вівторок, 31 січня 2017 р.

Руський (український) Краків

Краків русини-українці не тільки заснували у VII ст., а й (після загарбання його Польщею у 999 р.) творили тут своє культурне середовище. На карті «Map of the Races of Europe» (Карта Раси Європи )  1919 р. (автор Альберт Хойт Бамстед  (Albert Hoit Bumstead, 1875-1940; американський картограф і винахідник) західна межа розселення українців проходить західніше Кракова (на 60 км). За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном, який за словами Оди Дітріхівни, вдови Мечислава, простягався до самого Кракова (Мешко I (Mieszko I, Мечислав I; правління 960 — 992) — перший історично достовірний польський князь з династії П'ястів; батько короля Болеслава I Хороброго).

Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. 2008 р.: "Українство зміцнилося в цьому регіоні, коли Володимир Великий завдав поразки польському князеві Мечиславу біля Вісли, змусивши того повернути Київській Русі п’ять міст (Іоакимовий літопис під 990 р.). Вдова останнього — Ода, прибувши до Риму, просила в папи Іоанна XV захисту, називаючи при цьому кордон з Київською Руссю, який "тягнеться до Кракова" (Лонгинов А. Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении. — СПб., 1912. — С. 12).

Щоб спростувати заяви польських істориків, котрі визнавали оригінальність листа вдови Мечислава до римського папи, але не допускали того, що кордони Київської Русі в X ст. доходили до Кракова, цей автор переглянув величезну кількість історичних актів Середньовіччя, в яких знайшов підтвердження словам Оди. Зокрема, в указі короля Владислава III від 1442 року село Вансов Краківського повіту переводиться "з права польського, руського ("Ruthenico"), всякого іншого на право тевтонське, котре відоме як Магдебурзьке" (там само. — С. 13).

І якщо через чотири з половиною століття — після значних потуг польської експанції від Вісли на східне слов’янство — біля Кракова, насильно змінюють руське ("Ruthenico") право, то можна уявити, як міцно були вкорінені предки сьогоднішніх українців у цьому регіоні.

Ось чому і в такій фундаментальній польській праці, як "Polonia", А. Лонгинов знайшов твердження, що "південно–західна Русь починалася неподалік від Кракова" (там само. — С. 14)".

Та й самі польські правителі й законодавці тоді не вважали Краківщину коронною Польщею, оскільки до складу Малопольщі Краківська земля ввійшла разом із Сандомирською наприкінці XII ст. (там само).

А канонік Красіньський (помер 1612 р.), описуючи кордони Русі, також веде їх з–під Кракова, згадуючи між іншими руськими округами і Люблинщину (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. І. — С. 218).

Українська територія в давнину, стверджує С. Зеркаль, "була заселена українським народом аж до горішньої течії Висли, до м. Освєнціма, звідси до джерел р. Пиліци і Пиліцею аж до втоку до р. Висли" (Аннали Світової Федерації лемків. — Ч. 2. — С. 232)".

ХРОНОЛОГІЯ КРАКІВСЬКОЇ РУСІ (907-999 рр.). Святослав СЕМЕНЮК

 907-955 рр. -  Хорватія і Краків були у складі Київської Русі. Нестор повідомляє: “Іде Олег на греки, а Ігоря оставі в Києві і поя із собою варяг множества... і в’ятичів, і хорватів, і дулібів”. Немає навіть натяку на те, що Олег силою змусив хор­ватів коритися собі, і цей факт добровільності має величезне зна­чення, оскільки означає їх самоідентифікацію як русинів, визнан­ня своєї належності саме до руського етносу.

