Маріанна Потоцька — представниця знатного
польсько-українського
магнатського роду Потоцьких герба Срібна Пилява. Маріанна Потоцька (Яблоновська, Тарло) (? —
1749 р.) — воєводина люблінська і володарка
Винник 1719—1749 рр. (з перервами) після смерті чоловіка Адама Петра Тарло.
Батько — Фелікс Казимир Потоцький (1630 р. — 15 травня
1702 р.) — воєвода київський 1682 р. (у Києві не знаходився, мав лише титул),
воєвода краківський 1683 р., гетьман польний коронний 1692 р., каштелян
краківський і великий коронний 1702 р., староста белзький, красноставський, грубешівський,
тлумацький, сокальський, ніжинський. Мати — Христина Любомирська (Потоцька),
померла 1669 р.
Брати:
*Міхал — волинський
воєвода, староста красноставський, сокальський;
*Юзеф —
староста белзький, ропчицький;
*Станіслав
Владислав — белзький воєвода, староста грубешівський;
*Єжи
— староста тлумацький, грабовецький.
Маріанна двічі виходила заміж. Перший раз у 1701 р. за Станіслава Кароля Яблоновського,
який помер у 1702 р. і в цьому ж році за Адама Петра Тарло. Дітей в шлюбах не мала.
Сама
ж Маріанна померла у 1749 р. У хроніках «Географічного словника королівства
польського» згадується про Маріанну Потоцьку (Тарло), воєводину люблінську і
володарку Винник. Каспер Несецький (релігійний, науковий та освітній діяч Речі
Посполитої, історик, дослідник генеалогії та геральдики) на перших сторінках
II-го тому «Корони польської…» (1738 р.) написав їй присвяту.
Михайло
Влох у своєму
збірнику описує період володіння Винниками
Маріанною: «Вперше згадується про замок у Виниках де жила Мар’яна, і
правдоподібно за її часів побудовано при дерев’яних фільваркових забудованнях
муровану палату, названу замком. Про Мар’яну у Винниках залишилися народні
перекази і записи у львівських хроніках.
Найдавніші
перекази про Винники відносяться якраз до часів Мар’яни. І так Семен Маґаляс,
уродженець Винник, подав до нашого збірника таке оповідання:
«Я
їхав у поле «Під Дібровою» через обійстя мого стрийка, де народився мій батько.
Обійстя дотикає лісу «Діброви». Тоді їхав зі мною мій старший брат Олекса і
оповідав мені, за переказом бабуні віком понад 90 літ, що тут на краю лісу є
вал.
-
Не бійся, коли б ти сам уночі туди переїжджав, бо можеш побачити кремезного
пана на валі. Він прохожим нічого не робить і не звертає на нікого уваги. Він
чекає на свого брата, якого він уб’є, щоб позбутися свого суперника.
Обидва
брати були синами власника замку. Був колись слід гробу того вбитого брата, а
потім земля вирівнялася. Старші люди пам’ятають місце гробу. При «Діброві»
правдоподібно, крім оборонного валу, були ще додаткові укріплення з оборонною
вежею.
Переказ
Семена Магаляса згадує про вал під «Дібровою», що його молодше покоління вже не
бачило, і дає підставу для археологічних дослідів. Братовбивство під «Дібровою»
кидає світло на даровизни Мар’яни...».
ВИННИКІВСЬКИЙ ЗАМОК
Протягом
століть зі Львова до Винник вели дві дороги. Одна з них, Глинянська, що йшла на
схід, до Києва і на південь – у Крим. Друга – дуже вибоїста, придатна лише у
суху погоду, починалася коло Личаківської рогатки, вела через Ялівець, коло
Горів, через пивоварню Грунда, вздовж р. Маруньки й
виходила на Забаву. Називалась вона Нижньою дорогою.
1787 р. зі Львова через
Винники прокладено Брідську
дорогу (цісарську) на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні з’єднує Винники зі
Львовом. Дороги з твердим покриттям називали по-різному: «гостинець»,
«цісарська».
Історична довідка.
Глинська або Глинянська дорога (Glinska, Gliniańska) називалась ще з XV
ст.
