1 вересня в старих фотографіях. Винники. СШ № 47

 

1 вересня 1982 р.

1 вересня 1985 р.

1 вересня 1973 р.

Мирон Кордуба – видатний український історик, географ та картограф

 

Мирон Кордуба (1876–1947) – історик, географ, картограф, доктор філософії (1898), член Наукового товариства імені Шевченка (1903). У 1920 р. йому присвоєно звання почесного професора Українського державного університету в Кам’янці-Подільському. У 1921–1922 рр. – проф. Всесвітньої історії Львівського таємного університету.

Професор Варшавського університету (1929–1939), з 1944 р. – професор і завідувач кафедри історії південних і західних слов’ян Львівського університету, старший науковий співробітник Львівського відділу Інституту історії АН УРСР. Мирон Кордуба – автор багатьох історико-географічних  праць. Свої твори М. Кордуба друкував також у газетах, журналах та альманахах. У рукопису залишилася фундаментальна праця дослідника (понад 55 тисяч назв) – “Бібліографія історії України”.

Опубліковані праці М. Кордуби з історико-географічної та краєзнавчої проблематики.

1. Молдавсько-польська границя на Покутю до смерти Стефана Великого // Науковий збірник, присвячений проф. М. Грушевському учениками й прихильниками з нагоди Його десятилітньої наукової праці у Галичині (1894–1904). – Львів, 1906. С. 158–184.

2. Де лежав старовинний город Хмелів? – Львів, 1907. 3 с.

3. Старі й нові держави. – Львів, 1909. 7 с.

4. Народи Буковини // Читальня. – 1911. – Ч. 5. С. 3.

5. Північно-Західна Україна. – Відень, 1917. 89 с.

6. Територія і населення України. – Відень, 1918. 24 с.

7. Простір і населкення України. Львів: накл. Укр. книгарні і антикварні. 1921. 19 с. (Бібліотека популярно-наукових викладів «Знання»/ за ред. О. Терлецького. (Чис. 10).

8. Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1924. 14 с.

9. Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном // Записки НТШ. – Т. 138–140. – Львів, 1925. С. 159–245.

10. Конференція істориків у Варшаві // Україна. – Кн. 5. – 1927. – С. 196–199.

11. Потреба організації збирання географічних назв. – Париж, 1928. – 7 с.

12. Рецензія на працю Петрова А. «Карпаторусские межевые названия из пол. ХІХ и из нач. ХХ в.№. Прага, 1929. – 219 с. – (Відбиток з «України»). С. 136–139.

13. Що кажуть нам назви осель? Львів: Наша Батьківщина, 1938. – 22 с.

14. Історія Холмщини і Підляшшя. Краків, 1941. – 127 с.

15. Territorium und Bevölkerung der Ukraine: eine geographisch-statistischer Beitrag. Wien: Verl. des "Wistnyk Žytia", 1919.

16. Le térritoire et population de L`Ukraine: contribution geographique et statistique. Berne: R. Suter. 1919. III p. I carte.

17. Die ostgermanischen Handelswege durch die Ukraine um die Mitte des ersten Jahrtausends vor Chr. Geb. // Swiatowit. – Warszawa: Warszawskie towarzystwo naukowe, 1933. – T. XV. S. 179–191.

 

Етнографічні карти Мирона Кордуби

*1912 р. Кордуба М. Ґеоґрафічний атляс / Мирон Кордуба. – Коломия : Накладом Галицької Накладнї Якова Оренштайна, [1912]. – 24 с. : карти, текст, ілюстр. : багатоколір. ; 29 × 24 cм. (ЛННБУ, каб. карт., 326-НТ);

*1928 р. Кордуба М. Ґеоґрафічний атляс / Мирон Кордуба. – 3-тє переробл. й доповн. вид. – Київ ; Ляйпціґ : Українська накладня, [1928]. – 24 с. : карти, текст, ілюстр. : багатоколір. ; 29 × 24 cм (ЛННБУ, каб. карт., 325-НТ);

*1928 р. Кордуба М. Карта народів / [Мирон Кордуба]. – 1 : 5 000 000 // Кордуба М. Ґеоґрафічний атляс / Мирон Кордуба. – 3-тє переробл. й доповн. вид. – Київ ; Ляйпціґ : Українська накладня, 1928. – С. 11. (ЛННБУ, каб. карт.).