955 р.  - розгром князем Славником за допомогою німців, мадяр, приєднання ним до своїх земель Краківського і Стільського князівства білих хорватів (праукраїнців) та утворення Великої Хорватії на просторі від р. Прут до Баварії. Від 955 р. важко зрозуміти, кому належить Засяння — Київсь­кій Русі, чехам чи існує як самостійна держава Велика Хорватія, якою править хорватський князь Славник з Любеча. Із повідом­лення про кордони Празького єпископства “по річку Буг” можна зрозуміти, що у 966—981 рр. Хорватія була залежна від Чехії. Однак історики не звертають увагу на той факт, що від 955 і до 995 р. на території Чехії було два князівства — власне чеське, зі столицею в Празі, і білохорватське, з центром в Любечі, де пра­вила династія Славників. У Любечі, однак, білі хорвати визнавали свою належність до Празького єпископства, бо син цього Славника був там єпископом. Тому й не дивно, що його кордони справ­ді сягали тоді Бугу і Стирі, але це були не державні кордони чеського князівства, а церковні і, можливо, Великої Хорватії, яку представляла династія Славників. Однак повідомлення Кузьми Празького у першій чеській хроніці можна було зрозуміти так, ні­би кордони Празького єпископства і державні кордони чеського князівства збігалися, і з його легкої руки утвердилася версія, що і Краків, і Перемишль належали тоді не хорватам, а чехам.

968-972 рр. – походи Великого київського князя Святослава на Дунай. Перша спроба збирання усіх руських земель.

981 р. - похід Великого київського князя Володимира на Велику Хорватію аж «за Віслу». Нова спроба «збирання усіх руських земель». Приєднання до Київської Русі Стільського князівства, Червенських міст і Перемишля. 

981 р. “іде Володимир на ляхи”, на Пере­мишль, як це написав Нестор або переписувачі його літопису. Російський історик Василь Татищев пише про цю подію так: “пошедь Володимир на польського князя Мечислава за Віслою”. Праця Татищева є унікальною тому, що він був єдиним істори­ком, який користувався найдавнішими літописами, що збереглися у глухих монастирях та у старовірів. Деякі з цих літописів, ймовірно, не бачив сам Нестор (пізніше, під час боротьби зі старовірами, усі вони або пропали, або були знищені). Оскільки “за Віслою”, в районі Серадза і Каліша, саме в той час зафіксована поява міста Руссова і аж 6 сіл із назвою Володимирівка, то більшість вчених схиляється до думки, що Володимир ходив тоді на Серадщину.

Що пов’язувало цей регіон із Руссю і чому Володимир ходив туди, за тисячу кілометрів від Києва, є навіть більшою загадкою для історії, ніж минуле самого Засяння. Єдиною і найбільш віро­гідною версією є та, що дніпровські поляни ще пам’ятали про те, як півтисячоліття тому прийшли з Серадщини та Опілля у Придні­пров’я, і Володимир, можливо, вважав Серадщину своєю “отчи­ною”, а тому, щойно для неї виникла серйозна загроза із заходу, негайно кинувся її рятувати. Прикметно, що саме до Каліша зго­дом ходили ті правителі Русі, які мріяли відновити її у стародавніх кордонах: Данило Галицький у 1229 р. і Богдан Хмельницький, який у 1650 р. направив сюди своїх агентів для підготовки пов­стання проти Польщі. Є документальні свідчення того, що похід Володимира ви­явився більш-менш вдалим. Серадщину він, правда, не врятував, але Краківську Русь, Засяння таки відстояв, і з німецьких джерел 983 р. відомо, що кордони польської держави далі на схід від річки Пілиця тоді не йшли.

990 р. -  початок  другої хвиляі польської навали на схід. Польський князь Болеслав Хоробрий дійшов майже до самого Кракова. Саме тоді княгиня Ода писала у 990 p.: “Us guein locum gui dicitus Russe, et fines *Russe extendentes us gue in Cracoa”, що в перекладі з латини означає, що сусідньою з Польщею територією є Русь, а кордони Русі простягаються аж до Кракова, що є основним інструментом реконструкції наших етнічних кордонів у X ст.

992-993 рр. – чергова спроба «збирання усіх руських земель». Похід Володимира Великого на хорватів і приєднання до Київської Русі Краківського князівства разом з Сілезією.

995 р. – зруйнування чехами столиці білих хорватів на заході (Любеча) і приєднання до Чеського королівства західної частини Великої Хорватії.

999 р. – захоплення Болеславом Хоробрим Кракова та остаточний розподіл Великої Хорватії між Польщею, Київською Руссю, Чехією та Угорщиною.