Тут ще з княжих часів проходив
основний торговельний шлях на Схід – Глинянський тракт, що вів на Глиняни,
Золочів і Київ. Сучасна вулиця Глинянський тракт у Львові відгалужується від
Личаківської за колишньою рогаткою, а раніше вона починалася від мурів середмістя
(Глинянської брами). Саме з цього (Східного) боку Львів неодноразово відбивав
напади татар. У XVI ст. за частиною дороги закріпилась паралельна назва –
Личаківська. Назва Личаківська існувала вже в 1573 р., в 1786 р. вулиця ще була
поділена на нижчу (до костелу св. Антонія) та вищу. Назва походить від назви
дільниці Личаків, головною артерією якої вона є; у свою чергу, Личаків —
трансформована назва фільварку Лютценгоф, закладеного на початку XVI ст. в
районі костелу св. Антонія. 1787 р. Глинянська (Glinianer Gasse, Gliniańska,
потім Личаківська) вулиця стала головною артерією Личаківського передмістя. Нею
простягалися цісарська дорога на Золочів, де вона розгалужувалася на Броди
(далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків
на Поділля й до Криму. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. вулиця
називалась Східною (Oststrassе). 1944 р. її перейменували на В. Леніна. 1990
р. вулиці повернуто її попередню назву. Там, де закінчується підйом вул.
Личаківської і вона стає рівною, тривалий час стояла рогатка — пристосування,
яке перекривало дорогу до міста. За право проїзду до міста з селян, котрі везли
продукти, стягали мито. Поступово і саме місце дістало назву Личаківської
рогатки.
Личаківська рогатка. Міські рогатки (рогачки) – своєрідні
міські кордони,
перепускні пункти, що регулювали рух
до міста-з міста, ще з часів середньовіччя. За право проїзду до Львова з
селян, котрі везли продукти на міські торговиці, стягали мито; пильнували, хто
заїздить до міста, та хто його полишає. Личаківська рогатка, що сторіччями була
на сторожі східного, найнебезпечнішого міського кордону, завжди була особливою.
Там, де закінчується підйом і вулиця стає рівною, віддавна була розташована
Личаківська рогатка. Згодом, напередодні I Світової війни у цьому місці
було облаштовано трамвайний роз’їзд.На поч. ХХ ст. Личаківську рогатку
перенесли до меж нинішньої вул. Пасічної. Її штат урядував у будинку при
Личаківській, 148. Навпроти, близько 1910 р., збудували триповерховий будинок
під № 179 з готичною вежею, у якому зараз розміщено початкову школу. Біля цього
будинку 3 вересня 1914 р. віце-президент Львова Тадеуш Рутовський вручав
символічні ключі від міста російському генералові Роде. Після I Світової війни
значення львівських рогаток поступово занепадає. Вони перетворились на
звичайні, історико-географічні орієнтири для мешканців та гостей міста.
Цісарська дорога (в районі Винник) частково
проходить по лінії глиняних валів, які, на думку археологів, оточували
енеолітичне нордійське оборонне селище близько 1800—2000 р. до н. е. Залишки
валів позначені на австрійській мапі 1783 р. Матеріал валів використовували для
насипу під тверду основу дороги. Місце, де при дорозі автостоянка ніби нависає
над долиною, називалось «Стражники». Тут у мурованому будиночку під солом’яною
стріхою розміщувався дорожній патруль.
Нижня дорога з побудовою цісарської не
перестала функціонувати. Для багатьох вона мала свої принади і переваги – була
коротшою, звичною, вела попри млини, броварню, куди заходилось на пиво і на
новини. Мабуть, саме для таких гостей у Грунда при вході була вивіска «Вхід
босоніж категорично заборонений». У важкі повоєнні роки, коли проїзд в автобусі
був розкішшю, багато винниківчан діставалися до Львова пішки саме цією Нижньою
дорогою.
Територія, на якій був
розміщений Винниківський замок, є географічною домінантою північно-східної
частини сучасних Винник. Матеріали археологічних досліджень вказують, що дана
місцевість активно заселялася ще з доісторичних часів.
За часів короля Данила навколо
цієї території з’явився населений пункт Малі Винники, потім Винники. Враховуючи
зручне фортифікаційне розміщення на місцевості – підвищений пагорб над заплавою
р. Маруньки – Винники мали у цей період досить важливе суспільно-політичне
значення. Отже, можна припустити, що замок у Винниках має досить давнє
походження.
Ярослав Пастернак (видатний
український археолог) відкрив у 1935 р. на території Винниківської тютюнової
фабрики поселення, оточене земляним ровом. Дослідник датує його 1800 р. до н. е.
На думку історика М. Керницького, замок у Винниках був споруджений королем Левом
Даниловичем для захисту Львова зі сходу. Винниківський краєзнавець М. Влох
стверджує, що Винники вже у XV ст. мали досить суттєву лінію укріплень, що
входила в систему оборони Львова.
