Перший український навчальний "Географічний атлас". 1912 р. Мирон Кордуба.

Мирон Кордуба (1876–1947) – історик, географ, картограф, доктор філософії (1898), член Наукового товариства імені Шевченка (1903).

У 1920 р. йому надано звання почесного професора Українського державного університету в Кам’янці-Подільському. У 1921–1922 рр. – проф. Всесвітньої історії Львівського таємного університету.

Професор Варшавського університету (1929–1939), з 1944 р. – професор і завідувач кафедри історії південних і західних слов’ян Львівського університету, старший науковий співробітник Львівського відділу Інституту історії АН УРСР.

Мирон Кордуба – автор багатьох історичних праць, серед них “Молдавсько-польська границя на Покуттю по смерті Стефана Великого” (1906), “Ілюстрована історія Буковини” (1906), “Венецьке посольство до Хмельницького” (1907), “Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном” (1925), “Що кажуть назви осель” (1938), ”Українська і польська історична література про українську еміграцію”.

Опублікував збірку документів “Акти до Хмельниччини” (1911). Свої твори М. Кордуба друкував також у газетах, журналах, альманахах: “Про історичну повість” (1922), “Шевченко як краєзнавець і археолог” (1935). У рукопису залишилася фундаментальна праця дослідника (понад 55 тисяч назв) – “Бібліографія історії України”.

Опубліковані праці М. Кордуби з історико-географічної та краєзнавчої проблематики.

1. Молдавсько-польська границя на Покутю до смерти Стефана Великого // Науковий збірник, присвячений проф. М. Грушевському учениками й прихильниками з нагоди Його десятилітньої наукової праці у Галичині (1894–1904). – Львів, 1906. – С. 158–184.

2. Де лежав старовинний город Хмелів? – Львів, 1907. – 3 с.

3. Старі й нові держави. – Львів, 1909. – 7 с.

4. Народи Буковини // Читальня. – 1911. – Ч. 5. – С. 3.

5. Північно-Західна Україна. – Відень, 1917. – 89 с.

6. Територія і населення України. – Відень, 1918. – 24 с.

7. Простір і населення України. – Львів, 1921. – 19 с.

8. Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1924. – 14 с.

9. Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном // Записки НТШ. – Т. 138–140. – Львів, 1925. – С. 159–245.

10. Конференція істориків у Варшаві // Україна. – Кн. 5. – 1927. – С. 196–199.

11. Потреба організації збирання географічних назв. – Париж, 1928. – 7 с.

12. Рецензія на працю Петрова А. "Карпаторусские межевые названия из пол. ХІХ и из нач. ХХ в.". – Прага, 1929. – 219 с. – (Відбиток з «України»). – С. 136–139.

13. Що кажуть нам назви осель? – Львів: Наша Батьківщина, 1938. – 22 с.

14. Історія Холмщини і Підляшшя. – Краків, 1941. – 127 с.

15. Die ostgermanischen Handelswege durch die Ukraine um die Mitte des ersten Jahrtausends vor Chr. Geb. // Swiatowit. – Warszawa: Warszawskie towarzystwo naukowe, 1933. – T. XV. – S. 179–191.

Першим українським навчальним атласом був «Географічний атлас» професора М. Кордуби (1912, 1917, 1928). Кордуба М. Географічний атлас [Карти]. – Коломия: Галицька накладня Я. Оренштайна, 1912.

Атлас, загальним обсягом 24 сторінки, вміщував 24 основні карти та 11 додаткових, присвячених вивченню географії світу. Загальний обсяг атласу — 24 сторінки. На обкладинці атласу вміщено пояснювальний текст про Сонце, Зоряне небо й Земну кулю.

Материки в атласі представлені фізичними картами з додатковими картами політичного устрою. Європа подана детальніше — 8 сторінок відведено для зображення груп європейських країн (загальногеографічні карти). Крім цього на окремому розвороті розміщено загальногеографічну карту України масштабу 1 : 4 750 000, що дає змогу відобразити всі українські етнічні землі.

Є серед них і етнографічні карти. Окремою картою представлена Галичина і Буковина (масштаб 1 : 2 500 000). На карті «Галичина і Буковина» – вставка «Карта народів» (стор. 11; 1928 р.); на карті «Наддунайська Швайцарія» – дві вставки «Карта народів» та «Карта вір» (стор. 12-13; 1928 р.).

Яків Оренштайн – засновник і власник «Галицької накладні» в  Коломиї (з 1903 р.) та «Української накладні» у Берліні (з 1919 р.); єврей. 1921 р., у Берліні, можливо, щоб підбити підсумки своєї роботи на ниві української книговидавничої справи й залишити слід про неї, Я. Оренштайн вирішив видати об’єднаний каталог «Галицької» та «Української» накладні за  1903–1919 рр., який відображає понад 350 видань, систематизованих за видавничими жанрами.

Винники. Церква Воскресіння ГНІХ (поч. 1960-их рр.)

Перша згадка датується 1515. 1842 відбулося освячення нового мурованого храму. Архітектура церкви витримана в класицистичному стилі. Місто є центром Винниківського протопресверіату УГКЦ.