Саме в Кракові були надруковані перші кириличні книги: це зробив у 1491 р. український першодрукар Швайпольт Фіоль (Святополк Фіола). Друкарня Фіоля була першою у світі друкарнею, яка видавала книги кирилицею. З друкарні Фіоля вийшли чотири великі літургійні книги церковнослов’янською мовою, друковані вперше кирилицею: Часослов (1491 р.) -  часослов з молитвами та псалмами на певні години дня й ночі; Осьмогласник (1491 р.) - октоїх (богослужбова книга Православної Церкви, яка містить в собі чинопослідування вечірні, повечір'я, утрені та літургії для шести буденних днів тижня, а для недільних днів, крім того — малої вечірні і полуношниці); збірник гімнів св. Яна з Дамаска в восьмиголоснім укладі; Тріодь пісна (до 1490 р.) - молитви й ритуал великопісний; ; Тріодь цвітна (до 1490р.) - молитви й ритуал великоднього періоду.

Ректорами Краківського уні­верситету в різні часи були українці: Микола Прокопович, Яків Ваповський з Радохінців, Станіслав Бель з Перемишля.

У відомому Краківському університеті тоді ж працював українець Юрій Дрогобич (доктор медицини та філософії, ректор медицини і вільних мистецтв Болонського університету, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Краківського Ягеллонського університету, перший український автор друкованої книжки).

 Бернард Ваповський  (1475 – 21.11.1535) - перший український професійний географ та картограф. Автор перших модерних мап Сх. Европи, в тому числі України. 1526 р. видав у Кракові  карти "Польщі, Русі і Литви" та "Південної Сарматії". Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях біля Перемишля, де працював над цими картами, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперніка, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.

У цьому університеті постійно навчалося й працювало чимало найвидатнішіих українських видатних політич­них діячів, вчених, філософів, істориків, поетів, письменників  XV-XVII ст. — Павло Русин з Коросна (залишив близько 4 тисяч віршів), Мартин Русин (засновник кафедри астрономії Краківського університету та наукової школи, з якої вийшов Микола Коперник), Петро з Пробошовичів (1563 р. першим провів спостереження Сатурна), Микола Гусовський (поет), Яків з Залісся (астроном), Іван Брошка з Підляшшя (астроном), Микола з Шадка (астроном), Михайло з Довгопілля (астроном), Амброзій з Бардієва (астроном), Григорій з Нового Села (астроном),  Григорій з Сянока (поет), Павло з Коросна (поет), Яків з Мостиськ, Іван Запольський, Микола Кромер, Яків з Белза, Павло Влодкович, Андрій Варгоцький,  Станіслав Дубовський, Іван з Лянцута, Себастьян з Фелштина, Григорій Сапальський, Іван Герлицький, Тимош Ходовський, Микола з Мостиськ, Василь Савіцький, Адам Бурський з Бережан та багато інших.

Одним з найбільш відданих і заслужених пастирів для українців в Кракові був творець греко-католицької парафії Воздвиження св. Хреста в костелі св. Норберта – о. Флоріан Кудревич. Перші історичні згадки про греко-католиків в Кракові датуються XVIII століттям. Перша парафія постала в 1784 р. 1808 р. австрійський уряд передав для потреб греко-католиків церкву Святого Норберта. Тогочасний парох о. Флоріан Кудревич, в 1802-1807 рр. був заступником професора, який спеціалізувався по вивченню Біблії на теологічному факультеті Краківської академії. В 1808/1809 навчальному році був деканом теологічного факультету, пізніше став його тимчасовим директором. 14 грудня 1809 р. стає доктором теології. Обов’зки декана виконує до 1810 року. Одночасно в 1807-1809 рр. виконував обов’язки префекта університу, а з 1819 р. – проректор університету.

Впродовж1874-1881 рр. мером Кракова був українець, уроджинець Старого Самбора, Микола Зиблікевич.

За Святославом Семенюком "Український путівник по Польщі": 

"Писемні історичні джерела свідчать про те, що саме білі хор­вати в VII ст. заснували городище під назвою Вавель, і на його ос­нові в IX ст. виникло місто Краків. Іноді цю територію називали Дакією, але європейці знали, що це лише інша назва Русі: зберег­лася карта Генріха з Могунції, де чітко зазначено, що Дакія є Руссю (“Dacia sive Russia”).