Винниківський замок являв
собою розміщений на пагорбі з крутими схилами укріплений двір, мав форму
півострова. Точної дати побудови першого Винниківського замку в документах не
збереглося. Проте, замок у Винниках міг існувати ще з часів короля Данила. Під
час перебудов зовнішній вигляд замку, як і інших будівель центру міста
неодноразово змінювався. На даний час археологами не знайдено ні залишків
споруд, ні кладочного матеріалу, ні слідів фортифікаційних укріплень, які
свідчили б про давнє походження замку. М. Влох згадує про оборонний вал і
додаткові укріплення з оборонною вежею в урочищі «Піддіброва».
До нашого часу дійшли тільки
рештки споруд (підземного рівня) замку, що ймовірно був збудований у XVII–XVIII
ст. Рештки замкових споруд вивчались та були задокументовані у 1930-их роках
під час реставраційних робіт. У 1970-их роках, під час будівництва нового
корпусу фабрики були частково знищені підземні галереї, що були збудовані з
каменю і цегли.
Наталя Сиряміна у праці «Замок у Винниках –
давній форпост на підступах до Львова» подає опис фортифікацій замку:
«Огорожа з цегли навколо сучасної фабрики, яка починається з воріт по вул.
Галицькій і обмежує територію зі сходу, півдня і частково із заходу повністю
повторює місце проходження куртин замку, які пізніше слугували за огорожу
первісної тютюнової фабрики. До недавнього часу ця стіна мала інший вигляд і
закінчувалась дашком, вкритим дахівкою різних часів, про що свідчать написи на
її фрагментах, знайдених поблизу огорожі. Дахівка, і це очевидно, відноситься
до періоду, коли на території замку вже існувала тютюнова фабрика. Куртини
періоду бастіонових фортифікацій мали вигляд інший.
Про те, що куртини пізніше
були перебудовані під огорожу свідчать два типи цегли застосовані в кладці
огорожі (не враховуючи сучасного). У воротах і де-не-де в огорожі зустрічається
цегла яскраво-червоного кольору, яку за колекцією В. Корнеєвої, з розмірами 28
х 5,5 х 14—15 см можна віднести до поч. XVIII ст. Сама огорожа посаджена
на фундамент, або мурування більш давнього походження з необроблених плит вапняку.
Куртини (огорожа) стоять на валах з південного боку яких простежуються залишки
рову. Південно-західний кут огорожі оформлений залишками п’ятикутного бастіону
з ескарпами, викладеними недосконало обробленими плитами вапняку (розмір 16—33
х 65—70). Шия бастіону з гострим кутом майже повністю прослідковується,
решта розібрано, або засипано землею.
Західна стіна, прямуючи на
північ, закінчується в місці перелому на захід ще однією стіною з оброблених
вапнякових плит. Тут, безумовно була північна границя первісної замкової
території, яка під час влаштування тютюнової фабрики була посунута на північ.
Фрагмент стіни з вапнякових плит міг бути ескарпом куртини, або ще одного
бастіону... На території фабрики збереглися споруди підземного рівня – це
коридори, стіни яких кладені з цегли, в деяких місцях – з каменю і перекриті
бочковими склепіннями. Ці споруди археологами були мало досліджені, але можна
стверджувати що то залишки пивниць палацових споруд.
Розкриті археологічною
експедицією 1995 р. два кам’яних фрагменти не мають до палацових споруд замку
явного відношення... Спосіб та матеріали (три типи цегли) мурування фундаменту
свідчить про те, що споруда неодноразово перекладалася, а мурування вапнякових
(фундаментних) брил значно давнішого походження ніж цегляне. Презентований
фрагмент, де використана цегла, яка датується в більшості сер. XVIII ст., а
також застосований тип конструкцій (лучкові перемички) сер. – кін. XVIII ст.
можна датувати кінцем XVIII – поч. XIX ст., тобто часом реконструкції замкових
споруд під тютюнову фабрику. Це також підтверджується використанням у фрагменті
цегли з клеймом, де простежується напис з іменем «J. SHYMACH», що може бути
прізвищем одного з жителів м. Винники з німецьких колоністів Шумахера
(SHYMACHЕR), очевидно власника цегельні поч. XIX ст. ... В мурованому
фундаменті фрагменту була також використана цегла періоду XIV–XVI ст. ...».
Опис замку подає І. Тимець у
статті «Винниківський замок» (2008 р.): «Численні перебудови неодноразово змінювали
замок. У ХVІІ—ХVІІІ ст. замість давнього дерев'яного збудовано кам'яний замок з
поділом на верхній і нижній двір, з великою кількістю підземних ходів і
галерей, що підтверджує його стратегічно-фортифікаційне призначення. На карті
XVIII ст. чітко видно контури замку та насипні вали. Про військове значення
споруди свідчать також знайдені 1782 р. дві залізні гармати, а в 1990 р. —
чавунні ядра від фальконета.