Автор Олексій Комендяк

Українські землі з гербами на Карті Польщі за Яна III Собеського

Карта 1883 р. присвячена 200-ій річниці битви під Віднем (1683 р.). На карті поміщено герби українських земель: Руської, Перемишльської, Холмської, Підляської, Жидачівської, Галицької, Белзької, Подільської та ін. Правобережжя позначене як Україна.

21 квітня 1920 р. Варшавський договір

Нинішні стосунки між Польщею та Україною насичені історичними баталіями чи не найгіршими та запеклими за останні роки. Та все ж іноді поляки ніби шукають правди і порозуміння. Принаймні польські історики намагаються подавати Варшавський договір, підписаний Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою 21 квітня 1920 року, як своєрідний приклад позитивної польсько-української співпраці. Чи це так? У книзі "Польща: нарис історії" виданій 2015 року Польським інститутом національної пам'яті, читаємо таке: "У квітні 1920 року Польща й уряд Української Народної Республіки підписали військовий союз, суттю якого була спільна боротьба за витіснення більшовиків з України й утвердження незалежності УНР зі столицею в Києві. Наступ, що розпочався 25 квітня (т. зв. Київський похід), попри початкові успіхи і здобуття Києва, захлинувся. Польсько-український союз 1920 р. оцінюють в Україні невисоко. Його критики вказують на цинічне використання Польщею складної ситуації Петлюри для здобуття значних поступок у територіальних і політичних питаннях, протекціоністське трактування української сторони сильнішим партнером і на необґрунтований оптимізм щодо мілітарної сили польської армії. Не заперечуючи цих обставин, можна, однак, подивитися на союз Пілсудського—Петлюри як на спробу порозуміння і співпраці "попри все" й задля вищої мети, якою була свобода обох народів..." Ці міркування відносно адекватно відображають ситуацію з оцінками Варшавського договору як поляками, так і українцями. Польська сторона трактує цей договір не просто позитивно, а навіть як певний зразок польсько-українського порозуміння. Натомість українська сторона більше схильна розглядати його негативно.

Адже за Варшавським договором землі Західної України, зокрема Галичини, переходили під повну владу Польщі. Ось чому галицькі політики трактували його яко зраду національних інтересів. Переговори Петлюра і Пілсудський вели таємно. Про них не мав достатньої правдивої інформації навіть тодішній голова уряду УНР Ісаак Мазепа. Про це він написав у мемуарах: "…На другий день в Бершаді я одержав від М.Шедлуна з Кам’янця дуже тривожного листа в справах наших переговорів у Варшаві. Це був перший лист "з-за кордону", який я одержав за всю свою подорож до армії. В своєму листі Шадлун повідомляв мене, що 15 квітня з Варшави приїздив до Кам’янця Андрій Лівицький для наради з політичними партіями та членами уряду в справі проекту договору, запропонованого поляками...

Зміст його рішуче розходився з директивами, які мала наша місія від уряду. Так в проєкті говорилося про військову конвенцію з Польщею, про кордон по Збруч, про урегулювання юридичного становища польських землевласників на Україні й навіть згадувалось про кордони Польщі з 1772 року...Ці інформації Шадлуна були для мене наче громом з ясного неба..." На що розраховував Симон Петлюра? Очевидно, на те, що цей союз матиме позитивні результати і дасть змогу зберегти УНР. Відтак він виглядатиме як переможець. А переможців не судять! Але прикінці травня 1920 року більшовицька армія перейшла в контрнаступ. Все літо і аж до початку жовтня тривали запеклі кровопролитні бої між більшовицькими силами з одного боку і польськими й українськими — з іншого. Московитам вдалося вийти до Львова і Варшави. Виникла грізна загроза знищення не лише УНР, а й Польської держави. Але катастрофи вдалося уникнути. Більшовицькі війська були відкинуті назад. У цих умовах українцям довелося воювати не так за свою державу, як за Річ Посполиту Польщу. У ситуації, що склалася на осінь 1920-го польська сторона вирішила відмовитися від Варшавського договору. А вже 12 жовтня у Ризі було укладено договір про прелімінарні умови миру між більшовицькою Москвою і лялькою — маріонетковою підмосковською Україною з одного боку і Польщею, з іншого. А 18 березня 1921 року сторони підписали Ризький договір, який формально поклав край польсько-радянському збройному конфлікту і санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Московією. За цим договором Польща отримала західноукраїнські землі, які раніше їм "віддавав" Варшавський договір. Укладення Ризького договору багато українських політиків сприйняло як зраду з боку поляків. І хоча Юзеф Пілсудський 15 травня 1921 року вибачився перед інтернованими у Польщі українськими вояками, це вибачення нічого не означало. Тим паче що польська влада поводилася з інтернованими не найкращим чином. Не зайво також згадати, що в наступні роки Польща під кермом Пілсудського проводила жорстоку репресивну політику щодо українців. На совісті цього діяча і полонізація українського шкільництва, і ганебна пацифікація, і концтабір Береза Картузька, через який пройшло чимало українських діячів, і політика нищівної полонізації. Варшавський договір виявився корисним лише для поляків. Вони отримали союзника, що допоміг відстояти незалежність. Чекаємо на подяку, голосні історичні компліменти та дифірамби! Чекаємо акурат 100 років!!! Може врешті і дочекаємось?

Ігор Ходак