За доктором М. Кордубою «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

М. Кордуба визначив етнографічні межі України й розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі» [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

Населення України в її етнографічних межах за підрахунками М. Кордуби станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

Першим українським навчальним атласом був «Географічний атлас» професора М. Кордуби (1912, 1917, 1928). Кордуба М. Географічний атлас [Карти]. – Коломия: Галицька накладня Я. Оренштайна, 1912.

Атлас, загальним обсягом 24 сторінки, вміщував 24 основні карти та 11 додаткових, присвячених вивченню географії світу. Загальний обсяг атласу — 24 сторінки. На обкладинці атласу вміщено пояснювальний текст про Сонце, Зоряне небо й Земну кулю.

Материки в атласі представлені фізичними картами з додатковими картами політичного устрою. Європа подана детальніше — 8 сторінок відведено для зображення груп європейських країн (загальногеографічні карти). Крім цього на окремому розвороті розміщено загальногеографічну карту України масштабу 1 : 4 750 000, що дає змогу відобразити всі українські етнічні землі.

Є серед них і етнографічні карти. Окремою картою представлена Галичина і Буковина (масштаб 1 : 2 500 000). На карті «Галичина і Буковина» – вставка «Карта народів» (стор. 11; 1928 р.); на карті «Наддунайська Швайцарія» – дві вставки «Карта народів» та «Карта вір» (стор. 12-13; 1928 р.).

Яків Оренштайн – засновник і власник «Галицької накладні» в  Коломиї (з 1903 р.) та «Української накладні» у Берліні (з 1919 р.); єврей. 1921 р., у Берліні, можливо, щоб підбити підсумки своєї роботи на ниві української книговидавничої справи й залишити слід про неї, Я. Оренштайн вирішив видати об’єднаний каталог «Галицької» та «Української» накладні за  1903–1919 рр., який відображає понад 350 видань, систематизованих за видавничими жанрами.

1917 р. Мирон Кордуба. «Карта північно-західної України».

Опублікована карта в «Північно-західна Україна / Мирон Кордуба; Союз Визволення України. – Відень: Накладом Союза Визволення України, 1917. – 89 с.». На карті позначена північна, західна і південно-західна межа «української більшости». Полісся (Пінщина), Підляшшя, Берестейщина, Холмщина, Перемишльщина, Пряшівщина, Угорська Русь, Північна Буковина й Південна Бессарабія – українські етнічні землі.

У закордонному виданні Союзу Визволення України вчений Мирон Кордуба приводить фактичний матеріал географії північно-західної України. В доступній формі приведено загальний географічний огляд регіону та історичні аспекти розвитку території, які викладено на основі тодішніх історичних публікацій. Подано інформацію про внутрішні та зовнішні національні відносини, відомості про освіту, господарство, промисловість, торгівлю. Призначено для вчених, географів, краєзнавців.

За доктором Мироном Кордубою «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

1918 р. фундаментальна географічна праця «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.

Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.

Українсько-білоруська етнічна межа.

В Городненській губернії українці складали абсолютну більшість населення у Берестейському і Кобринському повітах, а у Більському – відносну більшість. Мирон Кордуба не поділяв точку зору авторів карт

Рітіха-Петермана та Григорія Величка, що відносили до української території і Пружанський повіт, оскільки у ньому за матеріалами перепису 1897 р. майже 3/4 населення складали білорусини. У той же час у Мінській губернії Мирон Кордуба етнографічну групу пінчуків відносив до населення волинського Полісся, посилаючись на авторитетні думки Митрофана Довнар-Запольського, Юхима Карського. Саме тому Пинський і південну частину Мозирського повіту вчений розглядав в етнографічних межах України.

Південніше Мозиря границя етнографічної української території іде на північний схід від Овруча вздовж північної межі Київської губернії до р. Дніпро. Впродовж майже 90 км на північ Дніпро є чітко визначеною українсько-білоруською «граничною рікою». Далі від впадання у Дніпро його притоки Сожі межа між білоруським і українським народами пролягає на схід до верхньої частини басейну

ріки Снов, де стикаються між собою Могилівська і Чернигівська губернії. Саме тут на зміну білорусинам сусідами українців стають великороси [Валерій РУДЕНКО, Катерина ГРЕК. «ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЄ УКРАЇНИ» (1918) ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ГЕОГРАФІЧНА ПРАЦЯ ДОКТОРА МИРОНА КОРДУБИ. 2021].