З середини XVIII ст. замки як
фортифікаційні споруди втрачають своє значення, і Винниківську фортецю
перебудовано на палац. У верхній частині жили його власники, була каплиця, а
нижня складалася з господарських приміщень: стаєнь, майстерень, про що свідчать
археологічні знахідки...
Внаслідок першого поділу Речі
Посполитої (1772 р.) Галичина перейшла під владу Австрії. У 1770—1780-их роках
австрійський уряд здійснив ряд реформ, зокрема, скасував монастирське
землеволодіння.
Частина монастирів була
закрита, їхнє майно конфісковано, а приміщення передані під школи, лікарні,
склади тощо. С. Ґловінський ще за життя завбачливо передав свій маєток
цісаревій Марії-Терезії, обумовивши надання частини коштів на утримання
кафедрального костелу у Львові та відкритої ним школи для дітей шляхетського
походження.
1779 р. у приміщення
Винниківського замку була перенесена створена роком раніше у Львові тютюнова
фабрика. Будівлі замку (загальною площею близько 38,5 тисяч сажнів: головний
корпус — 10 712, вартівня — 2 818, службові помешкання — 1 056, приміщення
контор — 2 856 і 3 100 сажнів), відповідно до нових потреб, вимагали
переобладнання, на що було витрачено 43 972 гульдени 24 крейцери. Сама фабрика
була розташована у головному замковому приміщенні, а інші будівлі було
переобладнано під склади сировини, фабричного інвентарю, вартівню, помешкання
директора тощо.
Вже у 1797 р. при фабриці була
броварня на 40 бочок і ґуральня з трьома котлами. Продукцію постачали в
заїжджий двір та в корчми, які за її реалізацію отримували кожну двадцяту бочку
безкоштовно. Наприкінці XVIII ст. у Винниках почали функціонувати цегельня і
вапнярня. 1818 р. на фабриці здійснено низку реконструкцій і перебудов, а у
1848 р. Лейгор Бавер завершив перебудову головного корпусу фабрики, що
обійшлося у 152 243 флорени.
Під час Першої світової війни
Винниківська фабрика зазнала значних втрат: у вересні 1914 р. згоріли головне
приміщення, розташоване у стародавньому замку, вціліла лише частина складів, що
зі сторони сучасної вулиці Галицької. Після війни адміністрація
і не думала про його відбудову, а невдовзі пошкоджену споруду продала за дуже
низькою ціною як будівельний матеріал Леонові Готфрейду. Обурені винниківчани
звернулися до дирекції підприємства з клопотанням скласти план відбудови й
реставрації будівлі; у 1928 році вони відправили листа до Готфрейда з вимогою
припинити її руйнування на основі відповідного розпорядження Президента Польщі
про охорону пам'яток. Наступного року було створено спеціальну комісію
архітектурної ради з обговорення реконструкції замку. До комісії входили: В.
Лело — заступник директора фабрики, консерватор Державних пам'яток мистецтва та
архітектури, Р. Леваковський, Т. Вребель і Б. Віктор (два останніх обіймали
посади президента та віце-президента Спілки польських архітекторів). Комісія
визнала заслуги колишнього власника палацу єпископа Словінського перед громадськістю
та, з огляду на історичну й архітектурну цінність споруди, склала висновок про
можливість її відбудови. Але патріотизм і висновки титулованої комісії,
вочевидь, були не такими вагомими, як аргументи зацікавленої сторони. Вже через
три місяці Міністерство релігійних визнань і «освіти публічної» стверджує, що: «...Згаданий
план вже перед війною, як повністю перебудований, значно збільшений і замінений
на фабрику, представляв малу історичну вартість, тим більше після пожежі та
воєнних руйнувань, не може, як руїна бути у цьому випадку обґрунтованою». Цей вердикт і визначив долю руїн палацу. Надія
винниківчан побачити у реставрованій будівлі повітовий суд, загальні й
професійні школи, як видно з клопотань ще на початку боротьби за відновлення
палацу, так і не втілилися у життя. Фабрику відбудували лише на верхній терасі.
Друга світова війна,
радянський раціоналізм та реалізм, наше практичне сьогодення також долучилися
до руйнування історичного середовища Винник. Попри це наше містечко не втратило
свого колориту, туристичної привабливості».
ДЖЕРЕЛА
* Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково — краєзнавче
видання. — Львів—Винники, 2012. — 88 с.
* Байцар Андрій.
Історія Винник в особах: Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Винники;
Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.
* Boniecki Adam. Herbarz polski:
wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Lwów, 1912. — Cz.
1. — t. 15. — S. 163—165. (пол.)
* Łoziński W. Prawem i
lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. — Lwów :
nakładem księgarni H. Altenberga, 1904. — T. 2. — S. 33—45. (пол.)
