?

Ось основні думки, які розповів А. І. Лизлов, який вивчив древні першоджерела:

*Монголи, що прийшли в 1237 в Суздальську землю, зовсім не монголи, а східні і південні сусіди Московії й Волзької Булгарії – татари, вірніше "тартари". Що є абсолютно вірним, оскільки монголи у XIII столітті мали лише 700 тисяч населення та вели одночасно війни на трьох напрямках: Китай, Іран та Європа. Тобто з Монголії пішла династія Чингісідів і шляхом завоювань залучила підкорені народи в орбіту своєї державності. Згодом і Суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу єдиної держави та повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди.

*Жителі Московії – це окремий відокремлений самобутній народ, який нічого спільного не має з росіянами (тут маються на увазі жителі Київської Русі), литвою, поляками тощо.

«Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто: москва (московити), руські (сучасні українці), литва, волохи та татари європейські (кримські, ногайські тощо)».

У А. І. Лизлова в жодному місці не згадується про якусь слов'янську спорідненість московитів і русинів (слов'янський етнос Подніпров'я). Навпаки, дуже чітко подається думка про розмежування етносів Московії та Київської Русі.

Зверніть увагу, ця думка панує в серйозній аналітичній роботі ще в 1692 р., тобто до часу, коли Петро наказав називати Московію – Російською Державою.

У Лизлова не згадується жоден, так званий, «літописний звід». Вільно вивчивши безліч архівів, перевертавши сотні першоджерел, Лизлов Андрій Іванович, який написав "Скіфську історію", ніде (!!!) не виявив жодного (!!!) із багатьох тисяч "руських літописних зводів". При цьому він в архівах був на сотню років раніше за всяких Карамзіних, Мусіних-Пушкіних та інших Катерининських спільників.

Книга "Скіфська історія", двічі видана М. І. Новіковим дуже маленьким тиражем, ніколи більше ні в царській, ні у більшовицькій Імперії не видавалася. А сам М.І. Новіков, який встиг видати цю книгу до жорстокої Катерининської цензури (25 липня 1787 року), згодом був арештований і надовго посаджений до в'язниці.

Для достовірності необхідно сказати, що у 1990 році, під час розвалу радянської Імперії, у Москві втретє за 300 років було видано "Скіфську історію" нікчемним тиражем у п'яти тисяч екземплярів. Але це суті дослідження не змінює».