Українсько-російська етнічна межа.

На півночі Чернігівщини Мирон Кордуба, виходячи з результатів переписі 1897 р., відзначає, що хоча в Новозибківському, Суразькому, Минському та Стародубському повітах «є безперечно чимало українців, усе-таки вони творять меншість населення і тому нема підстави до прилучення тих повітів до суцільної української території». Орієнтирами етнографічної границі є: від верхнього Снову на схід та південь від Блешні, далі – с. Семенівка, с. Курковичі – знову на схід до гирла р. Судоти, що впадає у Десну. Далі на схід адміністративна межа між Чернигівською і Орловською губерніями є українсько-великоруською етнографічною границею. В Курській губернії до української етнічної території М. Кордуба відносив Грайворонський, Ново-Оскольський, Путивельський та південну частину Суджанського повітів.

У південній частині Воронізької губернії, а саме в Бирюченському, Богучарському, Валуйському, Острогозькому та на півдні Павлівського повітів українці «живуть суцільними масами…» «Етнографічна межа йде від границі курської губернії на схід вододілом річок Потудана й Саеної, наближуючи ся щораз більше до сеї останньої, і коло Коротояка доходить до Дону, спускаєть ся Доном в низ аж до Павловська, далі завертає на схід та північний схід і вододілом між Осередою та Підгірною, лівими притоками Дону, доходить до границі Донської области». Доктор Мирон Кордуба відстоює саме таке бачення українсько-великоруської етнографічної границі, зауважуючи при цьому, що на відомих картах Г. Величка та Рітіха-Петермана межі між розселенням українців та великорусів у даному регіоні «проведені здебільша невірно». В Області Війська Донського українське населення згідно з переписю 1897 р. переважало лише в Ростівськім та Таганрозькім повітах, тобто в її південнозахідній частині[Валерій РУДЕНКО, Катерина ГРЕК. «ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЄ УКРАЇНИ» (1918) ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ГЕОГРАФІЧНА ПРАЦЯ ДОКТОРА МИРОНА КОРДУБИ. 2021].

Підкавказзя (суцїльна українська територія). У Кубанській області відсоток українців становив 63,2%, великоросів – 30,5%. У таких повітах, як: Катеринодарський, Єйський та Таманський українське населення було в абсолютній більшості. І це незважаючи на те, що російська перепись населення віддавала перевагу під час обрахунку національного складу великоруському елементу. У Ставропільській губернії українці творять більшість лише в Благодаренському та Святохрестівському повітах. Правда, серед переселенців у Ставропільську губернію українці складали майже половину, великороси – близько 2/5. В Області Війська Донського та на Підкавказькому колонізаційному теренах (включаючи ціле Покавказзя) проживало в 1914 році 2377,53 тис. українців.

Південно-східна межа суцільної української етнографічної території: ріка Кугу-Єя на північ – витоки ріки Єї – межа між Кубанською і Ставропільською губерніями – ліва притока Ягорлика – ріка Кубань – гирло р. Білої – головний хребет західного Кавказу – захід Новоросійська. На 120 км на схід від української частини Кубанської губернії лежить у Ставропільській губернії український етнографічний острів у складі Благодаренського та Святохрестівського повітів.

Суцільна українська етнографічна територія на півдні включає у Таврійській губернії лише три повіти – Бердянський, Мелітопольський та Дніпровський, в яких у середньому проживає більше 3/5 українців серед усього населення краю. В Криму відсоток українців найвищий в Євпаторійському повіті (21,1%) (тут переважали кримські татари – 42,6%) та Перекопському повіті (22,0%).Всі повіти Херсонської губернії (за винятком Одеського) мали абсолютну чи відносну перевагу українського населення. Це ж стосується і Акерманського та Хотинського повітів Бесарабської губернії.

Українсько-ромунська етнічна межа.