Найпереконливішим доказом того, що Краків заснували русини, є те, що коли назва цього міста вперше у 966 р. з’явилася у хро­ніках, то серед його мешканців згадувалися не поляки, а русини.

У 966 р. Ібрагім ібн Якуб був свідком того, як “руські купці привозили свої товари до Праги з Кракова”.

Цікаво, що багато польських джерел також жодним чином не претендують не тільки на Вавель, а й на Краків. Польська “Велика хроніка” повідомляє, що значення слова “Вавель” є незрозумі­лим, бо це слово вживається лише в горах і означає або кадик, або бурдюк для води.

Більш відвертої вказівки на білих хорватів, як на засновників Вавеля, годі й бажати (лише хорвати жили тоді в сусідніх горах). Якби Вавель заснували поляки, то значення цього слова для го­ловної польської хроніки не становило б жодної таємниці.

Згодом, у XI ст., коли Краків потрапив в руки поляків і став їх столицею, була вигадана версія, що Краків нібито заснував поль­ський король Крак...

“Fontes zer Bohem” в IX ст. згадує про якогось хорватського князя Івана. Коли німецькі та чеські історики зробили порівняль­ний аналіз, то дійшли висновку, що місцем перебування цього князя мав би бути район Кракова.

В “Житії святого Мефодія” є розповідь про те, що якийсь по­ганський князь, осівши на Віслі, почав робити християнам велику шкоду, і тому у 880 р. князь Великої Моравії Святополк пішов на Віслу, розбив його військо й охрестив поганих.

Будь-яке повідомлення періоду V-Х ст. є унікальним і вартує багатьох томів історичних досліджень, написаних нині. Центри цивілізації тоді були не на заході, а на сході, і, на відміну від Ки­єва, Краків тоді був глухою провінцією.

Вавель, з моменту свого заснування у VII ст., був типовим хор­ватським городищем, причому не центральним, а провінційним (археологи вважають, що роль центрального виконували тоді Насачовичі над Дунайцем). Товщина стін цього городища становила 4 м, а висота — 18 м. Усередині була сторожова башта, фун­даменти якої були розкопані нещодавно під час археологічних досліджень Вавеля. Прикметно, що в історичних документах ця башта також називається чисто по-руськи — “Стовп". 

До кінця IX ст. Вавель нічим особливим не вирізнявся, але його дуже вигідне розташування на перехресті важливих торгових шляхів із Моравії на Балтику та з Європи на Схід врешті-решт далося взнаки. Поступово городище трансформується в місто, а місцевий князь набирає сили і бере під свій контроль мало не усю торгівлю на цих шляхах. Величезне мито, власне, і було тією “ве­ликою шкодою християнам”, про яку повідомляється у “Житії святого Мефодія”, і, вірогідно, Святополк у 880 р. розбив і охрестив саме хорватського князя, який після хрещення почав на­зиватися Іваном...

З історичних документів відомо, що на Звіринцю (це також, до речі, чисто руська назва) була церква Преображення Господнього.

Згодом вона була перебудована поляками на костел Збавителя, але хроністи писали, що внутрішній вигляд цього костелу й літургія тут ще довго не відповідала канонам католицтва (тепер це є район вулиці Королеви Ядвіги). Крім того, були ще церкви св. Юра та св. Михайла, але найбільше відомостей збереглося про церкву Воздвижения Чесного Хреста на Слов’янській площі, між вулицями Довгою та Кроводерською (при в’їзді до сучасного Кракова усе це розташоване справа від залізниці).

Довгий час повідомлення про те, що ця церква була заснована у 907 р., навіть не бралося до уваги, але археологічні розкопки Кракова протягом останніх років змушують поставитися до цієї дати більш довірливо. Білі хорвати справді були хрещені раніше за усі інші руські племена, причому, спочатку вони були у підпорядкуванні моравських, а згодом празьких церковних ієрархів, аж поки не обрали своїх власних єпископів, і тоді ця церква почала зватися “слов’янська” (це синонімом слова “руська”, адже ще Нестор наголошував, що “слов’янська мова і руська є одне і те саме”).