На захід від Новоселиці українська-волоська етнографічна межа йшла на північ від ріки Прут, перетикаючи її біля Чернівців, а далі на схід – до кордону Австро-Угорщини з Румунією. Українські садиби вузькою смужкою розкинулись тут аж до річки Сучави, перейшовши на її правий берег біля Горішніх Милешівцїв. Потім українсько-волоська етнографічна границя слідувала на північ до вододілу між річками Серет та Прут, прямуючи від села Кабівцїв на південь до р. Великий Серет (північніше Сторожинця) та р. Малий Серет (південніше Молдавського Банилова). Звідси межа через гори проходить прямо на південь до вододілу між Молдавицею і Молдавою (до гори Паузи). Йдучи далі на південний захід, південіше Кірлїбаби наближається до Золотої Бистриці. Там уже починається українсько-угорська етнографічна границя.

Українсько-угорська етнічна межа.

Українсько-угорська етнографічна границя від Кірлїбаби йде державним кордоном на північний захід по Карпатському хребту, далі вододілом між р. Васир та р. Руськовою – до Вишови, перетинає Тису північніше Сигота і лівим берегом прямує до Вишкова. Південніше Вишкова границя знову ж лівим берегом Тиси виходить до Угоцького комітату. Далі – від Марамарошу йшла до горішнього Батару, правого допливу Тура, на південь від Дубовинки границя повертала на правобережжя Тиси та поза Сивлюшем знову виходила на лівобережжя Тиси. Через кільканадцять кілометрів українсько-угорська етнографічна межа спрямовувалась на північ – на правий берег Тиси, а далі – р. Боржа, південніше гирла Іршави.

Українсько-угорська етнографічна границя в Березькім комітаті – вздовж Боржи до устя Салви та до Ляториці, де впадає Визниця. Відсіля йде правим берегом Ляториці, кілька кільометрів низше Мукачева переходить на її лівий бік, обхоплює шість осель, положених на північнім боці вододілу між Боржою та Ляторицею, і відскакує знову до Ляторицї. Ляторицею в діл доходить до устя річки Старої, до межі Узького комітату. В Узькому комітаті з п'яти повітів власне українськими є Березнянський, Перечинський та Ужгородський. При цьому Березнянський повіт є «найбільш українським» в усій Угорській Україні (їх майже 9/10 серед всього населення).

Українсько-словацька етнічна межа.

Головними мітками українсько-словацької етнографічної межі були: устя ріки Стара, правої притоки Латориця, - правий берег Уга (біля Ужгорода) – вододіл річок Строви та Кривак – вододіл потоків Липовець та Собранецький – границя Земплинського комітату.

Українсько-польська етнічна межа.

Крайній південно-західний клин української етнічної території у Західній Галичині розміщувався в Карпатах, зокрема в Сондецьких Бескидах. Саме тут були розкинулися чотири чисто українські громади – Біла і Чорна Вода, Яворки та Шляхтова – «передня сторожа українського осельництва» (судовий повіт Кросцєнко, Новоторзький політичний повіт). Спрощені контури етнографічної границі далі (по основних географічних об'єктах) такі: правий берег Попраду – Грибів - Горлиця – Жмигород – Ясьолки – Іванїч – Риманів – північ Сянока – горішній Сян – устя Барички – Динов – Бабич – вододіл Сяну і в Бислоку – потік Рокитницї – Вишня – Нєлєпковіце – Сїнява – устя Золотої – на північ до російсько-галицького кордону.

У Холмській губернії з восьми повітів українці серед усього населення складають абсолютну більшість у Більському, Володавському, Грубешівському та Константинівському, переважну більшість – у Холмському та Томашівському повітах. Польське населення переважає у Білгорайському та Замостьському повітах.

1941 р. Мапа Холмщини та Підляшшя в Середні віки Мирона Кордуби. Опублікована карта в «Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. – Краків: Українське видавництво, 1941. – с. 140».

Олег АНТОНОВИЧ. «ІЗ ПЛЕЯДИ ВИДАТНИХ У НАЦІОНАЛЬНІЙ НАУЦІ: МИРОН КОРДУБА (До 65-річчя від смерти вченого)», 2012 р. :

«Велику цінність мають мапи, вміщені М. Кордубою в історико-географічних працях. Вони, крім того, що «унаочнюють» зміст текстуальної частини досліджень, вносять, як відомо, додаткове смислове навантаження. Картографією як класичним елементом історично-географічних досліджень учений зацікавився ще до Першої світової війни. На це вказує більша частина згаданих праць (вони супроводжують дослідження періоду визвольних змагань: «Північно-західна Україна» (1917) і значно пізніших десятиліть.

1912 р. вчений зробив певне узагальнення своєї праці і, базуючись значною мірою на матеріялах перепису населення 1897 р. (для Росії) і 1910 р. (для Австро-Угорщини), видав «Географічний атлас» із 24 різнотематичних мап (атлас витримав три видання – 2-ге – 1914; 3-тє – [1922 р.]). М. Кордуба розумів значення досліджень історико-географічної проблематики України (подібно, як це, зрештою, розуміли Г. Величко, М. Грушевський, С. Рудницький, а пізніше І. Крип'якевич, В. Кубійович), а в тому не лише наукове, освітнє і загальнокультурологічне, а й передусім державно-політичне для українського народу: «Ні яка держава не зможе розбудовуватися та існувати, якщо нація-державотворець не усвідомить простої істини: нація без держави не існує так само, як держава не існує без території». Тому географію населення, його територію і точне її географічне визначення (делімітацію) на площинах мап М. Кордуба відносить до першорядних і актуальних завдань як історичної географії, так і національного картографування….

Кожне історичне вище, на думку М. Кордуби, «непереконливо сприймається без вказівки на джерело з якого виростає думка і без показу території де відбувається подія [... ] особливо у давні час». Останнє вказує на безпосереднє зацікавлення вченого питаннями історичної географії. Окрему увагу зосереджує М. Кордуба на географії населення України та часовій динаміці його історичного руху. Ці студії дослідника почались із маргінальних уваг до ранніх його праць. Перші розвідки М. Кордуби, присвячені історичній географії і етногеографії, припадають на 1903 р.

Працюючи над історією Буковини, вчений розглядає їх досить детально, описуючи колонізацію краю. Дещо пізніше, 1905 р., у газеті «Буковина» з'являється стаття «Найдавніші оселі на Буковині», а згодом у Науковому збірнику, опублікованому на честь М. Грушевського, друкується вже велика за обсягом наукова розвідка «Молдавсько-польська границя на Покуттю по смерти Стефана Великого» (1906, з мапою), у якій чимало питань основується на визначенні української етнотериторії (скорочений і уточнений варіянт: «Zur Frage uber die moldauisch-polonische Grence in den Jahren 1433-1490» (1910), виходять друком праці «Північно-західна Україна» (1917 з мапою), «Границя з 1772 р.» (1920). Найбільш вагомим історико-географічним дослідженням М. Кордуби щодо реконструкції історичних меж поширення українців є стаття «Західне пограничча Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст.» (1925, з мапою). Вона охоплює великий різноманітний джерельний матеріял, у тому числі матеріяли з ойконімії, які на такому рівні аналізу вперше використовуються у національній історіографії. На цьому наголошує критика. Пізніше на цю тему пише іншу статтю «Історична границя між Галицькою державою і Польщею» (1930). Водночас з реконструкцією середньовічних та пізньо-середньовічних територій українців увага вченого прикута до етнічних земель у новітній період української історії. Прикладом можуть слугувати статті «Ми і волохи» (1916), «Чи Підляшшя було білоруське» (1941). Основні праці вченого на цю тему такі: «Де живуть українці?» (1912), «Етнографічна територія України» (1917), «Територія і населення України» (1918, з мапою, стосовно цієї праці ви­словив свої зауваження С. Рудницький: „[автор] не потрафив віднестися як слід критично до офіціального статистичного матеріалу австро-угорського й російського. Тому викреслені ним межі (української національної території) [... ] можна вважати тільки мінімальними»), далі «Bukovina a Uherske Ukrajine» (1918, також франц. мовою), «Українська національна територія в Галичині та урядова австрійська статистика» (1919), «Territorium und Bevólkerung der Ukraine. Ein geographische-statistischer Beitrag» (1919), «Простір і населення України» (1921). Окремо слід підкреслити актуальність праць М. Кордуби «Українські землі під польською владою» (1932), «Українська національна територія і кількість українців у Польщі» (1925), «Розвій українського населення в Галичині за останні 100 літ» (1926), «Територія і населення Радянської України» (1926) та ін. Перелік великий».

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с.