Відомо (це історичний факт, який зафіксований у багатьох до­кументах), що першим “слов’янським” єпископом Кракова з 970 по 987 рр. був Прохор, а після нього, аж до завоювання Кракова поляками, — Прокіп (імена єпископів чисто руські). Крім того, наявність єпископства незаперечно означає наявність значної кількості парафій. Таким чином, станом на 970 р. у Кракові або навколо нього мало би бути кілька руських церков.

Біла Хорватія перебувала у складі Великої Моравії від 880 по 906   рік, але щойно угорці розбили цю державу, хорвати швидко і, вірогідно, добровільно ввійшли до складу Київської Русі.

Лише півстоліття, з 906 по 955 рік, Хорватія і Краків були у складі Київської Русі, але ці півстоліття сформували той рівень національної свідомості, який визначив усю подальшу долю цієї землі і цього народу. П’ятдесяти років виявилося достатньо для того, щоб усе наступне тисячоліття люди боролися за свою на­ціональну ідентичність і змушені були припинити цю боротьбу лише у 1947 році. Саме в X ст. були закладені підвалини духов­ності західних русинів, основи їх культури, фольклору, сформова­ні звичаї та традиції, за якими вони в багатьох випадках мало чим відрізнялися від східних.

Дослідники вже давно звернули увагу на той факт, що краків­ська легенда про заснування міста майже ідентична київській (засновниками є три брати разом із сестрою, згадується річка, го­ри, змій тощо), і невідомо, чи то кияни позичили її у краків’ян, чи навпаки. Краків, хоч і дуже скоро потрапив в руки поляків, все таки залишився в пам’яті українського народу: як своє рідне міс­то, разом із Сандомиром, згадується у різдвяних піснях, записа­них у XIX ст. у Надсянні (різдвяні пісні мають найдавніші істо­ричні корені, що сягають глибин навіть не століть, а тисячоліть). А Краківська земля більш відома серед українців як Засяння.

Ці 50 років добре запам’яталися і Київській Русі, бо ще довго київські князі вважали Хорватію своєю “отчиною”, і її проблеми хвилювали Володимира Великого.

Переломним у руській історії Засяння став 963 рік. Саме тоді розпочався горезвісний “Дранх нах Остен”, і німці почали витіс­няти поляків не тільки з території сучасної Німеччини, а і з Помор’я, Сілезії і навіть Великої Польщі. Мимоволі очі поляків також звернулися на схід, і це був початок кінця Краківської Русі.

Що сталося у 990 році, точно не відомо. Ймовірно, русичі, побачивши поляків під стінами Кракова (до цього моменту немає жодного історичного документа, де слово “поляки” і Краків вжи­валися б разом), зрозуміли усю серйозність ситуації і вирішили не покладатися на далекий Київ, а закликати на допомогу білих хорватів, які жили на території сучасної Чехії і мали своє князів­ство з центром у Любечі.

Події 981-993 рр., своєю чергою, схиляють до думки, що За­сяння вважав своєю “отчиною” і Володимир Великий. Яку форму залежності від Любеча прийняла Краківська земля у 990 р., не­відомо, але Засяння, вірогідно, відійшло до нащадків Славника, тож з вірнопідданих та союзників Києва хорвати перетворилися на ворогів, “зрадників”, тож не дивно, що від 993 р. є повідомлення Нестора про те, що “іде Володимир на хорвати”.

 ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія / А. Л. Байцар. – Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с. 

 *Водяк Галина. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023.

 *Войтович Л. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 1998. Т. 1. С. 49–79.

 *Семенюк С. Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 723 с.

 *Семенюк С. Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 346 с.

 *Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6.

 *Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3.

*Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с. 

* Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. Вид. 3-є, доповнене. – К.: ПП Сергійчук M. І., 2008. – 560 с.

2008 р. Святослав СЕМЕНЮК
Микола Зиблікевич  (Я. Матейко, 1887 р.)

 Греко-Католицька Церква Cвятого Норберта у Кракові. 1940 р у цій церкві взяв шлюб з Ярославою Опарівською, український національний політик Степан Бандера.

Карта 1919 р.